Затьмарення, розділ перший

Продовжуємо знайомити учасників Komubook зі зразками перекладів. Сьогодні до вашої уваги перший розділ роману "Затьмарення" Філіпа Діка в перекладі Гєника Бєлякова. Звертаємо увагу, що це не фінальна версія перекладу. Тому просимо поставитися з розумінням, якщо раптом знайдете пропущену кому, описку або ще якісь недоліки. Усі враження, відгуки та рекомендації можна залишати нижче у коментарях.

 

ЗАТЬМАРЕННЯ

Філіп Кіндред Дік

1

Одного разу він увесь день простояв, витрушуючи зі свого волосся комах. Лікар сказав йому, що жодних комах у його волоссі немає. Пробувши вісім годин під душем, стоячи під гарячою водою, після того як годину страждав від укусів, він вийшов і витерся, але у волоссі все ще лишились комахи; насправді вони були на його тілі скрізь. Через місяць комахи вже сиділи в нього в легенях.

Не маючи, що робити чи про що думати, він почав теоретично розраховувати життєвий цикл комах і намагатися визначити за допомогою «Британіки», що саме це був за вид. Тепер вони заполонили його будинок. Він прочитав про безліч різних видів і зрештою помітив комах надворі, тож зробив висновок, що це – тля. Після того як він дійшов цього висновку, то більше його не змінював, незважаючи на те що б йому не казали інші… типу: «Тля не кусає людей».

Люди це казали, оскільки йому продовжували докучати нескінченні укуси комах. У продуктовій крамниці «7-11», яка була частиною мережі, що простяглася майже всією Каліфорнією, він придбав розпилювачі «Рейд», «Блек Флеґ» та «Ярд Ґард». Спершу він попирскав у будинку, а тоді – на себе. «Ярд Ґард» начебто діяв найкраще.

Щодо теоретичного боку справи, то в життєвому циклі комах він визначив три стадії. Спершу, щоб заразити його, їх приносили люди-Носії, котрі не розуміли, яку роль відіграють у розповсюдженні комах. На цій стадії комахи не мали ані щелеп, ані піддзьобків (це слово він вивчив за тижні наукового дослідження, незвичного для хлопця, який працював у «Гальма й Шини Генді», замінюючи людям гальмівні колодки, заняття, пов’язаного з читанням книжок). Таким чином люди-Носії нічого не відчували. Зазвичай він сидів у віддаленому кутку своєї вітальні, спостерігаючи за різними людьми-Носіями, котрі туди заходили – здебільшого це були ті, кого він вже деякий час знав, але траплялися й незнайомці – усі вкриті тлею на цій некусючій стадії. Він навіть злегка посміхався сам до себе, адже розумів, що особа, яку використовують комахи, взагалі цього не вкурює.

– Ти чого це там либишся, Джеррі? – питали вони.

Він лише посміхався.

На наступній стадії комахи відрощували крила чи ще щось, бо ж насправді то були не зовсім крила; хай там що, але вони мали якісь функціональні відростки, що дозволяли їм роїтися, а саме так вони й пересувалися та поширювалися – зокрема на нього. На цьому етапі все повітря кишіло ними; від цього його вітальня, увесь будинок ставали захмареними. На цій стадії він намагався їх не вдихати.

Найбільше він жалів свого пса, адже бачив, як комахи сідають і влаштовуються на ньому та, можливо, проникають у псячі легені так само, як у його власні. Імовірно – принаймні так казала йому його здатність до емпатії – пес страждав не менше за нього. Чи мав він кудись віддати пса заради псячого ж блага? Ні, вирішив він: тепер, хоч і ненароком, пес був заражений, і переніс би комах куди завгодно.

Іноді він разом із псом стояв під душем, намагаючись відмити його також. З ним йому вдавалося не краще, ніж із самим собою. Боляче було відчувати страждання пса; він ніколи не припиняв спроб допомогти йому. Певним чином це й було найгіршим – страждання тварини, що не могла поскаржитися.

– Хулі ти там робиш цілий день під душем із цим сраним псом? – одного разу поцікавився його товариш Чарльз Фрек, зайшовши якось у такий час.

– Я мушу змити з нього тлю, – відказав Джеррі.

Він вивів пса Макса з-під душу й почав його витирати. Спантеличений, Фрек спостерігав, як Джеррі втирав у псячу шерсть дитячу олійку й тальк. По всьому будинку були розкидані та лежали купами банки із засобами проти комах, пляшечки тальку, дитячої олійки та кондиціонерів для шкіри, більшість – порожні; тепер він за день використовував чимало цих засобів.

– Я не бачу жодної тлі, – мовив Чарльз. – Що таке тля?

– Кінець кінцем вона тебе вб’є, – сказав Джеррі. – Ось, що таке тля. Вони в мене у волоссі, на шкірі і в легенях, і цей сраний біль нестерпний – доведеться їхати в лікарню.

– Чому я їх не бачу?

Джеррі поставив загорненого в рушник пса і схилився на колінах над подертим килимом.

– Я тобі покажу, – сказав він.

Килим був укритий тлею; вона стрибала скрізь, догори-вниз, деякі вище за інших. Він шукав особливо велику, оскільки знав, що людям складно їх побачити.

– Принеси мені пляшку або банку, – попросив він, – із-під раковини. Ми закрутимо її або накриємо кришкою, а тоді я зможу взяти її з собою, коли їхатиму до лікаря, щоб той її дослідив.

Чарльз Фрек приніс йому порожню банку з-під майонезу. Джеррі продовжував шукати і врешті-решт знайшов тлю, що стрибала щонайменше на чотири фути у висоту. Тля була понад дюйм завдовжки. Він упіймав її, підніс до банки, обережно скинув туди й закрутив кришку. Після цього переможно її підняв.

– Бачиш? – запитав Джеррі.

– Аггггга, – проказав Фрек, широко розплющивши очі, уважно вивчаючи вміст банки. – Яка здорова! Ого!

– Допоможи-но мені знайти ще, щоб показати лікарю, – попросив Джеррі, знову згорбившись над килимом, лишивши банку позаду себе.

– Звісно, – відказав Фрек і почав.

Через півгодини вони вже мали три банки, повні комах. Чарльз, хоча й був у цьому новачком, знайшов деяких найбільших.

Стояв полудень червня 1994-го. Каліфорнія, ділянка з дешевими, однак довговічними пластиковими будинками, які давно покинули цивіли. Ще раніше Джеррі облив металевою фарбою всі вікна, щоб позбутися світла; кімната освітлювалася торшером, до якого він поприкручував ніщо інше як фари, що світили день і ніч, неначе задля того, щоб зупинити для нього і його друзів час. Йому це подобалося; йому подобалося не відчувати плин часу. Тоді він мав змогу зосередитися на важливих речах, і ніщо йому не заважало. Наприклад, таких: двоє чоловіків колінкують подертим килимом, відшуковуючи комаху за комахою, і наповнюють ними банку за банкою.

– А що ми за них отримаємо? – поцікавився пізніше того ж дня Фрек. – Тобто, чи лікар нам якось віддячить? Подарунком? Баблом?

– Так я від них повністю вилікуюсь, – відказав Джеррі.

Біль, такий постійний як цей, ставав нестерпним; він ніколи не міг до нього звикнути і знав, що йому ніколи це не вдасться. Необхідність, потреба знову залізти під душ охопила Джеррі.

– Гей, чувак, – видихнув він, випроставшись, – ти їх далі складай у банки, а я поки що віділлю і…

Джеррі рушив у напрямку ванної кімнати.

– Добре, – відказав Чарльз, його довгі ноги метелялися, коли він ліз до банки, стиснувши обидві руки в кулаки.

Будучи ветераном, він усе ж і досі добре контролював свої м’язи; Чарльзу вдалося дістатися банки. Але тоді він раптом сказав: «Джеррі, гей – ці комахи мене типу лякають. Не хочу я лишатися тут на самоті». Чарльз підвівся.

– Сцикливе падло, – відказав Джеррі, задихаючись від болю, і миттю кинувся до ванної.

– Ти не міг би?..

– Мені треба відлити!

Він хряснув дверима і відкрутив крани душу. Полилася вода.

– Мені тут страшно.

Голос Чарльза Фрека долинав невиразно, незважаючи навіть на те що той, вочевидь, кричав що є сили.

– То подрочи, блядь! – прокричав у відповідь Джеррі і ступив під душ.

«Нахуя ці друзі? – розлючено питав він себе. Нікуди не годяться, нікуди! Нахуй не потрібні!»

– А ці виблядки можуть вжалити? – закричав прямо з-за дверей Чарльз.

– Ага, можуть, – відказав Джеррі, натираючи голову шампунем.

– Я так і думав.

Пауза.

– А я можу помити руки, струсити комах і зачекати на тебе?

«Сцикло!» – подумав Джеррі з уїдливою люттю. Він нічого не відповів; навіть не припинив митися. Падлюка не вартувала відповіді… Він не звернув жодної уваги на Чарльза Фрека, переймався лише собою. Лише своїми життєвими, необхідними, жахливими, нагальними потребами. Усе решта може зачекати. Часу не існувало, ніякого часу; ці речі можна відкласти. Усе інше було другорядним. Окрім пса; він задумався про Макса, про пса.

 

Чарльз Фрек телефонував комусь, хто, як він сподівався, щось мав.

– Можеш відкласти для мене десять «смертей»?

– Боже, та в мене самого нічого нема – шукаю, де б розмутити собі. Дай знати, як щось знайдеш, я б трохи взяв.

– Що з постачанням?

– Думаю, когось загребли.

Фрек поклав слухавку, і коли, понуро вивалившись з платної телефонної будки, – для того щоб купити, ніколи не користуєшся домашнім телефоном – він оперся спиною об свій припаркований «Чеві», у його голові постало марення. У цьому маренні він проїжджав повз аптеку «Тріфті», і в них було величезне вікно-вітрина; пляшки «повільної смерті», бляшанки «повільної смерті», банки, тюбики, чани й чаші «повільної смерті», мільйони капсул, пігулок і доз «повільної смерті», «повільна смерть», змішана зі «спідами» і наркотою, і барбітуратами, і психоделіками – усе – і гігантська вивіска: «ТУТ ВАМ ДАДУТЬ У КРЕДИТ». Не кажучи вже про: «НИЗЬКІ-НИЗЬКІ ЦІНИ, НАЙНИЖЧІ У МІСТІ».

Але в реальності зазвичай у вітрині «Тріфті» не було нічого: гребінці, пляшки мінеральних олій, аерозолі з дезодорантами – завжди подібне лайно. «Та готовий побитися об заклад, що в задній кімнаті під закритим на ключ замком вони тримають «повільну смерть» у первозданній, чистій, не розмішаній, не розбодяженій формі, – думав він, виїжджаючи зі стоянки на бульвар Гарбор, вклинюючись у вечірній дорожній рух. –  Приблизно п’ятдесятифунтовий мішок».

Йому стало цікаво, коли і як вони щоранку вивантажують п’ятдесятифунтовий мішок Препарату С в аптеці «Тріфті», звідки б його не привозили – одному Богу відомо, можливо, зі Швейцарії, а можливо, з іншої планети, де живе яка-небудь мудра раса. Мабуть, вони привозять його справді рано і з озброєними охоронцями – інспектор стоїть там із лазерними рушницями, зі злим виглядом, такий як завжди. «Якщо хтось захоче кинути мене на мою «повільну смерть», –  думав він головою інспектора, – я їх завалю».

«Імовірно, Препарат С є інгредієнтом будь-яких дозволених ліків, які бодай чогось варті, – думав він. –  Дрібка тут, дрібка там згідно з таємною ексклюзивною формулою додається в емісійному будинку в Німеччині чи Швейцарії, де його й винайшли». Але в реальності він добре розумів: це влада валила або саджала будь-кого, хто продавав, перевозив або вживав, тож у випадку з аптекою «Тріфті» –  мільйонів аптек «Тріфті» –  їх би зачинили, викинули б із бізнесу або в будь-якому разі оштрафували. Найімовірніше, що просто оштрафували б. «Тріфті» мали підтримку. Хай там що, але як ти закриєш цілу мережу великих аптек? Або відтісниш їх?

«У них лише звичайний товар», – думав він за кермом. Він почувався мерзенно через те, що в нього лишилося лише три сотні пігулок «повільної смерті» на ничці. Закопані на задньому дворі під його камелією, гібридом з кльовими великими квітами, які не вигорали й не ставали коричневими навесні. «У мене лише на тиждень, – думав він. – А що буде, коли все закінчиться? Бляха».

«А якщо, припустимо, у Каліфорнії та частково у Орегоні в усіх усе закінчиться в один день? – подумав Чарлі. – Ого».

Це була найжахливіша з фантазій, що виникали в його голові, вона виникала у всіх наркоманів. В усій західній частині Сполучених Штатів одночасно все закінчується, і в один день усі прочуняються в ломці, імовірно, десь о 6-й годині недільного ранку, коли цивіли одягатимуться на свою йобану молитву.

Сцена: Перша Єпископальна Церква Пасадени, 8:30 ранку Кризової Неділі.

– Дорогі прихожани, молімо Бога, щоб Він зарадив агонії тих, хто зараз корчиться в ліжку в абстиненції.

– Ага, ага, – погоджується паства зі священиком.

– Однак перед тим як Він зарадить їм новою поставкою…

Вочевидь, «чорно-білий» помітив у керуванні Фрека щось, чого той сам не зауважив; він зрушив з місця, де припаркувався, і поїхав услід за Чарльзом, поки що не вмикаючи ні мигалок, ні сирен, проте…

«Можливо, я вихляю чи що, – подумав Чарльз. – Їбучий копмобіль помітив як я, блядь, облажався. Цікаво, як?»

КОП: «Гаразд, як Ваше ім’я?»

«Моє ім’я? (НЕ МОЖЕ ПРИГАДАТИ ІМ’Я.)

«Ви не знаєте власного імені? – Коп подає знак іншому у патрульній машині. – Цей чувак добряче вгашений.»

«Не стріляйте мене тут, – говорить Чарльз Фрек у своїй жахливій фантазії, викликаній видом «чорно-білого», що їде за ним. – Хоча б заберіть мене до відділку і застрельте вже там, щоб ніхто цього не бачив».

«Аби вижити у цьому фашистському поліцейському штаті, – подумав він, – треба завжди згадувати ім’я, своє ім’я. Постійно. Це перше, з чого вони бачать, що ти навалений – коли не здатен зрозуміти, хто ж ти в біса такий».

«Я зроблю так, – вирішив Чарльз, – невдовзі, щойно побачу місце для стоянки, я пригальмую, пригальмую добровільно, до того як він включить свої маячки чи ще щось зробить, а тоді, коли він проїжджатиме повз мене, я скажу, що пробив колесо або щось трапилося з механікою».

«Вони завжди отримують від цього задоволення, – думав він. – Коли ти отак здаєшся і не можеш зрушити. Схоже на те, як кинутись на землю; так чинить тварина, демонструючи своє м’яке незахищене, беззахисне пузо. Так і зроблю», – вирішив Чарльз.

Так він і зробив, з’їхавши праворуч і вдарившись передніми колесами свого автомобіля об брівку. Машина копів проїхала повз.

«Пригальмував просто так, – подумав він. – Тепер важко буде вклинитися знову, такий щільний рух». Чарльз заглушив двигун. «А може, просто посидіти деякий час тут, – вирішував він, – і зайнятися альфа-медитацією або повходити в різні змінені стани свідомості. Можливо, споглядаючи тьолок, які ходять пішки. Цікаво, чи вже сконструювали біоскоп, що вираховував би збуджених. Краще, ніж альфа-ритми. Хвилі збудженості, спершу дуже короткі, далі довші, більші, більші, врешті-решт виходять поза шкалу».

«Це ні до чого мене не приведе, – зрозумів Чарльз. – Я мав би вийти й шукати когось, хто щось має. Мені потрібно отримати свою поставку, інакше дуже скоро мене критиме, а потім я вже не матиму змоги взагалі нічого робити. Навіть сидіти отак на брівці, як зараз. Я не лише не знатиму, хто я, я навіть не розумітиму, де я і  що відбувається».

«А що відбувається? – запитав він самого себе. – Який сьогодні день? Якщо дізнаюсь, який сьогодні день, то довідаюсь і про все інше; шматочок за шматочком я просочуватимусь у минуле».

Середа, центр Лос-Анджелеса, секція Вествуд. Попереду один із тих гігантських торговельних центрів, оточений стіною, від якої відскакуєш, мов гумовий м’яч – якщо не маєш з собою кредитної картки і не пройдеш крізь електронну браму. Не маючи кредитки жодного торговельного центру, він міг лише задовольнятися усними розповідями про те, як виглядали крамниці всередині. Ціла купа їх, вочевидь, продавала якісні товари цивілам, зокрема дружинам цивілів. Він спостерігав за озброєними охоронцями у формі біля воріт центру, що перевіряли кожну особу. Дивлячись, чи відповідає чоловік або жінка його або її кредитній картці і чи ця картка не крадена, не продана, не куплена, не використовувалася з метою шахрайства. Багато людей проходило крізь браму, але він визначив, що більшість, без сумніву, будуть просто розглядати вітрини. «Не так багато людей мають бабло або потребу купувати о цій годині дня, – роздумував він. – Зараз рано, лише по другій. Увечері; ось тоді наставав час». Усі крамниці підсвічувалися. Він міг – усі брати й сестри могли – бачити ззовні вогні, схожі на душ із іскор, неначе це був парк розваг для дорослих дітей.

Крамниць із цього боку торговельного центру, які не вимагали кредитної картки, не мали озброєних охоронців, налічувалося небагато. Дешеві крамнички: взуття й телевізори, випічка, ремонт малої побутової техніки, пральня. Він поспостерігав за дівчиною в короткій вініловій куртці та лосинах, котра ходила від крамниці до крамниці; вона мала гарне волосся, але Чарльз не міг розгледіти її обличчя, побачити, чи вона приваблива. «Непогана фігура», – подумав він. На деякий час дівчина зупинилася перед вітриною, де були виставлені вироби зі шкіри. Вона розглядала сумочку з китицями; він бачив, як вона роздивлялася її, переймалася, планувала. «Б’юсь об заклад, що вона зайде та попросить її їй показати», – подумав Чарльз.

Дівчина забігла до крамниці, як він і розраховував.

Між машинами, що рухалися по узбіччю, пройшла ще одна дівчина, ця – у блузці з рюшем, на високих підборах, зі срібним волоссям і завеликою кількістю косметики на обличчі. Намагається виглядати старшою, ніж насправді, – подумав Чарльз. Мабуть, ще школу не закінчила. Після неї не було нікого, вартого уваги, тож він відтягнув шнурок, який тримав бардачок закритим і дістав звідти пачку цигарок. Чарльз запалив і увімкнув радіо, на рок-станції. Колись у нього було касетне стерео, але кінець кінцем, одного дня добряче навалений, зачинивши машину, він забув забрати його з собою в дім; звісно ж, коли він повернувся, усю стереосистему вкрали. «Ось до чого призводить легковажність», –  подумав Чарльз, тож тепер у нього було лише паршиве радіо. Колись і його витягнуть. Але Чарльз знав, де майже за безцінь дістати ще одне, потримане. Хай там як, а ця машина може розвалитися в будь-який день; її поршневі кільця стерлися й компресія стала нікудишньою. Вочевидь, якось уночі, повертаючись додому з цілою купою хорошого товару, він спалив на трасі запобіжник; іноді коли він справді серйозно затарювався, то перетворювався на параноїка – не так з приводу копів, як з приводу того, що його кинуть інші торчки. Який-небудь торчок, знавіснілий від ломки і зачовганий, як довбойоб.

Пройшла дівчина, яка змусила його до неї придивитися. Чорне волосся, гарненька, повільна хода; на ній був відкритий топ і сильно запрані білі джинси. «Гей, та я її знаю, –  подумав Чарльз. –  Це ж дівчина Боба Арктора. Це ж Донна».

Він відчинив двері автомобіля й вийшов. Дівчина зміряла його поглядом і не зупинилась. Чарльз рушив услід за нею.

«Думає, що я готуюсь схопити її за дупу», – подумав він, прослизаючи між людей. Як легко набрала швидкість; тепер коли вона озирнулася, йому ледь вдалося її розгледіти. Тверде, спокійне обличчя… Чарльз побачив великі очі, які оцінювали його. Розраховували його швидкість і те, чи наздожене. «Тільки не так, –  подумав він. –  Вона справді вправно рухається».

На розі люди зібралися у натовп, очікуючи, щоб знак «СТІЙ» змінився знаком «ІДИ»; машини виконували дикі повороти ліворуч. Однак дівчина продовжила рух, швидко, але з гідністю, прокладаючи свій шлях між оскаженілими автомобілями. Водії зиркали на неї з обуренням. Здавалося, вона цього не помічає.

– Донно!

Щойно засвітився знак «ІДИ», він поспішив через дорогу за нею і наздогнав. Дівчина не побігла, але просто швидко йшла.

– Хіба ти не подруга Боба? – запитав Чарльз.

Йому вдалося стати перед нею, щоб роздивитися обличчя.

– Ні, – відказала дівчина. – Ні.

Вона пішла на нього, прямо на нього; Чарльз задкуючи відступив, оскільки дівчина тримала короткого ножа, націленого йому в живіт.

– Відчепись, – сказала вона, продовжуючи рухатися вперед, не уповільнюючись і не вагаючись.

– Це точно ти, – мовив Чарльз. – Я бачив тебе в нього.

Він майже не бачив ножа, лише крихітну частинку леза, проте знав, що він у неї є. Вона пирне його й піде далі. Чарльз продовжував відступати задки, протестуючи. Дівчина так приховано тримала ножа, що, імовірно, ніхто з решти перехожих довкола не міг його помітити. Однак Чарльз помітив; ніж рухався просто на нього, у той час як вона, не вагаючись, наближалася. Тоді він відступив убік, і дівчина пройшла повз, не мовивши й слова.

– Боже! – вимовив Чарльз їй у спину.

«Я знаю, що це Донна, – подумав він. –  Вона просто не шарить, хто я, що вона мене знає. Думаю, злякалася; злякалася, що я збираюся її домагатися. Треба бути обережним, –  подумав він, – коли підходиш до незнайомої тьолки на вулиці; тепер вони всі підготовлені. Занадто багато з ними траплялося».

«Сраний ножик, – подумав Чарльз. –  Тьолки не мають таких носити; будь-який чувак може викрутити їй зап’ястя, і щойно захоче, використати лезо проти неї. І я міг би. Якби справді хотів її взяти». Чарльз стояв на місці, відчуваючи злість. «Я знаю, що це – Донна», –  думав він.

Коли він рушив назад до свого автомобіля, то виявив, що дівчина завмерла поза потоком перехожих і тепер стояла мовчки, дивлячись на нього.

Чарльз обережно підійшов до неї.

– Однієї ночі, – мовив він, – ми з Бобом і ще з однією тьолкою слухали старі записи Саймона і Ґарфункеля, і ти там сиділа…

Вона тоді наповнювала капсули «смертю» високого ґатунку, одну за одною, ретельно. Більше години. El Primo. Numero Uno: «Смерть». Закінчивши, вона дала по капсулі кожному, і всі закинулися разом. Окрім неї. «Я їх тільки продаю, – сказала вона. – Якщо почну закидуватись, то зжеру весь свій прибуток».

–  Я подумала, що ти хочеш збити мене з ніг і зґвалтувати, –  промовила дівчина.

–  Ні, – відказав Чарльз. – Я просто хотів поцікавитися, чи ти…

Він завагався.

–  Типу, чи не хочеш, щоб я тебе підкинув? По узбіччю. – злякано спитав Чарльз. – День же надворі.

–  А ти можеш у дверцях. Або затягнеш мене в машину.

–  Я тебе знаю, –  запротестував він. – Якщо я це зроблю, мене ж Арктор завалить.

–  Ну, я тебе не впізнала.

Вона підійшла на три кроки до нього ближче.

–  Я дещо короткозора.

– Варто носити лінзи.

«У неї, – подумав він, – великі, гарні, темні, теплі очі. Це означало те, що вона не під наркотою».

– Носила. Але одна випала у чашу з пуншем. Кислотним пуншем, на вечірці. Вона опустилася на дно, і гадаю, хтось зачерпнув її і випив. Сподіваюся, смакувала добре; вона коштувала мені тридцять п’ять доларів, взагалі-то.

– То тебе підкинути чи ти пішки?

– Ти зґвалтуєш мене в машині.

– Ні, – сказав Чарльз. – У мене зараз не встає, останні кілька тижнів. Це, мабуть, через щось із чим вони розводять весь товар. Якась хімія.

– Добре загнув, але я це вже чула. Мене всі ґвалтують. Принаймні намагаються, –  додала вона. – Ось як це – бути тьолкою. Я прямо зараз суджуся з одним чуваком через домагання й напад. Ми вимагаємо відшкодування в розмірі сорока тисяч.

– І як далеко він зайшов?

– Схопив мене за цицьку, – відповіла Донна.

– Це не вартує сорока тисяч.

Разом вони повернулися до його автомобіля.

– У тебе є що-небудь на продаж? – поцікавився Чарльз. – Мене справді кумарить. Якщо чесно, у мене, чорт, фактично все закінчилося. Хоча б кілька, якщо ти можеш підігнати.

– Я зможу тобі трохи дістати.

– Пігулок, – сказав він. – Я не ширяюсь.

– Так, – розуміюче кивнула вона. – Та, бачиш, на них зараз справжній дефіцит – поставки тимчасово обірвали. Вочевидь, ти про це вже знаєш. Я не зможу дістати тобі багато, але…

– Коли? – перебив Чарльз.

Вони підійшли до його машини; він спинився, відчинив дверцята, заліз. З іншого боку залізла Донна. Вони сіли поруч.

– Післязавтра, – відповіла Донна. – Якщо мені вдасться зв’язатися з цим чуваком – думаю, вдасться.

«Бляха, – подумав він. – Післязавтра».

– Раніше ніяк? Як, скажімо, щодо сьогодні?

– Завтра – це найраніше.

– Скільки?

– Шістдесят доларів за сотню.

– О Боже, – відказав він. – Це – кидалово.

– Вони – пречудові. Я вже в нього брала; вони справді не те, що ти зазвичай купуєш. Повір мені на слово – вони того варті. Здебільшого я намагаюся брати в нього, а не в когось іншого – коли виходить. У нього не завжди є. Бачиш, він нещодавно їздив у подорож, думаю, на південь. Щойно повернувся. Він узяв їх для себе, тож я впевнена, що вони хороші. І тобі не потрібно платити мені заздалегідь. Тільки, коли я дістану. Гаразд? Я тобі довіряю.

– Я ніколи не даю наперед, – відказав Чарльз.

– Іноді мусиш.

– Добре, – сказав він. – То ти зможеш дістати мені хоча б сотню?

Він спробував швидко прикинути, скільки зможе дістати сам; за два дні він, можливо, заробить сто двадцять доларів і візьме в неї двісті пігулок. А якщо тим часом йому трапляться кращі умови від інших з тих, у кого є, він зможе забути про цю домовленість і купити в них. Це й була перевага того, щоб ніколи не платити наперед, це і ще те, що тебе ніколи не кинуть.

– Тобі пощастило, що ти мене здибав, – мовила Донна, коли він завів автомобіль і вклинився у потік машин. – Я розраховувала десь через годину побачитися з одним чуваком і мабуть він забрав би все, що я змогла б дістати… тоді тобі б не пощастило. Це – твій день.

Вона усміхнулася, і він також.

– Хотілося б, щоб ти дістала їх раніше, – сказав Чарльз.

– Якщо вдасться… – відкривши сумочку, вона вийняла звідти маленький записник і ручку, на якій було надруковано «ЗАРЯДКА БАТАРЕЙ «СПАРКС»». – Як мені з тобою зв’язатися? І нагадай своє ім’я.

– Чарльз Б. Фрек, – сказав він.

Чарльз повідомив їй свій телефонний номер – насправді не свій, але той, яким він користувався в одного свого друга-цивіла саме для таких повідомлень – і вона, доклавши зусиль, записала. «Як же їй важко писати, – подумав він. – Придивляється й повільно вишкрябує. Тепер у школах тьолок взагалі ні хріна не вчать. Цілком безграмотні. Але привабливі. Ну навіть якщо вона майже не вміє читати й писати, що з того? Головне в кралях – гарні цицьки».

– Здається, я тебе пригадую, – сказала Донна. – Типу того. Та ніч – уся, мов у тумані; я справді випала. Чітко пам’ятаю, тільки як насипала порошок у ті маленькі капсули – капсули з-під «Лібріуму» – те, що в них було, ми викинули. Половину я, певно, розсипала. Я маю на увазі, на підлогу.

Вона задумливо спостерігала за Чарльзом, доки той керував авто.

– А ти наче свій чувак, – мовила Донна. – А після братимеш? Через деякий час захочеш ще?

– Звісно, – відказав він, роздумуючи, чи вдасться йому вибити в неї знижку, коли він знову її побачить; Чарльз відчував, що швидше за все вдасться. У будь-якому разі він лишався у виграші. Тобто хай там що, а товар він розмутить.

«Щастя, – подумав Чарльз, – це  знати, що маєш пігулки».

День поза межами автомобіля і разом з ним усі зайняті люди, сонячне світло і вся діяльність непоміченими пролітали повз; він почувався щасливим.

Подивіться-но, на що він випадково наштовхнувся – адже насправді «чорно-білий» поїхав за ним просто так. Новий неочікуваний канал Препарату С. Хіба він міг просити від життя більшого? Імовірно, що зараз він би просто лежав і відраховував те, що лишилося від двох тижнів, майже півмісяця, перед тим як загнеться або мало не загнеться – через ломку від Препарату С різниця не відчуватиметься. Два тижні! У нього загупало серце, і на мить Чарльз відчув короткий подих весняного збудження, що долинав із відчинених вікон автомобіля.

– Хочеш поїхати зі мною і побачити Джеррі Фебіна? – запитав він у дівчини. – Я везу купу речей для нього у Федеральну Клініку №3, куди його поклали минулої ночі. Просто вирішив деякий час покататися, адже існує можливість, що він повернеться, і не хотілося б тягнути це все назад.

– Буде краще, якщо ми не побачимося, – відповіла Донна.

– Ти його знаєш? Джеррі Фебіна?

– Джеррі Фебін думає, що це я заразила його тими комахами.

– Тлею.

– Ну, тоді він ще не знав, що воно таке. Краще не треба. Коли я бачила його востаннє, він поводився справді вороже. Це через рецептори в його мозку, принаймні я так думаю. Схоже, з огляду на те, що зараз пишуть у державних брошурах.

– Це не лікується, так? – спитав він.

– Так, – відповіла Донна. – Це – незворотно.

– Лікарі кажуть, що дозволять мені з ним побачитися, і вони сподіваються, що йому вдасться, ти розумієш… – він виконав жест рукою. – Щоб перестати…

Чарльз знову зажестикулював; важко було підібрати для цього слова, для того, що він хотів сказати про свого друга.

– У тебе ж не вражений мовленнєвий центр, чи не так? – поцікавилася Донна, подивившись на нього. – У твоїй – як це називається? – потиличній долі.

– Ні, – відказав Чарльз.

Відказав різко.

– У тебе взагалі є якісь ураження? – повернула до нього голову дівчина.

– Ні, просто… розумієш. Мені важко говорити про ці йобані клініки; ненавиджу Нейро-Афазійні Клініки. Якось я відвідував там одного чувака, він намагався помити підлогу – вони казали, що йому це не вдається, кажу тобі, він не міг зрозуміти, як це робиться… Але мене зачепило те, що він продовжував свої спроби. Тобто не просто там упродовж якоїсь, скажімо, години; він усе ще намагався місяць потому, коли я прийшов туди знову. Як і раніше, знову і знову, як і тоді, коли я побачив його вперше, як і тоді,  коли я завітав до нього першого разу. Він ніяк не міг зрозуміти, чому йому не вдається зробити це правильно. Пам’ятаю вираз його обличчя. Він був упевнений, що зробить усе правильно, якщо зрозуміє, у чому він помиляється. «Що я роблю неправильно?» – продовжував він у них запитувати. Йому ніяк неможливо було розтлумачити. Тобто вони казали йому – чорт, я сам йому казав – але він усе одно не міг зрозуміти.

– Рецептори в мозку, як я читала, – це те, що вражається найпершим, – спокійно зауважила Донна. – Мозок уражається під час поганої вмазки чи чогось такого, типу, заважкого.

Вона розглядала машини попереду.

– Поглянь, один із цих нових «Поршів» з двома двигунами, – схвильовано вказала Донна. – Ого.

– Я знав одного чувака, який украв один з таких «Поршів», – сказав Чарльз, – виїхав на ньому на шосе Ріверсайд і розігнав його до ста сімдесяти п’яти – розбився.

Він показав рукою.

– Прямо в зад тягача. Думаю, він його й не побачив.

У голові в нього виникла фантазія: він сам за кермом «Порша», але тягач помічає, помічає всі вантажівки. І всі на трасі – на шосе Голлівуд у час-пік – помічають його. Звісно ж, помічають – довгов’язого широкоплечого привабливого чувака на новому «Порші», що жене на швидкості двісті миль за годину, а в усіх копів безпорадно відвисають щелепи.

– Ти тремтиш, – сказала Донна.

Вона потягнулася й поклала на його руку свою. Ніжний дотик, на який він одразу ж відповів.

– Пригальмуй.

– Я втомився, – відказав Чарльз. – Я два дні й дві ночі не спав, рахуючи комах. Рахуючи й складаючи в пляшки. А коли ми врешті вирубилися, проспалися й наступного ранку приготувалися скласти пляшки в машину, щоб відвезти й показати їх лікарю, у них нічого не було. Порожньо.

Тепер він уже й сам відчував тремтіння й бачив, як тремтіли його руки на кермі, руки, що тремтіли на кермі, на швидкості двадцять миль за годину.

– Просто всі, блядь, – сказав Чарльз. – Нічого. Жодних комах. А тоді я зрозумів, я, блядь, зрозумів. До мене дійшло про його мозок, про мозок Джеррі.

Повітря вже не пахло весною, і раптом він осягнув, що йому терміново потрібно закинутися Препаратом С; або час був пізніший, ніж він собі уявляв, або минулого разу він прийняв менше, ніж думав. На щастя, Чарльз возив із собою портативний запас, у бардачку, ще віддавна. Він почав роздивлятися в пошуках порожнього місця, щоб припаркуватися.

– Твоя свідомість бавиться, – відсторонено мовила Донна; вона, здавалося, занурилася в себе, полетіла кудись вдалечінь.

Чарльзу стало цікаво, чи його неуважне керування її задрочувало. Мабуть, так.

Раптом без його згоди в нього в голові прокрутився фантастичний ролик: Спершу він побачив великий припаркований «Понтіак» з домкратом під заднім бампером, який висковзував, а малий років тринадцяти з довгим солом’яним волоссям намагався втримати автомобіль, щоб той не впав, водночас гукаючи на допомогу. Він побачив себе і Джеррі Фебіна, котрі вибігли разом з будинку, будинку Джеррі, побігли засміченою банками з-під пива доріжкою до машини. Сам він схопився за дверцята з боку водія, щоб відчинити їх, щоб затиснути гальма. Але Джеррі Фебін в одних трусах, навіть без взуття, із розкуйовдженим волоссям, яке стирчало навсібіч – він до цього спав – Джеррі оббіг машину і своїм голим блідим плечем, що ніколи не бачило денного світла, відштовхнув малого від автомобіля геть. Домкрат похилився і впав, задня частина машини грюкнулася на землю, шина й колесо покотилися, але з хлопчиком усе було гаразд.

– Запізно гальмувати, – сопів Джеррі, кліпаючи очима й намагаючись прибрати з них своє потворне жирне волосся. – На це немає часу.

– З ним усе добре? – крикнув Фрек.

Його серце все ще гупало.

– Ага.

Відхекуючись, Джеррі став біля хлопчика.

– Бляха-муха! – знавісніло гаркнув він до малого. – Невже я не казав тобі зачекати, доки ми не робитимемо її разом? І коли вислизає домкрат – бляха, чувак, ти не зможеш втримати п’ятсот фунтів!

Його обличчя скривилося. Хлопчик, малий Ратасс, мав жалюгідний вигляд і винувато зіщулився.

– Я завжди тобі це повторював і повторював!

– Я подався до гальма, – пояснив Фрек, розуміючи власний ідіотизм, те, що вчинив хуйню, так само, як і малий, і вона так само могла мати летальні наслідки. Те, що він облажався, будучи дорослим чоловіком і не змігши зреагувати правильно. Але хай там як, він, як і малий, хотів це якось виправдати словами.

– Але тепер я розумію… – занив він, та після цього фантазія закінчилася; насправді ж, це був документальний флешбек, оскільки він пам’ятав день, коли це трапилося, ще коли вони жили всі разом. У Джеррі хороший інстинкт – інакше б Ратасс опинився під задньою частиною «Понтіака» з розчавленим хребтом.

Утрьох вони похмуро посунули назад до будинку, навіть не намагаючись наздогнати шину й колесо, які все ще котилися.

– Я спав, – пробурмотів Джеррі, коли вони ввійшли в темряву будинку. – Уперше за кілька тижнів ці комахи попустилися, тож мені вдалося заснути. П’ять днів я взагалі не спав – бігав, бігав. Я подумав, можливо, вони зникли; вони таки зникли. Я подумав, вони врешті-решт здалися і пішли кудись-інде. Та десята стрічка проти шкідників, чи це була вже одинадцята – вони знову мене обдурили, як раніше робили це з усіма.

Однак тепер його голос був приглушений, не злий, просто низький і розгублений. Він опустив руку на голову Ратасса й ударив його по потилиці.

– Тупий пацан – коли домкрат вислизає, забирайся звідти нахрін. Забудь про машину. Навіть не підходь до неї, не намагайся підштовхнути всю цю масу, втримати її своїм тілом.

– Але, Джеррі, я боявся, що міст…

– Хуй із тим мостом. Хуй із тією машиною. Це – твоє життя.

Вони перетнули темну вітальню, втрьох, і повторення тепер неіснуючої події вимкнулося й зникло назавжди.

Переклав: Гєник Бєляков. Подобається роман? Допоможіть йому перетворитися у паперову книжку.