Сніданок у Тіффані, уривок.

Життя Голлі Ґолайтлі, привабливої та вишуканої молодої дівчини, на перший погляд може видатися справжнім втіленням мрії. З вікон її квартири на Мангеттені щоночі лунає гучна весела музика і рікою ллється шампанське. Мільйонери, голлівудські бонзи та гангстери вважають за честь бути її гістьми. Де б вона не з’являлася, вона миттєво спричиняє справжню сенсацію. Здається, весь Нью-Йорк лежить біля її ніг… Але за блискучим фасадом успіху криється розгублена та налякана людська істота, яка наосліп женеться за фантомами щастя, аби лише уникнути необхідності зупинитись та озирнутись назад... Переклав Тарас Бойко.

Ну і невеликий інсайт. Виявляється, назва повісті відсилає до жарту, який був популярним серед друзів Капоте, про малообізнаного, але заможного провінціала. Коли він приїжджає в Нью-Йорк і його запитують, який із фешенебельних нью-йоркських ресторанів він хотів би відвідати, той відповідає: "Чому б нам не поснідати у Тіффані".

Підтримати видання

Сніданок у Тіффані

Трумен Капоте

Мене чомусь завжди тягне до тих місць, де я колись жив, до самих будинків і навіть до кварталів. Приміром, на одній із Сімдесятих вулиць, що в Іст-Сайді, стоїть бутовий будинок, де на початку війни я винаймав своє перше помешкання в Нью-Йорку. То була тільки одна кімнатка, захаращена всіляким мотлохом, серед іншого й канапою з двома тлустими кріслами, оббитими тим особливим червоним оксамитом, що викликає свербіння й асоціюється зі спекотним днем у залізничному вагоні. Поштукатурені стіни з елементами ліпки мали колір пережованого тютюну. Скрізь – у ванній також – висіли гравюри з краєвидами римських руїн, розцяцьковані ластовинням старості. Єдине вікно виходило на пожежні сходи. Але незважаючи на вади, мені одразу ставало на душі тепліше, щойно намацував у кишені ключ від свого помешкання; воно, попри свою похмурість, все одно залишалося моєю кімнаткою, моїм першим помешканням, де на столі були мої книжки й незастругані олівці у підставках – ну, геть усе, як на мене, необхідне, аби стати письменником, чого я дуже-дуже хотів.  

У ті часи мені навіть на думку не спало б писати про Голлі та, мабуть, і тепер, якби не розмова з Джо Беллом, що розбурхала в мені спогади.

Голлі Ґолайтлі мешкала в тому ж будинку; винаймала квартиру під моєю. А от Джо Белл тримав бар одразу за рогом на Лексінґтон-авеню; він тримає його там і досі. Тому я і Голлі, бувало,  разів шість-сім на день до нього заходили – не випити, не завжди для того, але також аби подзвонити по телефону: у воєнні роки рідко кому вдавалося поставити собі домашній телефон. До того ж Джо Белл не заперечував і люб’язно приймав телефонні повідомлення, а у випадку з Голлі це було неабиякою послугою, бо тих повідомлень їй надходило без кінця і краю.

Авжеж, відтоді спливло чимало часу, тож минулого тижня я побачив Джо Белла вперше за кілька років. Зрідка ми з ним передзвонювалися, іноді я навіть заглядав до його бару, коли опинявся неподалік, але ми аж ніяк не були друзями, хіба що обоє товаришували з Голлі Ґолайтлі. Джо Белл мав прикру вдачу; він сам це визнавав, а пояснював усе своїм холостякуванням і підвищеною кислотністю шлунка. Кожен, хто його знає, одразу вам скаже, що розмову з ним просто так  не заведеш. Це неможливо, якщо ви раптом не поділяєте якусь із його пристрастей. Однією з них була Голлі. Іншими – хокей, веймарські мисливські собаки, «Наша дівчина Неділя» (цей радіосеріал він слухав уже п’ятнадцять років поспіль), а також Ґілберт і Салліван¹ – хтось із них нібито доводився йому родичем, тільки вже не пригадаю, хто саме.

Тож коли минулого вівторка десь так під вечір задзвонив телефон і я почув: «Це Джо Белл», – то вже знав, що мова зайде про Голлі. Він не вимовив її імені, а лишень сказав: «Забігай до мене. Маю дещо розповісти», – і в його жаб’ячому голосі пролунала нотка схвильованості.

Я взяв таксі – періщив жовтневий дощ – і по дорозі до нього навіть подумав: може, й вона там, може, я знову побачуся з Голлі.

Але там не було нікого, крім власника закладу. Бар Джо Белла – тихий куточок порівняно з більшістю барів на Лексінґтон-авеню. Без неонової реклами і навіть без телевізора. Хіба що у двох старих дзеркалах видно погоду на вулиці, а за стійкою в ніші, обліпленій фотознімками хокейних зірок, завжди стоїть ваза зі свіжими квітами, які Джо Белл неодмінно компонує власноруч. Саме за цим заняттям я його й застав, коли увійшов до бару. 

– Аякже, – сказав він, опускаючи стебло гладіолуса в глибоку вазу, – ви ж розумієте, я не просив би вас аж сюди тарабанитися, якби мені конче не потрібна була ваша думка. Дуже дивно. Сталася неймовірна річ.

– Щось нове від Голлі?

Він доторкнувся пальцями до листка, ніби й не знав, як відповісти. Невисокий чоловік із шорстким сивим волоссям, кістлявим вилицюватим обличчям, яке пасувало б комусь вищому на зріст, він завжди здавався надміру засмаглим, а тепер геть брунатним.

– Не те, щоб від неї. Навіть не знаю, що й казати. Тому й потрібно з вами порадитися. Давайте зроблю вам коктейль. Такого ще не пили. Називається «Білий ангел», – сказав він, змішуючи порівну горілки з джином, без вермуту. Поки я цмулив той напій, Джо Белл стояв, посмоктуючи пігулку від печії, й обдумував, як би то мені подати новину. Нарешті обізвався:

– А пам’ятаєте такого собі містера І. Я. Юніоші? Ну, того джентльмена з Японії.

– З Каліфорнії, – сказав я, чудово пам’ятаючи містера Юніоші. Він працював фотографом в ілюстрованому журналі, а за тих часів, коли я його знав, мешкав у квартирі-студії на горішньому поверсі того ж бутового будинку.

– Не забивайте мені баків. Я запитав, чи пам’ятаєте ви того чоловіка? Пам’ятаєте, от і все. Так ось, учора ввечері прибивається отой містер І. Я. Юніоші власною персоною сюди до мене. Я вже не бачив його, може, зо два роки. І де б ви думали, він пропадав оті два роки?

– В Африці.

Джо Белл перестав хрумати пігулкою і примружив очі. 

– Звідки ви знаєте?

– Прочитав у Вінчела², –  я й справді прочитав про фотографа у журналі.

Він з гуркотом витягнув шухляду касового апарата і дістав конверт із цупкого коричнюватого паперу.

– Подивіться, може, й про таке читали у Вінчела?

У конверті було три світлини, певною мірою однакових, але знятих із різних ракурсів: високий, ставний негр у коленкоровій спідниці із соромливою, але самовдоволеною усмішкою тримав у руках незвичну дерев’яну скульптуру – видовжену голову дівчини з пригладженим і коротким, як у хлопця, волоссям, із гладенькими дерев’яними очима – надто великими і трохи скошеними – на звуженому донизу обличчі, і з ротом – широким, розтягнутим, трохи схожим на рот блазня. На перший погляд, звичайне примітивне різьблення; але ж ні і ще раз ні, бо це була викапана Голлі Ґолайтлі, ну, наскільки може бути схожою на неї темна нежива річ.

– Ну, і що ви скажете? – запитав Джо Белл, вдоволений моїм збентеженням. 

– Та схожа на неї.

– Послухайте, молодий чоловіче, – і він ляпнув долонею по стійці, – це ж бо вона і є. Будьте певний, як і в тому, що я чоловік, а не жінка. Японець як побачив, одразу її впізнав.

 – Він бачив її? В Африці?

 – Ну, лишень її голову. Але хіба цього мало? Ось читайте! – сказав він, обертаючи одну зі світлин. На звороті значилося: «Різьба по дереву, плем’я С, Тококул, Іст-Англія, Різдво, 1956 рік».

І додав:

– Японець каже… – а тоді заходився  переповідати історію.

На саме Різдво містер Юніоші проїжджав із фотоапаратом по Тококулі, себто по селу, що загубилося у невідомо яких нетрях, але вам і так ні до чого знати, у яких саме, просто скупчення глиняних хатинок з мавпами у дворах і з грифами на покрівлях. Він було вже хотів рушити далі, аж тут побачив негра, що сидів навпочіпки у дверях своєї хатинки й вирізьблював мавпочку на руків’ї костура. Це й привернуло увагу містера Юніоші, тож йому захотілося побачити інші роботи. Негр показав жіночу голову; тут фотографу здалося, переповідав Джо Белл, що він заснув і це йому примарилося. Коли ж містер Юніоші висловив бажання купити скульптурку, то негр обома руками накрив своє чоловіче причандалля (очевидно, дещо ввічливіший жест, ніж покласти руку на серце) і сказав: «Ні». Ані фунт солі і десять доларів, ані наручний годинник, два фунти солі і двадцять доларів – ні на що він не спокусився. Хай там як, але містер Юніоші поставив собі за мету хоча б дізнатися про обставини різьблення тієї голови. Довелося віддати всю сіль та ще й годинник, і лишень тоді йому почали відповідати трохи африканськими словами, трохи словами, схожими на англійські, а трохи на мигах. З усього сказаного виходило, що навесні того року троє білих людей раптом вигулькнули з чагарника на конях. Молода жінка і двоє чоловіків. Обидва чоловіки мали червоні від пропасниці очі, тому їх заперли на кілька тижнів дрижати в окремій хатині, а молодій жінці сподобався різьбяр по дереву, і вона ділила з ним плетену очеретяну постілку.

– Я не йму віри цій частині, – сказав Джо Белл дещо відразливо. – Я знаю, вона всіляке полюбляла, але щоб аж таке, мені не віриться.

– А тоді що?

– А тоді нічого, – він стенув плечима. – А тоді пішла, як і прийшла –  поїхала верхи на коні.

– Сама чи з чоловіками?

Джо Белл кліпнув очима.

– Думаю, із чоловіками. Звісно, японець питав про неї всюди, куди тільки заїжджав. Але ніхто її не бачив, – потім мені здалося, що він відчув, як моє розчарування переходить на нього, а оскільки він цьому чинив опір, то промовив: – Ну, все ж таки варто визнати, що це єдина певна новина уже й не знаю за скільки років, – і він почав лічити на пальцях, їх не вистачило, – але дуже сподіваюся, що вона хоча б не бідна. Так, вона мусила розбагатіти, аякже. Треба мати немалі гроші, аби тинятися по Африці.

– Думаю, вона й на очі не бачила тієї Африки, – промовив я щиро вірячи в сказане; проте легко уявляв її там, бо це навіть дуже на неї схоже. До того ж ота вирізьблена голова… Я знову поглянув на світлину.

– Якщо ви так багато знаєте, то де вона?

– Померла. Або в божевільні. А може, вийшла заміж. Думаю, вийшла заміж і на тому все скінчилося, навіть так могло статися, що й у цьому місті.

На мить він задумався.

– Ні-і-і, – протягнув він, хитаючи головою. –  А знаєте чому? Якби вона була тут, у місті, я б її побачив. Візьмемо для прикладу чоловіка, що полюбляє ходити пішки, ну, такого, як я, і от такий чоловік ходить собі по вулицях уже десять чи дванадцять років, і всі ті роки його очі шукають одну людину, але так і не знаходять, тож тепер ясно, як у білий день, що її тут нема? Я весь час впізнаю її в комусь іншому – якийсь обтягнений задок… та у кожній худорлявій дівчині, яка швидко ходить з прямою спиною… – він замовк, ніби відчув, що я занадто пильно на нього дивлюся. – Думаєте, я на ній схибнувся?

– Справа в тім, що я не знав, що ви її кохаєте. Аж настільки.

Одразу пошкодував, що бовкнув зайве; це викликало в нього збентеження. Він згріб знімки докупи й знову тицьнув їх у конверт. Я поглянув на годинник. Мені нікуди було поспішати, та я подумав, що ліпше все ж таки піти. 

– Зачекайте, – сказав він, ухопивши мене вище від зап’ястя. – Аякже, я її кохав. Але це не означає, що хотів її... – а тоді додав без усмішки: – Ну, не те, аби я про таке геть не думав… Навіть у моєму віці, а мені буде шістдесят сім десятого січня. Дуже дивна річ, але що старший стаю, то більше не виходить мені отаке з голови. Не пам’ятаю, аби я про це аж стільки думав навіть замолоду, навіть коли був хлопцем, а тепер геть спокою не маю. А може, що старшим роблюся і що важче стає втілити такі думки у життя, то більшим каменем воно тисне мені на груди. Коли в газетах читаю, що якийсь там старий зганьбився, то знаю: усе це тільки через отой камінь. Але я… – він налив собі порцію віскі і вихилив нерозведене. – Я себе ніколи не зганьблю. Присягаюся, про Голлі мені таке навіть на думку не спадало. Можна кохати і без цього. Тоді вона тобі незнайома, буцімто стороння, але водночас залишається другом.

До бару зайшло двоє чоловіків, і я подумав, що саме нагода попрощатися. Джо Белл відпровадив мене. У дверях він знову схопив мене вище від зап’ястя.

– Ви вірите?

– Що ви не хотіли її?..

– Ні, про Африку.

У ту мить я вже, здається, нічого не пам’ятав із його розповіді, хіба що уявляв її верхи на коні.

– Та все одно її нема.

– Таки так… – сказав він, відчиняючи мені двері. – Нема.

Надворі дощ ущух, від нього залишилася тільки мряка в повітрі, тож я завернув за ріг і пішов вулицею, де бовванів бутовий будинок. Обабіч вулиці росли дерева, і влітку кидали на тротуар візерунчату прохолодну тінь; тепер же усе листя пожовкло, здебільшого опало, розмокло від дощу й ковзало під ногами. Бутовий будинок стояв посеред кварталу, одразу за церквою, де блакитний годинник на вежі справно вибивав години. Відтоді, як я там жив, будинок трохи оновили; гарні чорні двері замінили оті старі з матовим склом, а на вікнах повісили нові сірі віконниці. Ніхто з моїх колишніх знайомих там уже не жив, хіба що мадам Сапфія Спанелла, захрипла колоратура, яка щодня пополудні каталася на роликах у Центральному парку. Я переконався, що вона там живе досі, коли підійнявся по сходах і поглянув на поштові скриньки. Саме одна з отаких скриньок колись і розповіла мені про Голлі Ґолайтлі.       

У будинку я жив уже близько тижня, коли помітив, що в жолобку для імені та прізвища в поштовій скриньці квартири № 2 видніється дивна картка. Видрукувана навіть дещо вишукано-офіційним шрифтом. На ній значилося: «Міс Голідей Ґолайтлі»; а трохи нижче у кутику: «Подорожує». Цей напис причепився до мене, як настирлива мелодія: «Міс Голідей Ґолайтлі. Подорожує»

Якось уночі, уже майже під ранок, я прокинувся від того, що містер Юніоші щось гукав комусь унизу на сходах. Оскільки він жив на горішньому поверсі, то його голос розлягався по всьому будинку, сердитий і суворий.

– Міс Ґолайтлі! Я протестую!

Голос у відповідь, що просочувався десь аж з-під сходів, був по-дитячому пустотливий і безтурботний.

– Дорогенький, вибачайте. Я загубила свій бісів ключ.

– Але ж так не може тривати далі. Зробіть собі, будь ласка, я вас благаю, новий ключ.

– Але я і його загублю.

– Я працюю, мені треба виспатися, – вигукував містер Юніоші. – А ви берете і дзвоните в мій дзвінок…

– Та ж не сердьтеся, дорогенький ви мій: я більше не буду. А як пообіцяєте не сердитися, то… – її голос уже наближався, вона підіймалася по сходах, – то я, може, і дозволю вам зробити ті знімки, про які ви казали.

Тепер я встав із ліжка й прочинив двері десь так на дюйм. Чув, як містер Юніоші мовчав; чув, бо змінилося його дихання.

– Коли? – запитав він.

Дівчина засміялася.

– Колись, – відповіла вона непевно.

– Ну, скажете коли, – кинув він на прощання й зачинив двері.

Я вийшов у коридор і перехилився через поруччя так, щоб усе бачити, але самому залишатися непоміченим. Вона досі була на сходах, ось уже йшла майданчиком, і світло падало на її пістряве, по-хлопчачому коротке волосся – на рудуваті смужки, на пасма зовсім білі й геть золотаві. Ніч стояла тепла, майже літня, тож на ній була вузька легка чорна сукня, чорні босоніжки й перлове намисто під саму шию. Попри свою модну худорлявість вона мала здоровий вигляд любительки вранішніх каш, від неї віяло мильно-лимонною чистотою, а на щоках вигравав рум’янець. Мала досить-таки великий рот і дещо кирпатий ніс. Очі ховала під чорними окулярами. То було обличчя наче ще й дитини, але також уже й дорослої жінки. Я міг їй дати від шістнадцяти до тридцяти років; опісля виявилося: до дев’ятнадцяти їй бракувало два місяці.

Прийшла не сама. За нею тупцював чоловік. Він якось непристойно притискав до її стегна руку; не з погляду моралі, але з погляду естетики. Був невисокий і кремезний, зі штучним загаром, напомаджений, такий собі чолов’яга в смугастому костюмі з підбитими ватою плечима; у петлиці вилоги досихала червона гвоздика. Коли підійшли до дверей, вона почала ритися в сумочці, шукаючи ключ, і навіть не помічала, як його товсті губи вже слинили їй потилицю. Коли нарешті знайшла ключ і відчинила двері, то обернулася до нього й щиросердно промовила:

– Ну, все, бувайте здорові, дуже дякую, що провели.

– Гей, мала! – сказав він, бо двері вже зачинялися перед його носом.

– Що, Гаррі?

– Гаррі – це той інший хлопець. А я – Сід. Сід Арбак. Ти ж мене любиш.

– Я просто обожнюю вас, містере Арбак. На добраніч, містере Арбак.

Містер Арбак витріщився на щільно зачинені двері.

– Гей, мала, відчиняй. Ти ж мене любиш, мала. Мене всі люблять. Хіба я не заплатив за п’ятьох твоїх друзів, а я їх раніше навіть не бачив? Хіба це не дає мені права на твою любов? Ти ж мене любиш, мала. 

Він тихенько постукав у двері, потім гучніше, нарешті відійшов кілька кроків назад, згорбився, пригнувся, ніби хотів ринутись вперед і виламати двері. Натомість пірнув униз по сходах, молотячи кулаком по стіні. Щойно він зійшов донизу, як її двері прочинилися і з’явилася голова дівчини.

– Містере Арбак…

Він оглянувся, єлейна усмішка полегшення розплилася на його обличчі: це вона так з ним дражниться.

– Наступного разу, коли дівчина попрохає у вас дріб’язок на туалет, – гукала вона, нітрохи не дражнячись, – послухайте моєї поради, шановний, ліпше не відривайте так від серця тих нещасних двадцять центів!

Вона дотримала слова, даного містерові Юніоші; або ж, припускаю, вона перестала користуватися його дзвінком, бо в наступні дні вона почала натискати на кнопку вже мого дзвінка, іноді о другій ночі, або о третій чи навіть о четвертій: їй було байдуже, о котрій годині мені доведеться вставати з ліжка, щоб натиснути кнопку, яка відчиняє парадні двері. Оскільки я мав хіба кількох друзів і нікого такого, хто міг об’явитися о такій порі, то згодом  завжди знав: це вона. Але перші рази я підходив до дверей з острахом, думаючи про погані новини, скажімо, про телеграму; а міс Ґолайтлі вигукувала знизу:

– Вибачайте, дорогенький, я забула ключ.

Авжеж, ми не знайомилися. Хоча на сходах чи на вулиці часто бачили одне одного, але вона, здається, наче не помічала мене. Вона завжди була в темних окулярах, завжди чистенька й охайна, завжди одягнена просто, але зі смаком, здебільшого в сірі й блакитні тони, нічого блискучого, що й підкреслювало блиск її зовнішності. Хтось міг подумати, буцімто вона фотомодель або ж юна актриса, хоча кожен зрозумів би одразу, судячи з її розпорядку дня, що і на перше, і на друге їй забракло б часу.

Вряди-годи я зустрічав її і віддалік нашого кварталу. Якось провідував мене родич і завів у ресторан «21», і там за розкішним столом в оточенні чотирьох чоловіків, серед яких я не впізнав Арбака, хоча всі вони були йому під стать, сиділа міс Ґолайтлі і дуже так ліниво на очах в усіх причісувалася; тож її млосний вираз обличчя і стримуване позіхання дещо вгамували моє збудження від того, що я обідав у такому престижному місці. Якось увечері посеред літа задуха у кімнаті вигнала мене надвір. Я пішов уздовж Третьої авеню до П’ятдесят першої вулиці, де була антикварна крамниця з однією річчю у вітрині, що мені дуже подобалася: пташиний палац – клітка у вигляді мечеті з мінаретами та бамбуковими кімнатами, які так і просилися наповнити їх говіркими папугами. Але коштувало те чудо триста п’ятдесят доларів. По дорозі додому я помітив юрбу водіїв таксі, що зібралася перед баром П. Дж. Кларка, очевидно, приваблених веселим гуртом підпилих австралійських офіцерів, що баритоном виспівували «Матильдин вальс». Співаючи на бруківці під естакадою надземної залізної дороги, вони один за одним кружляли в танці дівчину; та дівчина, міс Ґолайтлі, будьте певні, злітала в їхніх руках легко, немов шовковий шарф.

Якщо міс Ґолайтлі далі не помічала мого існування, хіба що зважала на мене, як на додаток до дверного дзвінка, то я впродовж літа дізнався про неї багато чого цікавого. Приміром, кошик для сміття біля її дверей підказав мені, що вона регулярно читає бульварні газети і туристичні буклети, захоплюється гороскопами; що вона курить екзотичні сигарети «Пікаюн»; виживає на сирі та скибочках підсмаженого хліба; що різнобарв’я її волосся – це творіння її власних рук. Із того самого джерела я довідався, що вона отримує цілими стосами листи від військовослужбовців. Їх вона потім завжди дерла на смужки, схожі на книжкові закладки. Іноді, минаючи її двері, я нагинався й вихоплював якусь закладку. «Пам’ятаю», «сумую», «дощ», «будь ласка, пиши», «клята» і «триклята» були найуживанішими словами на тих смужках; а ще «самотньо» та «люблю».

 Мала вона також кота й грала на гітарі. Погожими днями, коли припікало сонце, вона мила голову й разом із отим рудим смугастим котярою сідала на пожежних сходах і бринькала на гітарі, поки не висихало волосся. Почувши музику, я  тихенько ставав біля вікна і слухав. А грала вона непогано. Іноді також співала. Таким захриплим, ламким, як у хлопця-підлітка, голосом. Знала всі найбільші хіти – Кола Портера і Курта Вайля; особливо любила пісні з «Оклахоми», які того літа стали особливо популярними й лунали звідусіль. Але інколи вона грала пісні, що змушували мене задуматися, де вона їх навчилася і звідки вона насправді родом. Грубувато-ніжні мелодії зі словами, від яких віяло сосновими борами чи безкраїми преріями. В одній були слова: «Нічого більше мені не треба, лиш би пройтися луками неба»; і цю пісню вона, здається, найдужче любила, бо частенько її награвала навіть тоді, коли висихало волосся й сонце заходило, а в сутінках уже й вікна світилися.

Примітки

1. В. Ґілберт (1836-1917)  – англійський  драматург;  Л. Салліван (1842-1900) – англійський композитор. Автори популярних комічних опер.

2. Волтер Вінчел (1897-1972) – американський журналіст, вважається батьком світської хроніки.

Переклав: Тарас Бойко. Подобається роман? Допоможіть йому перетворитися у паперову книжку.