Місіс Делловей, уривок роману

Продовжуючи знайомити учасників Komubook зі зразками перекладів, публікуємо уривок роману Вірджинії Вулф у перекладі Тараса Бойка

Продовжуємо знайомити учасників Komubook зі зразками перекладів. Сьогодні до вашої уваги уривок роману "Місіс Делловей" всесвітньовідомої британської письменниці Вірджинії Вулф в перекладі Тараса Бойка. Ми готуємо окреме інтерв'ю з паном Тарасом, однак поки воно не опубліковане, більше про перекладача ви зможете дізнатися з публікації в інтернет-виданні "Галичина". Звертаємо увагу, що це не фінальна версія перекладу. Тому просимо поставитися з розумінням, якщо раптом знайдете пропущену кому, описку або ще якісь недоліки. Усі враження, відгуки та рекомендації можна залишати нижче у коментарях.

МІСІС ДЕЛЛОВЕЙ

Вірджинія Вулф

Місіс Делловей сказала, що сама купить квіти.

Бо Люсі і так мала багато роботи. Треба двері знімати з петель; прийдуть хлопці від Рамплмеєра. «А який чудовий ранок, – подумала Клариса Делловей, – такий свіжий, немов умисно створений для дітей на пляжі».

Як приємно! Як легко! І так здавалося їй щоразу, коли під тихенький скрип петель, що і тепер їй учувався, вона відчиняла скляні двері на терасу і поринала в повітряну легкість Бортона. Аякже, вранішнє повітря там ще свіжіше, спокійніше і безшумніше, ніж тепер; немов шепіт хвилі; немов поцілунок хвилі; прохолодне, чисте і (для вісімнадцятирічної дівчини) врочисто-тривожне, адже біля відчиненого вікна їй здавалося, що вже сьогодні станеться щось дуже важливе; вона дивилася на квіти, на оповиті туманом дерева, а граки то здіймалися, то падали донизу; стояла й дивилася, аж поки Пітер Волш не сказав: «Роздуми серед овочів?» Так же було? «А мені щось люди більше до вподоби, ніж капуста». Так же? Він сказав це, здається, вранці одразу після сніданку, коли вона вийшла на терасу – цей Пітер Волш. Днями повертається з Індії, у червні чи в липні, вже й забула коли, бо листи його страшенно нудні; запам’ятовуються його фрази; його очі, кишеньковий ножик, усмішка, його вокротливість, і на додачу, коли стільки всього назавжди зникло –  аж дивно! – ще й кілька слів про капусту.

Якусь мить стояла на краю тротуару, чекаючи, поки проїде фургон. Чарівна жінка, подумав про неї Скруп Первіс (знаючи її, як знають людей, котрі живуть поруч у Вестмінстері); щось у ній було пташине, щось від сойки, така зеленкувато-блакитна, легенька, жвава, хоч уже й жінка за п’ятдесят, а після хвороби геть сива. Там і стояла вона, не помічаючи його, біля переходу, і трималася дуже прямо.

Проживши у Вестмінстері – скільки ж це буде? – уже більше ніж двадцять років, – навіть серед вуличного руху або ж прокинувшись уночі, так, так, аякже, Клариса ловила цей особливий шиплячий звук або ж оту врочистість; якусь невимовну паузу; якусь тривогу (а це могло бути, кажуть вони, наслідком ускладнення на серце після грипу) перед тим, як проб’є Біґ-Бен. Ось! Уже дзижчить. Спочатку мелодійне застереження; а вже потім безповоротно – година. І свинцеві кола розходяться в повітрі. Які ж ми дурні, думала вона, переходячи Вікторія-стрит. Тільки небу одному відомо, чому тобі все це так подобається, чому саме так ти все це бачиш, чому вигадуєш усе це, обстоюєш, руйнуєш і щомиті створюєш заново; а тим часом найгірші пройдохи, найгірші злидні, що сидять під порогом (п’ють свою руйнацію), займаються тим самим; тому ж то їм нічого не заподіють, а в цьому вона була просто переконана, ніякі парламентські укази з тієї самої причини: бо ті люди також люблять життя. Погляди перехожих, коливання, шерхіт, тупотіння; гуркіт, ревіння; екіпажі, автомобілі, автобуси, фургони, човгання і совання ходячих реклам; духові оркестри, шарманки; тріумф і брязкіт, і дивний високий спів аероплану над головою – ось, що вона так любить; життя; Лондон; і цю червневу мить.

Авжеж, середина червня. Війна закінчилася майже для всіх, за винятком хіба що таких, як місіс Фокскроф, що має велику гризоту – учора ввечері в посольстві дуже бідкалася, що вбили її хлопця, і тепер заміський будинок дістанеться небожеві; або таких, як леді Бексборо, що, кажуть, відкривала доброчинний розпродаж з телеграмою в руці про загибель Джона, свого улюбленця; але війна закінчилася; і дякувати Богові, що таки закінчилася. Червень. Король із королевою в себе в палаці. А довкола, незважаючи на вранішню годину, усе ворушиться, цокають копитами поні, стукають крикетні бити; «Лордз»1, «Аскот»2, «Реніле»3, ну й таке інше; усе загорнуте в м’які нитки сіро-блакитного повітря, але вони вже невдовзі, як тільки день підіб’ється вище, геть з усього поспадають, тож на полях і на лужках басуватимуть поні, тільки ударять передніми копитцям об землю – і вже підстрибують на них верткі наїзники та дівчата-сміхунки в прозорих серпанкових платтях, а вони після цілонічних танців все ж повели на прогулянку своїх кумедних пухнастих песиків; он літні вдовиці титулованих осіб цієї вранішньої пори поважно мчать на власних автомобілях у тільки їм відомих справах; метушаться крамарі у вітринах з усілякими стразами й брильянтами, із гарненькими зеленкуватими брошками в оправі під вісімнадцяте століття для спокуси американців (треба бути ощадливішою та не розтринькувати зопалу грошей на Елізабет), а вона, люблячи все це своєю недоладною і вірною любов’ю, навіть маючи до всього цього безпосередній стосунок, адже її предки були придворними в Георгів, запалює сьогодні ввечері святкові вогні; влаштовує прийняття. Дивно, у парку – тиша; імла; гомін; повільно плавають усміхнені качки; перевальцем ходять воласті птахи; хто ж бо це зближується до неї від урядових будівель, як і йому належиться, із прикрашеною королівським гербом скринькою, а хто ж бо це, як не Г’ю Вітбред; її давній друг – цей чудовий Г’ю!

 – Добридень, Кларисо! – сказав Г’ю занадто офіційно, адже вони друзі дитинства. – На прогулянку?

– Так, люблю походити Лондоном, – відповіла місіс Делловей. – Направду. Навіть більше, ніж полями за містом.

А вони саме приїхали, аби піти, на жаль, до лікарів. Інші приїжджають подивитися на виставку, послухати оперу, вивезти у світ доньок; Вітбреди ж приїжджають, аби піти до лікарів. Скільки ж то Клариса находилася до Евелін Вітбред у ту приватну лікарню. Знову захворіла Евелін? Та щось трохи занедужала, каже Г’ю, і ніби напружуючи чи випинаючи своє доглянуте, мужнє, красиве, бездоганно драпіроване тіло (він майже завжди занадто добре одягнутий, але, видно, йому так і слід, адже він на посаді при дворі), натякає їй, що дружина потерпає від якогось незначного розладу, нічого серйозно, про що Клариса Делловей, її давня подруга, сама здогадається й без його пояснень. Так, так, аякже, вона зрозуміла; дуже шкода; і відчувши сестринський неспокій, починає думати про свій капелюшок. Не зовсім підходить для вранішньої прохолоди? Справа в тім, що вона завжди отак почувається з Г’ю, бо він одразу квапиться, вишукано підносить свого капелюха й запевняє, що на вигляд їй років вісімнадцять, а так, так, певна річ, він обов’язково прийде до неї сьогодні ввечері, Івелін наполягає, але трішки запізниться, бо має прийому палаці, хоче відвести туди одного з Джімових хлопців, – вона завжди почувається трохи ніяково біля Г’ю; як та школярка; зате дуже прихильно ставилася до нього, почасти тому, що знає його змалечку, але й тому, що загалом дуже хорошої думки про нього, хоча Річарда він іноді доводить до кипіння, а Пітер Волш ще й досі не пробачив їй прихильності до Г’ю. 

Вона пам’ятала не одну сцену в Бортоні – Пітер просто шаленів; Г’ю, певна річ, йому не рівня, але також і не той дурень, якого з нього робив Пітер; не якесь опудало на городі. Коли старенька мати було попросить його не йти на полювання або ж відвезти її у Бат4, він неодмінно послухається, без жодних зайвих слів; і він нітрохи не егоїст, а те, що Пітер любив казати, буцімто він не має ані серця, ані голови, а тільки манери й виховання англійського джентльмена, то воно ніскільки не додавало честі її любому Пітерові; так, він міг бути нестерпним; міг бути незносним; але ось під час такої вранішньої прогулянки безсумнівно заслуговував на обожнення.

(Червень повитягував усі листки на деревах. Матері Пімліко5 годували груддю немовлят. До Адміралтейства поступали вісті з флоту. Арлінґтон-стрит і Піккаділлі, здається, стискали повітря в парку, від чого листя нагрівалося й світлішало, здіймалося хвилями дивного леготу, який так подобався Кларисі. Танці, їзда верхи – колись вона все це просто обожнювала.)

Та нехай би вони і сто років, як розійшлися – вони з Пітером; вона все одно не напише йому жодного рядка, а його листи сухі, як скалки; але раптом на неї находить: от, якби він був зі мною, то що б мені сказав? І тут якогось дня, якась думка раптом повертає його до неї – спокійно, без колишньої гіркоти; мабуть, як нагорода за те, що хтось колись багато думав про іншу людину; тож одного чудового ранку така людина повертається посеред Сент-Джеймського парку – візьме і прийде. А Пітер – хай якими б чудовими були дні, дерева, трава й маленька дівчинка в рожевому – Пітер ніколи цього не помічав. Він було одягне окуляри, якщо йому сказати, і дивиться. Його цікавив стан справ у світі; Ваґнер, вірші Поупа6, людські натури загалом і недоліки її душі зокрема. Як же він її повчав! Як вони сварилися! Вона одружиться з прем’єр-міністром і стоятиме вгорі на сходах, зустрічаючи гостей; бездоганна господиня будинку – називав  він її (і через це вона потім плакала в спальні), вона – з задатками бездоганної домогосподарки, ось так він її діймав.

   І тепер вона знову доводить собі в Сент-Джеймському парку, знову переконується, що таки мала слушність – а так воно й було – і добре, що не вийшла за нього заміж. Бо в шлюбі має залишатися якась вільність, має бути якась незалежність одне від одного між людьми, що з дня на день живуть разом у будинку під одним дахом; тож Річард розумів її, а вона його. (Де він, наприклад, сьогодні вранці? Якийсь там комітет, а який саме вона й не питає.) А з Пітером треба було б усім ділитися; він усюди запхав би свого носа. Нестерпний, а коли дійшло до тієї сцени в саду біля фонтану, то вона мусила вже або порвати з ним, або в іншому разі вони б зруйнували одне одного, обоє б загинули, у цьому нітрохи не сумнівалася; хоча потім багато років носила той смуток, той біль, як стрілу в серці; а відтак – жах миті, коли хтось сказав їй на якомусь концерті, що він одружився з жінкою, котру зустрів на кораблі по дорозі до Індії! Ніколи не забуде того! Холодною, безсердечною ханжею він її називав. Казав, що вона нітрохи його не розуміє. А індійки, аякже, вони розуміють – гарненькі, недолугі дурепи й пройдисвітки. Не мала до нього жалю. Він щасливий; запевняв, ніби абсолютно щасливий, хоча не зробив геть нічого з усього того, про що вони так багато говорили; його життя – суцільна руїна. Її це досі пече.

Дійшла до воріт парку. Трохи постояла, дивлячись на автобуси, що їздили на Піккаділлі.

Вона ніколи нікому у світі тепер не скаже, що ось він такий чи сякий. Почувалася дуже молодою; а в той же час невимовно старою. Умить усе проштрикувала, наче ножем; а сама залишалася зовні, дивилася на все збоку. Вічно мала відчуття, що ось бачить таксі, а насправді перебуває самотиною десь далеко-далеко на морі; завжди їй здавалося, що навіть один день прожити – це дуже небезпечна річ. Не те, щоб вона вважала себе надто розумною, чи якоюсь незвичайною. Не могла навіть збагнути, як вдавалося йти їй по життю з тією жменею знань, отриманих від фройляйн Деніелс. Вона нічогісінько не знала: ні мов, ні історії; тепер навіть книжки перестала читати, хіба що перед сном якісь мемуари; але як усе це її захоплювало; усе; ось ці таксі, що проїжджали; більше і словом вона не обмовиться про Пітера чи про себе, не скаже: я така чи сяка.

Примітки

1 «Лорддз» – крикетний стадіон у Сент-Джонс-Вуді, що в північному Лондоні.

2 «Аскот» – іподром неподалік Віндзора, де в червні відбувається щорічні чотириденні перегони, важлива подія у житті англійської аристократії.   

3 «Реніле» – назва клубу і стадіону для гри в поло. 

Бат – курорт з мінеральними водами у графстві Ейвон.

5 Пімліко – район у центральній частині Лондона.

6 Поуп Александр (1688-1744) – англійський поет, представник англійського просвітницького класицизму.

Переклав: Тарас Бойко. Подобається роман? Допоможіть йому перетворитися у паперову книжку.