Убік. Розділ перший

Роман Філіпа К. Діка занурює читачів у моторошний футуристичний світ шпигунських інтриг, часових вивертів та кріогенних просторів, де межа між живими та мертвими видається навдивовижу тонкою та невиразною.

Ґлен Ранситер, впливовий власник найбільшої в галактиці корпорації у сфері телепатичного шпигунства, помирає від вибуху, влаштованого його бізнес-конкурентами. Однак колишні підлеглі і далі отримують від свого шефа дивні бентежні послання, тоді як світ навколо них поступово втрачає свої звичні обриси, а сам час, здається, починає рухатися у зворотному напрямку. Що саме він намагається їм повідомити? І чи й справді Ранситер – мертвий, а вони зуміли уникнути загибелі під час того фатального вибуху? Можливо, все якраз навпаки? Один із найвідоміших фантастичних романів Філіпа К. Діка, «Убік» (1969) занурює читачів у моторошний химерний футуристичний світ шпигунських інтриг, часових вивертів та кріогенних просторів, де межа між живими та мертвими видається навдивовижу тонкою та невиразною. Чи зуміють його герої знайти вихід із цього облудного тривожного лабіринту? А чи їхніх час невблаганно і безповоротно спливатиме, поки не спливе до краплі? Як і у більшості найкращих своїх романів, в «Убіку» під покровом науково-фантастичного сюжету Філіп Дік зумів змалювати справжню ексзистенційну людську драму, сповнену запалу, боротьби, страху, відчаю і... надії.

Підтримати видання

Переклад з англійської Ірини Гаврилюк.

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Друзі, час трохи підчистити наші полиці – ми оголошуємо розпродаж усіх наших безшумних електронних Убіків. Так, ми віддаємо їх майже за безцінь. І пам’ятайте: кожен Убік на нашому складі використовувався лише згідно з інструкцією.

О третій тридцять ранку 5 червня 1992 року головний телепат Сонячної системи зник із карти в нью-йоркській штаб-квартирі «Ранситер і компаньйони». Це викликало шквал відеодзвінків. За останні два місяці організація Ранситера втратила слід надто багатьох псі Голліса, тож це останнє зникнення не можна було ігнорувати.

− Містере Ранситер? Пробачте, що турбую, − технік, відповідальний за роботу нічної зміни у відділі стеження, нервово прокашлявся, коли масивна, неохайна голова Ґлена Ранситера підпливла до екрана відеофона. – Ми отримали цю звістку від одного з наших інерціалів. Хвилинку, зараз погляну. – Він попорпався у безладній купі касет магнітофона, який записував вхідні повідомлення. – Нам про це повідомила міс Дорн. Як ви, можливо, пригадуєте, вона стежила за ним до Ґрін Рівера, штат Юта, де…

Ранситер сонно пробурмотів:

− Хто? Не можу ж я весь час пам’ятати, хто за яким телепатом чи ясновидцем стежить.

Він пригладив рукою своє сиве, скуйовджене, схоже на дріт, волосся:

− Пропустіть решту подробиць і скажіть, хто з псі Голліса зник цього разу?

− С. Доул Меліпоун, − відповів технік.

− Що? Меліпоун зник? Ви жартуєте?

− Ні, цілком серйозно, − запевнив технік. – Еді Дорн і двоє інших інерціалів стежили за ним до мотелю «Узи різноманітного еротичного досвіду» – це така підземна шістдесятикімнатна споруда для бізнесменів і їхніх шльондр, які хочуть усамітнитись. Еді та її колеги не думали, що Меліпоун був активним, але про всяк випадок ми відправили туди одного з наших телепатів, містера Джі. Джі. Ешвуда, щоб прочитати його думки. Ешвуд виявив, що той захищений шифрувальним екраном, отож він нічого не зміг зробити, тому повернувся у Топіку, штат Канзас, де наразі займається новим завданням.

Ранситер, уже трохи прокинувшись, підпалив цигарку. Він сидів похмурий, обіпершись підборіддям на руку, дим повільно повз екраном з його боку двоканальної системи відеозв’язку.

− А ви впевнені, що то був Меліпоун? Схоже, ніхто не знає, який він має вигляд. Ймовірно, він щомісяця використовує нову фізіономічну матрицю. Що там у нього з полем?

‒ Ми попросили Джо Чипа виміряти магнітуду й мінітуду поля в мотелі «Узи різноманітного еротичного досвіду». Чип стверджує, що зареєстрував максимум 68,2 одиниць телепатичної аури. З усіх відомих телепатів на це здатен лише Меліпоун. Тому саме там ми й позначили його прапорцем на карті. А тепер він, тобто прапорець, зник, ‒ закінчив технік.

‒ А на підлозі ви дивилися? Чи за картою?

‒ Зник електронний прапорець. Людини, яку він позначав, вже немає на Землі і, як ми розуміємо, на планетах-колоніях також.

Ранситер відповів:

‒ Я пораджуся зі своєю покійною дружиною.

‒ Посеред ночі? Мораторіуми зараз зачинені.

‒ Не у Швейцарії, ‒ сказав Ранситер, вичавлюючи з себе посмішку так, немов його постаріле горло було закладене якоюсь огидною нічною рідиною. ‒ Добраніч.

Зв’язок обірвався.

Як власник мораторіуму «Любі браття», Герберт Шьонгайт фон Фоґельзанґ, звісно, завжди приходив на роботу раніше за своїх працівників. У цей час, коли прохолодна, лунка будівля лише починала прокидатися, схвильований, схожий на клерка, чоловік, одягнений у затемнені окуляри, куртку зі смугастого хутра й жовті гостроносі черевики, чекав біля стійки адміністратора, затиснувши у руці корінець квитанції. Безумовно, він прийшов привітати родичів зі святом. День Воскресіння ‒ час загального вшанування напівживих ‒ був уже на носі, й скоро розпочнеться передсвяткова лихоманка.

‒ Добридень, сер, ‒ люб’язно посміхнувся Герберт. ‒ Я подбаю про вас особисто.

‒ Це літня леді, ‒ сказав відвідувач. ‒ Близько вісімдесяти років, дуже маленька, тіло сильно зсохлося. Це моя бабуся.

‒ Я миттю, ‒ Герберт попрямував до холодильних блоків, щоб знайти номер 3054039-В.

Відшукавши необхідний контейнер, він уважно проглянув прикріплений звіт про завантаження. У жінки лишалося п’ятнадцять днів напівжиття. «Небагато», ‒ подумав він, автоматично під’єднуючи портативний протофазоновий підсилювач до прозорого пластмасового корпуса. Відтак налаштував його на відповідну частоту та прислухався, щоб зафіксувати прояви мозкової діяльності.

З динаміка долинув слабкий голос:

‒ ...а тоді Тіллі підвернула ногу. Ми вже боялися, що вона ніколи не одужає. А вона, дурненька, хотіла одразу ж ходити…

Задоволений, Герберт вимкнув підсилювач і доручив одному з працівників перемістити контейнер 3054039-В до переговорної зали, де клієнт матиме змогу поговорити зі старенькою.

‒ Ви ж її перевірили? ‒ запитав відвідувач, відраховуючи необхідну суму поскредів.

‒ Особисто. ‒ відповів Герберт. ‒ Функціонує просто чудово.

Він швидко активував кілька перемикачів і відійшов убік:

‒ Щасливого Дня Воскресіння, сер.

‒ Дякую, ‒ клієнт сів перед контейнером, від замороженої оболонки якого піднімалася пара. Чоловік притис навушник до вуха і рішуче заговорив у мікрофон:

‒ Флоро, люба, ти мене чуєш? Здається, я тебе чую. Флоро?

«Коли я помру, ‒ сказав собі Герберт Шьонгайт фон Фоґельзанґ, ‒ то попрошу нащадків повертати мене до життя раз на сто років. Так я зможу спостерігати за долею людства». Але така примха влетить їм у добру копійку ‒ і він знав, чим це закінчиться. Рано чи пізно вони обуряться, витягнуть його тіло з кріогенної камери і ‒ не дай боже ‒ поховають.

‒ Поховання ‒ це варварство, ‒ пробурмотів Герберт, ‒ залишки нашої примітивної  культури.

‒ Так, сер, ‒ погодилася з ним секретарка, яка сиділа за друкарською машинкою.

У переговорній залі декілька клієнтів уже спілкувалися зі своїми напівживими родичами ‒ у зачарованому прислуханні, на відстані одне від одного, кожен поряд зі своїм контейнером. То було погідне видовище ‒ віряни, що регулярно приходили віддати шану рідним. Вони переказували вітання, ділилися новинами про зовнішній світ, розраджували сумовитих напівживих у ці короткі періоди мозкової діяльності. І всі платили Герберту Шьонгайту фон Фоґельзанґу. Керування мораторіумом було прибутковою справою.

‒ Схоже, мій батько дещо кволий, ‒ промовив молодик, звертаючись до Герберта. ‒ Маєте хвилинку, щоб його перевірити? Буду дуже вдячний.

‒ Звісно, ‒ відповів Герберт, супроводжуючи клієнта до його покійного родича.

Звіт про завантаження показував, що чоловікові лишалося всього кілька днів. Це пояснювало ослаблення церебральної діяльності. І все ж… Герберт додав потужності на протофазоновому підсилювачі, й голос напівживого в навушнику став трохи гучнішим. «Це майже кінець», ‒ подумав Герберт. Він помітив, що син не хотів бачити звіту про завантаження, і що тому було насправді байдуже, що зв’язок із батьком врешті згасає. Тож Герберт нічого не сказав. Просто подався геть, залишивши їх наодинці. Навіщо казати йому, що, мабуть, він приходить сюди востаннє? У будь-якому разі чоловік незабаром і сам про це довідається.

Позаду мораторіуму, на завантажувальній платформі  з’явилася вантажівка. З неї зіскочили двоє чоловіків, одягнених у знайому блакитну уніформу. «Доставка і зберігання від Atlas Interplan», ­– зауважив Герберт. Привезли нового напівживого, який щойно помер, або ж забирають того, чий термін закінчився. Не кваплячись, Герберт вирушив до них, щоб наглянути за процесом, однак його покликала секретарка:

‒ Гер Шьонгайт фон Фоґельзанґ, пробачте, що перериваю ваші роздуми, але один клієнт просить допомогти активізувати його родича. – Надаючи своєму голосу особливого звучання, вона додала: ‒ Це містер Ґлен Ранситер, який щойно прибув сюди аж із Північноамериканської Конфедерації.

До Герберта енергійною ходою швидко наближався високий літній чоловік із великими руками. Він був одягнений у різнобарвний дакроновий костюм, плетений камербанд і яскраво вифарбувану з країв марлеву краватку. Його масивна, як у догідного кота, голова випиналася вперед, коли він вглядався своїми трохи банькатими, круглими та лагідними, надзвичайно спостережливими очима. На обличчі Ранситера застиг вираз  професійної привітності, меткої зосередженості, яку він спрямував на Герберта,  проте майже одразу його погляд ковзнув у інший бік так, ніби Ранситер уже міркував про справи, що чекали попереду.

‒ Як там Елла? ‒ голос Ранситера був настільки гучним, що видавався, електронно підсиленим. ‒ Готові «підрихтувати» її для розмови? У свої двадцять вона має бути в кращій формі, ніж ми з вами.

Він засміявся, але його сміх мав у собі щось абстрактне. Ранситер завжди посміхався і хихотів, його голос завжди гучно гримів, проте насправді він нікого не помічав. Йому було до всіх байдуже – лише його тіло посміхалося, кивало й тиснуло руки. Ніщо не зворушувало його дух, який перебував десь далеко. Байдужий, але люб’язний, він повів Герберта за собою, розмашисто крокуючи до холодильних блоків, де спочивали напівживі, включно з його дружиною.

‒ Давненько ви не заходили, містере Ранситер, ‒ зауважив Герберт. Він не міг пригадати дату на звіті про завантаження місіс Ранситер, скільки напівжиття їй лишалося.

Ранситер, прихопивши Герберта за талію своєю широчезною рукою, немов закликаючи того рухатися швидше, сказав:

‒ Настав важливий момент, Фоґельзанґу. Ми з партнерами опинилися в такій ситуації, коли годі щось раціонально пояснити. Поки що я не можу нічого розголошувати, проте ми думаємо, що стан справ невтішний, хоча й не безнадійний. Та ми не впадаємо у відчай. Де Елла? ‒ він зупинився й квапливо озирнувся навкруги.

‒ Я доставлю її до переговорної зали, ‒ відповів Герберт. ‒ Відвідувачам не можна заходити до холодильних блоків. Маєте з собою номерне посвідчення?

‒ О Боже, ні. Загубив його кілька місяців тому. Але ж ви знаєте мою дружину, зможете знайти. Елла Ранситер, близько двадцяти років, брюнетка з карими очима, ‒ він нетерпляче роззирнувся. ‒ Куди ви перенесли залу? Здається, раніше я без проблем її знаходив..

‒ Проведіть Містера Ранситера до переговорної зали, ‒ наказав Герберт одному зі службовців, який саме тинявся неподалік: хотів побачити, який вигляд має всесвітньовідомий власник організації, що протидіяла псі.

Зазирнувши до зали, Ранситер із відразою мовив:

‒ Забагато людей. Я не можу там розмовляти з Еллою, ‒ він рушив за Гербертом, який саме прямував до відділу, де зберігалися досьє.

‒ Містере фон Фоґельзанґ, ‒ мовив Ранситер, наздогнавши його і знову поклавши свою велику лапу на плече чоловіка. Герберт відчув вагу його руки, її переконливу силу. ‒ Чи не знайдеться тут більш приватної місцини для конфіденційної розмови? «Ранситер і компаньйони» поки не готові розкрити перед усім світом те, що я мушу обговорити з дружиною.

Заскочений наполегливістю голосу і появою Ранситера, Герберт сам не стямився, як швидко пробурмотів:

‒ Сер, я доставлю місіс Ранситер в один із кабінетів.

Герберту було цікаво, що ж трапилося, що змусило цього чоловіка покинути свої володіння та здійснити таке пізнє паломництво до мораторіуму «Любі браття», щоб «підрихтувати» ‒ як грубувато висловився Ранситер ‒ його напівживу дружину для розмови. Він припускав, що справа у якихось ділових негараздах. Останнім часом у телевізорі й гомеозетах вистачало реклами різноманітних організацій, що протидіяли псі, які на весь голос закликали бути обачними. «Оберігайте вашу приватність», ‒ не вгаваючи лементували вони в усіх засобах інформації. «Чи не прослуховує хтось ваші думки? Чи й справді ви на самоті?», ‒ тут йшлося про телепатів. За цим слідували нудотні страшилки про ясновидців: «Чи певні ви, що ваші дії не передбачає хтось, кого ви ніколи не зустрічали? З ким ви б ніколи не захотіли познайомитися й кого б нізащо не запросили до себе додому? Позбудьтеся тривоги, звернувшись до найближчої організації запобігання паранормальним втручанням, яка спершу з’ясує, чи стали ви жертвою небажаного стеження. І якщо це й справді так, то, за вашого бажання, нейтралізує цей вплив, до того ж, за помірну ціну».

«Організація запобігання паранормальним втручанням». Термін йому подобався. У ньому була гідність і точність. Він знав про це з особистого досвіду: два роки тому у мораторій проник якийсь телепат, видаючи себе за звичайного співробітника. Його мотивів Герберт так і не дізнався. Ймовірно, телепата цікавила конфіденційна інформація, яку обговорювали напівживі й ті, хто до них приходив, а можливо йшлося про якогось конкретного напівживого. Так чи інакше вистежувач із анти-псі організації зафіксував телепатичне поле, і Герберту про це повідомили. Він підписав договір із однією з організацій, що протидіяли псі, і за мораторіумом закріпили антителепата, який тепер постійно тут перебував. Телепата тоді так і не знайшли, але його втручання нейтралізували, як і обіцяли усі ті реклами. Зрештою, знешкоджений телепат вшився сам. Тепер мораторіум був вільний від псі, але для певності, що він таким і залишатиметься, анти-псі організація щомісяця проводила перевірку закладу.

‒ Дуже дякую, Містере Фоґельзанґ, ‒ сказав Ранситер, ідучи вслід за Гербертом крізь внутрішні приміщення, у яких працювали службовці, до порожнього офісу, де стояв запах затхлих і непотрібних мікродокументів.

«Звісно, – задумливо розмірковував Герберт, – я повірив їм на слово, що сюди проник телепат. Як доказ вони показали мені запис, який їм вдалося зафіксувати. Можливо, вони підробили його, створивши у власній лабораторії. Я також повірив їм на слово, що потім телепат зник. Прийшов, пішов, а я заплатив дві тисячі поскредів. А що як ці організації запобігання ‒ просто шахраї? Запевняють у необхідності своїх послуг, коли насправді її немає?»

Поринувши у такі роздуми, він знову рушив до відділу, де зберігалися документи. Цього разу Ранситер за ним не пішов. Натомість він шумно вовтузився, намагаючись вмостити своє масивне тіло на маленькому нещасному стільці. Ранситер зітхнув, і раптом Герберту здалося, що цей великий літній чоловік стомився, попри свою звичну показну енергійність.

«Певно, коли досягаєш таких висот, ‒ вирішив Герберт, ‒ то мусиш поводитися відповідно, мусиш вдавати, що ти щось більше за пересічну людину з усіма її звичними слабкостями». Напевно, у тілі Ранситера була дюжина артифоргів ‒ штучних органів, які імплантували у його фізіологічну систему, коли справжні вийшли з ладу. «Медична наука, ‒ припустив він, ‒ забезпечує матеріальну основу, а решту Ранситер досягає силою свого духу. Цікаво, скільки йому років? Зараз таке неможливо визначити на око, особливо, коли людині вже за дев’яносто».

‒ Міс Бізон, ‒ звернувся він до секретарки, ‒ з’ясуйте, де перебуває місіс Елла Ранситер, і принесіть мені її ідентифікаційний номер. Її потрібно доставити до офісу 2-А.

Він сів навпроти секретарки і раз чи двічі втягнув носом тютюн марки Fribourg & Treyer, тоді як міс Бізон взялася за відносно нескладну справу – відшукати дружину Ґлена Ранситера.