Серце пітьми, уривок роману

Публікуємо уривок першої частини роману Джозефа Конрада – тексту, що відіграв надзвичайно важливу роль у полеміці щодо європейського колоніалізму, його моторошної спадщини та наслідків для постколоніальних культур.

Продовжуємо знайомити учасників Komubook зі зразками перекладів. Сьогодні до вашої уваги уривок першої частини роману "Серце пітьми" всесвітньовідомого британського письменника польського походження Джозефа Конрада в перекладі Тараса Бойка. Ми готуємо окреме інтерв'ю з паном Тарасом, однак поки воно не опубліковане, більше про перекладача ви зможете дізнатися з публікації в інтернет-виданні "Галичина". Звертаємо увагу, що це не фінальна версія перекладу. Тому просимо поставитися з розумінням, якщо раптом знайдете пропущену кому, описку або ще якісь недоліки. Усі враження, відгуки та рекомендації можна залишати нижче у коментарях.

Серце пітьми

Джозеф Конрад

Відплив я на французькому пароплаві, що заходив у кожен їхній бісів порт із єдиною, як мені бачиться, метою – висадити на берег солдатів і митних чиновників. Я спостерігав за берегом. Споглядання берега, який пропливає повз корабель, – це ніби розмірковування про щось загадкове. Ось він перед тобою – усміхнений, нахмурений, спокусливий, величний, жалюгідний, нудний, дикий, але завжди безмовний і буцімто нашіптує: «Прийди і розгадай». А саме в цих краях він мав геть безликий вигляд, ніби й досі перебував у процесі створення, геть одноманітно похмурий. Межі безкраїх нетрів, настільки темно-зелені, що здавалися вже майже чорними, були облямовані білим шумовинням прибою і тягнулися прямою лінією вздовж моря, мерехтіння якого пробивалося крізь паволоку повзучого туману. Сонце пекло немилостиво, земля, здавалося, блистіла й парувала. Подекуди за білою смугою прибою виднілися скупчення сіро-білих плям із прапором над ними. Ті поселення вже мали по кілька століть, але на тлі незайманих просторів здавалися не  більшими за головку булавки. Ми йшли повільно, зупинялися, висаджували солдатів; далі йшли, висаджували митних чиновників, які мали збирати мито посеред Богом забутої глухомані під бляшаними навісами з флагштоком; висаджували ще більше солдатів, очевидно, для охорони митних чиновників. Дехто з них, казали мені, тонули у хвилях прибою; але тонули вони чи не тонули, ніхто, здається, не брав собі того близько до серця. Ми їх викидали на берег, а самі йшли далі. Щодня узбережжя мало один і той самий вигляд, буцімто ми стояли на місці; одначе минали ми всілякі місцини – торговельні факторії – із такими назвами, як Великий Бассам, Маленьке Попо; їхні назви, здавалося, були взяті з якогось недолугого фарсу, що розігрувався на тлі зловісної чорної завіси. Постійне моє ледарство як пасажира, моя самотність серед усіх цих людей, із якими я не мав жодної точки дотику, олійне й апатичне море, одноманітна безрадісність узбережжя немовби не давали мені збагнути реальність речей у похмурих і безглуздих тенетах ілюзій. Шум прибою, що інколи долинав, мене направду тішив, немов голос брата. У ньому було щось природне, що мало свою причину й сенс. Час від часу виряджений із узбережжя човен давав можливість на якусь мить доторкнутися до реальності. На веслах сиділи чорношкірі хлопці. Ще здалека було видно, як виблискували білки їхніх очей. Вони щось вигукували, співали; їхні тіла вкривалися рясним потом; на обличчя немов понатягували гротескні маски; вони мали грубу кістку, міцні м’язи, шалену життєву силу, нестримну енергію руху, що видавалося настільки природним і справжнім, як сам прибій уздовж узбережжя. Для пояснення своєї присутності вони не потребували виправдань. Від їхнього вигляду віяло великим спокоєм. На якусь мить мені здалося, що я знову опинився у світі непорушних фактів; але таке відчуття тривало недовго. Щось раптом виринало й сполохувало те відчуття. Пригадую, якось ми натрапили на військове судно, що кинуло якір. На узбережжі не бовваніло навіть повітки, але з корабельних гармат все одно били по чагарнику. Виявилося, що французи провадять тут одну зі своїх воєнних операцій. Прапор корабля обвис мокрою ганчіркою. Жерла довгих шестидюймових гармат випиналися з низького корпусу; масні, липкі хвилі ліниво підіймали й опускали судно, похитуючи його тонкими щоглами. У порожній безкрайності землі, неба й води стояло воно собі і з незрозумілих причин гатило по континенту. Ба-бах, вистрілювала одна із шестидюймових гармат; спалахувало і зникало невеличке полум’я, розсіювався легенький димок, свистів невеличкий снаряд – і нічого не відбувалося. А нічого й не могло статися. Якимсь божевіллям віяло від процедури, що скидалася на траурне блазенство; і це враження не покидало мене навіть після того, як хтось на облавку з усією серйозністю запевнив мене, що десь там у хащах ховається табір тубільців, назвавши їх ворогами!

Ми передали листи (почув, що на тому самотньому кораблі люди вмирають від пропасниці по троє щодня) і пішли далі. Заходили в інші порти з фарсовими назвами, де веселий танець смерті в парі з комерцією відбувався серед затхлої атмосфери тлінності, немов у перенагрітій катакомбі; на всій своїй протяжності безформне узбережжя було облямоване небезпечним прибоєм, немов сама природа намагалася віднадити непроханих гостей від сходження на берег; у річках і заплавах потоки смерті з їхньою гнилою багнюкою і каламутним слизом позатоплювали викривлені мангрові дерева, які, здавалося, корчилися перед нами в безсилому відчаї свого безвихідного становища. Ніде ми не стояли достатньо довго, аби отримати від місцевості якесь чітке враження, але мною поступово оволоділо загальне почуття неясного і гнітючого подиву. Усе це нагадувало втомливе блукання серед суцільних кошмарів.

Лишень по тридцятьох днях я побачив гирло тієї великої ріки. Ми кинули якір навпроти урядових будівель. Але до роботи я мав стати аж за двісті миль звідти. Якнайшвидше вирушив до місцини, що за тридцять миль угору по річці.

Сів я на маленький морський пароплав. Його капітан був шведом і, впізнавши в мені моряка, запросив мене на мостик. Він був ще дуже молодий, сухорлявий, світловолосий і похмурий; увесь час човгав ногами. Коли ми відчалили від непоказного маленького причалу, він зневажливо кивнув головою в бік узбережжя.

– Трохи пожили тут? – запитав він.

Я відповів:

– Так.

– І треба, щоб аж стільки понаїжджало отих чинуш? – з гіркотою казав він, ретельно вимовляючи англійські слова. – Аж дивно, що́ можна робити за кілька франків на місяць. І що з ними стається, коли вони потрапляють углиб країни?

Я відповів, що незабаром сподіваюся побачити.

– Та невже! – вигукнув він. І почовгав ногами по траверсу мостика, пильно поглядаючи вперед.

– Не дуже то сподівайтеся, – казав далі він. – Днями я віз чоловіка, який по дорозі повісився. Він також був шведом.

– Повісився! О Боже! Чого б це? – вигукнув я.

Він далі пильно дивився на річку.

– А хто його знає ? Може, сонце доконало, а може, країна. 

Нарешті ми опинилися на просторішій водній гладіні. Появилася скеля, насипи землі біля берега, будинки на пагорбі, інші будівлі під бляхою безпосередньо серед насипів породи з найближчих вирв або ж на схилі. Над цією заселеною місциною суцільного спустошення нависав безперервний шум, оскільки вище за течією були пороги. Безліч людей, здебільшого чорних і голих, рухалися, немов мурашки. Далеко в ріку виступала дамба. Час від часу сліпуче сонячне світло ніби затуманювало все це своїм черговим нежданим спалахом.

– Он приміщення вашої фірми, – сказав швед, показуючи на три дерев’яних, схожих на бараки будівлі на скелястому схилі. – Я надішлю туди ваші речі. Чотири ящики, ви кажете? Гаразд. Прощавайте.

Я одразу наштовхнувся на котел, що валявся в траві, потім знайшов стежку, що вела на пагорб. Вона йшла в обхід величезних кам’яних брил, а також повз невеличку, перевернуту догори ногами залізничну вагонетку. Одного колеса в ній бракувало. Вона здавалася мертвою і скидалася на скелет якоїсь тварини. Натрапив на інші зіпсуті механізми й купу заржавілих рейок. Ліворуч гурт дерев кидав густу тінь, у якій слабко ворушилося щось темне. Примружив очі, стежка підіймалася круто вгору. Справа затрубили в ріжок, і я побачив, як одразу побігли чорношкірі люди. Потужний і глухий вибух сколихнув землю, зі скелі підійнялася хмаринка диму, а тоді – тиша. На поверхні скелі жодних змін. Це вони прокладали залізницю. Скеля нічим їм не заважала; але отакі безцільні вибухи були єдиною їхньою роботою.

Ззаду долинув легенький дзенькіт, і я обернувся. Шестеро чорношкірих підіймалися вервечкою, долаючи круту стежку. Ішли вони з прямими спинами й досить повільно, несучи на головах невеликі кошики, наповнені землею, а в такт їхніх кроків лунав брязкіт. Стегна їхні були оповиті чорними ганчірками, кінці яких погойдувалися ззаду, немов хвости. Я бачив усі їхні ребра та всі суглоби їхніх рук і ніг, що випиналися, немов мотузяні ґудзи; усі мали по залізному нашийнику й були з’єднані між собою залізним ланцюгом, ланки якого звисали між ними й ритмічно подзенькували. Черговий вибух на скелі змусив мене подумати про військовий корабель, що безцільно обстрілював узбережжя. Тут лунав настільки ж зловісний гуркіт; але цих людей навіть за найбагатшої уяви складно було назвати ворогами. Тому їх називали злочинцями, і порушений закон, немов ті шрапнелі, прилетів до них із моря якоюсь незбагненною загадкою. Їхні чахлі груди важко дихали, сильно тремтіли розширені ніздрі, очі витріщилися кудись угору на пагорб. Вони пройшли повз мене за шість дюймів, навіть не глянувши в мій бік, із тією цілковитою, смертельною байдужістю, притаманною нещасним дикунам. За цими нещасними людьми пригнічено крокував  один із навернених, продукт, створений новими силами; у руках ніс рушницю, тримаючи її посередині. На собі мав формений кітель, на якому бракувало одного ґудзика, і, побачивши білого чоловіка на стежці, спритно приклав рушницю до плеча. Це була звичайна обачність, адже білі люди на відстані настільки мають однаковий вигляд, що він не одразу зміг уторопати, хто я такий. Невдовзі він заспокоївся і з широким, білозубим, лукавим осміхом і поглядом на ввірений йому гурт, здається, долучав мене до своєї відповідальної роботи. Зрештою, я також брав участь у цій великій справі, що вимагала вжиття добропорядних і справедливих заходів.

Замість того щоб податися вгору, я звернув ліворуч і пішов униз. Хотілося, аби ці люди на ланцюгах зникли з мого поля зору ще до того, як я піднімуся нагору. Ви ж бо знаєте, я не надто схильний до м’якосердя: мені доводилося завдавати ударів і від них відбиватися. Мені доводилося захищатися й іноді нападати, що є одним із засобів захисту, незважаючи на ціну свого кроку в умовах життя, у яких я опинявся. Я бачив демона насильства й демона жадібності, а ще демона палкого жадання; але – присягаюся зорями! – то були сильні, дужі, червоноокі демони, що правили й керували людьми, кажу вам, саме людьми! Тож стоячи на схилі пагорба, я вже передбачав, що під сліпучими променями сонця тієї землі, мені доведеться познайомитися зі слабким, лицемірним, підсліпуватим демоном хижої і безжалісної дурості. Якою мірою він може також бути підступним, я довідався кілька місяців потому і то за тисячу миль від того пагорба. Якусь мить я стояв нажаханий, немов якимсь застереженням. Потім навскоси спустився з пагорба до гурту дерев, які вже бачив раніше.

Обігнув величезну яму, кимсь викопану на схилі з не зрозумілою для мене метою. Це не був кар’єр чи піщана яма. А звичайна діра. Можливо, вона пов’язувалася з філантропічним бажанням забезпечити злочинців хоча б якимсь заняттям. Не знаю. Потім я мало не впав у дуже вузьку вирву, ну, немов шрам на схилі пагорба. Туди поскидали дренажні труби, привезені для селища. І всі розбиті, жодної цілої. Якесь безпричинне трощення. Нарешті я дістався дерев. Хотілося трохи постояти в тіні; але щойно я там опинився, як мені здалося, що вступив у похмуре коло пекла. Неподалік були пороги, і невгамовний, одноманітний, невтримний, стрімкий шум сповнив скорботну непорушність гаю (без найменшого подуву вітру, без жодного поруху листя) загадковим шумом, буцімто шалене обертання Землі раптом стало чутним.

Чорні примари припадали до землі, лежали горілиць, сиділи між деревами, спершись до їхніх стовбурів, тримаючись за землю, наполовину видні в тьмяному світлі в позах болю, безнадії і відчаю. На скелі прогримів іще один вибух – і під моїми ногами затряслася земля. Робота! Робота тривала! І не один підсобний робітник ішов саме сюди вмирати. 

Вони вмирали повільною смертю, це ясно. Вони не були ворогами, вони не були злочинцями, вони вже не мали в собі нічого земного і здавалися чорними тінями хвороб і голоду, що безладно лежали в зеленому мороку. Звезені з усього узбережжя, згідно з усіма умовами довгострокових контрактів, розгубившись у чужій по духу обстановці, отримуючи незвичну для себе їжу, вони хворіли, ставали непрацездатними, і тоді їм дозволялося відповзти подалі від місця роботи й відпочивати. Ці вмираючі примари були вільними, як повітря, і майже настільки ж прозорими. У тіні дерев почав розпізнавати блиск очей. Потім, поглянувши долі, побачив обличчя біля своєї руки. Чорне тіло, простягнувшись на всю довжину, спиралося одним плечем об дерево; повільно підійнялися повіки, і запалі очі поглянули на мене, величезні і тьмяні; сліпий білий вогник спалахнув у глибині очних яблук і повільно згас. Чоловік мені здався ще зовсім молодим – майже хлопчаком – але ж ви знаєте, їхній вік визначити складно. Я не придумав нічого ліпшого, як дати йому один із морських сухариків мого хорошого шведа, який я намацав у кишені. Пальці повільно стиснулися й тримали той сухарик – жодного більше руху, жодного більше погляду. Навколо шиї він мав пов’язану білу шерстяну нитку. Навіщо? Звідки вона в нього? Було це якоюсь ознакою розрізнення, прикрасою, талісманом, амулетом? А чи взагалі вона хоча б щось означала? Пов’язана навколо його чорної шиї, вона справляла приголомшливе враження – ця біла нитка, привезена з-за морів.

Біля того самого дерева сиділо ще два гострокутних створіння з підібраними ногами. Одне схилило голову на коліна і своїм нестерпно страхітливим поглядом дивилося в нікуди: його брат-примара схилив на коліна голову, немов знесилений великою втомою; усі решта лежали, скоцюрбившись у страшенному занепаді сил, немов на якійсь картині, що зображала наслідки побоїща або чуми. Отак стоячи нажаханий, я побачив, як один із тих нещасних сп’явся на руки й рачки поповз до ріки напитися води. Він хлебтав воду з долоні, потім сидів на осонні зі схрещеними перед собою гомілками, а невдовзі його волохата голова схилилася на груднину.

Переклав: Тарас Бойко. Подобається роман? Допоможіть йому перетворитися у паперову книжку.