Дві голови краще, ніж одна. Інтерв'ю з Борисом Превіром та Максимом Ларченком

Розкажіть, будь ласка, як ви познайомились і як виник ваш перекладацький тандем?

Борис: Познайомилися ми у 2008 році завдяки спільному знайомому. Вийшло так, що ми з ним, прогулюючи пари, пішли випити пива і зустріли Максима, який займався тим же. Так усе і почалося. Наш перекладацький тандем виник з тандему музичного, адже довгий час ми разом грали у гурті, де навчилися розуміти одне одного з півслова чи кивка голови. Потім випадково з’явилася ідея: «А давай разом щось перекладемо!».

Максим: Так, справді, все почалося з університету, де важко не мати спільних знайомих людям зі спільними інтересами. Але справжні ідеї зробити щось спільне почали виникати дещо пізніше, під час репетицій та концертів, коли ми багато часу проводили разом. Так і з’явилася пропозиція: «Слухай, давай Бротіґана перекладемо удвох, він же ж взагалі не перекладений». Тоді важко було повірити, що через багато років переклад літератури стане справою життя, куди важливішою за музику.

Коли саме ви почали перекладати і що вас спонукало до цього? Любов до певного автора? Бажання випробувати свої сили? Щось інше?

Борис: Особисто я почав у 2011 році, будучи ще студентом. Хотів стати письменником, але так і не навчився писати, тож узявся за переклад, адже  перекладати – це майже як писати. У той час дико вривався по Гантеру Томпсону; було дивно, чому його творів немає українською мовою. От і вирішив потренуватися, а заодно і зробити щось вартісне. Той мій фан-переклад «Страху та відрази в Лас-Вегасі» досі гуляє мережею.

Максим: Щодо мене, то справа була саме в любові до певного автора. У 2009, підробляючи на одному телеканалі режисером монтажу, у вільний від роботи час я почав перекладати «Кадіш» Ґінзберґа, мабуть, мій улюблений поетичний твір. Після цього вже важко було зупинитись, пішли поезії Буковскі, оповідання Поланіка і таке інше. Потім взагалі вирішив працювати перекладачем, перейшов на фріланс, обирав замовлення більш художнього характеру, гартував навички, пішло-поїхало, –  і от вже років 8 як працюю, гріх жалітися. Але не можна відкидати і фактор бажання писати. Думаю, більшість перекладачів в той чи інший момент свого життя плекають певні сподівання розповісти власну історію, стати письменником, Коли читаєш невпинно, думки починають набувати вербальної літературної форми. І хочеться творити слово. Джойс, наприклад, також займався перекладами. Але хтось стає Джойсом, а хтось його перекладає. І це не дауншифтинг. Все залежить від того, до чого маєш хист і від чого більше кайфуєш. От я – від перекладу.

Які особливості роботи над перекладом однієї книжки вдвох? Чи є в цьому певні переваги або, можливо, особливі труднощі? Як взагалі виглядає цей процес?

Максим: Серед переваг, звісно, упевненість, що ти підстрахований. Крім того, великий твір можна перекласти в два рази швидше. А от серед недоліків «болюче» відчуття відповідальності, бо ти вже не сам собі господар, і відчуваєш провину, якщо, наприклад, не встигаєш з дедлайнами, а колега ще місяць тому закінчив перекладати свою частину. Але, звичайно, це скоріше ще одна перевага, особливо для затятих прокрастинаторів. Дуже приємно те, що можна вийти разом до пабу, сісти за келихом пива і поредагувати разом текст, плідно обговорюючи та даючи один одному поради.

Борис: Дві голови краще, ніж одна, тому головна перевага – це те, що завжди є хтось, хто може поглянути на твою роботу критично і побачити її недоліки, або ж навпаки – похвалити за гарний зворот чи вдало підібрану фразу. До того ж це полегшує роботу редактору. З труднощів можу назвати те, що доводиться підлаштовуватися до дедлайнів одне одного, бо ж обидва маємо ще й іншу роботу, тож цей процес може затягуватися. Однак найголовніша проблема – принципові розбіжності в поглядах на той чи інший момент у книзі. Бувало й таке, що дуже сильно сварилися, з криками і матюками. Одного разу так розійшлися, що нас навіть вигнали з бару, щоб ми не волали і не розлякували клієнтів. Загалом же, коли беремося за переклад, наперед ділимо роботу, й кожен робить свою частину, потім ми обмінюємося своїми шматками і вичитуємо одне одного. Фінальна стадія – сідаємо разом за одним комп'ютером, читаємо, обговорюємо, коментуємо.

Ми познайомились, коли ви написали стосовно ідеї видати українською Річарда Бротіґана. Чому саме Бротіґан? За яких обставин ви познайомились з цим автором і чим саме він вас захопив?

Борис: Для себе Бротіґана я відкрив у Максима в туалеті. Так, у нього книжки стоять навіть там! Сів робити своє діло, побачив примірник «У кавуновому цукрі» й зачитався. Спершу не дуже зайшло. Було враження, ніби це якийсь недосюрреалізм. Потім минуло кілька днів, я переварив прочитане, почитав ще кілька творів (після «Погоди в Сан-Франциско» всі сумніви розвіялись) і зрозумів, що це воно. Так гарно писати про буденні речі, використовувати такі яскраві й химерні образи, так чарівно зображувати реальність може лише Бротіґан. І знову ж таки через якісь незрозумілі причини сам автор і його твори лишалися несправедливо недооціненими і обділеними увагою вітчизняних читачів. Так і виникла ідея перекласти його.

Максим: Так, ту книжку я знайшов зовсім випадково, зазирнувши до маленької книгарні в одному містечку під Києвом, бо надворі було холодно, а мусив чекати  зустрічі, на яку прийшов надто рано, Цінувались там книжки про штрафбати, паханів, злодіїв в законі, а ще – сотні гидомирних еротичних романів для домогосподарок. Я зазирнув до ящика з пошарпаними уціненими примірниками, які, видно, роками від непотрібності падали з полиць, та їх все одно ніхто не купував, тому виглядали вони безнадійно і на всі «-75%». Тоді я ще не знав, що це так «по-бротіґанівськи». Купив, прочитав – це було відкриття, ні на що не схоже, якийсь химерний витвір людської уяви, подорожуючи яким відчуваєш себе у чужому сні, дуже затишному, де метафори настільки дикі та вражаючі, ніби ти вперше зустрівся з представником невідомої донині культури, і з роззявленим ротом по слову смакуєш його інакшість. Потім Бро поселився в мене на поличці в туалеті. Де зовсім скоро його зустрів Борис. Пам’ятаю, з голови не виходило: «Боже, та його слід викладати в школі, діти ж стануть добрішими!»

Для третьої черги «Комубук» ви також виконали переклад збірки Джеймса Джойса «Дублінці». Не секрет, що Джойс і Бротіґан – дуже різні автори. Як вам працювалося над цими перекладами? Які особливі моменти в роботі над двома такими різними авторами ви могли б відмітити?

Максим: Якщо вдуматись, можливо, це й штучний зв’язок, але я його бачу, – і Джойс, і Бротіґан цуралися канонів, попри все намагаючись писати у власному неповторному стилі. В обох перекладених книгах головним персонажем виступає батьківщина автора, більше того, в обох мова йде про її жалюгідне становище – Джойс писав про паралізовану Ірландію, Бротіґан – про витоптану, перенаселену та забруднену Америку. А ще – їх шаленство в усьому, що стосувалось жінок, брудні листи Джойса до Нори і одержимість нею до самої смерті, та невротичні історії кохання Бротіґана разом з його гіповими відвертими поезіями на кшталт The Beautiful Poem. Безперечно, щось цих двох таки пов’язує.

Борис: Так, автори різні, але об'єднує їх оця несправедлива відсутність їхніх творів українською мовою. Мені до останнього часу було геть невтямки як так, що всіляке чтиво категорії «Б» ми видаємо, а отакі гіганти лишаються в тіні. Благо, зараз ситуація інша, й літературний процес таки зрушив з мертвої точки. Ще один цікавий момент: адекватний переклад і розуміння обох творів неможливі без ґрунтовного історико-культурологічного дослідження. Обидві книги просто просотані оцими культурними посиланнями до речей, яких у наших реаліях ніколи не було і нема дотепер, історичними згадками, яким нас не вчать на уроках історії. Ось це, як на мене, і стало найбільшою складністю роботи як над «Фореллю», так і над «Дублінцями». Коли майже у кожному реченні є такі речі, яких не перекладеш просто так, заглянувши у словник, натомість доводиться лопатити історію та культуру США й Ірландії. І це прекрасно, розширюємо кругозір.

Борис вже встиг заявити про себе як перекладача серед широкого кола читачів, адже саме в його перекладі нещодавно вийшов «Поштамт» Чарльза Буковскі. Ти, Максиме, до останнього часу як перекладач художньої літератури був відомий лише близькому колу друзів. Це свідомий вибір чи просто так склалось?

Максим: Ну, тут все просто. Оскільки по роботі я маю справу з перекладами від ранку й до ночі, то понад це перекладаю порівняно мало, адже важко 10 годин працювати, перекладаючи біографію Воррена Бафетта, а потім одразу ж, протерши очі, братися за літературу, тим паче, що для справді гарного, соковитого перекладу художньої літератури треба мати підхожий настрій. Останнім часом намагаюся перекладати більше, бо взявся за один пречудовий американський роман, перекладати який така насолода, якої, мабуть, я ще не отримував до цього. Тому стараюся виділяти час. До всього, я ще маю жахливу звичку не закінчувати переклади; десяток таких лежить «в шухлядці», чекає... Тому про це й знають лише друзі. Однак я маю намір все завершити, нарешті видати й Ґінзберґа, й багато чого іншого. Хочеться вірити.

Для вас переклад – це основна професія, якою ви заробляєте на життя, чи швидше додаткова діяльність «для душі»? Чи бачите ви для себе майбутнє у цій професії?

Борис: На жаль, ми поки ще не дійшли до того рівня, щоб повноцінно заробляти цим на життя. Так, гроші платять, але вони є суто символічними, «на пиво», як я це називаю. Тому й доводиться робити іншу роботу. Особисто я мрію про те, щоб жити з перекладу, адже ж набагато приємніше, коли за твою улюблену справу тобі ще й адекватно платять, і ти не витрачаєш час та сили на пошук інших джерел прибутку, щоб було чим заплатити за оренду та продукти.

Максим: В мене трохи інакше. На життя я заробляю перекладом, але не тим, яким мріялось би. Перекладаю кіно, перекладаю статті, перекладаю онлайн-курси. За останні 7-8 років переклав стільки всього, що важко й згадати; проєктів з 400, мабуть. Але, звісно, оце «для душі», воно особливе, це відчуття буває тільки коли працюєш з митцем, коли перекладаєш літературу, в якій відчуваєш почерк, стиль та навіть якусь близькість, коли пірнаєш на першій сторінці і ведеш твір, або твір веде тебе, до останньої. Це неймовірно круте відчуття, яке важко передати.

В Україні нерідко трапляються випадки, коли книжки виходять у доволі неякісному перекладі. На вашу думку, чому так відбувається? Що потрібно зробити, щоб уникнути таких речей у майбутньому?

Максим: Гадаю, що проблема на самому початку співпраці перекладач-редактор-видавництво. Якщо редактор та видавництво з самого початку правильно обрали на книгу перекладача, то буде успіх. Справа ще й у тому, що з перекладачами буває як з акторами, у них є свій діапазон. Видавництво часто наймає людину на переклад, просто проглянувши дві сторінки тестового завдання. Перфект. Але у самої людини не лежить серце до цієї книги. Працювати доводиться, бо хочеться набути досвіду та отримати якісь гроші. Переклад виходить жахливий. Критика, паніка, провал, перевидання. Але якби ця людина переклала те, що обрала б сама, свого улюбленого автора, жанр, у якому вона мов риба у воді, могла б отримати перекладацьку премію чи дві. Звісно ж, є перекладачі-універсали, Деппи чи Ді Капріо перекладацького світу, які здатні майстерно перекласти і Шекспіра, і «Сутінки». Але щоб стати ними, або ж щоб їх знайти – потрібні час та досвід.

Борис: Наша галузь перекладної літератури дуже молода і динамічна, і попит на якісну зарубіжку подеколи перевищує пропозицію. Буває, що видавництва так женуться за цим попитом, що просто забувають перевірити якість тексту чи компетенцію перекладача. Аби був текст, а там вже як карта ляже (згадайте лише нещодавній скандал з «Моєю неймовірною подругою» Е. Ферранте). Як на мене, то це просто справа часу, адже не може бути, щоб усі отак одразу стали новими Лукашами і Логвиненками. Наразі треба приділяти більше уваги якості перекладу, збільшувати штат спеціалістів. А як цього досягти? Платити людям відповідно.

Розкажіть нам кілька слів про своїх улюблених авторів, яких ви мріяли б перекласти або хоча б почитати в українському перекладі.

Борис: Останнім часом таких книжок стає все більше і більше, тому я вбачаю нестачу лише у творах. Хотілося б бачити більше Керуака, Віана, Томаса Манна, Гамсуна, Сартра, Беккета, Карпентьєра, Павича, Апдайка, Кутзее, нарешті побачити Міллера, Фанте, Торо. Із задоволенням взявся б за когось із них, якби був би час і зацікавленість видавців, бо просто писати в шухляду вже набридло.

Максим: Я вірю в те, що кожному поколінню потрібно по-новому переглядати ті чи інші твори, тому хотілося б бачити на ринку більше перекладної літератури, яка вже міститься у запилених бібліотеках між томиками Леніна. Це, наприклад, Гемінґвей. Хотілося б почитати переклад його оповідань від нашого сучасника. Або, наприклад, «Над прірвою у житі» Логвиненка. Я читав цей роман у його перекладі рази чотири, і вважаю його просто неперевершеним, завдяки цьому талановитому перекладачеві я закохався в цю книгу і досі вважаю її однією зі своїх улюблених. Та все ж сучасному читачеві хотілося б передати трохи іншого Голдена Колфілда, хотілося б, аби читач, особливо юний, дивився на нього крізь сьогодення. От його б мені дуже хотілося перекласти. Як і цілу безодню інших авторів – від Кормака Маккарті до Фланнері О’Коннор, від Вітмена до Торо, а ще Томаса Вульфа, більше Бротіґана, Фолкнера, Тоні Моррісон. Головне, аби час був, а кого перекладати буде завжди.

Останнім часом в Україні говорять про невеликий видавничий бум. Ви погодитесь з таким твердженням? Які, на вашу думку, причини того, що останніми роками книжок українською стало з’являтися більше (якщо не кількісно, то хоча б якісно)?

Борис: Цілком. І я б не назвав його невеликим. Людям нарешті захотілося побачити саме українські переклади улюблених творів. До того ж відіграє роль час, у який ми живемо, й ембарго на російську книжкову продукцію. Як то кажуть, немає злого, щоб на добре не вийшло. Все в купі дає загалом гарний поштовх для нас і нашої книжкової індустрії. І це прекрасно, бо ж перекладна література також робить свій внесок у національну літературну традицію.

Максим: Так, це без перебільшення геометрична прогресія, сучасні й класичні бестселери, яких років п’ять тому годі було й мріяти шукати українською, сьогодні заповнюють книгарні, яких також все більшає. Українському читачеві дають вибір, і це прекрасно. Ми входимо в новий час для національної ідентичності, і частиною цієї ідентичності має бути широкий кругозір та впевнені індивідуальні естетичні смаки й уподобання, розвивати які допомагає розмаїття перекладної літератури на ринку. Дивлячись на сучасний стан перекладної літератури та на його перспективи, можна лиш вдоволено тішитися, бо для багатьох із нас колись це було мрією, сьогодні ж це реальність.

Вважаєте, що хлопці роблять хорошу справу? Допоможіть перекладеним книжкам вийти друком! Підтримати видання: "Ловля форелі в Америці" та "Дублінці".