Всі ми трохи риби

Галина Василенко дотепно й пізнавально про книжку Ніла Шубіна «Риба всередині нас» і чому варто її підтримати та прочитати.

Якщо уявити собі, що вся історія планети Земля відбулася за рік (від 1 січня до 31 грудня), то впродовж перших місяців на ній взагалі не було життя, до червня існували лише одноклітинні організми; десь у жовтні з’явилися істоти з головами, а під вечір 31 грудня, якраз на новорічну вечірку, заявилися Homo Sapiens, аби з’їсти все олів’є і наробити страшного безладу. Звідки вони взялися, і хто їхні предки, що вони такі невиховані – про це «Риба всередині нас» Ніла Шубіна. Походження наших предків автор виводить з таких давніх давен, що, можливо, читачі й не признали б у них своїх родичів. Але таке життя: можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки батьківщину. Ну і ще своїх пращурів.

Ось кілька нотаток на полях цієї книжки. Це не вичерпний конспект – лише кілька спостережень, з яких варто почати знайомство.

Почнемо зверху – з голови. Ніхто не починає життя з головою. Важливо його з нею закінчити. Ембріон заводить собі голову значно пізніше, ніж нам видається, а починає її використовувати й поготів. Дослідження людської голови якось звикліше і зручніше провадити на прикладі хоча б мавп. Але воно насправді починається аж із червів. Це, звісно, не надто приємно – визнавати себе частиною м’якого і безмозкого світу, але наша людська історія бере початок саме звідти – дуже символічно.

Ще приклад: верхня щелепа акули, коли та намагається вкусити водолаза, висувається вперед. Кістка, відповідальна за цей рух, з часом зменшилася й еволюціонувала у стремінце – маленьку кісточку всередині нашого вуха. Тож кістка, яка допомагає акулі смачно пообідати, зараз допомагає нам слухати улюблені подкасти. Та й взагалі, набір наших нервів цілком співпадає із набором нервів акули. Це багато пояснює у поведінці надто знервованих людей.

Ще один цікавий факт про наші нерви: Depressor Anguli Oris – це нерв, який відповідає за наш сумний рот з опущеними донизу кутиками. У наших пращурів його не було, але, сподіватимемось, у них також не було причин депресувати.

Або, наприклад, очі. Є особливий ген PAX 6, активація якого керує появою ока. Приміром, активувавши його на вусику мухи, можна зробити муху з очима на вусиках. Ще цей ген однаковий і для мух, і для мишей, і для червів, і для очей вашої коханої людини.

У медуз, наприклад, немає очей та вух – через це жити їм у цьому буремному світі, мабуть, легше. Та вони мають спеціальні органи для орієнтації. На розвиток цих органів впливає такий собі коктейль із генів PAX 2 i PAX 6. У людини перший відповідає за вуха, а другий – за очі. Всі ми трошки медузи (особливо, коли втомлені).

Чи повернімося до вух. У спадок риба лишила нам внутрішнє вухо – орган, який відповідає за просторову орієнтацію та координацію. Риба не знала, що цей орган (в неї він зветься «боковою лінією» і дещо відрізняється за будовою) можна легко обдурити алкоголем, адже риба не вживає. Коли після дезинфекції душевних ран, або святкового спиртовливання людина «ловить вертольоти», її внутрішнє вухо, в яке потрапив алкоголь, уявляє собі, що тіло рухається. І для цього необов’язково заливати алкоголь у вуха: він потрапляє до внутрішнього вуха разом із кров’ю і безбожно його дурить. Любителям випити на замітку: печінка виводить алкоголь з організму доволі швидко, а от із внутрішнього вуха «горюча вода» виходити не квапиться. Цей факт трохи пояснює наш стан наступного ранку.

А як щодо носа? 3% нашого геному – гени, які відповідають за розрізнення запахів. Але третину з них ми не використовуємо. За великим рахунком, ми нюх проміняли на здатність бачити кольори (так цікавіше). Ці 3% лишаються у нас мовчазним свідченням еволюції. І, до речі, риби теж мають нюх. Ще й використовують свої 3% на повну.

Чи вдаймося до цікавіших частин нашого тіла. Рука. Еволюція руки – це прямий потяг до світлого майбутнього із розподілом праці та опануванням планети, яке завершилося запуском Falcon Heavy на Марс.

Нескладно побачити спорідненість наших рук із лапами приматів. Але для порівняння своєї руки з плавником риби потрібно вдатися до особливо вишуканих польотів фантазії. Або ж до книжки Ніла Шубіна. Навіщо довго пояснювати: один із наших пращурів, перший вихідець з моря на сушу тіктаалік вмів віджиматися (визнаймо, що деякі з нас – й досі ні).

Або ось ще цікаве: у вас може бути дві ліві руки, якщо у вашому ембріоні присутній ген Sonic Hedgehog. Але якщо на ваших руках мізинці розташовані по різні боки, а великі пальці повернуті всередину до тіла, тоді проблема ваших двох лівих рук не у гені Sonic Hedgehog. Можливо, ви гуманітарій. До слова, ген Sonic Hedgehog названо на честь того самого їжака з відеоігор, для яких ми застосовуємо свої еволюціоновані руки.

Стосовно генів є одне питання, яке хвилює нас усіх. Що відбудеться, якщо помістити ген, наприклад, павука в геном людини? Будьмо відвертими, усім хочеться, щоб Спайдермен врешті став реальністю. Виявляється, наука знає відповідь на це питання. Окрім документальної стрічки Девіда Кроненберґа «Муха» (1986)[1], відповідь на нього можна знайти й у книжці Ніла Шубіна.

Якщо зважати тільки на зовнішній вигляд, то визнати свою спорідненість із рибами доволі складно (погодьтеся, ми й справді трохи різні). Але скориставшись лабораторними мікроскопами, можемо пересвідчитися, що не надто відрізняємося від однієї з найпростіших істот у світі – трихоплакса (назва не походить від плаксивого настрою істоти, хоча ми можемо чогось не знати). В трихоплакса, дуже схожого на в тисячі разів зменшену краплю зі стрічки «Крапля» (1958), є чотири типи клітин, які відповідають за його харчування і, можливо, плаксивість – точно як у людей.

А ще є примітивні багатоклітинні організми губки (уславлені видатним Бобом Губко Квадратними Штанами). Незважаючи на те, що їх клітини в дечому подібні до наших, в них є й певна особливість – здатність до самовідновлення. Якби ми її мали, то Карл Шоволтер (Стів Бушемі) у серіалі «Фарґо» лишився б живим. Як бачите, еволюція не завжди йде на користь.

Одноклітинні організми почали об’єднуватись, аби ними не поживилися інші одноклітинні організми. Так ми і з’явилися – союз об’єднаних клітин, що прагнуть захистити своє природне право на життя. Тіктаалік виповз із води, бо втомився повсякчас тікати від хижаків. І це теж дуже по-людському: краще вирости в прямоходячого примата і потім помститися своїм ворогам. За цей час, як у відомому анекдоті, або віслюк помре, або емір.

Ми маємо два вуха, два ока, одну голову, пару рук та пару ніг. У нас немає двох голів (а шкода), 5-ти ніг, 3-х носів, чи ще яких додаткових аксесуарів. Ми навіть колесо вигадали. Наше тіло – найбезпосередніше свідчення того, звідки ми походимо. І, якщо й є якась ненудна книжка про всю цю історію, то це саме «Риба всередині нас» Ніла Шубіна. До того ж, якщо ви завжди хотіли бути супергероєм, вам обов’язково треба її прочитати – щоб із абсолютною впевненістю казати, що ви – людина-риба.

Підтримати видання

Примітки:

[1] Стрічка «Муха» Девіда Кроненберґа належить до тієї ж традиції документального кіно, що й стрічка про генетичні мутації «Люди Х: Росомаха» Ґевіна Гуда, а також документальний серіал «Гра престолів» за історичною книгою Джорджа Мартіна, – магічний документалізм.