Ми, уривок роману

Цей роман називають однією з трьох найважливіших антиутопій у літературі 20-го століття. До вашої уваги перші п'ять розділів роману.

Роман «Ми» Євґєнія Замятіна – це безумовно одна з найкращих антиутопій 20-го століття, яка сьогодні звучить особливо актуально. Це роман-щоденник, що починається як ода величі Єдиній державі, однак дуже швидко перетворюється на опис жахливого тоталітарного світу несвободи, яку його мешканці обрали з власної волі. Власне, це – роман-аналіз, роман-памфлет і роман-застереження під однією обкладинкою. Переклала Оксана Торчило.

Підтримати видання

 

Ми

Євґєній Замятін

 

ЗАПИС 1-ий

Конспект:

ОГОЛОШЕННЯ. НАЙМУДРІША З ЛІНІЙ.

ПОЕМА

Я просто переписую – слово в слово – те, що сьогодні надруковано в Державній Газеті:

«Через 120 днів закінчується будівництво “І н т е г р а л а”. Близький великий, історичний час, коли перший “І н т е г р а л” злетить у світовий простір. Тисячу років тому ваші героїчні предки підкорили владі Єдиної Держави всю земну кулю. Вам належить ще більш славний подвиг: скляним, електричним, вогнедишним “І н т е г р а л о м” проінтегрувати нескінченне рівняння Всесвіту. Вам належить благодійному ігу розуму підпорядкувати незнані істоти, що живуть на інших планетах – можливо, ще в дикому стані свободи. Якщо вони не зрозуміють, що ми несемо їм математично безпомилкове щастя, наш обов'язок – змусити їх бути щасливими. Але перед зброєю ми випробовуємо слово.

Від імені Благодійника оголошується всім нумерам Єдиної Держави:

Усякий, хто відчуває в собі силу, зобов'язаний складати трактати, поеми, маніфести, оди чи інші твори про красу й велич Єдиної Держави.

Це буде перший вантаж, який понесе “І н т е г р а л”.

Хай живе Єдина Держава, хай живуть нумери, хай живе Благодійник!»

Я пишу це й відчуваю: у мене горять щоки. Так: проінтегрувати грандіозне вселенське рівняння. Так: розігнути дику криву, випрямити її по дотичній – асимптоті – по прямій. Тому що лінія Єдиної Держави – це пряма. Велика, божественна, точна, мудра пряма – наймудріша з ліній ...

Я, Д-503, будівник “І н т е г р а л а”, – я тільки один із математиків Єдиної Держави. Моє звичне до цифр перо не в силах створити музики асонансів і рим. Я лише спробую записати те, що бачу, що думаю – точніше, що ми думаємо (саме так: ми, і нехай це «МИ» буде заголовком моїх записів). Але ж це буде похідна від нашого життя, від математично досконалого життя Єдиної Держави, а якщо так, то хіба це не буде саме по собі, крім моєї волі, поемою? Буде – вірю і знаю.

Я пишу це й відчуваю: у мене горять щоки. Імовірно, це схоже на те, що відчуває жінка, коли вперше почує в собі пульс нового, ще крихітного, сліпого чоловічка. Це я і одночасно не я. І довгі місяці треба буде живити його своїм соком, своєю кров'ю, а потім – із болем відірвати його від себе та покласти до ніг Єдиної Держави.

Але я готовий, так само, як кожен, або майже кожен, із нас. Я готовий.

 

ЗАПИС 2-ий

Конспект:

 БАЛЕТ, КВАДРАТНА ГАРМОНІЯ. ІКС

Весна. Із-за  Зеленої Стіни, із диких невидимих рівнин, вітер несе жовтий медовий пил якихось квітів. Від цього солодкого пилу сохнуть губи – щохвилини проводиш по них язиком – і, мабуть, солодкі губи у всіх зустрічних жінок (і чоловіків теж, звичайно). Це дещо заважає логічно мислити.

Але зате небо! Синє, не зіпсоване жодною хмариною (наскільки були дикі смаки в древніх, якщо їхніх поетів могли надихати ці безглузді, безладні, недбало скупчені купи пари). Я люблю – упевнений, не помилюся, якщо скажу: ми любимо тільки таке ось, стерильне, бездоганне небо. У такі дні весь світ відлитий із того ж самого непорушного, вічного скла, як і Зелена Стіна, як і всі наші споруди. У такі дні бачиш саму синю глибінь речей, якісь невідомі досі, дивовижні їхні рівняння – бачиш у чому-небудь такому самому звичному, щоденному.

Ну, от хоч би це. Нині вранці був я на елінгу, де будується “І н т е г р а л”, і раптом побачив верстати: із заплющеними очима, самовіддано, кружляли кулі регуляторів; мотилі, виблискуючи, згиналися вправо і вліво; гордо похитував плечима балансир; у такт нечутної музики присідало долото довбального верстата. Я раптом побачив усю красу цього грандіозного машинного балету, залитого легким блакитним сонцем.

І далі сам із собою: чому красиво? Чому танець гарний? Відповідь: тому що це н е в і л ь н и й рух, тому що весь глибокий зміст танцю саме в абсолютній, естетичній підпорядкованості, ідеальній несвободі. І якщо правда, що наші предки віддавалися танцю в найнатхненніші  моменти свого життя (релігійні містерії, військові паради), то це означає тільки одне: інстинкт несвободи здавна органічно властивий людині, і ми, у теперішньому нашому житті – тільки свідомо...

Закінчити доведеться після: клацнув нумератор. Я піднімаю очі: О-90, звичайно. І через півхвилини вона сама буде тут: за мною на прогулянку.

Мила О! – мені завжди це здавалося – що вона схожа на своє ім'я: сантиметрів на 10 нижча від  Материнської Норми – і від того вся гладенько обточена, і рожеве О – рот – розкритий назустріч кожному моєму слову. І ще: кругла, пухка складочка на зап'ясті руки – такі бувають у дітей.

Коли вона ввійшла, ще щосили в мені гудів логічний маховик, і я за інерцією заговорив про щойно встановлену мною формулу, куди входили і ми всі, і машини, і танець.

– Чудово. Чи не правда? – запитав я.

– Так, чудово. Весна, – рожево посміхнулася мені О-90.

Ну от, бачите: весна... Вона – про весну. Жінки... Я замовк.

Унизу. Проспект повний: у таку погоду післяобідній особистий час ми зазвичай витрачаємо на додаткову прогулянку. Як завжди, музикальний завод усіма своїми трубами співав Марш Єдиної Держави. Мірними рядами по чотири, захоплено відбиваючи такт, ішли нумери – сотні, тисячі нумерів, у голубуватих юніфах1, із золотими бляхами на грудях – державний нумер кожного й кожної. І я – ми, четверо, – одна з незліченних хвиль у цьому могутньому потоці. Ліворуч від мене О-90 (якби це писав один із моїх волохатих предків років тисячу тому, він, імовірно, назвав би її цим смішним словом «моя»); праворуч – двоє якихось незнайомих нумерів, жіночий і чоловічий.

Блаженно-синє небо, крихітні дитячі сонця в кожній із блях, не затьмарені безумством думок обличчя... Промені – розумієте: усе з якоїсь єдиної, променистої, усміхненої матерії. А мідні такти: «Тра-та-та-там. Тра-та-та-там», ці блискучі на сонці мідні щаблі, і з кожною сходинкою – ви піднімаєтеся все вище, у запаморочливу синяву...

І ось, так само, як це було вранці, на елінгу, я знову побачив, ніби тільки щойно вперше в  житті, побачив усе: непорушні прямі вулиці, скло бруківок, що вибризкує промінням, божественні паралелепіпеди прозорих осель, квадратну гармонію сіро-блакитних шеренг. І так: ніби не цілі покоління, а я – саме я – переміг старого Бога і старе життя, саме я створив усе це, і я як вежа, я боюся поворухнути ліктем, щоб не посипалися осколки стін, куполів, машин.

А потім мить – стрибок через століття, з + на –. Мені згадалася (очевидно, асоціація за контрастом) – мені раптом згадалася картина в музеї: їхній, тодішній, проспект двадцятих століть, оглушливо строката, плутана штовханина людей, коліс, тварин, афіш, дерев, фарб, птахів... Адже ж, кажуть, це насправді було – це могло бути. Мені здалося це таким неправдоподібним, таким безглуздим, що я не витримав і розреготався раптом.

І відразу  ж відлуння – сміх – праворуч. Оглянувся: в очі мені – білі – надзвичайно білі та гострі зуби, незнайоме жіноче обличчя.

– Пробачте, – сказала вона, – але ви так натхненно все оглядали, як якийсь міфічний бог у сьомий день творіння. Мені здається, ви впевнені, що й мене сотворили ви, а не хтось інший. Мені дуже приємно...

Усе це без посмішки, я б навіть сказав, із деякою шанобливістю (можливо, їй відомо, що я – будівник “І н т е г р а л а”). Але не знаю – в очах чи бровах – якийсь дивний подразливий ікс, і я ніяк не можу його спіймати, дати йому цифровий вираз.

Я чомусь зніяковів і, злегка плутаючись, став логічно мотивувати свій сміх. Цілком очевидно, що цей контраст, ця непрохідна прірва між сьогоднішнім і тодішнім...

– Але чому ж непрохідна? (Які білі зуби!) Через прірву можна перекинути місток… Ви тільки уявіть собі: барабан, батальйони, шеренги – адже це теж було – і, отже...

– Ну, так: очевидно! – крикнув (це був разючий перетин думок: вона – майже моїми ж словами – те, що я записував перед прогулянкою). – Розумієте: навіть думки. Це тому, що ніхто не «один», але «один із». Ми такі однакові...

Вона:

– Ви впевнені?

Я побачив гострим кутом задерті до скронь брови – як гострі ріжки ікса, знову чомусь збився; глянув направо, наліво – і...

Праворуч від мене – вона, тонка, різка, уперто гнучка, як батіг, I-330 (бачу тепер її нумер); ліворуч – О, зовсім інша, уся з кіл, із дитячою складочкою на руці, і з краю нашої четвірки – невідомий мені чоловічий нумер – якийсь двічі вигнутий, начебто буква S. Ми всі були різні...

Ця, праворуч, I-330, перехопила, мабуть, мій розгублений погляд – і, зітхнувши:

– Так... На жаль!

По суті, це «на жаль» було абсолютно доречним. Але знову щось таке на її обличчі або в її голосі... Я з незвичною для мене різкістю сказав:

– Нічого не жаль. Наука росте, і очевидно – якщо не зараз, то через п’ятдесят, сто років...

– Навіть носи у всіх...

– Так, носи, – я вже майже кричав. – Якщо є – усе одно, яка підстава для заздрості... Якщо в мене ніс ґудзиком, а в іншого...

– Ну, ніс же у вас, мабуть, навіть і «класичний», як у давнину говорили. А ось руки... Ні, покажіть-но, покажіть-но руки!

Терпіти не можу, коли дивляться на мої руки: усі у волоссі, кошлаті – якийсь безглуздий атавізм. Я простяг руку і – по можливості стороннім голосом – сказав:

– Мавпячі.

Вона глянула на руки, потім на обличчя:

– Та це дуже цікавий акорд, – вона зважувала меня очима, як на терезах, майнули знову ріжки в кутиках брів.

– Він записаний на мене, – радісно-рожево відкрила рот О-90.

Уже краще б мовчала – це було абсолютно ні до чого. Узагалі ця мила О... як би сказати.. у ній неправильно розрахована швидкість мови, секундна швидкість мови повинна бути завжди трохи менше секундної швидкості думки, а вже аж ніяк не навпаки.

У кінці проспекту, на акумуляторній вежі, дзвін лунко бив 17. Особистий час скінчився. I-330 йшла разом із тим, S-подібним чоловічим нумером. У нього така переконлива поважність і, тепер бачу, що ніби навіть знайоме обличчя. Десь зустрічав його – зараз не згадаю.

На прощання I – так само іксово – усміхнулася мені:

– Загляньте післязавтра в аудиторіум 112.

Я знизав плечима:

– Якщо в мене буде наряд саме на той аудиторіум, який ви назвали...

Вона з якоюсь незрозумілою упевненістю:

– Буде.

На мене ця жінка діяла так само неприємно, як нерозкладний ірраціональний член, що випадково затесався в рівняння. І я був радий залишитися хоч ненадовго удвох із милою О.

Рука в руку з нею ми пройшли чотири лінії проспектів. На розі їй було праворуч, мені – ліворуч.

– Я б так хотіла сьогодні прийти до вас, опустити штори. Саме сьогодні, зараз... – несміливо підняла на мене О круглі, синьо-кришталеві очі.

Смішна. Ну що я міг їй сказати? Вона була в мене тільки вчора й не гірше за мене знає, що наш найближчий сексуальний день післязавтра. Це просто все те ж саме її «випередження думки» – як буває (іноді шкідливе) випередження подачі іскри в двигуні.

При розставанні я два... ні, буду точний, три рази поцілував чудесні, сині, не зіпсовані жодною хмаринкою очі.

 

ЗАПИС 3-ій

Конспект:

ПІДЖАК. СТІНА. СКРИЖАЛЬ

Переглянув усе, написане вчора – і бачу: я писав недостатньо ясно. Тобто все це абсолютно очевидне для кожного з нас. Але як знати: можливо, ви, невідомі, кому “І н т е г р а л” принесе мої записки, можливо, ви велику книгу цивілізації дочитали лише до тієї сторінки, що й наші предки років 900 тому. Можливо, ви не знаєте навіть таких азів, як Часова Скрижаль, Особистий Час, Материнська Норма, Зелена Стіна, Благодійник. Мені смішно і в той же час дуже важко говорити про все це. Це все одно, якби письменникові якого-небудь, скажімо, 20-го століття у своєму романі довелося пояснювати, що таке «піджак», «квартира», «дружина». А втім, якщо його роман перекладений для дикунів, хіба мислимо обійтися без приміток щодо «піджака»?

Я впевнений, що дикун дивився на «піджак» і думав: «Ну до чого це? Тільки тягар». Мені здається: точнісінько так само будете дивитися й ви, коли я скажу вам, що ніхто з нас від часів Двохсотлітньої Війни не був за Зеленою Стіною.

Але, дорогі, треба ж хоч трохи думати, це дуже допомагає. Адже ясно: уся людська історія, скільки ми її знаємо, –  це історія переходу від кочових форм до все більш осілих. Хіба не випливає звідси, що найбільш осіла форма життя (наша) є разом із тим і найбільш досконала (наша). Якщо люди металися по землі з кінця в кінець, так це тільки в часи доісторичні, коли були нації, війни, торгівлі, відкриття різних америк. Але навіщо, кому це тепер потрібно?

Я припускаю: звичка до цієї осілості виникла не без праці й не відразу. Коли під час Двохсотлітньої Війни всі дороги зруйнувалися й заросли травою – спочатку, певно, здавалося дуже незручно жити в містах, відрізаних один від іншого зеленими нетрями. Але що ж із цього? Після того як у людини відпав хвіст, вона, імовірно, теж не відразу навчилася зганяти мух без допомоги хвоста. Вона попервах, безсумнівно, сумувала без хвоста. Але тепер – можете ви собі уявити, що у вас хвіст? Або: можете ви себе уявити на вулиці голим, без «піджака» (можливо, що ви ще розгулюєте в «піджаках»). Ось так само і тут: я не можу собі уявити місто, що не одягнене Зеленою Стіною, не можу уявити життя, не вбране в цифрові ризи Скрижалі.

Скрижаль... Ось зараз зі стіни в мене в кімнаті суворо й ніжно в очі мені дивляться її пурпурні на золотому полі цифри. Мимоволі згадується те, що в стародавніх називалося «іконою», і мені хочеться складати вірші або молитви (що одне і те ж). Ах, чому я не поет, щоб гідно оспівати тебе, о Скрижаль, о серце і пульс Єдиної Держави.

Усі ми (а можливо, і ви) ще дітьми в школі читали цю найвеличнішу, серед тих, що дійшли до нас, пам'ятку давньої літератури – «Розклад залізниць». Але поставте навіть її поруч зі Скрижаллю – і ви побачите поруч графіт і алмаз: у двох одне й те ж – C, вуглець, – але який вічний, прозорий, як сіяє алмаз. У кого не захоплює дух, коли ви з гуркотом мчите сторінками «Розкладу». Але Часова Скрижаль кожного з нас наяву перетворює на сталевого шестиколісного героя великої поеми. Щоранку із шестиколісною точністю в один і той же час і в одну й ту ж хвилину ми, мільйони, встаємо як один. В один і той же час єдиномільйонно починаємо роботу – єдиномільйонно закінчуємо. І, зливаючись в єдине, мільйонноруке тіло, в одну і ту ж, призначену Скрижаллю секунду, ми підносимо ложки до рота і в одну й ту ж секунду виходимо на прогулянку та йдемо в аудиторіум, у зал Тейлорівських екзерсисів, відходимо до сну...

Буду цілком відвертий: абсолютно точного рішення задачі щастя немає ще й у нас: двічі на день – з 16 до 17 та з 21 до 22 – єдиний потужний організм розсипається на окремі клітини: це встановлений Скрижаллю Особистий Час. У ці години ви побачите: у кімнаті в одних цнотливо спущені штори, інші мірно по мідних щаблях Маршу проходять проспектом, треті – як я зараз – за письмовим столом. Але я твердо вірю – нехай назвуть мене ідеалістом і фантазером – я вірю: рано чи пізно, але колись і для цього годинника ми знайдемо місце в загальній формулі, колись усі 86400 секунд увійдуть у Часову Скрижаль.

Багато неймовірного мені доводилося читати й чути про ті часи, коли люди жили ще у вільному, тобто неорганізованому, дикому стані. Але найнеймовірнішим мені завжди здавалося саме це: як тодішня – нехай навіть зародкова – державна влада могла допустити, що люди жили без усякої подоби нашої Скрижалі, без обов'язкових прогулянок, без точного врегулювання строків їди, вставали й лягали спати, коли їм заманеться; деякі історики говорять навіть, нібито в ті часи на вулицях усю ніч горіли вогні, усю ніч вулицями ходили та їздили.

Ось цього я ніяк не можу осмислити. Адже яким би не був обмеженим їхній розум, але все-таки мали б вони розуміти, що таке життя було справжнісіньким поголовним убивством – тільки повільним, день у день. Держава (гуманність) забороняла вбити на смерть одного і не забороняла вбивати мільйони наполовину. Убити одного, тобто зменшити суму людських життів на 50 років, – це злочинно, а зменшити суму людських життів на 50 мільйонів років – це не злочинно. Хіба ж не смішно? У нас цю математично-моральну задачу за півхвилини розв’яже будь-який десятирічний нумер; у них не могли – усі їх Канти разом (тому, що жоден із Кантів не здогадався побудувати систему наукової етики, тобто заснованої на відніманні, додаванні, діленні, множенні).

А це хіба не абсурд, що держава (вона насмілилася називати себе державою!) могла залишити без всякого контролю сексуальне життя. Хто, коли й скільки хотів... Зовсім ненауково, як звірі. І як звірі, наосліп, народжували дітей. Чи не смішно: знати садівництво, курівництво, рибництво (у нас є точні дані, що вони знали все це) і не зуміти дійти до останнього щабля цієї логічної драбини: дітоводства. Чи не додуматися до наших Материнської й Батьківської Норм.

Так смішно, так неправдоподібно, що ось я написав і боюся: а раптом ви, невідомі читачі, вважатимете мене за злого жартівника. Раптом подумаєте, що я просто хочу познущатися з вас і з серйозним виглядом розповідаю цілковиту нісенітницю.

Але перше: я не здатен на жарти – до всякого жарту неявною функцією входить брехня; і друге: Єдина Державна Наука стверджує, що життя древніх було саме таким, а Єдина Державна Наука помилятися не може. Та й звідки тоді було б взятися державній логіці, коли люди жили в стані свободи, тобто звірів, мавп, стада. Чого можна вимагати від них, якщо навіть і в наш час звідкись із дна, із волохатих глибин,  ще зрідка чутно дике, мавпяче відлуння.

На щастя, тільки зрідка. На щастя, це тільки дрібні аварії деталей: їх легко ремонтувати, не зупиняючи вічного, великого ходу всієї Машини. І для того, щоб викинути геть зігнутий болт, у нас є вправна, важка рука Благодійника, у нас є досвідчене око Хранителів...

Так, до речі, тепер згадав: цей вчорашній, двічі зігнутий, як S, – здається, мені траплялося бачити його, коли він виходив із Бюро Хранителів. Тепер розумію, чому в мене було це інстинктивне почуття поваги до нього і якась незручність, коли ця дивна I при ньому...  Мушу зізнатися, що ця I...

Дзвонять спати: 22.30. До завтра.

 

ЗАПИС 4-ий

Конспект:

ДИКУН ІЗ БАРОМЕТРОМ. ЕПІЛЕПСІЯ. ЯКБИ

Досі мені все в житті було ясно (недарма ж у мене, здається, якась пристрасть до цього самого слова «ясно»). А сьогодні... Не розумію.

Перше: я дійсно отримав наряд бути саме в аудиторіумі 112, як вона мені й говорила.

Хоча ймовірність була – 1.500 / 10.000.000 = 3 / 20.000 (1.500 – це кількість аудиторіумів, 10.000.000 – нумерів). А друге... Утім, краще по порядку.

Аудиторіум. Величезна, наскрізь просонячна півкуля зі скляних масивів. Циркулярні ряди благородно кулястих, гладко пострижених голів. Із легким завмиранням серця я озирнувся навкруги. Думаю, я шукав, чи не блисне десь над блакитними хвилями юніф рожевий серп – милі губи О. Ось чиїсь надзвичайно білі та гострі зуби, схожі... ні, не те. Нині ввечері, о 21, О прийде до мене – бажання побачити її тут було абсолютно природним.

Ось – дзвінок. Ми встали, заспівали Гімн Єдиної Держави – і на естраді сяючий золотим гучномовцем і дотепністю фонолектор.

– «Шановні нумери! Нещодавно археологи відкопали одну книгу 20-го століття. У ній іронічний автор розповідає про дикуна й про барометр. Дикун зауважив: щоразу, як барометр зупинявся на «дощі», дійсно йшов дощ. І оскілько  дикуну захотілося дощу, то він повиколупував саме стільки ртуті, щоб рівень став на «дощ» (на екрані – дикун у пір'ї, що виколупує ртуть: сміх). Ви смієтеся, але чи не здається вам, що сміху набагато більше вартий європеєць тієї епохи. Так само, як дикун, європеєць хотів «дощу»  – дощу з великої літери, дощу алгебраїчного. Але він стояв перед барометром мокрою куркою. У дикуна принаймні було більше сміливості й енергії і – нехай дикої – логіки: він зумів встановити, що є зв'язок між наслідком і причиною. Виколупавши ртуть, він зумів зробити перший крок на тому великому шляху, по якому... »

Тут (повторюю: я пишу, нічого не приховуючи) – тут я на деякий час став ніби непромокальним для цілющих потоків, що лилися з гучномовців. Мені раптом здалося, що я прийшов сюди марно (чому «марно» і як я міг не прийти, коли був даний наряд?); мені здалося – усе пусте, одна шкаралупа. І я насилу ввімкнув увагу тільки тоді, коли фонолектор перейшов уже до головної теми – до нашої музики, до математичної композиції (математик – причина, музика – наслідок), до опису недавно винайденого музикометра.

– «... Просто обертаючи ось цю ручку, кожен із вас виробляє до трьох сонат на годину. А з якими труднощами давалося це вашим предкам. Вони могли творити, тільки довівши себе до нападів «натхнення» – невідомої форми епілепсії. І ось вам найкумедніша ілюстрація того, що в них виходило, – музика Скрябіна – 20-те століття. Цей чорний ящик (на естраді розсунули завісу, і там – їх найдавніший інструмент) – цей ящик вони називали «рояльним» або «королівським», що зайвий раз доводить, наскільки вся їхня музика... »

І далі – я знову не пам'ятаю, дуже можливо тому, що... Ну, так, скажу відверто: тому що до «рояльного» ящика підійшла вона – I-330. Імовірно, я був просто вражений цією її несподіваною появою на естраді.

Вона була у фантастичному костюмі давньої епохи: чорне плаття, що міцно обтягувало, гостро підкреслене біле відкритих плечей і грудей, і ця тепла, що ледь погойдується від дихання, тінь між... і сліпучі, майже злі зуби...

Усмішка – укус, сюди – униз. Сіла, заграла. Дике, поривчасте, строкате, як усе тодішнє їхнє життя, – ні тіні розумної механічності. І звичайно, вони, навколо мене, мають рацію: усі сміються. Тільки деякі... але чому ж і я – я?

Так, епілепсія – душевна хвороба – біль... Повільний, солодкий біль – укус – і щоб ще глибше, ще болючіше. І ось, повільно – сонце. Не наше, не це блакитно-кришталеве й рівномірне крізь скляні цеглини – ні: дике, яке мчить, спопеляє, сонце – геть усе з себе – усе на дрібні клапті.

Той, що сидів поруч зі мною, покосився вліво – на мене – і хихикнув. Чомусь дуже чітко запам'яталося: я побачив – на губах у нього вискочила мікроскопічна слинна бульбашка й лопнула. Цей пухирець протверезив мене. Я – знову я.

Як і всі, я чув тільки безглузду, метушливу тріскотню струн. Я сміявся. Стало легко й просто. Талановитий фонолектор занадто виразно зобразив нам цю дику епоху – ось і все.

Із якою насолодою я слухав потім нашу теперішню музику. (Вона продемонстрована була наприкінці для контрасту.) Кришталеві хроматичні сходини нескінченних рядів, що сходяться й розходяться, – і підсумовувальні акорди формул Тейлора, Маклорена; цілотонні, квадратногрузні ходи Піфагорових штанів; сумні мелодії згасаюче-коливального руху; яскраві такти, що змінюються фраунгоферовими лініями пауз, – спектральний аналіз планет... Яка велич! Яка непорушна закономірність! І яка жалюгідна самовільна, нічим – крім диких фантазій – не обмежена музика древніх ...

Як зазвичай, стрункими рядами, по чотири, через широкі двері всі виходили з аудиторіуму. Повз майнула знайома двоякозігнута фігура; я шанобливо вклонився.

Через годину повинна прийти мила О. Я відчував себе приємно й корисно схвильованим. Удома – скоріше в контору, сунув черговому свій рожевий квиток і отримав посвідчення на право штор. Це право в нас тільки для сексуальних днів. А так серед своїх прозорих стін, неначе витканих із блискучого повітря, ми живемо завжди на виду, вічно омиті світлом. Нам нічого приховувати один від одного. До того ж це полегшує тяжку та високу працю Хранителів. Інакше хіба мало що могло б трапитися. Можливо, що саме дивні, непрозорі житла прадавніх породили цю їхню жалюгідну клітинну психологію. «Мій (sic!) дім – моя фортеця» – це треба ж було додуматися!

О 21 я опустив штори – і в ту ж хвилину увійшла трохи захекана О. Простягнула мені свій рожевий ротик – і рожевий квиток. Я відірвав талон і не міг відірватися від рожевого рота до останнього моменту – 22.15.

Потім показав їй свої «записи» та говорив – здається, дуже добре – про красу квадрата, куба, прямої. Вона так чарівно-рожево слухала – і раптом із синіх очей сльоза, друга, третя – прямо на розгорнуту сторінку (стор. 7-а). Чорнило розпливлося. Ну от, доведеться переписувати.

– Милий Д, якби тільки ви, якби...

Ну що «якби»? Що «якби»? Знову її стара пісня: дитина. Або, можливо, що-небудь нове – щодо... щодо тієї? Хоча вже тут нібито... Ні, це було б занадто безглуздо.

 

ЗАПИС 5-ий

Конспект:

КВАДРАТ. ВЛАДИКИ СВІТУ. ПРИЄМНО-КОРИСНА ФУНКЦІЯ

Знову не те. Знову з вами, невідомий мій читачу, я говорю так, як ніби ви... Ну, скажімо, старий мій товариш, R-13, поет, негрогубий, – так усі ж його знають. А між тим ви – на Місяці, на Венері, на Марсі, на Меркурії – хто вас знає, де ви і хто.

Ось що: уявіть собі – квадрат, живий, прекрасний квадрат. І йому треба розповісти про себе, про своє життя. Розумієте, квадрату найменше спало б на думку говорити про те, що в нього всі чотири кути рівні: він цього вже просто не бачить – настільки це для нього звично, щодня. Ось і я весь час у цьому квадратному становищі. Ну, хоч би рожеві талони й усе з ними пов'язане: для мене це – рівність чотирьох кутів, але для вас це, можливо, щось навіть більше, ніж біном Ньютона.

Так ось. Якийсь із древніх мудреців, зрозуміло, випадково, сказав розумну річ: «Любов і голод володіють світом». Ergo: щоб заволодіти світом – людина повинна заволодіти владиками світу. Наші пращури дорогою ціною підкорили, нарешті, Голод: я говорю про Велику Двохсотлітню Війну – про війну між містом та селом. Імовірно, через релігійні забобони дикі християни вперто трималися за свій «хліб» 2. Але в 35-му році – до заснування Єдиної Держави – була винайдена наша теперішня, нафтова їжа. Щоправда, вижило тільки 0,2 населення земної кулі. Але зате, очищене від тисячолітнього бруду, яким сяючим стало обличчя землі. І зате ці нуль цілих і дві десяті пізнали блаженство в палатах Єдиної Держави.

Але хіба ж неясно: блаженство й заздрість – це чисельник і знаменник дробу, іменованого щастям. І який був би сенс у всіх незліченних жертвах Двохсотлітньої Війни, якби в нашому житті все-таки ще залишався привід для заздрості. А він залишався, тому що залишалися носи «ґудзиком» і носи «класичні» (наша тодішня розмова на прогулянці), бо любові одних домагалися багато, інших – ніхто.

Природно, що, підпорядкувавши собі Голод (алгебраїчний = сумі зовнішніх благ), Єдина Держава повела наступ проти іншого владики світу – супроти Любові. Нарешті і ця стихія була теж переможена, тобто організована, математизована, і приблизно 300 років тому був проголошений наш історичний «Lex sexualis»: «усякий із нумерів має право – як на сексуальний продукт – на будь-який нумер».

Ну, далі там уже техніка. Вас ретельно досліджують у лабораторіях Сексуального Бюро, точно визначають зміст статевих гормонів у крові – і виробляють для вас відповідний Табель сексуальних днів. Потім ви робите заяву, що у свої дні бажаєте користуватися нумером таким-то (або таким-то), і отримуєте відповідну талонну книжечку (рожеву). Ось і все.

Ясно: приводів для заздрощів немає вже ніяких, знаменник дробу щастя приведений до нуля – дріб перетворюється в чудову нескінченність. І те саме, що для стародавніх було джерелом незліченних найдурніших трагедій, у нас приведено до гармонійної, приємно-корисної функції організму так само, як сон, фізична праця, прийом їжі, дефекація та інше. Звідси ви бачите, як велика сила логіки очищає все, чого б вона не торкнулася. О, якби й ви, невідомі, пізнали цю божественну силу, якби й ви навчилися йти за нею до кінця.

...Дивно, я писав сьогодні про найвищі вершини в людській історії, я весь час дихав найчистішим гірським повітрям думки, а всередині якось хмарно, павутинно і хрестом - якийсь чотирилапий ікс. Чи це мої лапи, і все тому, що вони були довго в мене перед очима – мої кошлаті лапи. Я не люблю говорити про них – і не люблю їх: це слід дикої епохи. Невже в мені дійсно – –

Хотів закреслити все це, бо це виходить за межі конспекту. Але потім вирішив: не закреслю. Нехай мої записи, як найтонший сейсмограф, дадуть криву навіть найневиразніших  мозкових коливань, адже іноді саме такі коливання служать передвісником.

А ось уже абсурд, це вже дійсно варто було б закреслити: нами введені в русло всі стихії – ніяких катастроф не може бути.

І мені тепер абсолютно ясно: дивне почуття всередині – усе від того ж самого мого квадратного становища, про яке я говорив спочатку. І не в мені ікс (цього не може бути) – просто я боюся, що який-небудь ікс залишиться у вас, невідомі мої читачі. Але я вірю: ви не будете надто суворо судити мене. Я вірю: ви зрозумієте, що мені так важко писати, як ніколи жодному автору протягом всієї людської історії: одні писали для сучасників, інші – для нащадків, але ніхто ніколи не писав для предків або істот, подібних до їхніх диких, віддалених предків...

Переклала: Оксана Торчило. Подобається роман? Допоможіть йому перетворитися у паперову книжку.