Портрет митця замолоду. Джеймс Джойс. Уривок.

По-юнацький бунтарський та грайливо-експериментальний автобіографічний роман Джеймса Джойса «Портрет митця замолоду» є яскравою оповіддю про емоційне та інтелектуальне дорослішання.

Дублінське дитинство і юність Стівена Дедала, його пошуки власної ідентичності за допомогою мистецтва і поступове звільнення від пут родини, релігії та патріотичного обов’язку є водночас і злегка замаскованим автопортретом молодого Джеймса Джойса, і універсальною за своїм значенням історією про пошук власного голосу, який кожен митець повинен віднайти, аби вповні стати самим собою. Опублікований у 1916 році, через два роки після появи друком знаменитої збірки оповідань «Дублінці», роман «Портрет митця замолоду» остаточно утвердив ім’я Джойса серед найвизначніших представників літературного модернізму.

Переклад з англійської: Мар'яна Прокопович. Частково використано переклад Ярослава Стельмаха.

Підтримати видання

 

...Стівен любовно глянув в обличчя містерові Кейсі, який сидів і дивився перед себе, склавши докупи руки. Він любив сидіти разом з ним при каміні й дивитися знизу вверх на його темне, жорстке обличчя. Та його темні очі ніколи не бували жорсткими, і голос у нього завжди приємний, повільний. То чому ж тоді він проти священиків? Тоді, мабуть, Данті права. Але батько якось казав, що вона — недойшла монашка, що кинула монастир в Аллеґанах, коли брат її нажив грошей на дикунах, — на брязкальцях різних та ланцюжках. Може, тому вона така сувора до Парнелла? І ще їй не до вподоби, що він грається з Айлін, бо Айлін протестантка, а коли Данті була молода, вона знала дітей, які гралися з протестантами, а ті протестанти насміхалися з молебня до Пречистої Діви. Вежа зі Слонової Кості, приказували вони, Золота Світлиця! Як може жінка бути вежею зі слонової кості чи золотою світлицею? То хто ж тоді правий? І він згадав вечір у клонґовзькому лазареті, темні хвилі, вогник на причалі та скорботний стогін людей, коли вони почули новину.

В Айлін були довгасті білі долоні. Одного вечора, коли вони грались у піжмурки, вона затулила йому очі долонями — довгастими, білими, вузькими, прохолодними й ніжними. Ось що таке слонова кість — щось прохолодне і біле. Ось що воно означає: Вежа Слонової Кості.

— Історія коротка і мила, — сказав містер Кейсі. — Було це одного дня в Арклоу, одного холоднющого дня, незадовго до того, як помер наш вождь. Упокій, Господи, душу його!

Він втомлено заплющив очі. Містер Дедалус взяв з тарілки кістку і заходився віддирати зубами рештки м'яса, кажучи:

— Тобто, незадовго до того, як його вбили.

Містер Кейсі розплющив очі, зітхнув і заговорив знову:

— Отож, було це в Арклоу. Ми їздили туди на мітинг, а коли мітинг скінчився, довелось пробиратися крізь юрбу на вокзал. Такого ґвалту та вереску, чоловіче, ти зроду не чув. Як тільки вони нас не обзивали! І тут до мене причепилась якась бабуся, точніше сказати, якась стара п'яна відьма. Танцює-пританцьовує коло мене по болоті, та все кричить-верещить, просто мені в лице: Гонитель священиків! Фонди Паризької біржі![1] Містер Фокс[2]! Кітті О'Ші!

— А ти, Джоне, що? — спитав містер Дедалус.

— А я нічого: хай собі, думаю, верещить, — сказав містер Кейсі. — День був холодний, і я для бадьорості поклав на язик (даруйте, мадам) дрібку тютюну, то й звісно, що тут скажеш, коли в тебе в роті тютюнова каша.

— Ну і що, Джоне?

— А нічого. Верещала собі, скільки хотіла, про Кітті О'Ші і все інше, — аж поки не назвала ту леді таким словом, яким я не збираюся каляти ні цієї різдвяної трапези, ні ваших вух, мадам, ні власних уст.

Він зупинився. Містер Дедалус відвів голову від кістки:

— А ти, Джоне, що?

— А що я? — сказав містер Кейсі. — Сказала вона те слово і як виставить на мене свою гидку стару пику, — а в мене повен рот тютюнової каші. То я нахилився й кажу: Тьху на тебе! Ось так!

Він відвернувся і зобразив плювок.

Тьху! — кажу я, і прямо їй в око.

Він заліпив долонею око й завив, як од болю.

О Єзу святий, Йосифе-Маріє! — це вона. — Я не бачу! Осліпили мене! Утопили мене!

Захлинаючись від кашлю зі сміхом, він повторив:

— Осліпили мене!

Містер Дедалус реготав, відкинувшись у кріслі, а дядько Чарлз знай похитував головою.

Данті була страшенно люта на виду та все приказувала, поки вони сміялися:

— Дуже гарно! Ха! Дуже гарно!

Плювати жінці в око негарно. Але яким це словом назвала та жінка Кітті О'Ші, що його містер Кейсі не захотів повторити? Він уявив собі, як містер Кейсі пробирається крізь юрби людей, як виголошує промови з даху фургона. За те він і сидів у в'язниці! А ще він пригадав, як одного вечора приходив сержант О'Ніл, стояв у передпокої і тихо розмовляв з батьком, нервово покусуючи ремінець кашкета. Того вечора містер Кейсі не поїхав поїздом до Дубліна, а під їхній дім під'їхав екіпаж, і чути було, як батько каже щось про Кабінтільську дорогу.

Він був за Ірландію і за Парнелла, як і батько; та й Данті теж була за, адже раз надвечір, коли на еспланаді грав оркестр, вона вдарила якогось добродія парасолькою по голові, бо той зняв капелюха, коли в кінці оркестр заграв «Боже, храни королеву».

Містер Дедалус презирливо пирхнув.

— Знаєш, Джоне, — сказав він, — так їм і треба. Ми — нещасний, заїжджений попами народ, завжди були такими і будемо такими довіку.

Дядько Чарлз похитав головою і сказав:

— Кепська справа! Кепська справа! Містер Дедалус повторив:

— Заїжджений попами, забутий Богом народ!

Він кивнув на портрет свого діда, що висів праворуч нього на стіні.

— Бачиш отого дядька, Джоне? — сказав він. — То був добрий ірландець, коли ще про гроші ніхто не думав. Його засудили до смертної кари, бо він був «білий»[3]. А про наших друзів-клерикалів він любив говорити, що ноги їхньої в нього у домі не буде.

Данті сердито втрутилася:

— Якщо ми заїжджені попами, то цим слід пишатися! Вони — зіниця ока Божого! Не торкайтеся їх, каже Христос, бо вони зіниця ока Мого8.

— Значить, нам не можна любити свій край? — запитав містер Кейсі. — Ані йти за чоловіком, народженим для того, щоб вести нас?

— Він зрадник свого краю! — відрізала Данті. — Зрадник, перелюбник! Священики правильно зробили, що зреклися його. Священики завжди були правдивими друзями Ірландії.

— Справді? Та ну! — сказав містер Кейсі.

Він з розмаху посадив кулака на стіл і, сердито насупившись, став відгинати палець за пальцем.

— Хіба єпископи Ірландії не зрадили нас у час унії, коли єпископ Ланіґан підніс вірнопідданський адрес маркізові Корнваллісу9? Хіба в 1829 році єпископи і священики не продали сподівань свого краю в обмін на свободу католицької релігії?[4] Хіба не вони засуджували рух феніїв[5] з амвонів та в сповідальнях? Не вони зганьбили прах Теренса Белью Макмануса[6]?

Обличчя його пашіло гнівом, і Стівен відчував, що з кожним словом, яким проймалася його душа, так само починають пашіти і його щоки. Містер Дедалус хрипко, презирливо реготнув.

— Господи! — вигукнув він. — Я забув про старого Пола Каллена[7]! Це ще одна зіниця ока Божого!

Данті перехилилась через стіл і крикнула просто у вічі містерові Кейсі:

— Правильно вони роблять! І завжди робили правильно! Бог, мораль і релігія передусім.

Місіс Дедалус, бачачи її хвилювання, сказала:

— Місіс Райордан, не варто так хвилюватися.

— Бог і релігія понад усе! — вигукнула Данті. — Бог і релігія — понад марнотою світу цього!

Містер Кейсі підніс затиснутий кулак і бабахнув ним об стіл.

— Чудово! — загорлав він хрипко. — Раз так, то не треба Ірландії Бога!

— Джоне! Джоне! — гукав містер Дедалус, хапаючи гостя за рукав.

Данті витріщила на нього очі, щоки їй тряслися. Містер Кейсі важко висунувся з крісла і, перехилившись до неї через стіл, однією рукою змахував повітря з-перед очей, наче віддирав павутину.

— Не треба Ірландії Бога! — горлав він. — Забагато його в Ірландії! Геть Бога!

— Богохульник! Диявол! — верещала Данті, зірвавшись на ноги, і ледь що не плювала йому в лице.

Дядько Чарлз з містером Дедалусом стягли містера Кейсі назад у крісло і врезонювали його, кожен зі свого боку. Він дивився поперед себе темними пломенистими очима і твердив:

— Геть Бога, кажу я вам!

Данті рвучко відсунула стілець і вийшла з-за столу, скинувши по дорозі кільце для серветки, яке повільно покотилось по килимі й спинилось коло ніжки фотеля. Місіс Дедалус зірвалася теж і побігла за нею до дверей. Біля дверей Данті рвучко обернулася й гукнула на всю кімнату, — щоки їй палахтіли й тремтіли від люті:

— Диявол з пекла! Ми перемогли! Ми розчавили його на смерть! Сатана!

Двері за нею грюкнули.

Випручавши руки з обіймів дядька Чарлза та містера Дедалуса, містер Кейсі раптом упав на них головою і болісно схлипнув.

— Бідний Парнелл! — голосно крикнув він. — Мій мертвий король!

Він плакав голосно і гірко.

Підвівши вражене жахом обличчя, Стівен побачив батькові очі, повні сліз.

 

Учні балакали всі нараз, невеличкими групами. Один сказав:

— Їх зловили під Левиним пагорбом.

— Хто зловив?

— Містер Ґлісон з проректором. На колясі.

І додав:

— Так мені один старшак сказав.

Флемінг запитав:

— А чого вони повтікали, ти знаєш?

— Я знаю, — сказав Сесіл Громило. — Поцупили гроші з ректорської.

— Хто цупив?

— Брат Кікгема. А ділилися всі.

Але ж це — злодійство. Як можна було піти на таке?

— Багацько ти знаєш! — сказав Веллз. — Це я знаю, чого вони драпонули.

— Кажи, чого.

— Не велено, — сказав Веллз.

— Скажи, Веллзе! — загомоніли всі. — Нам можна. На нас і заглохне.

Стівен витягнув голову, прислухаючись. Веллз озирнувся, чи не йде хто, і потайки заговорив:

— Знаєте оте вівтарне вино, що у шафі в ризниці тримають?

— Ну?

— То вони його випили, а хто саме — виявилось по запаху. Того і втекли, якщо хочете знати.

Учень, який заговорив найпершим, сказав:

— Еге, і я таке чув від одного старшака.

Всі мовчали. Стівен стояв серед них, боячись подати голос, — тільки слухав. Від боязні його піднуджувало, робилося слабо. І як вони могли таке вчинити? Він уявив собі темну, тиху ризницю — темні дерев'яні шафи з полицями, де лежать легко згорнуті плісовані стихарі. Це не каплиця, та все ж говориться там тихо. Святе місце. Він пригадав літнє надвечір'я, коли його привели туди одягати кадильником, бо того вечора йшла процесія до малого вівтаря в лісі. Дивне і святе місце. Хлопець, що тримав кадило, помахував ним на вході, піднявши серединним ланцюгом срібний ковпак, щоб вугілля не гасло. Вугілля називалося деревним; коли хлопець погойдував ним, воно тихо жаріло й видавало кислуватий запах. Потім, коли всі вже були в облаченні, він став і тримав кадило перед ректором, ректор сипнув туди ладану, і ладан зашипів на червоних вуглинках.

Учні балакали всі нараз, розсипавшись невеликими групами по майданчику. Йому здавалось, що всі вони поменшали: а це тому, що напередодні його збив з ніг один скорогон з другого граматичного. Велосипед того учня збив його з ніг на біговій доріжці, окуляри його розлетілись натроє, а дрібки шлаку з доріжки трапили йому в рот.

Ось чому йому здавалось, що всі вони наче поменшали й подаленішали, як подаленішали й потоншали стовпці воріт, а м'яке сіре небо стало високе-високе. Але на футбольному полі гри не було, бо починалася гра в крикет; одні закладались, що найвищий клас покаже Барнс, а інші — що Флаверз. По всіх майданчиках грали в обхідного, запускали угору кручені м'ячі або «свічки». То тут, то там у м'якому сірому повітрі озивались крикетні бити. Тік, ток, так, тук, — казали вони: наче краплі води, що повільно спадають у повну по вінця чашу фонтану.

Атай, який досі мовчав, тихо озвався:

— Усе це неправда.

Всі притьмом повернулися до нього.

— Чому?

— Тобі щось відомо?

— Хто тобі сказав?

— Скажи нам, Атаю.

Атай показав рукою на той бік майданчика, де сам-один тинявся Саймон Мунан, копаючи поперед себе камінець.

— У нього питайте, — сказав він.

Учні подивились туди і сказали:

— Чому в нього?

— А що, і він теж?

— Скажи нам, Атаю. Ну скажи. Чого б не сказати?

Атай стишив голос:

— Я вам скажу, чого ті хлопці п'ятами накивали. Тільки глядіть, нікому нічичирк.

Він помовчав, тоді з таємничим видом промовив:

— Раз увечері їх, і Саймона Мунана, і Сікла Бойла спіймали в сортирі.

Учні видивились на нього:

— Спіймали?

— На чому?

— На гранні, — сказав Атай.

Всі мовчали.

— Ото ж бо й воно, — сказав Атай.

Стівен глянув на їхні обличчя, але всі дивилися на другий бік майданчика. Йому кортіло когось розпитати про це. Що це за грання у сортирі? Чому п'ятеро старшаків утекли через це? Це жарт, подумав він. Саймон Мунан гарно одягається, а одного вечора він показав йому м'яча, набитого вершковими цукерками, що його хлопці з команди ґельського футболу покотили до нього по килимку серед трапезної, коли він став у дверях. Це був день матчу з Бектайвськими Рейнджерами, а м'яч був цілком як червоно-зелене яблуко, тільки що відкривався і всередині повно цукерок. А Бойл одного разу сказав, що у слона є два сікла, замість «два ікла», і тому його прозвали «Сікло Бойл», хоч дехто з хлопців називав його «Леді Бойл», бо він весь час підчищав собі нігті.

В Айлін теж подовгасті, вузькі, прохолодні білі руки, бо вона дівчинка. Наче зі слонової кості, тільки м'які. Ось як слід розуміти Вежа зі Слонової Кості, але цього протестанти не розуміють, тому й глузують. Якось вони обоє стояли і дивились у двір готелю. Служник піднімав прапорці на флаґшток, а по сонячному моріжку гасав фокстер'єр. Вона вклала долоню йому до кишені, де була його рука, і він відчув, яка вона в неї прохолодна, тонка і ніжна. Вона сказала, яка кумедна штука — кишені, тоді раптом кинулась бігти і бігла вниз, сміючись, по крутій звивистій стежці. Її біляве волосся струменіло услід за нею, немов золото на сонці. Вежа зі Слонової Кості. Золота Світлиця. Якщо думати про речі, починаєш їх розуміти.

Але чому в сортирі? Туди виходять за потребою. Там, скрізь слизькі сланцеві плити, цілий день цюркотить з дірочок, і стоїть химерний запах відлитої води. Всередині на дверях одної кабінки червоним олівцем намальований бородатий чоловічок у римській одежі, що тримає в руках по цеглині, а під цим — назва:

Бальб будував стіну.

Це хтось із учнів намалював для хохми. Лице в нього кумедне, але справді все те схоже на чоловіка з бородою. А в іншій кабінці на стіні гарним почерком, з нахилом уліво, виведено:

Юлій Цезар написав Дебелу Каліку10.

Може, того вони й пішли туди — бо там різні учні пишуть для хохми всілякі речі. Та все одно було щось химерного в тому, що сказав Атай і як він це сказав. Раз вони втекли, значить, це не хохма. Він мовчки дивився разом з усіма на той бік майданчика й відчув, що починає боятися.

Врешті Флемінг сказав:

— То що — карати нас усіх за те, що зробили інші?

— Я беру зуби на замок, побачите, — сказав Сесіл Громило. — Три дні мовчати у трапезній, ще й за кожну дурницю шістку чи й вісімку виписують.

— Ага, — сказав Веллз. — А старий Баррет по-новому тепер записку скручує: як розгорнеш глянути, скільки ферул тобі дістанеться, то вже не складеш назад. Я теж зав'язую.

— Ага, — сказав Громило. — Нині інспектор був у другому граматичному.

— Піднімаймо бунт, — сказав Флемінг. — Що?

Учні мовчали. Мовчало й повітря, озивалися тільки крикетні бити, але повільніш, аніж раніш: тік, так. Веллз сказав:

— Що їм за це буде?

— Саймонові Мунану і Сіклові — різки, — сказав Атай. — А старшакам на вибір: висічення або виключення.

— І що ж вони вибрали? — спитав той, що заговорив найпершим.

— Всі вибрали виключення, крім Корріґана, — відповів Атай. — Його сіктиме містер Ґлісон.

— Корріґан — це той здоровило? — спитав Флемінг. — Та він здоровший за двох Ґлісонів!

— Я знаю, чого він так вибрав, — сказав Громило. — І правильно зробив, а інші — неправильно, бо пройде час, і хлоста забудеться, а виключення висітиме на тобі все життя. Та й Ґлісон не дуже-то й сильно сіктиме.

— Це не в його інтересах, — сказав Флемінг.

— Не хотів би я бути в шкірі Саймона чи Сікла, — сказав Громило. — Але я не вірю, що їм і справді дадуть хлости. Випишуть, може, двічі по дев'ять наручних.

— Ні-ні, — сказав Атай. — Обидва дістануть по м'якому місцю.

Веллз почухався і плаксиво сказав:

— Будь ласка, сер, відпустіть мене!

Атай осміхнувся і, завертаючи рукави куртки, мовив:

Нема на теє ради,

Прийшла твоя пора

Тягти штани донизу,

А гепу — на-гора.

Хлопці засміялися; та він відчував, що їм боязно. У мовчанці м'якого сірого повітря то тут, то там озивались крикетні бити: ток. Це ти чуєш звук від удару, а коли тебе вдарять, чуєш біль. Коли вдаряють лінійкою по руках, вона теж дає звук, але інший. Хлопці казали, що вона — з китового вуса та шкіри, а всередині свинець, — цікаво, як від неї болить. Різним видам звуків відповідають різні види болю. У довгої тонкої різки, мабуть, — тонкий посвист, і теж цікаво, як від неї болить. Від цієї думки по шкірі пробіг мороз, і від того, що мовив Атай, теж. З чого тут сміятися? По шкірі пробіг дрож, але таке завжди буває, коли спускаєш штани. Або коли роздягаєшся в купальні. Він замислився: хто б мав їх спустити — учитель чи учень? І як тільки вони можуть сміятися з цього?

Стівен дивився на закасані рукави та на кістляві, в чорнилі, руки Атая. Він закасав рукави, показуючи, як це буде робити містер Ґлісон. Але в містера Ґлісона круглі білосніжні манжети, чисті білі зап'ястя й пухкі білі руки, а нігті довгі й загострені. Можливо, він теж підчищає їх, як Леді Бойл. Страшенно довгі й гострі нігті. Такі вони вже довгі та жорстокі, — хоча самі руки не жорстокі, а лагідні. І хоча він тремтів від морозного страху, думаючи про жорстокі нігті, про тонкий посвист різки і про холодок, який, роздягнувшись, відчуваєш нижче сорочки, та все ж думка про білі пухкі руки — чисті, сильні й лагідні, — озивалася всередині химерною тихою насолодою. Ще він думав про те, що сказав Сесіл Громило — що містер Ґлісон не дуже сильно сіктиме Корріґана. І Флемінг казав, що це не в його інтересах. Але це зовсім не тому.

З далини майданчика хтось крикнув:

— Всі в приміщення!

А інші підхопили:

— В приміщення! Всі в приміщення!

На уроці письма він сидів, згорнувши руки, і слухав повільне шкряботіння пер. Містер Гарфорд ходив туди-сюди, робив дрібні позначки червоним олівцем, а іноді підсідав до когось, щоб показати, як тримати ручку. Він спробував прочитати по літерах перший рядок, хоча й знав, що там написано — то була остання фраза з підручника. Запал без бачності — що корабель без керма. Та лінії літер були мов тоненькі невидимі нитки, і лише щільно-щільно заплющивши праве око й напруживши ліве, міг він добачити закрути великої літери.

Але містер Гарфорд був дуже порядний і ніколи не скипав. Усі інші вчителі скипають страшенно. Тільки чому вони мають страждати за учнів з вищої ланки? Веллз сказав, що вони випили вівтарне вино з шафи у ризниці і їх виявили по запаху. А може вони поцупили дароносицю, щоб втекти і продати її десь? То, мабуть, страшний гріх — закрастися туди вночі, відчинити темну шафу і вкрасти блискучу золоту річ, в яку при благословенні вкладають Господа на вівтарі, посеред квітів та свічок, коли обабіч клубиться ладан, кадилоноша махає кадилом, а Домінік Келлі сам співає першу партію в хорі. Але коли вони крали її, Бога в ній, звісно, не було. Все одно, навіть торкнутися її — і то великий, дивовижний гріх. Він думав про це з глибоким трепетом: страшний, дивовижний гріх. Аж дрож бере, коли думаєш про це в мовчазній тиші під легке шкряботіння пер. А коли випиваєш вівтарне вино з шафи, а потім тебе знаходять по запаху, це теж гріх: але не страшний, і не дивовижний. Лише трохи піднуджує через отой запах вина. Бо в день, коли він приймав у каплиці перше своє святе причастя, він заплющив очі, відкрив рот і трохи виставив язика, і коли ректор схилився, щоб дати йому святе причастя, він відчув у його подихові легкий запах богослужебного вина. Гарне слово — вино. Уявляєш собі темний пурпур, бо той виноград, що росте в Греції довкола будинків як білі храми, — темно-пурпуровий. Однак у той ранок першого причастя від того легкого запаху в подихові ректора його занудило. День першого причастя — найщасливіший день у твоєму житті. Одного разу до Наполеона зійшлися генерали й запитали його, який день був найщасливішим у його житті. Думали, він скаже — день, коли він виграв якусь велику битву, або коли став імператором. Але він сказав:

— Панове, найщасливішим у моєму житті був день, коли я вперше прийняв святе причастя.

До класу ввійшов отець Арнол і почався урок латини, а Стівен так і сидів, склавши руки на парті. Отець Арнол роздав зошити з творами й сказав, що всі вони — ганебні і що їх треба переписати начисто, з виправленими помилками. А найгіршим був твір Флемінга, бо в нього від клякси злиплися сторінки. Отець Арнол підніс його зошит за крайчик і сказав, що подавати такий твір — образа для будь-якого вчителя. Потім він викликав Джека Ловтона відмінювати іменник mare, але Джек Ловтон застряг на орудному відмінку однини та так і не перейшов до множини.

— Тобі має бути соромно, — суворо мовив отець Арнол. — Тобі, першому учневі класу.

Тоді він викликав іншого хлопця, потім ще одного і ще. Ніхто не провідміняв правильно. Отець Арнол став дуже спокійний, він з кожною невдалою відповіддю ставав усе спокійніший і спокійніший. Тільки обличчя йому потемніло і погляд загострився, а голос був дуже спокійний. Тоді він викликав Флемінга, і Флемінг сказав, що це слово не має множини. Отець Арнол раптом згорнув книжку і гримнув:

— Ану виходь на середину, і на коліна! Зроду не бачив такого ледаря! Всі решта переписуйте твори.

Флемінг натужно підвівся і став навколішки між останніх двох парт. Решта хлопців посхилялися над зошитами й почали писати. В класі залягла тиша, і Стівен, боязко глянувши в темне обличчя отця Арнола, побачив, що воно й досі червоняве від гніву.

Чи воно гріх для отця Арнола — скипати гнівом? А чи йому дозволено гнівитись, коли хлопці лінуються, щоб примусити їх учитись? Чи, може, він тільки вдає гнів? Мабуть, таки йому дозволено, бо священнослужитель знає, що таке гріх і не допуститься його. А якщо він грішить ненароком — як тоді йому йти на сповідь? Мабуть, він піде на сповідь до проректора. А якщо проректор ненароком згрішить, то піде до ректора, а ректор — до намісника, а намісник — до генерала єзуїтів. Це називається орден, і він чув від батька, що всі вони — розумні люди. І всі могли б стати високопоставленими в світі людьми, якби не стали єзуїтами. Цікаво, ким би став отець Арнол і Педді Баррет, і ким став би містер Макґлейд і містер Ґлісон, якби вони не стали єзуїтами. Це важко уявити, бо їх усіх треба було б уявляти по-різному, в плащах і штанях різних кольорів, при бородах, і вусах, і різних капелюхах.

Двері тихо відчинились і зачинились. По класі пробіг шепіт: інспектор. Мить мертвої тиші і — гучний тріск від удару лінійкою по останній парті. Серце Стівенові тіпнулося зі страху.

— Кому хлости, отче Арнол? — вигукнув інспектор. — Є в цьому класі якісь ледачі нероби, що заслужили на хлосту?

Він вийшов на середину класу й побачив Флемінга на колінах.

— Хо-хо! — заволав він. — Це що за один? Чого це він на колінах? Як тебе звати, хлопче?

— Флемінг, сер.

— Хо-хо, Флемінг! Ледацюга, звичайно. По очах бачу. Чого він на колінах, отче Арнол?

— Він погано написав латинський твір, — відповів отець Арнол, — і не відповів на питання з граматики.

— Аякже! — заволав інспектор. — Аякже! Вроджений ледацюга. По очах видно.

Він ляснув лінійкою об парту і гукнув:

— Вставай, Флемінгу! Вставай, голубе!

Флемінг поволі підвівся.

— Виставляй руку! — гукнув інспектор.

Флемінг виставив руку, і лінійка гучно заляскала: раз, два, три, чотири, п'ять, шість.

— Другу руку!

Знову шість гучних вилясків.

— На коліна! — заволав інспектор.

Зі скривленим од болю обличчям Флемінг укляк, затиснувши руки під пахвами, але Стівен знав, які вони в нього шорсткі: Флемінг завжди натирав їх каніфоллю, хоча, мабуть, йому таки сильно боліло, бо лінійка ляскала просто жахливо. Серце Стівенові калатало і тріпотіло.

— Всі до роботи! — гримнув інспектор. — Нам тут не потрібні ледачі нероби, ледачі хитрунці. До роботи, чуєте? Отець Долан заходитиме до вас щодня. Отець Долан зайде до вас уже завтра.

Він тицьнув одного хлопця лінійкою під бік, кажучи:

— Ось ти, хлопче! Коли отець Долан знову зайде сюди?

— Завтра, сер, — почувся голос Тома Фурлонга.

— Завтра, і післязавтра, і після-післязавтра, — сказав інспектор. — Затям собі це. Кожного дня — отець Долан. Дописуй. А ти, хлопче, хто такий?

Серце Стівена раптом підскочило.

— Дедалус, сер.

— Ти чого не пишеш, як інші?

— Я... мої...

З переляку він не міг і слова мовити.

— Чому він не пише, отче Арнол?

— Розбив окуляри, — відповів отець Арнол, — і я звільнив його від роботи.

— Розбив? Що я чую? Як це? Тебе звуть...

— Дедалус, сер.

— Ану ходи сюди, Дедалусе. Ледачий хитрунець! Хитрунець, по обличчю видно. Де ти розбив окуляри?

Шпортаючись, Стівен вийшов на середину класу, осліпнувши зі страху і поспіху.

— Де ти розбив окуляри? — повторив інспектор.

— На біговій доріжці, сер.

— Хо-хо! На біговій доріжці! — заволав інспектор. — Знаю я ці штучки.

Стівен здивовано підвів погляд і на мить побачив немолоде біло-сіре обличчя отця Долана, лису біло-сіру голову з пушком на краях, сталеву оправу окулярів і безколірні очі за скельцями. Чому він сказав, що знає ці штучки?

— Ледачий неробцьо! — знову вигукнув інспектор. — Окуляри він розбив! Давні школярські штучки! Ану давай руку!

Стівен заплющив очі й виставив тремтячу руку долонею догори. Він відчув, як інспектор торкнув його пальці, простуючи долоню, і зразу по тому — змах рукава, коли лінійка злетіла вверх для удару. Гарячий, палючий, жалкий, щемливий удар — наче хряскіт розламаного дрючка — і його тремтяча рука скоцюрбилася вмить, мов листок у вогні, а на очі від цього звуку і болю навернулись пекучі сльози. Ціле його тіло трусилося з переляку, і ціла рука, зверху донизу, і ціла скоцюрблена, збагровіла, опалена долоня його тряслася, мов лист у повітрі. Крик знісся йому на вуста, крик благання. Та хоч очі йому обпікали сльози, хоч руки і ноги тряслися від болю і ляку, він стримав і ці гарячі сльози, і крик, що пік йому горло.

— Другу руку! — гукнув інспектор.

Стівен забрав понівечену, тремтячу праву руку і виставив ліву. Знову змахнув рукав сутани, коли злітала лінійка, і знов гучний хряскіт та лютий, шалений, палючий, щемливий біль, від якого пальці корчаться в багряно-тремткий згусток драглів. Кип'яток приснув йому з очей; палаючи соромом, мукою, боязню, він з жахом відшарпнув тремтячу руку і заскімлив від болю. Тіло трусилося в спазмах переляку, і посеред сорому й люті він чув, як пекучий зойк виривається з уст, як вискакують з очей пекучі сльози і мчать униз по охоплених пломенем щоках.

— На коліна! — заволав інспектор.

Стівен впав на коліна, тиснучи побиті долоні до боків. Думка про те, які вони збиті і спухлі від болю, вмить зродила у нім стільки щирого жалю, ніби то були не його, а чужі руки. Стоячи навколішках, тамуючи останні схлипи в горлі, чуючи, як щемливий, палючий біль втискується йому в боки, він думав про руки, які тримав у повітрі догори долонями, і про впевнений дотик, яким інспектор простував йому тремтячі пальці, і про побитий, розбухлий, збагровілий згусток з долоні та пальців, що безпорадно дриґотів у повітрі.

— Всі до роботи! — гукнув вже з порога інспектор. — Отець Долан питатиме щодня, чи не потрібно хлости якомусь ледачому неробцьові. Щодня. Щодня.

Двері за ним зачинились.

Принишклий клас знов заходився переписувати твори. Отець Арнол встав і пройшовся між рядами: одних хлопців підбадьорював лагідним словом, іншим вказував на помилки. Голос його був дуже лагідний, тихий, м'який. А коли повернувся на своє місце, то сказав Флемінгові й Стівену:

— Можете обоє сісти на свої місця.

Флемінг зі Стівеном підвелися, пішли кожен до своєї парти й сіли. Стівен, червоний од сорому, рвучко відкрив книжку зболілою рукою і схилився на неї чолом, обличчям до сторінки.

Все це несправедливо й жорстоко, бо лікар казав йому не читати без окулярів, і того ж ранку він написав додому батькові, щоб прислав нові. Та й отець Арнол сказав, що не треба вчитися, поки нові не пришлють. І от його перед усім класом узивають хитруном та б'ють лінійкою — його, котрий завжди одержує картки за перше чи друге місця і є лідером йоркістів! Чому інспектор вирішив, що це — «штучки»? Він відчув дотик інспекторових пальців, які випростовують йому долоню — спершу йому здалося, ніби той хоче її потиснути, бо пальці були впевнено-м'які, але в ту ж таки мить почувся змах сутани, і хряск. Це жорстоко й несправедливо — ще й поставити його після цього на коліна посеред класу. А отець Арнол сказав їм обом сідати на місце так, ніби між ними не було ніякої різниці. Він слухав, як тихо і лагідно отець Арнол вказує на помилки в творах. Мабуть, йому тепер прикро, і він хоче бути порядним. Несправедливо це, жорстоко. Інспектор — священик, та все одно це жорстоко й несправедливо. У його сіро-білім обличчі, в його безколірних очах за скельцями в сталевій оправі — жорстокість, бо він випростував йому долоню впевненими м'якими пальцями тільки для того, щоб ударити по ній зручніше і голосніше.

— Паскудство, ось як воно називається, — сказав Флемінг у коридорі, коли класи чередою проходили до трапезної, — карати чоловіка за те, чого він не зробив.

— Ти справді розбив окуляри ненароком? — спитав Нахаба Роуч.

Стівенове серце все ще повнилося Флемінговими словами, і він не відповів.

— Ясна річ! — сказав Флемінг. — Я б цього не стерпів. Я б пішов нагору і накапав ректорові.

— Ага, — ревно втрутився Сесіл Громило. — А ще, я бачив, він заносить лінійку вище плеча, а це не дозволяється.

— Дуже боліло? — спитав Нахаба Роуч.

— Дуже, — відповів Стівен.

— Я б не стерпів, — повторив Флемінг, — ні цьому, ні будь-якому іншому Голомозому. Паскудна, підла штучка — ось як воно називається. Я б після обіду пішов просто до ректора і все розказав.

— Піди. Піди, — сказав Сесія Громило.

— Іди. Іди до ректора, накапай на нього, Дедалусе, — сказав Нахаба Роуч. — Він же завтра знов прийде тебе бити.

— Піди, піди. Скажи ректорові, — підтакнули всі.

Їхню розмову слухало кілька хлопців із другого граматичного, і один з них сказав:

— Сенат і римський народ проголошують, що Дедалуса скарали безневинно.

Його скарали безневинно, несправедливо й жорстоко, і, сидячи в трапезній, він знов і знов переживав те приниження, аж поки йому не спало на думку: а може й справді у нього в обличчі є щось, що робить його схожим на хитруна? Глянути б у дзеркальце. Та ні, нема в нім такого; і все те нечесно було, жорстоко, несправедливо.

Чорнуваті шматочки смаженої риби, які їм давали по середах великого посту, не лізли до горла, а в одній картоплині так і лишився слід від лопати. Він і справді зробить, як хлопці радять. Піде нагору і скаже ректорові, що його скарали без вини. Хтось в історії — якийсь великий чоловік, чий портрет є в історичних підручниках, — вже щось подібне робив. І ректор проголосить, що його скарано безневинно, адже сенат і римський народ завжди це проголошували, як когось карано без вини. То були великі люди, що згадуються поіменно у «Питаннях» Річмала Маґналла. Історія, вона вся про таких людей і їхні діяння, та й «Оповіді про Грецію й Рим» Пітера Парлея теж про це. І сам Пітер Парлей намальований на першій сторінці. Намальована дорога через пустище, з травою і кущиками на узбіччі, а Пітер Парлей у широкополому капелюсі, як у протестантського пастора, і з довгим посохом швидко простує тією дорогою до Греції й Риму.

Це дуже просто зробити. А зробити треба ось що: коли скінчиться обід і прийде його черга виходити, він вийде, але піде не в коридор, а праворуч, на сходи, що ведуть до замку. Тільки це: звернути праворуч і швидко піднятися сходами, і за півхвилини він опиниться в тому низькому, темному й вузькому коридорі, що веде через замок до кабінету ректора. Адже всі, як один, сказали, що це несправедливо, навіть хлопець із другого граматичного, той, що говорив про сенат і римський народ!

Нічого страшного не станеться. Він чув, як на чільному кінці трапезної шикуються старші, чув, як підходять по простеленій доріжці: Педді Рат та Джіммі Меджі, Іспанець з Португальцем, а п'ятим ішов здоровило Корріґан, якого мав сікти містер Ґлісон. Ось причина, що інспектор назвав його хитруном і вибив ні за що ні про що. Напружуючи слабкі, стомлені від плачу очі, він не зводив їх із широких плечей Корріґана, з його здорової чорної похиленої голови весь час, поки той рухався до виходу. Але Корріґан хоч щось та накоїв, та й містер Ґлісон не сильно його сіктиме; пригадалося, який він здоровило, цей Корріґан, у купальні. Шкіра в нього такого ж кольору, що й болотяна вода на мілкому — кольору торфу; коли він ступає по мокрих кахлях, то ляскає підошвами, а стегна з кожним кроком здригаються, бо він товстий.

Трапезна наполовину спорожніла — хлопці усе ще виходили, один за одним.

Примітки:

[1] Фонди Паризької біржі! — Парнелла звинувачували у привласненні розміщених у Парижі коштів Ірландської Ліги.

[2] Містер Фокс — так підписувався Парнелл у таємній переписці з Кітті О’Ші. Fox — «лис».

[3] «Білі хлопці» (Whiteboys) — ірландська селянська терористична організація, що боролася проти англійських землевласників у кінці XVIII ст.

[4] Хіба в 1829 році... не продали сподівань свого краю в обмін на свободу католицької релігії? — мається на увазі білль про емансипацію католиків, прийнятий 1829 року завдяки зусиллям Даніела О’Коннела, який мав деякі негативні політичні наслідки для ірландців.

[5] Феній (fenian) — поборник незалежності Ірландії від Англії.

[6] Теренс Белью Макманус (Terence Beilew MacManus, 1823–1860) — ірландський патріот, послідовник О’Коннела, який помер у Сан-Франциско, але, незважаючи на протест Церкви, був урочисто похований у Дубліні.

[7] Пол Каллен (Paul Cullen, 1803–1878) — перший ірландський кардинал, виступав проти ірландського визвольного руху.