Паризький сплін. Уривки.

Увага Бодлера зосереджена на нестримному динамізмі та жорстокій байдужості міста, на тягарі часу та смертності, а також на миттєвостях свободи, які дарують людині мистецтво та пристрасть.

Шарль Бодлер (1821 – 1867) – французький поет, літературний критик та перекладач, один з найвпливовіших представників французької літератури 19-го століття. Опублікована вже після смерті автора 1869 року, збірка «Паризький сплін» стала справжньою віхою у розвитку жанру поезії в прозі, який, на думку Бодлера, особливо надавався для вираження того відчуття непевності, мінливості та свободи, що характеризувало його час. 

Переклад Романа Осадчука.

Підтримати видання

Паризький сплін

(Малі вірші в прозі)

 

II

Відчай старої

Маленька зморшкувата бабця почувалась цілком щасливою, дивлячись на це миле дитя, яке всі бавили й кожен хотів йому сподобатися; на це чарівне створіння, крихке, як і вона, старенька, й подібно до неї – без волосся й зубів.

І вона наблизилася, бо захотіла до нього всміхнутися й привітно поглянути.

Та налякане дитя відкинуло вияви ніжності доброї, кволої бабці, й на весь дім залунав його плач.

Тож старенька відійшла у своїй вічній самотності й заплакала в кутку, примовляючи: “О! для нас, нещасних старих самиць, час подобатися навіть невинним істотам уже проминув; ми наводимо жах на малих дітей, яких так хочемо любити!”

 

V

Подвійна кімната

Кімната, що нагадує сновидіння, справді духовна кімната, незворушна атмосфера якої ледь відтінена рожевим і блакитним.

Душа приймає в ній ванни лінощів з ароматом жалю і бажання. Щось сутінкове, синювате й рожевувате; сон пристрасті під час затемнення.

Меблі стали видовжені, відсторонені, мляві. Здається, меблі також бачать сни; комусь вони здаються наділеними сомнамбулічним життям, як рослини та мінерали. Тканини говорять німою мовою, як квіти, як небеса, як заходи сонця. Жодної художньої потворності на стінах. Для чистої мрії, для враження, що не піддається аналізу, чітке й позитивне мистецтво є святотатством. Тут все втілює в собі достатню ясність та ніжну таємничість гармонії.

Ледь вловимий щонайтонший аромат, до якого додається легкий запах вологи, розлито в повітрі, де дрімотний дух заколисується відчуттями оранжерейного тепла. 

За вікнами перед ліжком мусліновою вуаллю рясно ллється дощ, струмуючи білосніжними каскадами. На ліжку лежить божество, повелителька снів. Але звідки вона тут? Хто її привів? яка магічна сила підняла її на трон мрій і пристрастей? Та хіба не байдуже? вона тут! я впізнав.

Ось вони, ці очі, вогонь яких пронизує сутінки; хитрі й підступні очиці, які я впізнаю за їхньою диявольською злістю! Вони притягують, закріпачують, пожирають необережний погляд кожного, хто наважиться їх розглядати. Як часто я вивчав ці чорні зорі, охоплений допитливістю й захватом.

Якому доброму духу я маю проголошувати осанну в оточенні таємниці, тиші, спокою й аромату? Яка насолода! те, що ми зазвичай звемо життям, навіть в його найщасливіших проявах, не має нічого спільного з тим вищим життям, що його я тепер спізнав і яке вбираю хвилина за хвилиною, секунда за секундою. 

Але ж ні! нема більше хвилин, немає секунд! Час розчинився; панує Вічність, вічність задоволення.

Нараз двері здригнулися від жахливого, тяжкого удару, і, як то буває у пекельних снах, він здався мені ударом киркою, що вгрузла мені в живіт.

І тут увійшов Привид. То був судовий виконавець, що з’явився, аби катувати мене іменем закону; або мерзенна конкубіна, що взялась голосити про злидні й нагромаджувати банальність свого життя на мою печаль; або ж кур’єр від видавця журналу, який вимагав решту рукопису.

Райський прихисток, божество, володарка мрій, Сильфіда, як казав великий Рене[1], уся ця магія зникла від брутального удару Привида.

Який жах! так! так! пригадую! ця буда, ця обитель вічної нудьги справді моя. Ось недолугі, запилені, зламані меблі, камін без вогню й без жару, весь запльований; похмурі вікна, де краплі дощу залишили патьоки на запиленому склі; рукописи, покреслені й незавершені; календар зі зловісними датами, поміченими олівцем!

І цей дух іншого світу, від якого загострюються чуття і я чманію, на жаль! його заступив огидний сморід тютюну разом з якоюсь нудотною пліснявою. Тепер тут усе пропахло тлінню запустіння.

У цьому світі, такому тісному й переповненому відразою, єдина знайома мені річ посміхається: фіал з опійною сумішшю, моєю давньою жахною подругою, яка, на жаль, як і всі подруги, щедра на пестощі й зради.

О! так! Час повернувся; зараз Час суверенно панує; і разом з огидним старцем повернувся весь його диявольський кортеж Спогадів, Жалю, Спазмів, Страхів, Тривог, Кошмарів, нападів Люті й Неврозів.

Запевняю вас, зараз секунди відраховуються ясно та урочисто, і кожна, зриваючись з маятника, промовляє; “Я – саме Життя, нестерпне, невблаганне Життя!”

Лише одна секунда людського життя покликана сповістити добру вість, яка в кожного викликає незбагненний страх.

Так, Час править; він відновив свою брутальну диктатуру. Він підганяє мене, ніби вола, своєю острогою; “Давай,  ворушися, скотино! Трохи попітній, рабе! Поквапся, проклятий!”

 

X

О першій ночі

Нарешті! сам! Лише іноді з вулиці чути, як котяться запізнілі, потомлені фіакри. На кілька годин матимемо тишу, а то й відпочинок. Нарешті! тиранія людських облич зникла, і я страждатиму тепер лише через себе самого.

Нарешті! я зможу відпочити у ванні темряви! Спочатку ключ повернути двічі в замковій шпарині. Мені здається, це ще більше посилить мою самотність і наразі відділить мене від зовнішнього світу новоствореними барикадами.

Жахливе життя! Жахливе місто! Пригадаймо, як проминув цей день: бачився з багатьма літераторами, один з яких запитав мене, чи можна поїхаті до Росії суходолом (напевне, прийняв її за острів), щиро дискутував з редактором одного часопису, який на кожне заперечення відповідав: “Ми дотримуємося думки всіх порядних людей”, з чого мало випливати, що всі інші журнали публікують мерзотники; привітався з двома десятками осіб, п’ятнадцять з яких мені були незнайомі, в тій же пропорції роздавав рукостискання, навіть не потурбувавшись перед цим придбати рукавички; аби згаяти час поки йшла злива, навідав одну маленьку танцівницю, яка попросила мене зробити шкіц костюма Венери; зайшов з візитом ввічливості до директора театру, який спровадив мене зі словами: “Напевне, буде краще, коли ви звернетеся до Z.; він найважчий, найдурноверхіший та найвідоміший з усіх моїх акторів; з ним ви, можливо, чогось досягнете. Побалакайте з ним, а там видно буде”; вихвалявся (з якого дива?) багатьма гидкими вчинками, яких ніколи не здійснював, і боягузливо заперечував інші лихі вчинки, які сам радо здійснив, учинки з чистого фанфаронства, через зневажання громадської думки; відмовив другу в дріб’язковій послузі й дав письмову рекомендацію відвертому негіднику; хух! це все, здається?

Невдоволений усіма й невдоволений собою, хотів би я спокутувати деякі з гріхів та в тиші й самотності ночі трохи відновити віру в себе! О, душі тих, кого я любив, душі тих, кого оспівав, вдихніть в мене сили, підтримайте мене, віддаліть від мене лжу та згубні випари світу, і ти, Господи, мій Боже! зроби мені милість та дай створити кілька гарних віршів, які засвідчать мені самому, що я не останній з людей, що я не нижче всіх тих, кого я зневажаю!

 

XIII

Вдови

Вовенарґ[2] каже, що в міських садах є алеї, які часто навідують переважно ті люди, котрі розчарувалися у власних амбіціях, нещасливі винахідники, зраджені знаменитості, розбиті серця, всі ці підхоплені бурею, замкнені в собі душі, в яких ще чути останні відзвуки грози, вони намагаються заховатися подалі від настирних поглядів різних веселунів та гультяїв. Ці тінисті прихистки є місцями зустрічей для всіх, кого покалічило життя.

Саме до таких місць скеровує свою жадібну увагу поет і філософ. Там для них є плідна нива. Адже коли і є місця, яких вони з погордою уникають, то саме ті, на які я натякав, тобто там, де панують веселощі багатіїв. Галаслива, пустопорожня безтурботність – це те, що їх найменше приваблює. Й навпаки, вони відчувають нездоланний потяг до всього слабкого, зруйнованого, печального й сирітського.

Досвічене око годі надурити. У цих рисах, застиглих і пригнічених, у цих очах, порожніх і затуманених, або палаючих останніми зблисками боротьби, у цих зморшках, глибоких і численних, у цих рухах, надто повільних або надто поривчастих, я відразу розшифровую незліченні історії обманутого кохання, знехтуваної відданості, даремних зусиль, голоду й холоду, які зносилися смиренно й мовчки.

Ви колись помічали вдів на самотніх лавках, бідних удів? У жалобному вбранні чи без – їх упізнати доволі легко. Зрештою, у жалобному одязі бідного завжди знайдеться якийсь ґандж, ця відсутність гармонії робить його ще нещаснішим. Бідний мусить стримувати свій біль. Заможний носить жалобу при повному параді.

Яка з удів найсмутніша й викликає найбільший жаль – та, що тримає за руку дитину, з якою не може розділити свої печальні думки, чи та, що є зовсім самотньою? Не знаю... Якось мені довелося довгими годинами йти слідом за такою невтішною старою; вона йшла рівно, не згинаючись, накинувши коротку потерту шаль, ця жінка ніби втілювала в собі гідність справжнього стоїцизму.

Очевидно, що через свою цілковиту самотність вона була приречена набути звичок старого парубка, і щось чоловіче в її манерах додавало химерної пікантності до її суворого вигляду. Навіть не знаю, в якій жалюгідній забігайлівці й що вона мала на обід. Я зайшов за нею в читальний кабінет і довго спостерігав, як її невтомні очі, випалені колись слізьми, шукали в газетах якихось новин, що, напевне, були для неї предметом надзвичайного особистого інтересу.

Нарешті по обіді під приємним осіннім небом, з якого спускаються до нас незліченні жалі й спогади, вона сіла в закутку на лавочку, щоб послухати подалі від натовпу, один з тих концертів, які дають військові оркестри для паризького люду.

Це була, безперечно, єдина річ, яку вона собі дозволяла – ця невинна (або духовно очищена) старенька, – цілком заслужена втіха в один з цих тяжких днів без друга, без співбесідника, без жодної радості, без вірної душі, посланої Богом, і, можливо, вже протягом багатьох років!

І була ще одна.

Я ніколи не можу стриматися, щоб не кинути привітний, або, принаймні, допитливий погляд на натовп знедолених, що юрмиться біля загорожі, за якою проводять публічний концерт. Оркестр ширить у ніч святкові, урочисті або пристрасні мелодії. Довгі сукні мерехтливо сновигають туди й сюди; погляди зустрічаються, гультяї, що втомилися від безділля, мляво ступаючи прямують з байдужим виглядом і вдають, ніби їх цікавить музика. Тут – лише заможні й щасливі. Все випромінює безтурботність та задоволення плином житя. Нічого, окрім того наброду, що налягає зовні на огорожу, аби задарма вихопити обривки мелодій, які долинають з вітром, зазирнути всередину, на той блискітливо сяючий натовп.

Завжди цікаво побачити, як в очах жебрака відбивається радість багатого. Але цього дня, серед люду, вбраного в робітничі блузи й ситцеві сукні, я запримітив створіння, шляхетний вигляд якого різко контрастував з усією навколишньою банальністю.

Це була висока показна жінка, вся вона світилася такою шляхетністю, що я навіть не міг пригадати, чи бачив щось подібне в галереях краси аристократок минулого. Все її єство ніби дихало ароматом недосяжної чесноти. До її обличчя, печального й схудлого, бездоганно пасувало жалобне вбрання. Вона, разом з натовпом жебраків, серед якого опинилася та якого не помічала, дивилася на сяючий світ глибоким поглядом та слухала музику, ледь похитуючи головою.

Дивне видовище! “Безперечно, – сказав я собі, – така бідність, якщо це справді була бідність, явно не походить від дріб’якового жмикрутства; її шляхетне обличчя переконує в цьому. Чому ж тоді вона добровільно опинилася в середовищі, з якого так різко виділяється?

Та, наблизившись до неї із цікавості, я, як мені здалося, розгадав причину. Висока вдова тримала за руку дитину, вбрану в чорне так само, як і вона; хоч і квитки були недорогі, та, певне, гроші було витрачено на потреби малої істоти, або скоріше на якусь забаганку, іграшку.

І вона повертатиметься додому пішки, в роздумах і мріяннях, сама, завжди сама; адже дитина невгамовна, еґоїстична, капризна й нетерпляча; і неможливо їй, як домашній тварині, як кішці або собаці, довірити свої потайні самотні печалі.

 

XXX

Мотузка

Едуарові Мане

Ілюзії, – казав мені мій друг, – напевне, такі ж незліченні, як і стосунки людей між собою, або взаємини між людьми та речами. Й коли ілюзія зникає, тобто коли ми бачимо істоту чи факт такими, якими вони є поза нами, нас охоплює дивне почуття, що складається наполовину зі смутку за зниклою примарою, наполовину з приємного подивування перед новизною реального факту. Якщо й існує явище очевидне, тривіальне, завжди однакове, в природі якого годі помилитися, то це материнська любов. Уявити матір без материнської любові так само складно, як уявити світло без тепла; тож хіба не буде цілком законним приписати материнській любові всі дії та слова матері стосовно її дитини? Тож послухайте одну невелику історію про те, як дивним чином мене ввели в оману найприроднішою ілюзією.

Мій фах художника завжди змушував мене уважно вивчати обличчя та зовнішній вигляд людей, яких я стрічав, і ви самі знаєте, що то за задоволення від здатності, завдяки якій життя видається нам жвавішим та значущішим, ніж у інших людей. У тому віддаленому кварталі, де я мешкаю й де досі залишаються широкі, порослі травою ділянки поміж будівлями, я часто помічав дитину, чиє рум’яне, бешкетливе личко одразу привабило мене більше, ніж інші. Хлопчик частенько позував мені, а я робив з нього то маленького волоцюгу, то янгола, то міфологічного Амура. Просив його тримати то скрипку бродячого музики, то терновий вінець і цвяхи розп’яття, то смолоскип Ерота. З часом кумедні вибрики цього малого шибайголови почали приносити мені таке задоволення, що якось я попросив його батьків, людей бідних, віддати його мені, при цьому я обіцяв добре його вдягати, давати трохи грошей та не примушувати до жодної роботи, окрім миття моїх пензлів та виконання дрібних доручень. Хлопчик, коли його відмили, став просто чарівним, а життя в мене мало видаватися йому раєм порівняно з убогим животінням в халупі своїх батьків.  Проте, маю сказати, що хлопчина часом дивував мене незвичними нападами якоїсь не по-дитячому ранньої журби, й що невдовзі він став виявляти схильність до цукру й лікерів, тож наступного разу, коли я помітив, що, незважаючи на мої попередження, він знову вчинив дрібну крадіжку, я пригрозив йому, що відішлю назад до батьків. Після цього я пішов, і надовго затримався в справах поза домом.

Яким же був мій жах і шок, коли першим, що трапилося мені на очі після повернення, був мій гарний хлопчина, бешкетливий супутник мого життя, який висів на дверцятах ось цієї шафи! Його ноги майже торкалися долівки; стілець, який він, очевидно, відштовхнув ногою, валявся перекинутий поряд з ним; голова судомно нахилена до плеча; його розпухле обличчя й широко розплющені очі, незворушний погляд яких змусив мене здригнутися, спершу здалися мені ознакою життя. Витягти його із зашморгу було не такою простою справою, як то може здатися. Він уже сильно задубів, і я з незрозумілою огидою скинув його на долівку. Для цього мені довелося, підтримуючи тіло однією рукою, іншою різати мотузку. Та то було ще не все: той малий чорт скористався надто тонкою шворкою, яка сильно уп’ялася в плоть, і мені довелося маленькими ножицями шукати мотузку між двома складками шкіри, аби вивільнити шию.

Забув вам сказати, що я відразу голосно кликав на допомогу, але всі мої сусіди відмовилися прийти на поміч, вірні одному з тих звичаїв цивілізованих людей, який не дозволяє їм, вже не знаю, з якої такої причини, втручатися у справи, пов’язані з вішальником. Врешті прийшов лікар і оголосив, що дитина мертва вже декілька годин. Пізніше, коли ми взялися роздягати його для поховання, трупне задубіння вже досягло такого ступеня, що, втративши надію зігнути його задубілі руки й ноги, ми були змушені розрізати й розривати на ньому одяг, аби зняти його.

Комісар, якому я, певна річ, мав повідомити про те, що трапилося, подивився на мене скептично й сказав: “Ой, щось це підозріло!” – його, без сумніву, водночас підштовхували закорінене бажання та службовий обов’язок навіювати страх невинним і про всяк випадок змушувати їх почуватися винними.

Залишалося виконати найголовніший обов’язок, від самої думки про який мною аж трусило: слід було повідомити батькам. Ноги відмовлялися мені служити. Та все ж таки я наважився. І був дуже вражений тим, що мати залишалася незворушною, вона не зронила жодної сльози. Я приписав цю дивну поведінку тому жахливому потрясінню, яке вона мала пережити, і згадав відому сентенцію: “Найжахливіший біль – німий”. Що ж до батька, то він лише промовив напівприголомшеним, напівмрійливим тоном: “Зрештою, можливо, це і на краще; він все одно скінчив би погано!”

Тим часом тіло поклали на софу, і я з допомогою покоївки зайнявся останніми приготуваннями для похорону, коли це до моєї майстерні зайшла його мати. За її словами, вона хотіла бачити труп свого сина. Направду, я не міг завадити їй випити до дна чашу свого горя й відмовити їй в цій останній, похмурій утісі. Потім вона попросила мене показати їй місце, де повісився її малий. “О! ні! мадам, – відповів я, – вам буде боляче на це дивитися”. Й коли я мимоволі скоса глянув на злощасну шафу, з огидою, жахом і гнівом я помітив, що там ще досі був цвях з прив’язаним до нього довгим обривком мотузки. Я кинувся до нього, щоб знищити останні сліди нещастя, та коли вже збирався пошпурити все те через вікно, бідна жінка схопила мене за руку й промовила таким голосом, що годі було відмовити: “О! пане! залиште це мені! прошу вас! благаю!”. Її відчай, подумав я, очевидно, довів її до такого безумства, що вона раптом прониклася ніжністю до того, що служило знаряддям смерті її сина, й захотіла зберегти його як жахливу, але дорогу реліквію. І вона взяла цвях і мотузку.

Нарешті! все зроблено. Мені залишилося лише знову взятися до роботи ще енергійніше, ніж зазвичай, щоб мало-помалу відігнати від себе видиво маленького трупа, що проникло у глибини мого мозку й чиї великі незворушні очі постійно мене переслідували. Проте наступного дня я одержав цілу паку листів: одні – від мешканців мого будинку, інші – з сусідніх будинків; один з першого поверху, інший – з другого, ще інший – з третього і так далі, одні були написані в напівжартівливому тоні, ніби для того, щоб за позірною несерйозністю приховати щирість свого прохання; інші – з вайлуватою безсоромністю й без жодної орфографії, але всі мали одну й ту саму мету – одержати від мене шматок злощасної й жаданої мотузки. Маю сказати, що серед адресантів було більше жінок, ніж чоловіків; та далеко не всі, повірте мені, належали до найнижчих та грубих верств. Ці листи я зберіг.

І раптом мене осяяв здогад: я зрозумів, чому мати так наполегливо просила в мене мотузку і в якій комерції вона збиралася знайти розраду.

Примітки:

[1] Мається на увазі Рене де Шатобріан, який в “Мемуарах з потойбіччя”  оповідає про те, як, ще нічого не знаючи про кохання, намислив собі образ Сильфіди, ідеальної дівчини.

[2] Маркіз Люк де Клап'є де Вовенарґ (1715-1747) – французький філософ та письменник-мораліст.