Передмова до "Етики" Алена Бадью. Пітер Голлворд

Публікуємо передмову канадського філософа Пітера Голлворда до книжки Алена Бадью "Етика. Есе про розуміння зла", яка незабаром з'явиться серед проектів Komubook.

Передмова перекладача

Пітер Голлворд

Призначена для загальної аудиторії та початково опублікована як частина популярної серії видань для студентів, що пропонують огляд основних філософських тем (час, мистецтво, відповідальність, індивідуальність), ця невелика книжка являє собою найдоступніший для розуміння вступ до системи думки Бадью, яку справедливо вважають складною та незвичною.

Сьогодні Бадью вже не є цілковитим незнайомцем для англо-американських читачів. “Етика” – це третя з його книжок, перекладених англійською мовою (усі впродовж останнього року), і до його робіт уже встигла з’явитися певна кількість вступних статей, конспективних викладів та оглядів. Тому немає необхідності детально дублювати такі спрощені виклади у цій передмові. Однак його ідеї можуть все ще залишатися достатньо “дивними”, щоб виправдати короткий огляд їх основної орієнтації, поряд із деяким поясненням тієї ролі, яку етика відіграє у ширших його поглядах. Його погляди заохочують до надзвичайно плідного та провокативного порівняння з концепціями його відоміших суперників у цій сфері (Левінаса, Дерріди…). Я завершу дану передмову, ставлячи кілька більш нагальних запитань, що викликані інтервенцією Бадью у цю надзвичайно суперечливу царину сучасної філософії.

I Проект Бадью

         За будь-якими мірками Бадью є одним із найвизначніших та найоригінальніших філософів, що працюють у Франції сьогодні, і, можливо, єдиним серйозним суперником Дельоза та Дерріди за безглуздий, але неминучий титул “найважливішого сучасного французького філософа”. Його увага зосереджена на унікальній комбінації царин та зобов’язань: математичних теоріях множин та категорій, модерністській поезії та мистецтві, радикальній політиці, лаканіанському психоаналізі, сучасному театрі та історії філософії від Платона та Парменіда до Ліотара та Лардро. Він написав більше двадцяти книжок, включно з кількома успішними п’єсами та романами. Він є редактором престижного збірника L’Ordre Philosophique у Les Editions du Seuil і займає професорську посаду у École Normale Supérieure в Парижі та Collège International de Philosophie, де його лекції постійно приваблюють сотні слухачів.

Мовлячи загально, філософія Бадью прагне показати та збагнути потенціал для радикальної інновації (революції, винаходу, перетворення…) у кожній ситуації. Значно спрощуючи, ми можемо сказати, що він поділяє сферу людських учинків на дві підсфери, які накладаються одна на одну, однак є чітко диференційованими: (а) “звичну” царину установлених інтересів та відмінностей, санкціонованих знань, які слугують для того, щоб дати ім’я, визначити та локалізувати консолідовані ідентичності; та (б) “виняткову” царину одиничних інновацій або істин, які існують лише завдяки наполегливому войовничому проголошенню тих рідкісних індивідів, які конституюють себе як суб’єктів істини, як “поборників” своєї справи.

Царина знання є по суті статичною, “об’єктивною” та структурованою відповідно до інтересів тих, хто домінує та керує ситуацією; кожна звичайна ситуація “структурована через домінування”, як сказав би Альтюссер. Загальна сума цих домінувань – назв, класифікацій, поділів, дистрибуцій – складає те, що Бадью називає станом ситуації. (Використання Бадью терміну “стан” включає в себе класичне марксистське розуміння політичного стану/держави,  а також співпадає з простим інтуїтивним розумінням, яке ми вкладаємо у поняття status quo.) У звичайній ситуації домінування її стану є абсолютним – насправді настільки абсолютним, що воно перебуває поза межами будь-якого чіткого вимірювання або визначення. Власне саме ця невизначеність забезпечує підпорядкування або послух (класифікованих, розділених…) членів ситуації.

Доступ до царини істини, натомість, досягається за допомогою процедури, якій вдається водночас зафіксувати домінування стану над ситуацією та уникнути цього домінування. Ця процедура є цілком суб’єктивною: вона знаходить опору виключно в суб’єктах, що “підтримують собою” її траєкторію. Істина виникає як результат “віднімання” з партикулярності того, що відоме (з загальноприйнятих класифікацій стану). Істина є інноваційною en acte, одиничною у її просторовому розміщенні та виникненні, однак універсальною у її “зверненні” та значенні. Будучи недосяжною для класифікацій стану, істина виникає як універсальна одиничність, що є партикулярною, однак не обмеженою змістом ситуації, у якій вона виникає.

Така процедура істини може виникнути лише завдяки певному розриву зі звичайною ситуацією, у якій вона відбувається – завдяки тому, що Бадью називає подією. Подія не має об’єктивного змісту, який можна було б перевірити. Те, що вона “відбувається”, неможливо довести, це можна лише ствердити або проголосити. Подія, суб’єкт та істина є, відтак, аспектами єдиного процесу ствердження: істина проявляє своє буття через тих суб’єктів, які зберігають стійку вірність щодо наслідків події, яка відбулася в межах ситуації, хоча й не належала до неї. Вірність, відданість істині, веде до чогось на зразок незацікавленого ентузіазму, занурення у виконання завдання або досягнення мети, піднесення, відчуття того, що ти причетний до чогось, що перевершує будь-які дріб’язкові, приватні або матеріальні зацікавлення. Суб’єкти приводяться в рух істиною – вони являють собою “скінченні” точки істини, яка є завжди “нескінченною”, – але заразом надають їй буквальну, матеріальну опору. Кожен суб’єкт є всього лише “об’єктивним” індивідом, звичайним смертним, і стає “безсмертним” лише через своє ствердження (або перетворення за допомогою) істини, що набуває цілісності на рівні цілком поза межами його смертної об’єктивності.

Істина для Бадью, відтак, пов’язана з логікою вірності чомусь, наполягання на відданості певному принципу, особі або ідеалу. Приклади, які він наводить, у характерно різноманітних регістрах, включають: войовничу концепцію апостольської суб’єктивності Святого Павла, яка існує лише завдяки проголошенню певної події (воскресіння Христа), що має універсальне значення, але позбавлена “об’єктивної” або усталеної важливості; якобінську або більшовицьку відданість Революційній події, яка перевершує своєю суб’єктивною силою та загальним масштабом партикулярні дії, що спричинили її виникнення; сприйняття двома закоханими себе любовними суб’єктами, “закоріненими” лише завдяки відданості ефемерній події їхньої першої зустрічі; вірність митця або науковця напряму творчого пошуку, що з’явився внаслідок відкриття або розриву з традицією. У кожному з цих випадків внаслідок такої процедури істини матеріально утворюється “загальний набір”, до якого належить лише найбільш безсторонній “вміст” ситуації.

Еклектичний характер прикладів, які наводить Бадью, урівноважується їхнім строгим розподілом між чотирма і лише чотирма сферами істини (кожна з яких визначає одну з чотирьох “умов” філософії, або “загальних процедур”): коханням, мистецтвом, наукою та політикою. Чому саме ця четвірка? Тому, що вона позначає можливі зразки суб’єкта як індивідуального або як колективного. Кохання, безперечно, стосується лише двох індивідів, між якими воно виникає. На відміну від нього, політика стосується виключно колективного виміру, ствердження абсолютно загальної рівності. І у “змішаних ситуаціях” – у ситуаціях з індивідуальним “носієм”, але колективним значенням – мистецтво та наука отримують статус загального тією мірою, якою вони породжують чистий винахід або відкриття, що розміщується за межами звичайної передачі усталеного знання.

ІІ Чому “етика”?

         В усій цій конфігурації “етика” відіграє, власне, регулятивну роль. Розглядаючи це поняття у термінах філософії істини, “етичне” повинно просто описувати те, що допомагає зберегти або за-охотити суб’єктивну відданість як таку. Етичний припис можна резюмувати одним імперативом: “Не зупиняйтесь!” або “Продовжуйте!”. Оскільки істина, безперечно,  є за визначенням важкою ношею. Вона передбачає справді самовіддану вірність певній справі. Йдучи проти течії, йдучи проти “природного” плину самого часу, вона вразлива до кількох форм ерозії на кожному кроці свого розгортання. “Не зупинятись!”, отже, передбачає здатність ідентифікувати та чинити опір різним формам занепаду або виснаження, які можуть загрожувати відданості істині.

         Такий занепад описує те, що Бадью називає “Злом” [le Mal]. Зло може набрати однієї з трьох основних форм, кожна з яких є збоченням істини: (а) зради, відречення від істини, якій важко зберігати вірність; (б) облуди, сплутування простого “симулякру” події зі справжньою автентичною подією; (в) терору, або спроби встановити тотальну та необмежену владу істини. Перше збочення спричинене такими доволі прямолінійними речами як спокуса та виснаження. Друге містить у собі сплутування за необхідністю універсального звернення кожної автентичної події (що забезпечується, якщо вдатися до дещо технічного опису, її локалізацією на краю “порожнечі” тієї ситуації, в межах якої вона відбувається) з партикулярним, диференціюючим зверненням, що розміщується в істотній “повноті” певної спільноти, народу або місця: прикладом тут, до якого доволі детально вдається Бадью, є нацизм. Третє збочення викликане загалом трагічною зарозумілістю: аби мати змогу “не зупинятись”, суб’єкт істини повинен опиратися спокусі встановити абсолютне, остаточне панування істини (або, як говорить Бадью, “присилити” її “невимовну” межу). Таке встановлення призвело б до “об’єктивації істини”, що спричинило б фатальне змішання двох царин, які розрізняються на кожній стадії філософії Бадью (об’єктивного знання та суб’єктивної істини). Приклади, які наводить Бадью, включають позитивізм, сталінізм та пізні етапи Культурної Революції в Китаї. Коротко кажучи: “Симулякрум (що асоціюється з подією), зрада (що асоціюється з відданістю) та присилення невимовного (що асоціюється з владою істинного): такими є фігури Зла, Зла, що стає дієвою можливістю лише завдяки єдиному Добру, яке ми визнаємо – процесу істини”.

         Етика істин, отже, призначена для того, щоб плекати: прозірливість (не переплутайте істинне з фальшивим); відвагу та витривалість (не зрадьте те, що є істинним); помірність та стриманість (чиніть опір ідеї тотальної або “субстантивованої” істини).

Тут логіка відношення між Добром і Злом є, відтак, абсолютно чіткою: спочатку Добро (ствердження істини), а лише потім небезпека Зла (як збочення Добра). Не менш логічним наслідком цього є й полемічна направленість першого розділу книги, оскільки нещодавні ліберально-гуманістичні звернення до етики – те, що Бадью називає нашою “етичною ідеологією” – передбачають цілком протилежну послідовність: спочатку постулювання апріорного зла (тоталітаризм, насильство, страждання), а потім нав’язування по суті оборонної етики, “поваги” до негативних свобод та “прав людини”. Під “етикою” тут розуміється звичайний захист від насильницького втручання. Все зводиться в кінці кінців до інтелектуального виправдання статусу кво.  Оперуючи виключно у царині консенсусу, “самоочевидності”, така етика є внутрішньо консервативною.

Панівна “етична ідеологія” має два “філософських” полюси. Перший (невиразно кантіанський) універсалізуючий полюс, будучи байдужим до партикулярності будь-якої окремої ситуації, наперед проголошує неможливою будь-яку організовану, войовничу та локалізовану інтервенцію в ім’я певного колективного “Добра”: етика тут ґрунтується на абстрактній універсальності загальних “людських” характеристик або прав. Та другий (невиразно левінасіанський) диференційний полюс, націлений на підставову відмінність Іншого, що не піддається спрощенню: етика тут формулюється як не менш абстрактна повага до переважно культурних “відмінностей”. Ані таку універсальність, ані таку відмінність, зауважує Бадью, неможливо обґрунтувати без прихованого звернення до теології. В будь-якому випадку, етична ідеологія зображає “людину” фундаментально пасивною, загроженою та смертною істотою – як потенційну жертву, яку треба захищати (найчастіше як “маргіналізовану”, “виключену” жертву з “Третього світу”, яку потрібно захистити відповідальному, ефективному та беззмінно “західному” доброчинцю/експлуататору).

На противагу цьому, етика істин виходить із того, що кожен індивід може бути активним та “безсмертним”, вона є байдужою до усталених або санкціонованих державою відмінностей, оперує у царині практичних поділів (за чи проти події) і поміщає своє ствердження саме у тому місці, де стан ситуації здатний бачити лише щось невідоме та неочевидне.

Фундаментально “розділяюча” етика Бадью звертається до універсальності ні трохи не менше, ніж її ідеологічний суперник. Просто її універсальність є строго локалізованим проектом у дещо сартріанськму сенсі: вона наполегливо розгортається як нескінченне компілювання того, що, у межах певної ситуації, адресоване “усім”, не зважаючи на інтереси або привілеї, попри установлені державою відмінності (і, відповідно, проти тих, хто продовжує захищати ці привілеї та відмінності). Істина продовжує укладати в одне ціле, крок за кроком, усе, що стверджує строго загальну універсальність усіх членів ситуації. Суть у тому, що таке загальне ствердження неможливо здійснити “в теорії” або a priori, як основу для усталеного консенсусу. Воно може відбутися виключно за допомогою “подієвого” [événementiel] розриву зі статусом кво, розриву, що спалахує завдяки події, яка уникає класифікації у межах ситуації. І воно може продовжуватись лише завдяки відданості, що захищає його від Зла спотворення. Етика певної істини є цілком субординованою партикулярності цієї істини. Неможливими є “етика загалом”, як і загальний принцип прав людини, з тієї просто причини, що те, що є універсально людським, завжди закорінене у партикулярності істин, партикулярних конфігураціях активної думки.

Поєднання гострої полемічності та пристрасного ствердження робить “Етику” твором найбільш подібним до маніфесту, з усіх, написаних Бадью (навіть більше, на мою думку, ніж книжку, що власне й називається “Маніфест для філософії”). Ця полемічність звернена, в першу чергу, проти так званих “nouveaux philosophes” – особливо проти Андре Глюксмана разом із іншими знаними критиками так званого la pensée ’68 ( Алена Рено та Люка Феррі серед інших). Однак його аргуменція призводить до більш широкої (хоча загалом імпліцитної) конфронтації з позиціями таких різноманітних мислителів як Ролз, Габермас, Бенгабіб, Рікер, Рорті, Ірігарей і з переважною частиною того, що називають “культурними студіями” у Північній Америці. Проти цих різновидів більш чи менш поважного гуманізму, Бадью підносить та захищає різною мірою антигуманістичні та прогресивні позиції Фуко, Альтюссера і Лакана. Він відкидає майже універсально визнаний аргумент, що етика повинна в першу чергу мати справу з Іншим як таким (як потенційною жертвою насилля або дискримінації). У реченні, яке майже напевне чи не найбільше ошелешить багатьох англо-американських читачів, він наполягає: “Від будь-яких етичних тверджень, що ґрунтуються на визнанні іншого, потрібно просто елементарно відмовитися”. Чому? Оскільки справжнім практичним та філософським питанням є статус Того самого (Одиничного). Оскільки відмінності є просто тим, що існує (данністю), питання щодо того, що “повинно бути” має стосуватися виключно того, що є чинним для всіх, на рівні легітимності, який є байдужим до відмінностей. Відмінності існують; Одиничність є тим, що може настати завдяки дисциплінованій відданості універсальній істині. Адже істина не ґрунтується на певній привілейованій частині ситуації, на основі певного окремого класу або спільноти людей; радше її “місце виникнення” визначається наближеністю до того, що є найвразливішим, найбільш анонімним у ситуації (тобто того, що з точки зору тих, хто домінує над ситуацією, бачиться порожнім або порожнечею). Колективні привілеї або відмінності є саме тим, що будь-яка істина, у своєму розгортанні, анулює або робить неважливим. Кожна істина, кожна компіляція в Одиничність, віднімається з або ж перевершує те, що є просто відомим чи усталеним, тим, що просто визначене відмінностями.

Дійсно етична проблема, знову ж таким, виникає у крайнє небезпечній точці, де ця загальна Одиничність може деградувати до Зла уніформності або шовінізму. Завжди є Злом (на противагу до істини, що “ґрунтується” лише на тому, що є найбільш позбавленим субстанції, тобто на порожнечі ситуації) виправдовувати наполягання на субстанційній або комунальній конформності і разом із цим санкціонувати агресивне знищення відмінності (на противагу стриманій байдужості до відмінностей). Проти цього етика істин застосовує свої принципи відваги, проникливості та стриманості. В кінці кінців, концепція Бадью є дуже простою: Етика є тим, що допомагає істині (компіляції одиничного-через-віднімання) тривати.

Передмова публікується з люб'язної згоди автора. Повну версію передмови буде опубліковано в паперовому виданні книжки.