«Хлопчина з очима колібрі», уривок з роману «Покоління Х»

До вашої уваги один із розділів культового роману американського письменника Дуґласа Коупленда «Покоління Х».

Пропонуємо вашій увазі один із розділів культового роману американського письменника Дуґласа Коупленда «Покоління Х». Вперше в українському перекладі роман було опубліковано в 2016 році. Видання 2019 року вирізнятиме ще раз ретельно переглянутий та відредагований текст перекладу, а також покращена верстка. Підтримати видання.

Хлопчина з очима колібрі

Елвісса розпочинає свою розповідь: «Це історія, яку я називаю «Хлопчина з очима колібрі». Тож прошу всіх зручно вмоститися й розслабитися, і я її вам розповім. Вона починається в Таллахассі у Флориді, де я зростала. По-сусідству з нами жив один хлопчина, Кертіс, який був найкращим другом мого брата Метта. Моя мати називала його Ледачим Кертісом, бо той лише повільно волочився життям, майже не розмовляючи, мовчки жуючи сендвічі з болоньєю своїми вилицюватими щелепами і відбиваючи бейсбольні м’ячі далі за будь-кого іншого, якщо тільки знаходив у собі достатньо сили волі, щоб це зробити. Він завжди був таким чарівно мовчазним. Видавався в усьому страшенно обізнаним. Звісно, я захопилася Кертісом до нестями першої ж миті, коли вантажівка компанії «Ю-Хол», що допомагала нам із переїздом, зупинилася перед нашим новим будинком, і я побачила, як він лежав на сусідському газоні і курив цигарку, від чого моя мати ледь не знепритомніла. Мабуть, йому тоді було не більше п’ятнадцяти. Я швидко почала в усьому його копіювати. Найпомітнішим було те, що я наслідувала його зачіску (яка, як мені здається, і досі її трохи нагадує), носила такі ж затерті старі футболки, перейняла його мовчазність і пантерячу ходу. Так само робив і мій брат. І так ми втрьох прожили той період, який і зараз видається мені найкращим відрізком нашого життя, вештаючись околицею, де ми мешкали, забудовою, яку бозна чому так ніколи до кінця й не добудували. Ми грали у «війну» в цих трактових будинках[1], що потроху заростали пальмами й мангровими деревами і повнилися маленькими тваринами, які вже почали облаштовувати там собі дім: сором’язливими броненосцями у рожевих ваннах, що розляглися на постелі з листя; горобцями, що залітали й вилітали крізь двері, за якими було лише гаряче біле сонце, що здіймалося над Затокою; вікна поросли димчастим іспанським мохом. Звичайно, мати до смерті боялася алігаторів, однак Ледачий Кертіс запевнив її, що здолає їх голими руками, якщо котрийсь спробує на мене напасти. Тож, звісно, я не могла дочекатися, щоб це нарешті трапилося.

Під час наших «військових» забав я завжди була медсестрою Маєрз і мала перев’язувати Кертісові рани, рани, які з часом почали підозріло зміщуватися все ближче і ближче до промежини і вимагали дедалі ретельнішого «лікування». Напіврозвалена велика спальня, що розміщувалася в глибині Забутої Забудови, слугувала нашим мобільним шпиталем. Метта ми відправляли додому по пайок: хрустке рисове печиво та батончики «для астронавтів». У цей час я мала проводити лікування промежини Кертіса, що вже стало своєрідним ритуалом. Методи лікування він вигадував сам і давав їм назви, які підказували йому його таблоїдні читацькі смаки: «Масаж триполійської повії» або «Брудне розтирання ханойської буфетної хвойди». Усе читання Кертіса зводилося до Soldier of Fortune[2], і назви цих процедур для мене нічого не означали, хіба що через багато років, коли я про них згадувала, вони викликали в мене легкий сміх.

Там, у цій казковій глевкій кімнаті, я втратила з Кертісом цноту, але все відбулося з такою ніжністю, що навіть зараз я вважаю – мені пощастило значно більше, ніж переважній частині тих жінок, історії про дефлорацію яких мені доводилося чути. Я так цілковито й несамовито прив’язалася до Кертіса, як спроможна лише наречена-підліток. Тож коли його родина переїхала, як мені було п’ятнадцять, я два тижні нічого не їла. І, звісно ж, він ніколи не надіслав мені бодай листівки – я й не очікувала, це було не в його стилі. Як довго я за ним сумувала! Але життя тривало.

Минуло, мабуть, років чотирнадцять, доки Кертіс не перетворився для мене на безболісний спогад, і я лише зрідка про нього згадувала – коли мені нагадував про нього схожий запах поту незнайомця в ліфті або коли траплялося бачити чоловіків схожої міцної статури, переважно це були хлопці, на зразок тих, які стоять на з’їздах із траси з табличками із написаними фломастером словами: «Працюю за їжу».

І от, кілька місяців тому, тут у Палм-Спрінґз зі мною трапилася кумедна річ…

Я була у «Спа де Люксембург». Чекала на одного мешканця готелю, щоб продемонструвати йому продукцію з алое, і мусила згаяти час; я лежала біля басейну, насолоджуючись сонцем, що так рідко роблять люди, які живуть у гарному кліматі. Навпроти мене на розкладному стільці сидів чоловік, але оскільки я підійшла до басейну з протилежного боку, то не звернула на нього жодної уваги, хіба помітила, що він мав гарну чорняву зачіску і звабливе тіло. Також він час від часу крутив головою, догори-донизу, тоді – праворуч-ліворуч, не спазматично, а радше так, ніби йому постійно здавалося, що помічає кутиком ока щось сексуальне, однак щоразу виявляв, що помилився.

Так чи інакше, тут із будівлі спа виходить багата чувіха, справжня тобі Сильвія (Елвісса називає добре одягнених багатійок із гарними зачісками Сильвіями) і дріботить-дріботить-дріботить у своїх крихітних туфельках та сукенці від Лаґерфельда прямісінько до цього чувака, що сидить навпроти мене. Вона щось муркоче (що саме я не розчула), а тоді одягає тоненький золотий браслет на його зап’ясток, який він наставляє їй (мова тіла) приблизно з таким ентузіазмом, ніби очікує, що ця діваха робитиме йому щеплення. Вона цілує йому руку і каже: «О дев’ятій будь готовий», – а тоді тупцяє геть.

Тож мені стає цікаво.

З крижаним спокоєм я прямую до бару біля басейну – того, в якому ти, Енді, колись працював – і замовляю найвишуканіший коктейль рожевого кольору, а тоді ледачо повертаюся до свого лежака, потай вивчаючи цього чувака на зворотному шляху. Але я ледь не вмерла, коли побачила, хто це. Звісно ж, це був Кертіс.

Він був вищим, ніж я його пам’ятала, і втратив увесь свій дитячий жирок, якого у нього і так майже не було, і тепер його тіло мало жилавий бійцівський вигляд, як у тих чуваків, котрі купують одноразові шприци на Голлівудському бульварі й за квартал скидаються на туристів з Німеччини, доки не роздивишся їх зблизька. Так чи інакше, його тіло вкривало плетиво білих шрамів. І Боже мій! Схоже хлопчина не раз навідувався до салону тату. На внутрішньому боці лівого стегна красувалося розп’яття, а через ліве плече з ревінням мчав локомотив. Під локомотивом було серце, надтріснуте, мов порцелянова тарілка; інше плече прикрашала композиція з гральних костей та гарденій. Вочевидь, він не мало повештався світом.

Я сказала: «Привіт, Кертісе», – а він звів на мене очі і мовив: «Чорт забирай! Це ж Кетрін Лі Маєрз!» Я не знала, що казати далі. Поставила свій напій, сіла на лежак поруч із ним, підібгавши ноги й дещо нагадуючи позою ембріона, дивилася на нього і відчувала, як моїм тілом розходилося тепло. Він нахилився, поцілував мене у щічку і сказав: «Я сумував за тобою, Лялечко. Думав, що вже не побачу тебе до самої смерті».

Наступні кілька хвилин були суцільним щастям. Та невдовзі я мусила йти. На мене чекав клієнт. Кертіс розповів, що робив у місті, проте я так до кінця й не зрозуміла – щось пов’язане з акторством у Лос-Анджелесі (ах, ох). Але навіть під час нашої розмови він і далі крутив головою, бозна-що видивляючись. Я поцікавилася, в чому річ, однак він відповів лише: «Колібрі. Можливо, сьогодні ввечері я розповім тобі більше». Він повідомив мені свою адресу (квартири, не готелю), і ми домовилися повечеряти о восьмій тридцять. Я не наважилася запитати у нього: «А як же Сильвія?» – а хто б наважився, хоч і знала, що вони мали зустрітися о дев’ятій. Я не хотіла, щоб він подумав, що я підслуховувала.

У будь-якому разі о пів на дев’яту, навіть трохи пізніше, я приїхала на зустріч. Того вечора розгулялася буря – пам’ятаєте? Я заледве дісталася до потрібної адреси, це виявився потворний кондомініум 1970-х років поблизу клубу «Ракет Драйв» у тій частині міста, де завжди вітряно. Електрику відключили, тому ліхтарі не світили. Каналізаційні відводи не могли впоратися в таким потоком води, і вона почала заливати вулиці, тож, підіймаючись сходами, я постійно спотикалася, бо там зовсім не було світла. Триста-якась-там квартира розташовувалась на третьому поверсі, і мені довелося дертися сходами у суцільній темряві, а коли, врешті піднявшись, я постукала у двері, то у відповідь мені пролунала лише тиша. Я страшенно розлютилася. Йдучи геть, я прокричала: «Пси б тебе взяли, Кертісе Доннелі», – і тоді, почувши мій голос, він відчинив.

Було видно, що він напідпитку. Сказав не зважати на безлад у квартирі, що належала його другу на ім’я Ленні, який працював фотомоделлю.

– Ленні з наголосом на останньому складі, – сказав він. – Ти ж знаєш, які вони, ці моделі.

Це точно був не той самий хлопчина з Таллахассі.

У квартирі не було меблів і, через аварійне відключення електрики, світла також, окрім святкових свічок, кілька коробок з якими він відшукав у кухонній шафці Ленні. Кертіс запалював їх одну за одною. Було дуже темно.

Я ледь роздивилася, що стіни були обклеєні старими чорно-білими фотографіями, вирваними (мушу сказати, не надто обережно) з журналів моди. Кімната пахла, мов паперові смужки для тестування ароматів у парфумерних магазинах. Моделі були здебільшого чоловічої статі, з самовдоволено випнутими губами, відчуженими поглядами та неприродними, ніби у статуй, статурами, які зазвичай бачиш у журналі GQ, і з усіх кутків корчили нам своє moue[3]. Я намагалася вдавати, що не помічаю їх. Коли після двадцяти п’яти хтось приклеює скотчем до стін вирізки з журналів – це просто лякає.

– Здається, доля завжди зводить нас у примітивно обставлених кімнатах, чи не так, Кертісе? – мовила я, але не думаю, що він зрозумів мій натяк на наш колишній мобільний шпиталь кохання.

Ми всілися на пледах, розстеливши їх на підлозі біля розсувних дверей, і спостерігали за бурею надворі. Я швидко випила до дна порцію скотчу, але від наступної склянки відмовилася. Я хотіла запам’ятати той вечір.

Хай там як, між нами точилася повільна млява розмова людей, які намагаються наздогнати минуле. Іноді, як трапляється під час вимушеного копирсання у спогадах, на наших обличчях зринали невиразні усмішки, але здебільшого загальний настрій був похмурим і стриманим. Думаю, ми обоє запитували себе, чи не припустилися помилки. Він виявився сентиментальним пияком. Здавалося, може от-от розплакатися.

Зненацька хтось загримав у двері. То була Сильвія.

– Ой, блядь, це Кейт! – прошепотів він. – Нічого не кажи. Нехай перебіситься. Тоді забереться геть.

За дверима у темному-темному коридорі Кейт бушувала, мов природна стихія. Це вже точно не була та сумирна тендітна Сильвія, яку я бачила вдень. Слова, якими вона лаяла Кертіса, змусили б почервоніти самого диявола, вона вимагала, щоб він її впустив, звинувачуючи в тому, що він трахає й дає себе трахнути усьому, що дихає і має гаманець, а потім швидко скоротила цей перелік виключно до гаманця. Вона вимагала, щоб він повернув їй її «талісмани» і погрожувала, що один із горлорізів її чоловіка відріже йому той єдиний «горішок», який у нього ще залишився. Якщо сусіди не злякалися, то принаймні мали бути в захваті.

Але Кертіс лише міцно мене обійняв і не зронив ані пари з вуст. Урешті-решт Кейт втомилася, роздратовано завила, а тоді мовчки подалася геть. Невдовзі ми почули гул двигуна і скрегіт шин на парковці під будівлею.

Мені було ніяково, проте, на відміну від сусідів, я мала змогу погамувати свою цікавість. Однак, перш ніж я встигла хоч щось запитати, Кертіс мовив: «Не питай. Давай краще про щось інше. Про що завгодно. Лише не про це».

– Гаразд, – сказала я. – Поговорімо про колібрі.

Від цього він зайшовся реготом і почав кататися підлогою. Я зраділа, що нарешті напруга хоч трохи ослабла. Потому він заходився знімати штани, кажучи: «Не хвилюйся. Так чи інакше, ти не хочеш цього зі мною робити. Повір мені на слово, Лялечко».

Потім, роздягнувшись, він розвів ноги, схопив мошонку руками і мовив: «Дивись». Звісно ж, там виявився лише один «горішок».

– Це трапилося у… – мовив він (я, дурепа, вже забула назву країни, здається, це десь у Центральній Америці).

Він назвав це місце «штабом прислуги».

Кертіс влігся на пледі, поставивши біля себе пляшку скотчу, й розповів мені про те, як воював там найманцем у різноманітних конфліктах. Про дисципліну й братання з товаришами. Про таємничі чеки з зарплатнею, які видавали люди з італійським акцентом. Нарешті, напруга у ньому почала спадати.

Він і далі розказував про свої подвиги, більшість з яких видавалися мені приблизно такими ж захопливими, як перегляд хокейного матчу по телевізору, однак я добре вдавала, що мені цікаво. Утім, згодом він почав згадувати одне ім’я частіше за решту, ім’я Арло. Як я зрозуміла, Арло був його найкращим другом, навіть чимось більшим – як це буває з чоловіками на війні, хтозна-ким він йому був.

Хай там як, одного дня Кертіс і Арло потрапили під обстріл, стрілянина була такою інтенсивною, що виникла реальна загроза їхнім життям. Вони були змушені притиснутися до землі, намагаючись злитись із нею у своїх камуфляжних уніформах, наставивши на ворога заряджені кулемети. Арло лежав поруч із Кертісом, і обоє ледь-ледь стримувалися, щоб не натиснути на гачок. Раптом в очі Арло почала лізти колібрі. Арло відігнав її, але вона не вгавала. Невдовзі з’явилося ще дві, а тоді й три колібрі.

– Якого біса вони хочуть? – запитав Кертіс, і Арло пояснив, що деяких колібрі приваблює блакитний колір. Вони кидаються на будь-яку блакитну річ, щоб заволодіти нею і використати для будівництва гнізда, і що зараз вони саме намагалися звити собі гнізда з очей Арло.

На це Кертіс відказав: «Гей, але ж мої очі також блакитні…», – однак рухи Арло, який відмахувався від пташок, помітили вороги. Їх атакували. Саме тоді одна куля і влучила в мошонку Кертіса, а інша – в серце Арло, вбивши того на місці.

Я не знаю, що трапилося далі. Але наступного дня, незважаючи на поранення, Кертіс доєднався до санітарної команди і повернувся на поле бою підбирати і пакувати в мішки мертвих. Та коли вони відшукали тіло Арло, усіх їх охопив жах, який тільки може охопити людей, що регулярно збирають тіла, однак не через рани від куль (таке доводилося бачити доволі часто), а через страшне блюзнірство, яке вчинили з його трупом – блакитні райдужки очей Арло були вирвані з білків. Місцеві лаялися і хрестилися, але Кертіс просто закрив Арло очі й поцілував кожну повіку. Він знав про колібрі; але нікому не сказав ані слова.

Того самого дня його визнали не придатним до військової служби, і ще до вечора, у повному заціпенінні, він вилетів до Штатів, де його висадили у Сан-Дієґо. З того часу його життя перетворилося на порожнечу. Саме тоді з ним почали відбуватися усі ті речі, про які він не хотів мені розповідати.

– Так ось чому ти весь час вишукуєш поглядом колібрі, – проказала я.

Але це ще був не кінець. Лежачи на підлозі при світлі трьох сумовитих святкових свічок, які також підсвічували похмурі м’язисті тіла на стіні, він почав плакати. О Боже, ридати – ось як це варто назвати. Він не плакав. Він ридав, і я могла лише прихилитись підборіддям до його серця і слухати – слухати, як він бурмотів про те, що не розуміє, що сталося з його молодістю, з усіма його уявленнями про людей і доброту, та про те, що він перетворився на якогось божевільного робота.

– Через той випадок тепер мені навіть у порно не пробитись. Не за хороші гроші, так точно.

Невдовзі ми вже просто лежали поряд і слухали дихання одне одного. Він спробував почати розмову, але його слова нагадували колесо рулетки, яке вже майже зупинилося.

– Знаєш, Лялечко, – мовив він, – іноді ми поводимося дуже по-дурному, відпливаємо від берега надто далеко і вже не маємо сил, щоб повернутися. Коли ти віддаєшся на ласку хвиль і просто дрейфуєш, на тебе нападають птахи. Вони лише нагадують тобі про берег, до якого ти вже ніколи не дістанешся. Але колись, я не знаю, коли саме, одна з цих крихітних колібрі кинеться на мене і виклює мої маленькі блакитні очі, і коли це трапиться…

Однак він так і не сказав мені, що збирається зробити в такому разі. Це не входило в його наміри; натомість він просто вирубився. Тоді було вже десь близько півночі, і у світлі святкової свічки я мала змогу хіба дивитися на його бідне, пошрамоване в боях тіло. Я спробувала вигадати щось, що-небудь, що я могла б для нього зробити, і мені спало на думку лише одне. Я лягла йому на груди і поцілувала в лоба, вхопившись за татуювання потягів, гральних костей з гарденіями та розбитих сердець. І я спробувала віддати йому всю свою душу. Я уявила собі, що моя сила – моя душа – це білий лазерний промінь, який вистрілює з мого серця і лине в його, наче ті світлові імпульси, що здатні перенести мільйони книжок на місяць за одну секунду. Цей промінь проходив крізь його груди, мов крізь лист сталі. Кертіс міг прийняти або ж відмовитися від цієї сили, якої йому, вочевидь, так бракувало – але я просто хотіла, щоб вона у нього була як своєрідний резерв. За цього чоловіка я віддала б своє життя, однак тієї ночі могла подарувати йому лише залишки своєї молодості. Без жодних застережень.

У будь-якому разі, в якийсь момент посеред ночі, коли дощ уже вщух і я заснула, Кертіс зник з кімнати. Якщо тільки доля не зведе нас знову, у чому я дуже сумніваюся, підозрюю, що це була наша остання зустріч у цьому житті. Можливо навіть, що саме у цю мить, коли ми з вами розмовляємо, крихітна колібрі з рубіновою шиєю намагається виклювати йому око. І знаєте що трапиться, коли вона його таки виклює? Назвіть це передчуттям, але коли це трапиться, у його голові зіштовхнуться поїзди. І наступного разу, коли Сильвія постукає у двері, він підійде і відчинить їх. Назвіть це передчуттям».

Ніхто з нас не в змозі мовити й слова, і нам зрозуміло, яким буде той єдиний спогад Елвісси про земне життя. На щастя, в моєму бунгало дзеленчить телефон і враз виводить нас із заціпеніння, як це може зробити лише телефонний дзвінок. Тобіас використовує цю нагоду, щоб попрощатися, і рушає до свого автомобіля, а коли я заходжу до бунгало, щоб відповісти на дзвінок, то бачу, що він нахилився і розглядає свої очі в дзеркалі заднього виду взятого на прокат «Ніссану». У цей момент я розумію, що між ним і Клер усе скінчено. Назвіть це передчуттям. Я беру слухавку.

 

Примітки:

[1] Трактові будинки – велика кількість однотипних приватних будинків, побудованих один біля одного вздовж дороги; поруч з кожним будинком є невеличка ділянка землі. Типовий вид помешкань в американських передмістях.

[2] Soldier of Fortune (англ. «Солдат Фортуни») – американський щомісячний журнал, присвячений висвітленню збройних конфліктів.

[3] Moue (фр.) – незадоволена гримаса.