Покоління Х, уривок роману

Знайомство зі зразками перекладів другої черги видань починаємо з культового "Покоління Х" Дуґласа Коупленда. До вашої уваги два початкових розділи роману.

«Покоління Х: історії для прискореної культури» – дебютний роман відомого сучасного канадського письменника Дуґласа Коупленда, який одразу зробив його знаменитим. Це розповідь про пошуки молодими людьми власної дороги в житті, навскісно і часто всупереч тим шаблонам, які наполегливо насаджує нам суспільство реклами. Особливою родзинкою роману Коупленда є винахідливий глосарій понять, притаманних "прискореній культурі", більшу частину яких автор вигадав власноруч, а решту ввів своїм романом у широкий обіг. Разом із перекладачем Гєником Бєляковим ми довго ламали собі голову, як краще перекласти усі ці неологізми українською. Сподіваємося у нас вийшло і вам сподобається. Частину з них наведено в кінці цього допису. Приємного читання.

Підтримати видання

 

Покоління Х

Історії для прискореної  культури

Дуґлас Коупленд

 

«Її волосся видавало у ній працівницю відділу парфумерії з супермаркету мережі «Вулворт» 1950-х років в Індіані. Така собі, знаєте, гарненька, проте дурненька – невдовзі вона вискочить заміж і з’їде з трейлерного парку. Але одягнена вона була в сукню стюардеси «Аерофлоту» 60-х – такого справді сумно-синього кольору, який носили росіяни ще до того, як почали мріяти про купівлю «Соні» та прагнути, щоб дизайн кепок для членів Політбюро створював Гі Ларош. А який макіяж! Просто тобі Мері Квант 70-х, ці крихітні сережки з приклеєними полівінілхлоридними квіточками, що нагадують неслизькі наліпки для ванни, якими користувалися голлівудські геї в році, скажімо, 1956-му. Вона справді застала сумні часи – найбільш стильна серед них усіх. Безсумнівно».

ТРЕЙСІ, 27 років

«Вони – мої діти. Навіть якщо вони вже й дорослі, не можу ж я вигнати їх із дому. Це було б жорстоко. До того ж – вони чудово готують».

ГЕЛЕН, 52 роки

 

ЧАСТИНА ПЕРША

 

СОНЦЕ

-

ТВІЙ

 ВОРОГ

 

У пізніх 1970-х, коли мені було п’ятнадцять, я витратив усі свої банківські заощадження до останнього пенні, щоб перетнути континент і прилетіти на Боїнгу-747 до міста Брендон у провінції Манітоба, що знаходиться посеред канадських прерій, аби побачити повне сонячне затемнення. Певно, в юному віці я виглядав досить дивно – худий, мов олівець, практично альбінос, тихо-мирно знімає собі номер у мотелі «ТревелЛодж», щоб переночувати на самоті, радіє, дивлячись пропоновані йому канали телевізора, що «сніжить», попиваючи воду зі склянок, які мили і загортали у папір стільки разів, що вони здавалися відшліфованими наждачкою. Проте ніч швидко минула, і настав ранок дня сонячного затемнення, я відмовився від послуг туристичних автобусів і дістався на околиці міста громадським транспортом. Там брудним об’їзним шляхом я зайшов досить далеко і опинився посеред поля якоїсь ферми, засадженого злаками, що сягали мені до грудей, були зеленими, мов кукурудза, і доки я продирався поміж них, шелестіли, залишаючи на моїй шкірі сліди, схожі на пропалені в папері дірки. І в тому полі, з настанням очікуваної години, хвилини і секунди коли запала темрява, я влігся на землю, оточений високими товстошкірими злаковими стеблами, серед яких мляво дзижчали комахи, і затамував подих, відчувши те, чого й досі не можу цілком позбутися – темряву, неминучість та захват – відчуття, яке, певно, з найдавніших часів охоплювало всіх молодих людей, коли ті вивертали шиї, витріщалися вгору і бачили, як згасає їхнє небо.

*****

Через півтора десятиріччя мене охоплюють такі ж амбівалентні почуття – я сиджу на веранді винайнятого бунгало в Палм-Спрінґз у Каліфорнії, пестячи двох своїх собак, вдихаючи нічний цинамоновий сморід цвіту ротиків та їдкий запах хлору з басейну, що знаходиться навпроти двору, і чекаю на світанок.

Я дивлюся на схід, на розлом Сан-Андреас, що розлігся посеред долини, мов шматок пересмаженого м’яса. Невдовзі над розломом вибухне сонце і увірветься в мій день, мов танцівниці на сцену у Вегасі. Мої собаки також дивляться туди. Вони знають, що трапиться щось важливе. Кажу вам, ці собаки – дуже розумні, але іноді завдають мені клопоту. Наприклад, зараз я обдираю з їхніх морд блідо-жовтий бруд, що нагадує домашній сир, а швидше сир на розігрітій у мікрохвильовці піці, і мені страшенно неприємно, оскільки я підозрюю, що мої собаки (хоча бадьорі чорні очі цих дворняжок запевняють мене в протилежному) знову рилися у смітниках за центром косметичної хірургії, і  ризикну передбачити – їхні морди прикрашає жир яппі1, який викинули після ліпосакції. Як їм вдалося залізти до червоних пластикових пакетів для утилізації плоті із захистом від койотів, якого вимагає закон Каліфорнії – поза межею мого розуміння. Думаю, лікарі просто недбалі або ліниві. Або і те, й інше.

Такий світ.

Кажу вам.

Зсередини мого маленького бунгало долинає брязкання дверцят кухонної шафи. Мабуть, мій друг Деґ несе моїй подрузі Клер щось крохмало- або цукромістке. Хоча, імовірніше, адже я добре їх знаю – нічний джин з тоніком. Такі вже в них звички.

Деґ – з Торонто, з Канади (у нього подвійне громадянство). Клер – з Лос-Анджелеса, штат Каліфорнія. Я, до речі – з Портленду, штат Орегон, проте сьогодні в принципі байдуже, звідки ти («Оскільки в торгових центрах скрізь однакові крамниці», – як стверджує мій молодший брат Тайлер). Ми усі троє належимо до злиденної еліти – величезної всесвітньої групи людей, групи, до якої, як вже згадувалося, я доєднався у віці п’ятнадцяти років, коли полетів до Манітоби.

Так чи інакше, з огляду на те, що сьогоднішній вечір виявився неприємним як для Деґа, так і для Клер, вони вдерлися у мій власний простір, аби поглинати коктейлі та прохолоду. Їм це необхідно. На це в кожного з них свої причини.

Деґ, наприклад, о 2-й ночі закінчив свою зміну в барі «У Ларрі», де ми з ним працюємо барменами. Коли ми вдвох поверталися додому, він раптом урвав нашу розмову і, перебігши через дорогу, подряпав камінцем капот та лобове скло «Катласс Супрім». У нього такий напад вандалізму трапляється не вперше. Автомобіль був кольору вершкового масла, а на бампері мав наклейку «МИ ВИТРАЧАЄМО СПАДОК НАШИХ ДІТЕЙ», вочевидь, саме цей напис роздратував Деґа, втомленого і сердитого після восьми годин на своїй Мак-роботі («Низькооплачуваній, непрестижній, з мінімумом переваг, безперспективній»).

Хотів би я зрозуміти ці деструктивні пориви Деґа; загалом же він доволі розважливий чувак – хіба що може тиждень не митися, якщо над його ванною сплете павутиння павук.

«Не знаю, Енді, – сказав він, брязкаючи прозорими дверима (песики – одразу за ним); Деґ нагадує розчарованого у вірі члена мормонського дуету, котрий роздає релігійні листівки: біла сорочка, перехняблена краватка, піт під пахвами, схожими на змащені маслом шарніри, 48-годинна щетина, сірі слакси («не штани – слакси»); мов лось під час гону, він одразу ж запихає голову в овочевий контейнер мого «Фріджідейр», звідки з-поміж зів’ялого листя салату-ромен дістає запітнілу пляшку дешевої горілки, – чи мені більше хочеться покарати якогось старпера за те, що він розтринькує мій світ, а чи я просто роздратований тим, що світ став таким велетенським – набагато більшим, ніж ми можемо про нього розповісти, і тому нам зостаються лише ці радіосигнали, шматки та уривки думок на бамперах». Він робить ковток з пляшки: «У будь-якому разі я відчуваю образу».

То, певно, була вже третя ранку. Деґ перебував під кайфом від свого вандалістського вчинку, тож ми сиділи собі вдвох на диванах у моїй вітальні, дивлячись на вогонь, що палав у каміні. Невдовзі до будинку (без стуку) влетіла Клер – її норково-чорне каре було розпатлане, не зважаючи на низький зріст, виглядала вона імпозантно – працюючи за прилавком «Шанель» у місцевому торговому центрі «Ай. Маґнін», цього навчиться будь-яка тьолка.

– Не побачення, а суцільне пекло, – виголосила вона, змусивши нас із Деґом обмінятися багатозначними поглядами.

Клер схопила на кухні склянку якогось загадкового напою, а тоді гепнулася на невеличкий диван, не знаючи, що на її чорну вовняну сукню насувається нещастя у вигляді численних собачих шерстинок.

– Слухай, Клер. Якщо тобі так важко розповісти про своє побачення, може розіграєш його перед нами за допомогою ляльок, як у театрі?

– Смі-ішно, Деґ. Смі-ішно. Боже! Ще один впарювач іпотеки і ще одна неймовірна вечеря з пророслих зерен та мінеральної води «Евіан». І, звісно ж, на додачу він виявився сервайвалістом. Цілий вечір розводився про те, як він поїде до Монтани і про хімікати, які збирається запхати до свого бензобаку, щоб його не роз’їло. Я більше так не можу. Мені скоро тридцять. А почуваюся я персонажем кольорового мультфільму.

Вона оглянула мою зручно (але в жодному разі не шикарно) обставлену меблями кімнату, простір, який загалом рятували від нудьги лише недорогі низькосортні килимки індіанського племені Навахо. Після цього її обличчя розслабилося.

– Але трапилося ще гірше. На 111-му Шосе в Катедрал-Сіті є крамничка, де продають опудала курей. Ми саме проїздили повз, і я ледь не знепритомніла – так мені закортіло цю курку; вони були такі милі, але Ден (ось як його звали) сказав: «Слухай, Клер, не потрібна тобі ця курка». На що я йому кажу: «Так не в цьому ж справа, Дене. Справа в тому, що я хочу цю курку». А він взявся читати мені неймовірно нудну лекцію про те, що єдина причина, чому я хочу опудало курки – це тому, що воно гарно виглядає у вітрині, а щойно я отримаю своє опудало, одразу ж мріятиму його здихатися. Досить правдоподібно. І тоді я спробувала пояснити йому, що курячі опудала – це те, заради чого варто жити і будувати нові стосунки, але не впоралася з поясненнями – до того ж аналогія була калічною – і запала така жахлива, сповнена образи на всю людську расу мовчанка, яку можуть дозволити собі лише педанти, переконані, що спілкуються з недоумками. Мені хотілося його задушити.

– Опудало курки? – перепитав Деґ.

– Так, курки.

– Що ж.

– Так.

– Кво-кво.

Наші розмови стали дурними і водночас похмурими, тож через кілька годин я пішов на веранду, де й сиджу собі зараз, обдираючи ймовірний жир яппі з морд своїх собак та спостерігаючи за першими рожевими променями світанку над Долиною Коачелла, долиною в якій лежить Палм-Спрінґз. Удалині на пагорбі видніється схожий на кінське сідло будинок комедіанта Боба Гоупа, він розтікається скелями, мов годинник Далі. Я – спокійний, адже мої друзі поряд.

– Погода для поліпів, – виголошує Деґ. Вийшовши, він всівся поруч зі мною і змахує з розхитаного дерев’яного ґанку шавлієвий пилок.

– Це – занадто огидно, Деґ, – каже Клер, сідаючи з іншого боку від мене, і накидає мені на плечі ковдру (я сиджу в самих трусах).

– Зовсім не огидно. Насправді тобі варто якось опівдні прогулятися тротуаром біля ресторанів з патіо в Ранчо-Міраж. Народ засипає землю поліпами, мов лупою, а коли ти на них наступаєш, здається, що ходиш по ліжку, вкритому рисовими пластівцями.

Я кажу «Ш-ш-ш-ш…» і всі п’ятеро (не забувайте про собак) дивляться на схід. Я здригаюся і ретельніше закутуюся в ковдру, бо виявилося, що мені холодніше, ніж я думав – от цікаво – здається, всі речі тепер – суцільне пекло: побачення, робота, вечірки, погода…. Чи може, ми вже не віримо, що це місце існує? Чи може, нам усім пообіцяли рай на землі, а те, що ми натомість отримали – безнадійно програє при порівнянні.

Може, когось таки намахали. Цікаво.

Знаєте, Деґ і Клер багато усміхаються, як і більшість моїх знайомих. Але я завжди задумувався, чи немає в їхніх усмішках чогось механічного або злого, адже те, як вони викривляють губи, видається дещо, якщо й не вдаваним, то принаймні нагадує вияв захисної реакції. Сидячи поруч із ними, в мене мимохіть виникає думка. Думка про те, що їхні щоденні усмішки – такі ж, як усмішки людей, котрих не зі зла, та все ж оббирають на очах у всіх вуличні нью-йоркські шулери, і котрі з огляду на соціальні норми поведінки не здатні виказати свій гнів, бо не хочуть виглядати посміховиськом. Думка тікає.

Перший зблиск сонця з’являється над лавандовою горою Джошуа, але собі ж на шкоду ми троє – занадто круті; ми не можемо дозволити, аби ця подія просто відбувалася. Деґ вітає спалах сонця, ставлячи нам запитання – похмурий ранковий концерт: «Про що ви думаєте, коли дивитеся на сонце? Швидко. Кажіть, довго не зволікаючи, щоб не втратити першу відповідь, яка спала вам на думку. Будьте чесними. Будьте потворними. Клер, ти – перша».

Клер підхопила хвилю: «Що ж, Деґ. У мене перед очима виникає російський фермер, він їде на тракторі пшеничним полем, але сонце погано впливає на нього – він блякне, мов чорно-біле фото в старому журналі Life. І трапляється ще одна дивна річ: замість світла сонце починає випромінювати запах старих номерів Life, і цей запах знищує врожай. Стебла пшениці тоншають просто під час нашої розмови. Фермер спирається на кермо свого трактора і плаче. Його пшениця вмирає від отруєння історією».

– Добре, Клер. Дуже вигадливо. Енді? Ти готовий?

– Дай мені секунду подумати.

– Гаразд, тоді – моя черга. Коли я думаю про сонце, мені уявляється австралійська пляжна красуня, їй – вісімнадцять, можливо, це відбувається десь на Бонді-Біч, вона виявляє у себе на гомілці свій перший кератоз. Її мозок розривається від внутрішнього голосіння, і вона вже уявляє, як крастиме у своєї матері валіум. А тепер, Енді, скажи мені, про що думаєш ти, коли бачиш сонце?

Я відмовляюся брати участь у цьому жахітті. Відмовляюся демонструвати людям те, що бачу насправді.

– Я думаю про одне місце в Антарктиці, яке зветься озеро Ванда, де вже більше двох мільйонів років не було дощу.

– Досить чесно. Це все?

– Так. Усе.

Пауза. А ось те, про що я не кажу: це ж сонце також змушує мене думати про королівські мандарини, дурнуватих метеликів та лінивих коропів. І екстатичні краплі гранатової крові, що стікає зі шкірки плодів, які гниють на гілках сусіднього дерева – краплі, що звисають зі свого коричневого шкіряного джерела, мов рубіни, натякаючи на існування нестримної яєчникової плодючості всередині.

Ховатися за панциром крутості для Клер уже також занадто. Вона порушує тишу, кажучи, що життя, як послідовність відокремлених кльових моментів – нездорова річ.

– Або наші життя стануть історіями, або ж у нас немає іншого способу їх прожити.

Я погоджуюся. Деґ погоджується. Ми знаємо, що саме для цього ми троє полишили наші колишні життя позаду і переселилися в пустелю – щоб розказувати історії і робити наші життя гідними того, аби про них розповісти.

 

НАШІ

БАТЬКИ

МАЛИ

БІЛЬШЕ

 

«Роздягаються». «Говорять самі з собою». «Розглядають пейзаж». «Мастурбують». Наступного дня (ну, насправді не минуло й дванадцяти годин) ми вп’ятьох волочимось по Індіан-Авеню, вибравшись на вечірній пікнік у горах. Ми їдемо на Деґовому старому сифілітичному «Саабі», милій металевій древній червоній коробці з тих, що наїжджають на стіни будинків у діснеєвських мультфільмах і тримаються купи лише завдяки дерев’яним паличкам від морозива «Попсікл», жувальній гумці та скотчу. В машині ми граємо у швидку гру – говоримо те, що прагне почути від нас Клер: «перерахуйте все, чим займаються люди, коли опиняються наодинці посеред пустелі». «Фотографуються голяка». «Збирають сміття й уламки». «Розстрілюють це сміття з дробовика». «Гей, – реве Деґ, – а це як у житті, хіба ні?» Автомобіль котиться далі. «Іноді, – каже Клер, коли ми проїжджаємо повз торговий центр «Ай. Маґнін», у якому вона працює, – в мене виникає дивне відчуття, коли я спостерігаю на роботі за нескінченними хвилями сивого волосся тих, хто розбирає нашу біжутерію та парфуми. Мені здається, що переді мною величезний стіл, довкола якого метушаться сотні маленьких жадібних дітей, настільки розбещених і нечемних, що вони не можуть дочекатися навіть доки приготують їжу. Їм треба хапати зі столу живих тварин і висмоктувати сік прямо з них».

Гаразд, гаразд. Це – жорстоке викривлене бачення того, чим дійсно є Палм-Спрінґз – маленьке містечко, в якому старі люди намагаються купити свою молодість і кілька соціальних щаблів. Як кажуть, ми витрачаємо свою молодість, щоб розбагатіти, а наше багатство – щоб повернути молодість. Насправді ж, це – непогане місце і безперечно миле – гей, та зрештою, я тут живу.

Але воно не дає мені спокою.

*****

У Палм-Спрінґз погода не змінюється – просто як у телевізорі. Тут також немає середнього класу і в певному розумінні панує середньовіччя. За словами Деґа, щоразу як хтось на нашій планеті користується скріпкою для паперів, засипає в пральну машину кондиціонер чи дивиться по телевізору повтор комедійного шоу «Ги-ги, Го-го», який-небудь житель Долини Коачелла заробляє ще одне пенні. Ймовірно, він має рацію.

Клер зауважує, що багаті тут платять бідним, аби ті обрізали з їхніх кактусів колючки.

– А ще я помітила, що вони ладні швидше викинути кімнатну рослину, аніж доглядати за нею. Боже! Уявляю собі, які в них діти.

Хай там що, а ми троє вирішили тут жити, оскільки це містечко без сумніву є тихим прихистком від навали середнього класу. Але звісно ж, ми живемо не в найкрутіших районах. У жодному разі. Тут є райони, в яких, коли помічаєш блиск серед охайно підстриженої бермудської трави, то цілком можеш припустити, що то – срібний долар. Там, де в маленьких бунгало зі спільним подвір’ям та басейном у формі нирки мешкаємо ми, відблиск у траві вказує на розбиту пляшку з-під скотчу або пакет для собачого калу, які уникли захищеної рукавичкою руки сміттяра.

*****

Автомобіль виїжджає на довгу дорогу, що прямує до шосе, і Клер обіймає одного з собак, який саме пропхав морду між двома передніми сидіннями. Пес увічливо, проте наполегливо вимагаючи уваги, прихиляє голову. Зазираючи в обсидіанові очі собаки, вона промовляє: «Ах ти ж миле маленьке створіння! Тобі не треба перейматися тим, що в тебе немає снігоходів, кокаїну чи третього будинку в Орландо у Флориді. Саме так. Тобі начхати, так. Тобі просто хочеться, щоб тебе погладили по голові».

Тим часом пес дивиться на неї щирим і послужливим поглядом швейцара у чужій країні, котрий не розуміє ані слова, однак попри це хоче отримати свої чайові.

– Саме так. Тобі стількома речами не доводиться перейматися. І знаєш, чому? (У кінці фрази собака підіймає голову, вдаючи, що розуміє. Деґ стверджує, що всі пси потай спілкуються англійською і підтримують мораль та віру унітаріанської церкви, однак Клер це заперечує, адже за її словами, перебуваючи у Франції, вона переконалася, що собаки розмовляють французькою). Бо всі ці об’єкти можуть просто збунтуватися і ляснути тебе по пиці. Вони здатні лише нагадати про те, що все своє життя ви просто накопичуєте речі. Більш нічого.

*****

Ми проживаємо свої непомітні життя на периферії; ми маргіналізувалися і домовилися багато у що не втручатися. Ми прагнули тиші і тепер ми її отримали. Ми прибули сюди поцятковані виразками і прищами, ми страждали від такого завороту кишок, що вже й не сподівалися відновити роботу наших шлунків. Наші організми, пригноблені смородом ксероксів і коректорів, запахом високоякісного паперу і нескінченними стресами від безглуздої роботи, яку ми виконували без жодного бажання, не отримуючи навіть найменшого схвалення, припинили працювати. Нас примушували плутати шопінг із творчістю, вживати барбітурати і вважати, що для того, аби добре провести суботній вечір, достатньо взяти напрокат відеокасету. Однак тепер, коли ми оселилися в пустелі, життя стало набагато, набагато кращим.

1Яппі – (англ. Yuppie; абр. від Young Urban Professional Person – молодий міський професіонал) високоосвічені забезпечені молоді люди, котрі головним чином зосереджені на власній кар’єрі. Назва почала широко використовуватися в американських ЗМІ в 1980-х.

 

Глосарій (уривки)

МАК-РОБОТА: Низькооплачувана, непрестижна, негідна, безперспективна робота з мінімумом переваг у сфері обслуговування. Люди, які ще не працювали на такій посаді, часто вважають це непоганим початком своєї кар’єри.

ІСТОРИЧНЕ ПЕРЕДОЗУВАННЯ: Жити в час, коли здається, що довкола відбувається занадто багато подій. Основні симптоми включають залежність від газет, журналів і новин на ТБ.

ІСТОРИЧНИЙ БОМЖИЗМ: Відвідування таких місць, як їдальні, промислові об’єкти з димовими трубами, віддалені села – місць, де, здається, що час зупинився багато років тому – задля того, аби відчути полегшення, повернувшись «у теперішній час». 

ЗМІНА КОЛІЇ: Полишити одну роботу заради іншої, менш оплачуваної, однак із можливістю знову вчитися.

УСПІХОФОБІЯ: Страх людини перед тим, що досягнувши успіху, вона занедбає свої особисті потреби і  вже не прагнутиме того, чого хотіла в дитинстві.

БЕМБІФІКАЦІЯ: Ментальне перетворення живих істот із плоті і крові на персонажів мультфільмів із буржуазними іудео-християнськими переконаннями та мораллю.

СТАТУСОЗАМІЩЕННЯ: Використання речі, що має інтелектуальну або фешн-ауру, замість речі, яка просто дорого коштує: «Браяне, ти залишив свого Камю в «БМВ» твого брата».

БІДНОХОНДРІЯ: Іпохондрія, викликана відсутністю медичного страхування.

ДИВАННА ФІЛОСОФІЯ: Тенденція прискіпливо аналізувати, часто до найменших дрібниць, усі аспекти життя за допомогою понять недовченої поп-психології.

КАФЕШНИЙ МІНІМАЛІЗМ: Сповідування філософії мінімалізму на словах без дійсного застосування жодної з його засад на практиці.

РОЗМНОЖЕННЯ ЗА СТРЕЙНДЖЛАВОМ: Заводити дітей, щоб якось компенсувати той факт, що ти більше не віриш у майбутнє.

НЕВДАХОФІЛІЯ: Тенденція майже за будь-якої ситуації ставати на сторону невдахи. У споживачів це виражається в купівлі менш успішних, «недолугих» продуктів або таких, які безнадійно програють конкурентам: «Я знаю, що ці віденські сосиски – інфаркт на патичку, але вони мали такий сумний вигляд серед усієї цієї яппівської їжі, що я був просто змушений їх купити»

ЗВАЛИЩНИЙ СЕКУНДОМІР: Тенденція, дивлячись на об’єкти, намагатися оцінити, скільки часу буде необхідно для того, щоб вони повністю розклалися: «Лижні чоботи це – найгірше. Суцільний твердий пластик. Швидше сонце стане надновою зіркою, ніж вони розкладуться».

КРИПТОТЕХНОФОБІЯ: Потаємна віра в те, що технології приносять більше зла, ніж користі.

ДОРІАНҐРЕЙСТВО: Небажання милостиво дозволити своєму тілу виказувати ознаки старіння.

Переклав: Гєник Бєляков. Подобається роман? Допоможіть йому перетворитися у паперову книжку.