Страх і відраза в Лас-Вегасі, розділ перший

Як і обіцяли, викладаємо перший розділ роману Гантера С. Томпсона в перекладі Гєника Бєлякова

Пропонуємо вашій увазі перший розділ роману Гантера С. Томасона в перекладі Гєника Бєлякова. Хотілося б звернути увагу, що хоча переклад в основному закінчений, однак це ще далеко не фінальна версія, яка завтра піде в друк. Тому просимо поставитися з розумінням, якщо раптом знайдете пропущену кому, описку або ще якісь недоліки. Усі враження, відгуки та рекомендації можна залишати нижче у коментарях.

 

Страх і відраза в Лас-Вегасі

Шалена подорож у серце американської мрії

Гантер С. Томпсон

Бобу Ґіґеру з причин, які тут не варто пояснювати –

І Бобу Ділану за Mister Tambourine Man

 

«Той, хто перетворить себе на звіра, позбудеться болю людського буття»

Доктор Джонсон

 

ЧАСТИНА ПЕРША

Ми знаходилися десь поблизу Барстоу, на краю пустелі, коли наркотики почали вставляти. Пам’ятаю, як сказав щось типу: «Щось мені в голові паморочиться. Може, ти сядеш за кермо…» Аж раптом довкола почувся жахливий рик, і в небі з’явилася купа створінь, що нагадували величезних кажанів. Вони кидалися вниз, верещали і налітали на наш автомобіль, що мчав зі швидкістю, приблизно, сто миль за годину, з опущеним дахом, прямуючи до Лас-Вегаса. Хтось закричав: «Боже правий! Що це за тварюки?»

Раптом знову стало тихо. Мій адвокат здер із себе сорочку і поливав собі пузо пивом, аби краще засмагнути.

– Якого біса ти кричиш? – пробурмотів він, сховавши очі під своїми величезними іспанськими сонцезахисними окулярами й підставивши обличчя сонцю.

– Не зважай, – відказав я. – Твоя черга керувати машиною.

Я вдарив по гальмах і скерував Червоне Акулище до узбіччя. «Немає сенсу казати йому про кажанів, – подумав я. – Скоро цей виродок сам їх побачить».

Уже був полудень, а нам усе ще лишалося їхати більше, ніж сотню миль. Ці милі будуть важкими. Я знав, що дуже скоро нас накриє з головою. Але відступати було нікуди, і часу на відпочинок ми також не мали. Доведеться прориватися. Реєстрація преси на фантастичні мотоперегони Mint 900 вже розпочалася, і нам необхідно було дістатися туди до четвертої, щоб забити собі номер із звуконепроникними стінами. Модний нью-йоркський спортивний журнал попіклувався про нашу реєстрацію, а також про цей здоровенний червоний Chevy, який ми щойно взяли напрокат у Сансет-Стріп… і зрештою, я був професійним журналістом, тож мусив написати статтю, чого б це мені не вартувало.

А ще редакція спортивного журналу дала мені 300 баксів готівкою, більшість із яких ми вже витратили на надзвичайно небезпечні наркотики. Наш багажник нагадував мобільну поліцейську лабораторію. У нас було два пакети трави, сімдесят п’ять пігулок мескаліну, п’ять листків з марками сильнодіючої кислоти й безліч усякого штибу різнокольорових стимуляторів, транків, метамфетамінів  та екстазі, а ще кварта текіли, кварта рому, ящик Budweiser’а, пінта чистого ефіру й два десятки амілонітритів.

Усе це ми зібрали впродовж минулої ночі, оскаженіло літаючи всім округом Лос-Анджелеса – від Топанги до Воттса. Ми гребли все, що траплялося нам до рук. Не те, що б нам усе це було необхідне для поїздки, але щойно в тебе опиняється серйозна колекція наркоти, ти прагнеш зробити її якомога більшою.

Єдине, що мене непокоїло, – це ефір. На світі немає нічого більш безпорадного, безвідповідального й розпусного, ніж людина, накачана ефіром. І я знав, що невдовзі ми доберемося й до цієї гидоти. Цілком імовірно, на наступній заправці. Ми спробували вже майже все, а тепер – так, тепер саме час було добряче занюхати ефіру. Й останню сотню миль проїхати в стані жахливого слинявого судомного ступору. Єдина можливість підтримувати себе в тонусі під ефіром – це приймати амілонітрит – не так, щоб одразу закинутись під зав’язку, але поступово – лише щоб мати змогу сфокусуватися на дорозі на швидкості дев’яносто миль за годину через Барстоу.

– Чувак, саме так і треба подорожувати, – сказав мені мій адвокат.

Він нахилився, щоб додати гучності радіо, мугикаючи під ритм-секцію, намагаючись співати: «Лиш раз переступити межу, Боже… Лиш раз переступити межу…»

Лиш раз? Йолопе! Зачекай-но, побачиш клятих кажанів. Я ледь чув те радіо… сповз на сидінні, борючись із магнітолою, із якої на всю лунала Sympathy for the Devil1. Це була єдина касета, що ми мали, тож  крутили її по колу, знову й знову, створюючи божевільний контрапункт до радіопередач. І це дозволяло підтримувати дорожній ритм. Постійна швидкість – запорука економії пального, і це чомусь здавалося важливим. Справді. Під час такої подорожі потрібно стежити за пальним. Уникати різких прискорень, від яких кров б’є у скроні.

Мій адвокат помітив автостопера задовго до мене.

– Підкиньмо малого, – мовив він, і ще до того, як я встиг йому щось заперечити, зупинив авто, а цей бідний оклахомець уже біг до нас із посмішкою від вуха до вуха й криком: «Чорт! Ще ніколи в житті не їздив у кабріолеті!».

– Невже? – запитав я. – Ну то, сподіваюсь, ти до цього готовий, га?

Малий, погоджуючись, кивнув, а ми вже зірвалися з місця.

–Ми – твої друзі,  – сказав мій адвокат. – Ми не такі, як решта.

«Боже, – подумав я, – він вже перегнув палку».

– Більше про це ні слова, – різко сказав я. – Інакше натравлю на тебе п’явок.

Він посміхнувся, роблячи вигляд, що зрозумів. На щастя, у машині був такий шум – вітер, радіо, магнітола, – що малий на задньому сидінні навряд чи міг чути, про що ми говоримо. Чи таки міг?

«Як довго ми протримаємося?» – думав я. Скільки ми витримаємо, доки хтось із нас не почне з ним тріпатися? А що він подумає тоді? Ця закинута пустеля – це ж останнє відоме місце перебування родини Менсона. Чи спаде йому це на думку, коли мій адвокат почне кричати щось про кажанів чи скатів-мант, котрі кидатимуться на нашу машину? Якщо так – що ж, тоді нам доведеться просто відрізати йому голову й десь його тут закопати. Адже зрозуміло, що ми в жодному разі не можемо його відпустити. Цей малий одразу ж розпатякає про нас яким-небудь місцевим поліцейським-нацистам, котрі поженуться за нами, мов ті пси.

Боже! Я це сказав? Чи лише подумав? Я говорив? Вони мене чули? Я озирнувся на свого адвоката, але той, здавалося, мало на що звертав увагу – витріщився на дорогу, витискаючи з Червоного Акулища щонайменше під сотню миль за годину. Із заднього сидіння також ані звуку.

«Можливо, мені краще поговорити з цим малим, – подумав я. – Якщо я хоча б усе поясню, може, він заспокоїться».

Звісно. Я перехилився через спинку сидіння й широко, по-дружньому усміхнувся йому… із захопленням вивчаючи форму його черепа.

– До речі,  – сказав я, – ти маєш дещо затямити.

Він вирячився на мене, не кліпаючи очима. Це він що, зубами скрегоче?

– Ти мене чуєш? – прокричав я.

Малий кивнув.

– Добре, – мовив я. – Бо я хочу, аби ти зрозумів, що ми їдемо до Лас-Вегаса, щоб відшукати Американську Мрію.

– Саме для цього ми й взяли напрокат цю тачку, – посміхнувся я. – Тільки так можна це зробити. В’їжджаєш?

Він знову кивнув головою, але в його очах була помітна знервованість.

– Я хочу, щоб ти розумів, із чого все почалося, – сказав я. – Це зловісна місія з обертонами страшенної небезпеки… Чорт, я взагалі забув про пиво. Будеш?

Малий заперечливо покрутив головою.

– Як щодо ефіру? – запитав я.

– Що?

– Нічого. Давай в усьому розберемось. Розумієш, ще двадцять чотири години тому ми сиділи собі у готелі Polo Lounge у Беверлі-Гіллз, звісно ж, у патіо – ми просто сиділи собі там під пальмою, і тут цей карлик у формі підходить до нас із рожевим телефоном і каже: «Певно, це дзвінок, на який Ви чекали».

Я засміявся, відкрив банку пива, заливши піною все заднє сидіння, і продовжив.

– І знаєш що? Він таки мав рацію! Я чекав на дзвінок, але й гадки не мав, хто мені подзвонить. Шариш?

Обличчя малого нагадувало маску, що виражала німий жах і збентеження. Я бездумно провадив далі.

– Хочу, щоб ти зрозумів. Чоловік за кермом – мій адвокат. Це не якийсь мудак із Сансет-Стріп. Бляха, та ти поглянь на нього! Невже він не такий, як ми з тобою? Може, так здається через те, що він іноземець. Думаю, він – самоанець. Але яка різниця? Ти маєш якісь упередження?

– О, чорт, ні! – прощебетав він.

– Я так і думав, – мовив я. – Адже, незважаючи на його расову приналежність, цей чоловік багато для мене значить.

Я озирнувся на свого адвоката, але його думки літали десь-інде.

Я вдарив по водійському сидінні кулаком.

– Це – важливо, чорт забирай! Це – правдива історія!

Автомобіль дещо хитнуло вбік, та він знову повернувся на попередній курс.

– Відпусти мою шию, блядь! – заверещав мій адвокат.

Малий ззаду виглядав так, наче був готовий випробувати долю й вистрибнути з машини на ходу. Ми почали його напружувати – але чому? Я не доганяв, я розгубився. Чи ми не спілкувалися? Невже ми опустилися до рівня тупих тварюк?

Це все через те, що я розказував правду. Точно. І це було надзвичайно важливо. Я це відчував. Задля нашої ж подорожі ми мали з усім розібратися. Ми ж таки просиділи там у тому Polo Lounge купу часу – пили коктейлі Сінґапур Слінґ з мескаліном, запивали їх пивом. А коли подзвонили, я вже був готовий.

Як мені пригадується, карлик обережно підійшов до нашого столика, і коли він простягнув мені той рожевий телефон, я не мовив і слова, лише слухав. А тоді поклав слухавку й повернувся до свого адвоката.

– Це – з редакції, – сказав я. – Вони хочуть, щоб ми негайно вирушали до Лас-Вегаса і зв’язалися там із португальським фотографом на ім’я Ласерда. Він розповість нам деталі. Усе, що нам потрібно, – це зареєструватися, а тоді він нас знайде.

Деякий час мій адвокат сидів у кріслі мовчки, а тоді раптово ожив.

– Сраний Бог! – вигукнув він. – Я в’їжджаю в цю схему. Схоже, ми вляпалися по самі яйця!

Він запхав свою камуфляжну футболку під білий віскозний піджак і замовив ще випивки.

– Доки це все не почалося, тобі необхідна хороша юридична консультація, – мовив він. – І ось моя перша порада: винайми щонайшвидший кабріолет і забирайся з Лос-Анджелеса в найближчі сорок вісім годин.

Він понуро похитав головою.

– Мої вихідні коту під хвіст. Це ж доведеться їхати з тобою, а до того ж нам ще потрібно озброїтись.

– Чому б ні? – відказав я. – Якщо це взагалі варто робити, то краще вже зробити все якнайкраще. Нам потрібно буде добряче затаритись і намутити готівки – навіть якщо вона знадобиться нам лише на наркотики і надчутливий диктофон, щоб постійно все записувати.

– Про що треба писати? – запитав він.

– Mint 400, – відповів я. – Найдорожчі позашляхові перегони мотоциклів і баґґі в історії спорту – фантастичний спектакль на честь якогось товстопузого жирдяя на ім’я Дель Вебб, власника шикарного готелю Mint у серці Лас-Вегаса… принаймні так пишуть у прес-релізі. Мені щойно зачитали його мої люди з Нью-Йорка.

– Що ж, – сказав він, – як твій адвокат, я раджу тобі купити мотоцикл. Інакше, як нам із цим впоратися?

– Ніяк, – відказав я. – Де б нам дістати Vincent Black Shadow2?

– Це ще що?

– Чудо, а не байк, – відповів я. – Нова модель має близько двох тисяч кубічних дюймів, дві сотні кінських сил, чотири тисячі обертів за хвилину. До того ж усе це на магнієвій рамі з двома сидіннями з пінополістиролу і загальною вагою усього лише двісті фунтів.

– Для цього звіра це те, що треба, – сказав він.

– Саме так, – запевнив його я. – Маневрує він хуйово, але на прямій його сам чорт не дожене. Він і літак пережене, доки той не злетить.

– Доки не злетить? – перепитав він. – А ми з ним упораємося?

– Безперечно, – відказав я. – Подзвоню в Нью-Йорк, щоб надіслали бабла.

 


1Sympathy for the Devil – тут і далі прим. пер.: «Співчуття дияволу» (англ.), пісня гурту The Rolling Stones.

2Vincent Black Shadow – (англ. «Вінсент Чорна Тінь») британський мотоцикл, вважається одним з найкращих у світі. 

Переклав: Гєник Бєляков. Подобається роман? Допоможіть йому перетворитися у паперову книжку.