Молодий Адам. Розділ перший

Пропонуємо вашій увазі переклад першого розділу роману одного з найвідоміших шотландських письменників ХХ століття Александра Троккі "Молодий Адам".

Мов «Сторонній» Камю, Джо – самітник, який ніде не знаходить свого місця. Його важко назвати розчарованим, схоже, у нього ніколи не було жодних ілюзій. Його гостра чуттєвість, мов губка, вбирає в себе кожне враження, попри те, що його життя – це похмуре одноманітне існування помічника шкіпера на баржі, що курсує між Ґлазґо та Единбурґом. Одного ранку темні води річки прибивають до баржі тіло молодої жінки. Невдовзі знаходиться й гаданий винуватець… Але чи й справді відбулося вбивство і як із цією трагедією пов’язаний Джо? Занурюючись у, здавалося б, неквапливу приземлену оповідь, читач невдовзі відкриває у ній численні больові точки, сповнені надзвичайної пристрасті й напруги, де текст роману починає гарячково пульсувати, то підносячись до висот філософського трактату, перетворюючись на своєрідну охудожнену «феноменологію людського досвіду», то знову поринаючи у замкнутий тісний світ баржі, де панує сіра безпросвітність. І читач запитує себе, що ж саме тримає в руках: сенсаційний трилер, постмодерний псевдо-детектив, який, по-дружньому підморгуючи, заграє з нашими очікуваннями, чи похмуру екзистенційну драму, де немає злочину, однак за нього все одно доводиться заплатити?

Підтримати видання.

Переклад Павла Шведа.

Розділ перший

Це часи, коли те, що має бути сказаним, визирає на тебе з минулого – визирає так, наче хтось з-за вікна, коли ти проходиш вулицею повз. Минулі години, минулі вчинки видаються моторошно ізольованими; між ними і тобою, який озирається на них, більше немає нерозривного зв’язку.

Цього ранку, щойно вибравшись із ліжка, я поглянув на себе у дзеркало. Воно з хромованої сталі, і я завжди ношу його з собою. Його неможливо розбити. За ніч моя борода непомітно виросла, і зараз мої щоки та підборіддя вкривала коротка щетина. Мої очі були не такими запаленими, як упродовж останніх двох тижнів. Напевне, я добре виспався. Якийсь час я вдивлявся у своє відображення і не бачив у ньому нічого дивного. Це все ще були ті самі ніс та рот, а маленький шрам, який починався над моєю лівою бровою і прорізав її навпіл, не видавався помітнішим, аніж учора. Усе начебто було на своєму місці, і заразом усе було шкереберть, оскільки між дзеркалом та мною існувала така сама дистанція, такий самий розрив у послідовності подій, який, як я завжди відчував, існував між вчинками, які я здійснив учора, і моїм теперішнім їх усвідомленням.

Однак усе гаразд.

Я не запитую, чи я є тим «я», яке дивиться, а чи образом, який воно бачить, людиною, яка діє, чи людиною, яка думає про здійснений вчинок. Оскільки тепер я знаю, що зрадливою є сама структура мови. Проблема з’являється одразу, як тільки я вдаюся до слова «я». У речах немає суперечності, вона існує лише у словах, які ми винаходимо, аби позначати речі. Саме слово «я» є довільним, і воно містить у собі власну неадекватність та власну суперечність.

Жодних проблем. Звідкись із-поза меж темного краю всесвіту сміх гієни. Тоді я відвернувся від обличчя у дзеркалі. Між тоді і тепер я викурив дев’ять сигарет.

Воно припливло вниз за течією, вкрите верболозом, немов сплетіння водоростей. Вона була прекрасною у своїй блідості – не її обличчя, хоча й воно було непоганим, а той спосіб, у який її тіло віддавалося воді, справляючи враження цілковитої полишеності, її довгі білі ноги були розсунуті і волочилися за нею, а ступні трохи тягнули її на дно.

Коли я перехилився через край баржі з багром, то не думав про неї як про мертву жінку, навіть тоді, коли поглянув на її обличчя. Вона була більше схожою на прекрасний білий водяний грибок, на дивну блискучу річ, що виринула з глибин, а її кінцівки та тіло випромінювали стиглість та дозрілість великого гриба. Однак найбільше таке враження викликало волосся; воно розтікалося від голови, немов довгасті водорості. Лише воно було живим, і оскільки тіло стало повільним, важким, онімілим, воно перетворилося на ліс із антен – пестливе та сплутане, воно вбирало у себе воду.

Лише коли Леслі вилаяв мене через мою незграбність, мені вдалося притягти її до борту. Ми потягнулися до неї руками. Коли я відчув охололу плоть кінчиками пальців, то почав рухатися швидше. Тіло вислизало від нас і м’яко та непристойно хлюпалося об днище. Доторк до нього змусив мене усвідомити, яким воно було роздутим.

– Заради Бога, ти можеш його нормально вхопити чи ні! – сказав Леслі.

Я перехилявся, аж поки моє обличчя майже торкнулося води, і схопив її за щиколотку правою рукою. Вона плавно перевернулася, немов гладкий риб’ячий живіт. Разом ми витягли її на поверхню і перетягнули через фальшборт, поки з неї завісою стікала річкова вода. Її масивне тіло осіло на дощану палубу з глухим, плескатим звуком. Майже одразу біля колін та там, де лежало підборіддя, сформувались калюжі.

Ми подивились на неї, а тоді один на одного, але жоден із нас нічого не сказав. Тіло мало непристойний вигляд, який зазвичай і має смерть, водночас моторошний та непристойний.

«Сто тридцять по одинадцять пенсів за фунт», – безглузда думка… Я не знав, як вона в мене виникла, і з огляду на більш ніж одну причину, частково через усвідомлення того, що Леслі це б шокувало, я її не вимовив. Пізніше ви побачите, що я маю на увазі.

Швидка не приїжджала, аж поки не минув час сніданку. Не думаю, що вони квапилися, оскільки я сказав їм по телефону, що вона мертва.

Ми накинули на неї кілька мішків з-під картоплі, щоб вона не налякала хлопця, а тоді я пішов зателефонувати і, повернувшись, приєднався до Леслі, його дружини та малого за сніданком.

– Сьогодні без яєць? – сказав я.

Елла сказала «ні», мовляв вона забула купити їх попереднього дня, коли ходила по продукти. Але я знав, що це неправда, адже бачив, як вона виймала їх із кошика, коли повернулась. Мене розлютило те, що вона не завдала собі клопоту пригадати, як оглядала шкаралупи, оскільки думала, що одне з яєць могло розбитися, а я в цей час був у каюті. Це мене трохи образило.

– Сіль? – сказав я, вкладаючи у це односкладове запитання усю цинічну вагу своєї невіри.

– Стоїть перед носом, – відказала вона.

Сіль була вогкою. Мені довелось зішкрібати її з краю блюдця ножем. Елла ігнорувала цей скреготливий звук, а Леслі, обличчя якого смикалося, як це інколи з ним траплялося, і далі читав газету.

Лише коли я перейшов до бекону, мені раптом спало на думку, що вони вже з’їли яйця. Я міг бачити залишки на зубцях їхніх виделок. Це трапилося, поки я ходив на той кінець доків до телефону… Леслі з гуркотом підвівся, не випивши другу чашку чаю. Йому було ніяково. Елла стояла спиною до мене, і я нечутно її лаяв. За якусь мить вона також пішла на палубу, забравши з собою малого, і мене полишили доїдати сніданок на самоті.

Ми були на палубі, коли приїхала швидка, одна з тих новітніх швидких, що сяяла мов нова копійка, і чоловіки в ній були ошатно одягненими. У той самий час прибули два полісмени, один з яких був сержантом, і Леслі зійшов на берег, щоб поговорити з ними. Джим, малий, про якого я згадував, всівся на перевернутому відрі біля носу баржі, щоб усе добре роздивитися. Він жував яблуко. Я був все ще роздратований і тому вмостився на ляді й чекав. Дивився через плесо на чорний, схожий на буйвола силует буксира, який повз вверх течією вздовж протилежного берега. За ним, на тому боці річки, сплетіння кранів та балок обступило корабель. «Відплисти б на такому кораблі, – подумав я. – Подалі. Монтевідео, Макао, будь-куди. Якого біса я тут роблю? На блідій Півночі». Було все ще рано і світло й досі було доволі слабким, але на рівні дахів уже збиралася поволока тонкого курища.

Потім чоловіки зі швидкої перейшли з причалу на баржу, і я вказав їм на місце, де ми поклали вкрите мішками тіло. Я залишив їх поряд із ним. Знову думав про мертву жінку, і про яйце, і про сіль, і мене нудило від того, що зараз був лише початок дня, а не його кінець, бо кожен день у цей час скидався на будь-який інший, вони були схожими на намистинки, нанизані на нитку – нічого, крім роботи на баржі та розмов із Леслі. Адже я рідко розмовляв з Еллою, яка, здається, мене недолюблювала, й усім своїм виглядом показувала, що терпить мене лише через нього: як необхідне зло, найманого помічника.

І тут я помітив Еллу, яка розвішувала одяг на кормі.

Раніше я часто бачив, як вона це робить, однак це ніколи не справляло на мене такого враження. Я завжди думав про неї як про дружину Леслі – вона за щось на нього репетувала або називала його паном Велике Цабе, горланячи своїм низьким саркастичним голосом – але не як про жінку, яка могла приваблювати іншого чоловіка. Таке мені ніколи не спадало на думку.

Проте ось вона стояла, щосили намагаючись не оглядатися, вдаючи, що її не цікавить те, що відбувається довкола – чоловіки зі швидкої і все інше, і я зауважив, що дивлюся на неї цілком по-новому. Вона була однією з тих огрядних жінок, не більше тридцяти п’яти, з міцними сідницями і широкими стегнами, була одягнена у тісне зелене бавовняне плаття, яке, коли вона потягнулася, щоб розвісити одяг на линві, трохи підскочило, оголивши задню частину колін, і я міг бачити, як рожева плоть її щиколоток випиналася з обідків черевиків. Вона таки була огрядною, але мала тонкий стан та доволі привабливі ноги, і я раптом усвідомив, що мені подобається її дебелий вигляд. Я дивився на неї і міг бачити, як вона крокує парком посеред ночі, її підбори поцокують, можливо, трохи занадто квапливо, а її широкі білі литки мерехтять перед моїми очима, як світлячки у темряві. І я міг уявити м’який звук, з яким її стегна терлися одне об одне.

Коли вона потягнулася вгору, її сідниці напружилися і бавовняна сукня тісно охопила їхню округлість, а тоді вона знову опустилася на п’яти, нахилилася й узялася викручувати наступну річ.

За якусь мить вона озирнулася. Вона більше не могла стримувати свою цікавість і помітила, як я спостерігаю за нею. Її погляд був непевним. Вона злегка зашарілася, можливо, згадавши про яйце, і тоді дуже швидко повернулася до своєї роботи.

Сержант поліції записував щось у чорному нотатнику, час від часу облизуючи кінчик свого олівця, а інший коп стояв із роззявленим ротом, спостерігаючи за санітарами, які вовтузилися з ношами нікуди, здавалося, не кваплячись. Вони поставили ноші на причалі і тепер запитально поглядали на сержанта, котрий подався до них і зазирнув під простирадло, яке накинули на жінку, забираючи її з баржі. Один із них сплюнув на землю. Я знову відвів від них погляд.

Краєм ока я бачив, як рухалися Еллині ноги. Четверо місцевих хлопчаків, із тих, які тиняються пустирищами, навколо поховальних процесій або дорожніх аварій, стояли на відстані приблизно п’яти ярдів та витріщалися, роззявивши роти. Вони були тут майже від самого початку. Тепер один із поліцейських підійшов до них і наказав забиратися геть.

Вони неохоче відійшли подалі і невпевнено зупинилися. Шкірилися і шепотіли щось один одному. А тоді загукали до копа, який махав на них руками, і побігли геть. Та вони подались недалеко, просто сховалися за ріг ангару, що стояв за причалом, і я бачив, як їхні голови визирали звідти, випинаючись одна перед іншою, щоб краще роздивитися. Пам’ятаю, що в одного з них було полум’яно-руде волосся.

Чоловіки зі швидкої знову підняли ноші, але один із них спіткнувся. З-під простирадла вислизнула нога, що вражала своєю білістю та голизною, і потяглася по землі, мов стручок пастернаку. Я поглянув на Еллу. Вона спостерігала за тим, що відбувалося. Була нажахана, але заразом і заворожена. Не могла відірвати очей.

– Гей! – сказав чоловік, що йшов позаду.

Вони знову опустили ноші, і чоловік спереду розвернувся й сховав ногу під простирадло. Він робив це так, немов соромився своїх дій.

Тоді вони вклали ноші через задні двері швидкої і з гуркотом їх зачинили. Цієї миті Джим дожував яблуко і пожбурив огризком в кота, що розлігся на череві на краю причалу. Кіт підскочив, відбіг трохи, а тоді почимчикував геть, піднявши вгору хвоста. Джим дістав олов’яного свистка і почав на ньому грати.

Сержант згорнув свій записник, накинув на нього резинку й подався побалакати з водієм швидкої. Леслі запалював свою люльку.

 У молодості Леслі був кремезним чоловіком, і все ще залишався таким і зараз, але його м’язи ослабли, а обличчя масивно округлювалось біля підборіддя, тому його голова нагадувала квадратний рожевий льодяник, верхню частину якого добряче злизали, і оскільки він не голився надто часто, шершава рожевість його щік була вкрита чималою безбарвною щетиною. У нього були невеликі світло-голубі очі, які тонули, мов ґудзики у м’якому воску, і вони могли бути зичливими або розлюченими. Коли він напивався, вони ставали рожевими й загрозливими. Увесь його вигляд – від подряпаного лезом яблука Адама до квадратної латунної пряжки на поясі – вказував на те, що він більше не був молодим чоловіком; десь п’ятдесят із гаком, як на мій погляд.

Швидка від’їжджала, і сержант підійшов, щоб ще раз перебалакати з Леслі. Пам’ятаю, мені тоді видалося кумедним, що з усіма своїми запитаннями він звертався тільки до нього. Я спостерігав за котом, який обнюхував щось схоже на хребет оселедця неподалік він стіни причалу. Він намагався перевернути його своєю лапою. Тоді я почув, як Елла заверещала на Джима. Здається, до цього вона його не помічала.

– Хіба я не казала тобі залишатися внизу? От скажу батькові і він тобі добряче всипле!

А тоді вона накинулась на мене, сказавши, ніби мені має бути соромно за те, що не забрав звідти хлопця. Невже я думаю, що бачити той труп піде йому на користь? Вона гадала, що я накинув на тіло мішки, аби його не налякати, сказала вона. Я саме хотів відповісти, що малий не видавався мені надто наляканим – він сидів, виграючи мелодію «Ти пішла від нас назавжди, о моя люба Клементино[1]» на своєму олов’яному свистку – але я бачив, що насправді вона не дуже сердилась. Я розумів, що вона намагалася у певний спосіб відігратися за той мій погляд, коли я так довго розглядав її ззаду, і це мене розвеселило, тому я промовчав. Відвернувшись, вона підняла таз із мокрим одягом, і я почув, як вона з гуркотом спускалася трапом у каюту. Раптом у мене вирвався сміх. Малий дивився на мене. Але я все одно реготав далі.

Ми почали обговорювати, чи це було самогубство, чи вбивство. Вона запитала його про це, щойно забралася поліція, від’їхала швидка, а сержант закінчив свої справи з Леслі і той, з незапаленою люлькою у роті, повернувся на борт.

– Що сказала поліція?

Я уважно за нею спостерігав. Її розпирала цікавість, але заразом вона хотіла, аби ми думали, що, на відміну від нас, вона була вище такого роду речей.

Леслі сказав, що сержанту абсолютно нічого невідомо. Але на тілі не було пошкоджень, тому Леслі не думав, що йшлося про вбивство.

Я знав, що Елла зараз скаже, як вона і зробила, що це було дуже схоже на чоловіків – не могти відірвати очей від жінки, особливо якщо на тій не було одягу, й подумав, що ці слова чудово пасували до неї цієї миті, коли вона стояла посеред каюти у своєму затісному зеленому бавовняному платті, так що було видно кремезні обриси її стегон. І поки вона говорила, мені спало на думку, що та линва з мокрим одягом на задньому плані також була частиною загальної картини: роздратованої, сексуально незадоволеної жінки, яка закликала кари Всевишнього на ту стать, яку вона зневажала.

Тієї миті у мене склалося враження, що вона говорила більше до мене, ніж до Леслі, хоча зверталася вона саме до нього. Вона все ще злилась на мене через те, що я її тоді розглядав. Сказала, що ми були безсердечними виродками, обоє. А тоді повернулася до нас спиною.

Леслі мені підморгнув. Я помітив, що білки його очей вкрилися червоними цятками. Він сказав, що вона з самого ранку встала не з тієї ноги. Він кивнув головою в бік Елли, яка саме підмітала біля стерна, а тоді підморгнув мені ще раз.

Аж тут я згадав, що саме її сміх, який долинав через дерев’яну перегородку між каютами, розбудив мене того ранку, і можливо, з цього усе й почалося, а не тоді, коли я побачив, як вона розвішує одяг. І я подумав, що вона сердиться на мене, тому що я знав про ті яйця, тому що її спіймали на відвертій брехні.

Леслі мовив, що йому цікаво, чим він не вгодив їй цього разу. Я підвів погляд і побачив, що швидка зупинилася з іншого боку пустиря, який прилягав до причалу. Водій розмовляв про щось через вікно з чоловіком у цивільному. Ми спостерігали, не мовлячи й слова, аж поки той чоловік не заскочив на підніжку і швидка від’їхала.

– Тут все складніше, ніж видається на перший погляд, – сказав Леслі.

Я знизав плечима.

Сказав, що це ніяк нас не стосується.

– Але ж ми знайшли тіло, хіба не так?

– На нашому місці міг бути хто завгодно.

– Але трапилося по-іншому. Його знайшли саме ми, – він неохоче відступався від свого.

Мені не хотілося з ним сперечатися. Я думав про Еллу, й мене переповнювало бажання, щоб Леслі забрався звідси під три чорти, аби мати можливість позагравати з нею. Я її хотів.

– У будь-якому разі, – сказав я, відвертаючись, – усе закінчилося.

– Можливо, – сказав він.

Нам не було чого робити, аж поки не прибудуть машини з вантажем. Ми мали відплисти після обіду, навантажені антрацитом, який потрібно було доправити в Единбург та Літ. Баржа була моторною, тому ми могли переходити безпосередньо з річки у канал, не очікуючи на буксир. Ми обоє почувалися трохи ніяково, сидячи на палубі без діла, оскільки Елла, здавалося, увесь час щось робила. Вона закінчила підмітання, і тепер поралася біля овочів у дерев’яному відрі. Час від часу до нас долинав глухий звук, коли картопля, почищена біла та сяюча, падала донизу.

Вона сиділа саме на такій відстані від нас, що важко було сказати, чи вона чула те, що ти говорив, і кожного разу, коли я кидав на неї погляд, у мене виникало враження, ніби вона відводила очі, але, можливо, це мені просто здавалося. Причиною могло бути й те, що відколи я побачив, як вона тягнулася навшпиньки, щоб розвісити той одяг на линві, я ніяк не міг позбутися думок про неї, і мене охоплювала слабка нудота внизу живота, коли я уявляв, що вона може відчувати мою присутність так само, як я відчував її. Тоді я вперше за дуже довгий час відчув себе незайнятим жодною справою, оскільки знав, що вона спостерігає за мною. Леслі почувався так само з очевидних причин («Ти так і збираєшся просидіти там увесь день, вигріваючи дупу?» – здавалося от-от закричить вона) і його доймала нагальна потреба взятися за якесь діло, але, імовірно, йому нічого не спадало на гадку. Тим часом, схоже, що Еллу зовсім не обходило, чи були ми чимось зайняті, чи ні. Вона просто сиділа на маленькому дерев’яному стільчику, виставивши великі голі коліна, чистячи картоплю й щось стиха собі мугикаючи. Я не чув її мугикання, але в мене склалося враження, що вона таки мугикала, і, судячи з кутиків її губ, я бачив, що вона посміхалася.

Леслі почав говорити про труп. Сказав, що на його думку, вона могла просто звалитися у воду. Якби її хтось штовхнув, то на тілі мало б залишитися більше слідів, хіба не так? Вона б чинила опір. Я запитав його, як він пояснить той факт, що на ній була лише коротка спідня спідниця, а шкіра на її сідницях була подряпана. Він сказав, що, можливо, вона була п’яною.

Він вибив люльку і наповнив її знову з непоказного водонепроникного кисету. Тепер, коли він це сказав, не думаю, що це твердження переконало бодай його. Я озирнувся, впевнений, що Елла нас слухає. Вона посміхалася до картоплини, яку тримала в руках. Я бачив, як та, немов лот, пірнула у відро. Вона взяла іншу картоплину з мішка, що стояв поруч.

Леслі запитав мене, що я про це думаю. Він поцікавився, чи я бува не вважаю, що вона працювала ночами. Він мав на увазі, чи була та жінка шльондрою, яка обслуговувала офіцерів на борту кораблів, або чимось таким? Він намагався уявити її п’яною на палубі, зі спідницею, задертою вище колін, та стегнами, розсунутими для чоловіка, який пізніше її позбувся.

Я сказав:

– Можливо, вона була вагітною?

Але він відповів:

– Нє, ми б помітили.

У його блакитних очах вгадувалась якась тривога, брови звело він напруги, а свою рожеву, конічної форми голову він відкинув трохи назад, немов від болю. Я думав про повільну білу річ, яка неквапливо пливла під поверхнею води, і про спідню спідницю, що, набравши вологи, немов пелюстка квітки, сповзала з вершкової масивності стегон. Подробиці поліцейських протоколів, недоречна низка зорових спогадів з цього ранку, кіт, полісмен із роззявленим ротом, схожа на пастернак нога, що виринула з-під простирадла, коли перечепився один із санітарів, чоловік у цивільному, який заскочив на підніжку – всі ці речі і навіть раптовий холод, який я відчув кінчиками пальців, коли вхопив її за щиколотку, не мали з цим нічого спільного.

Дивно, але Елла, натомість, була до цього всього дуже близькою, хоча вона, строго кажучи, стала такою лише пізніше, і відтоді я вже не міг думати про труп, не згадавши про неї. Пам’ятаю, що в той момент я саме розмірковував про те, наскільки повними були Еллині губи, і як інколи, коли вона куховарила в каюті, на її верхній губі виступали маленькі росинки поту, які яскраво виблискували, коли на них падало сонячне світло.

Тоді мені згадався інший образ. Того дня Джим вивернув на сукню матері чашку чаю. Вона підхопилася з розлюченим вереском, й аж раптом, за три фути від моїх очей, виринула масивна випуклість нижньої частини її живота: колір її плоті проглядав через промоклу й від цього прозору бавовну, яку вона квапливо скрутила, немов рушника, перед собою і, спотикаючись, вибігла до моєї каюти, звідки розлючено вимагала принести їй синю саржеву спідницю. Тоді все це видалося мені кумедним, можливо, через слова Леслі, який сказав, що вона ще ніколи не була такою гарячою у тому місці.

Коли Леслі знову заговорив, на якусь мить у мене склалося враження, що він говорить про Еллу, оскільки він сказав: «Вона була трохи повною».

– Хто?

– Утоплениця! – він знову примружився.

– Це від води, – сказав я.

– Ти так думаєш?

Я запалив сигарету. Леслі та Елла – то було дивне поєднання. Він був, напевне, років на двадцять старшим за неї. І оскільки між нами була лише дерев’яна перегородка, я знав про них чимало. Знав, наприклад, що Леслі – імпотент. А однієї ночі, коли він був напідпитку, я підслухав їхню суперечку. З-за перегородки долинала тиха лайка, а тоді я почув, як вони повалилися на стіл. Пролунав звук удару тіла об дерево, наляканий голос малого, а потому – глухий ляскіт шмагання, за яким слідував дикий вереск Елли. Він шмагав її своїм шкіряним ременем, поклавши поперек столу обличчям униз. Принаймні так я собі це уявляв, не бачачи на власні очі. Згодом усе стихло. Я почув, як він щось хрипко сказав малому. Елла не видавала жодного звуку.

– Що ти думаєш насправді, Джо? – запитав він.

Я засміявся. Почав розповідати йому історію про міст посеред ночі, і поки говорив, усвідомив, що мій голос звучить гучніше, аніж зазвичай. Я збагнув, що хотів, аби Елла чула мої слова. Я розповідав йому про жінку, яка прийшла до моста цілком одягненою, а тоді дуже спокійно зняла з себе все і кинулась у воду, мов троянда.

 Леслі був спантеличений. Він не розумів, чи я намагався з нього покепкувати, чи ні. Тому обережно запитав мене, що це була за жінка.

– Просто звичайна жінка, – сказав я.

– Нічого собі жінки! – сказав Леслі, мимоволі позираючи на свою дружину.

Я сказав, що він міг би назвати її ексгібіціоністкою. Він запитав, що я маю під цим на увазі. Вигляд у нього був підозріливий. Він не хотів видатися недотепою, і я бачив, що він збирається посміятися з жарту, який у цей час йому все одно було несила збагнути. Він вийняв люльку з рота.

Я зиркнув на Еллу. Вона втупилася у дерев’яне відро, але я помітив, що вона вже не чистила картоплю.

Я сказав, що ця жінка була не з тих, які можуть вчинити самогубство, не знявши з себе одягу.

Коли я знову поглянув на Еллу, вона саме кидала картоплину назад у відро. Навсібіч розлетілися невеликі бризки. Елла взяла ще одну і почала її чистити.

Примітки:

[1] «О моя люба Клементино» – відома американська народна балада, яку 1884 року записав Персі Монтроуз. Вважається однією з найвідоміших пісень у стилі вестерн. (Тут і далі примітки перекладача)