Евелін. Джеймс Джойс

"Евелін", одне з 15 оповідань, що увійшли до знаменитої збірки малої прози Джойса "Дублінці", з першого ж абзацу захоплює читача насиченим психологізмом та емоційністю оповіді.
Картинка до блогу: Евелін. Джеймс Джойс

У «Дублінцях/Dubliners» (1914) Джеймса Джойса (1882 – 1941) читач не знайде авангардного експериментаторства «Улісса» та безоглядної сповідальності «Портрету митця замолоду». Однак насичений психологізм оповіді, емоційність фрази, увага до компрометуючих деталей, небажання вдаватися в ідеалізацію та моралізаторство, готовність шокувати «набожних та благочестивих», як і усвідомлення того, що колір батьківщини – не завжди блакитний відтінок неба, але також монотонна сірість дощового дня та брудно-коричнева  багнюка дублінських вулиць – усе це дозволяє безпомилково упізнати стиль пізніше знаменитого на весь світ автора, а заразом робить цю збірку малої прози Джойса визначним досягненням модерністської літератури.

Переклад з англійської: Борис Превір та Максим Ларченко.

Підтримати видання

ЕВЕЛІН

 

Вона сиділа біля вікна, спостерігаючи, як вечір охоплює вулицю. Головою притулилася до фіранки і в ніздрях мала наліт запиленого кретону. Втомилася.

Перехожих було обмаль. Мешканець крайнього будинку пройшов повз неї дорогою додому; вона чула відстук його кроків бетонним тротуаром, а потім їхнє шурхотіння шлаковою доріжкою перед новими червоними будинками. Колись там було поле, на якому вона щовечора гралася з іншими дітлахами. Згодом якийсь чоловік із Белфаста викупив те поле і звів там будинки, не такі, як їхні – маленькі, коричневі хатки, – а яскраві цегляні споруди з блискучими дахами. Діти з їхньої вулиці – Девіни, Вотерси, Данни, маленький калічка К’ю і вона зі своїми братами й сестрами – всі колись гралися на тому полі. Ернест, щоправда, ніколи не бавився: він був надто дорослим. Її батько частенько ганяв їх звідти терновою палкою, та маленький К’ю зазвичай стояв на чатах і криком давав знати про батькове наближення. Хай там як, але, схоже, вони були тоді щасливими. З батьком ще не було так зле, та й мати жила. Було це ген-ген коли, вони з братами й сестрами вже повиростали, їхня мати померла. Тіззі Данн теж померла, а Вотерси повернулися до Англії. Все змінюється. Тепер і вона збирається поїхати, як і інші, полишити свою домівку. 

Дім! Вона роззирнулася по кімнаті, оглядаючи такі знайомі їй предмети, які щотижня протирала впродовж стількох років, дивуючись, звідкіля тільки береться весь цей пил. Можливо, вона більше ніколи не побачить звичних речей, з якими раніше не могла й уявити собі розлуки. І все ж, протягом усіх цих років вона так і не довідалася імені священика, чия пожовкла світлина висіла на стіні над зламаною фісгармонією, поруч із кольоровою гравюрою обіцянок, даних Святій Маргариті Марії Алякок. Він був шкільним приятелем її батька. Щоразу, показуючи це фото комусь із гостей, батько недбало додавав:

– Він тепер у Мельбурні.

Вона згодилася поїхати, залишити дім. Чи було це розумно? Намагалася зважити це питання з усіх боків. Вдома, попри все, мала притулок і їжу, а довкола були ті, кого знала все своє життя. Звісно, їй доводилося важко працювати і вдома, і на роботі. Що скажуть про неї у Крамницях[1], коли дізнаються, що вона втекла з якимось молодиком? Скажуть, певно, що вона дурепа; а її місце займе хтось інший, за оголошенням. Міс Гейвен зрадіє. Вона завжди присікувалася до неї, особливо коли хтось міг це чути.

– Міс Гілл, ви не бачите, що ці пані чекають?

– Ну ж бо, жвавіше, будь ласка, міс Гілл.

За Крамницями вона не литиме багато сліз.

Але в новій домівці, у далекій невідомій країні все буде інакше. Тоді вона буде заміжньою –  вона, Евелін. Люди її там поважатимуть. До неї ставитимуться не так, як колись до матері. Навіть тепер, хоча їй було за дев’ятнадцять, вона іноді почувалася в небезпеці через батькову несамовитість. Знала, що саме тому її серце тріпається. Поки вони зростали, він ніколи не лупцював її так, як Гаррі й Ернеста, адже вона була дівчинкою, та згодом почав погрожувати і розповідати, що б він з нею зробив, якби не пам’ять про її покійну матір. І нікому було її захистити. Ернест помер, а Гаррі, який займався декоруванням церков, майже завжди пропадав у роз‘їздах країною. Крім того, постійні сварки через гроші кожного суботнього вечора почали невимовно її виснажувати. Вона завжди віддавала увесь свій заробіток, сім шилінгів, та й Гаррі  надсилав, скільки міг, проте дістати назад бодай копійку від батька було непросто. Він казав, що вона все розтринькує, що в неї нема голови на плечах, що він не збирається давати їй своїх важко зароблених грошей, аби вона розкидала їх вулицями, і ще багато чого, адже зазвичай суботніми вечорами був в особливо кепському стані. Врешті він давав їй гроші, питаючи, чи не збирається вона, бува, купити чогось до недільної вечері. Тоді їй доводилося вибігати на вулицю і щодуху мчати на закупи, там, міцно затиснувши свій чорний шкіряний гаманець, прокладати собі дорогу ліктями, проштовхуючись крізь натовп, а згодом пізно повертатися додому, згинаючись під вагою провізії. Тяжкою працею був догляд за будинком, а ще за двома меншими дітьми, яких залишили на неї, – стежити, аби справно ходили до школи й регулярно харчувалися. Це була тяжка робота – тяжке життя, – але зараз, коли вона майже покинула дім,  воно більше не здавалося їй таким уже достоту поганим.

Із Френком вона збиралася зажити новим життям. Френк був дуже добрим, мужнім, великодушним. Вона мала відплисти з ним нічним пароплавом, стати його дружиною і жити в Буенос-Айресі, де на неї вже чекав його будинок. Як добре вона пам’ятала, коли вперше його побачила: він квартирував у будинку на головній вулиці, куди вона часто заходила. Здавалося, ніби минуло лише кілька тижнів. Він стояв біля воріт – кашкет зсунутий на потилицю, на бронзове обличчя спадає волосся. Потім вони познайомилися. Він щовечора зустрічав її біля Крамниць і проводив додому. Якось узяв її подивитися «Богемську дівчину»[2], і вона була в захваті, сидячи поруч із ним на таких незвичних місцях у театрі. Він шалено любив музику й трохи співав. Люди знали, що вони зустрічаються, тож коли він співав про дівчину, закохану в моряка, вона завжди відчувала приємне збентеження. Він жартома називав її Крихіткою. Спершу її хвилювала сама ідея мати друга, а потім почала відчувати до нього симпатію. Він розповідав про далекі країни. Починав юнгою за фунт на місяць на кораблі, що належав компанії «Аллан Лайн», який  курсував до Канади. Він називав судна, на яких служив, і ким там працював. Йому доводилося ходити через Магелланову протоку, він розповідав їй історії про жахливих патагонців[3]. Казав, що облаштувався в Буенос-Айресі, а на батьківщину заїхав лише у відпустку. Звісно ж, її батько дізнався про роман і заборонив навіть словом обмовлятися.          

– Знаю я цих морських парубійків, – сказав він.

Якось батько посварився з Френком, тож їй довелося бачитися з коханим потайки.

Вечір на вулиці густішав. Білизна обох листів на її колінах втратила чіткість. Один  призначався Гаррі, інший – її батькові. Ернест був її улюбленцем, але Гаррі вона теж любила. Останнім часом її батько постарів, це було помітно; він сумуватиме за нею. Іноді бував дуже милим. Нещодавно, коли вона злягла на цілий день, він прочитав їй історію про привидів, а потім підсмажив тост. А колись, як мати була живою, вони всі подалися на пікнік до гоутських пагорбів[4]. Вона запам’ятала, як батько одягнув материн бонет[5],  щоб насмішити  дітей. 

Її час спливав, а вона все сиділа біля вікна, притулившись до фіранки й вдихаючи запах запиленого кретону. З глибини вулиці долинали звуки катеринки. Вона впізнала мелодію. Дивно, що почула її саме цього вечора, це нагадало їй обіцянку, дану матері, – обіцянку піклуватися родиною якомога довше. Вона згадала останню ніч материної хвороби: знову була в тісній темній кімнаті з іншого боку коридору, а знадвору чула меланхолійну італійську мелодію. Катеринщикові звеліли піти і дали шестипенсовик. Памʼятала, як батько важко увійшов до кімнати хворої, сказавши:

– Кляті італійці! Все пруться сюди!

Поки вона міркувала, жаліслива історія материного життя, сповненого щоденних жертв, фіналом якого стало божевілля, змусила її заклякнути. Вона здригнулася, ніби знову почула материн голос, який повторював з тупою наполегливістю:

– Derevaun Seraun! Derevaun Seraun! [6]

Вона зірвалася на ноги в раптовому пориві жаху. Тікати! Вона мусить утекти! Френк її врятує. Він дасть їй життя, може, ще й любов. Вона хоче жити. Чому має бути нещасною? Вона має право на щастя. Френк візьме її в обійми, пригорне своїми руками. Врятує її.

Вона стояла поміж метушливої юрби на станції у Норт Вол. Він тримав її за руку, знала, що він говорить до неї, знову і знову повторює щось про подорож. На станції було повно солдатів з коричневими торбами. Через широкі двері ангару вона побачила на мить чорну масу корабля, що з освітленими ілюмінаторами стояв біля причалу. Вона нічого не відповіла. Відчула, як зблідли й похололи щоки, і з лабіринту розпачу молилася Богу вказати їй шлях, її справжній обов’язок. Корабель випустив в імлу довгий скорботний гудок. Якщо вона піде, то вже завтра разом із Френком прямуватимуть пароплавом до Буенос-Айреса. Вони забронювали місця заздалегідь. Чи могла вона відступити після всього, що він для неї зробив? Її розпач викликав у всьому тілі нудоту, а вона все ворушила губами в мовчазній палкій молитві.

Дзвінок брязнув їй у серце. Відчула, як він схопив її за руку:

– Ходімо!

Всі моря світу завирували в її серці. Він затягував у них, він міг втопити її. Вона обома руками вчепилася в залізні перила.

– Ходімо!

Ні! Ні! Ні! Це неможливо. Її руки несамовито вхопилися в залізо. Посеред морів з неї вирвався крик відчаю.

– Евелін! Евві!

Він поквапився за огорожу й кликав іти за ним. Йому гримнули відійти, та він все стояв і кликав її. Вона обернула до нього своє бліде обличчя, пасивна, як безпорадна тварина. Її очі вже не впізнавали його, для нього в них не було ані любові, ані прощання.       

Примітки:

[1] Універмаг на South Great George’s Street. Невелика оптово-роздрібна імперія на півдні центральної частини Дубліна, яка належала родині Пім.

[2] Опера М. Балфа.

[3] Сукупна назва групи південноамериканських індіанців, розселених на території сучасної Аргентини.

[4] Півострів на південний схід від Дубліна.

[5] Дамський капелюшок без крис.

[6] Перекручений вислів гельською, міг означати “кінець задоволення — біль” або “Deireadh Amrain Siabran, -ain” — “кінець пісні — нестямне безумство”.