Наш новий проєкт YOOM — маркетплейс сучасного українського мистецтва!

Головна Проєкти Книжки Блог Вхід Реєстрація Реєстрація

Голий ланч, уривок. Вільям С. Берроуз

До вашої уваги уривок моторошної фантазії-антиутопії Вільяма Берроуза, яка ось уже котре десятиліття продовжує ошелешувати та кидати виклик все новим поколінням читачів.

«Голий ланч» – один із найексперементальніших американських романів 20-го століття, створений абсолютно без огляду на домінантні літературні шаблони, панівну суспільну мораль чи стандартні уявлення про те, який "творчий підхід" може принести авторові славу серед читачів. Це, напевне, найбільш безкомпромісний та нон-конформістський "роман", будь-коли написаний англійською мовою. Наважимося припустити, що якби цей твір було створено у нашу постмодерну, споживацьку епоху з її безвідмовною орієнтацією книжкового ринку на "комерційний успіх", а отже і на "усереднені" смаки більшості, він навряд чи колись вийшов би друком. Однак Берроузу пощастило народитись у час, коли від літератури ще очікували чогось більшого, аніж просто "подобатись цільовій аудиторії", і його моторошна фантазія-антиутопія під назвою "Голий ланч" ось уже котре десятиліття продовжує ошелешувати та кидати виклик все новим поколінням читачів. Нарешті до них зможе долучитися і читач український. Переклав Гєник Бєляков.

Підтримати видання

Голий ланч

Вільям С. Берроуз

Я ВІДЧУВАЮ, ЩО СТАЄ ГАРЯЧЕ, відчуваю, як вони рухаються, розставляють своїх сраних донощиків, мугикаючи над моєю ложечкою та піпеткою, які я скинув на станції «Вашингтон-Сквер», перестрибую через турнікет – і вниз – двома поверхами залізних сходів, встигаю на потяг, що прямує до Верхнього Манхеттена гілкою «А»… Молодий, стрижений під машинку фрукт з Ліги Плюща¹, схожий на рекламника, притримує для мене двері. Вочевидь, я здаюся йому цікавим типом. Він із тих, знаєте, що постійно розводять теревені з барменами й таксистами, обговорюючи праві хуки та «Доджерз», із тих, котрі звертаються на ім’я до касира у «Недікс». Справжній вилупок. І саме у цю мить наркослідчий у білому дощовику (лиш уявіть собі, впасти комусь на хвіст у білому дощовику – певно, намагався проканати за підара) дістався платформи. Я вже чую, як він сказав би, тримаючи моє причандалля у лівій руці, правицю ж – на своєму стволі: «Думаю, ти дещо загубив, друже».

Але потяг рушив.

– На все добре, лягавий! – кричу я, відповідаючи хибним уявленням фрукта. Я зазираю йому у вічі, зауважую білі зуби, флоридську засмагу, двохсотдоларовий віскозний костюм, застібнутий на всі ґудзики, сорочку від «Брукс Бразерз» і реквізит у вигляді The News у руці. «Єдине, що я читаю, це – комікси про Малого Абнера²».

Цивіл прагне в’їхати в тему…. Розводиться про «план» – він його час від часу покурює, завжди має трохи з собою, аби було що запропонувати легким на підйом голівудським жителям.

– Дякую, малий, – кажу я. – Бачу, ти – один із наших.

Його обличчя спалахує, наче автомат для гри у пінбол, стає тупим і рожевуватим.

– Він мене злив, – похмуро мовив я. (Примітка: Зливати – на жаргоні англійських злодіїв означає здавати поліції).

Я підступив ближче й узяв його своїми брудними наркоманськими пальцями за віскозний рукав.

– І нам, кревним братам по брудній голці, можу тебе запевнити, він завинив «прощальну дозу». (Примітка: Це – ампула отруєної наркоти, що продається залежному з метою його ліквідації. Часто її дають інформаторам. Зазвичай «прощальною дозою» є стрихнін, адже він на смак і на вигляд схожий на наркоту).

– Малий, а ти коли-небудь бачив, як колють «прощальну»? Я зацінив, як її загнали у Філлі Каліці. Ми встановили у його кімнаті одностороннє дзеркало з блядюжника, і брали чирік із охочих подивитися. Він навіть голку з руки не вийняв. Вони й не виймають, якщо в дозі достатньо отрути. Так їх і знаходять – зі сповненою згустками крові піпеткою, яка стирчить із посинілої руки. А його погляд, коли він вмазався – малий, це було кльово….

– Ще пригадую, коли я вештався із Лінчувальником – серед наших він у гоп-стопі найкращий. Це було в Чі… Ми трусили підарів у Лінкольн-парк. І от однієї ночі Лінчувальник з’являється на роботу в ковбойських чоботях, чорному жилеті з понтовою бляхою і лассо з петлею через плече.

– А я йому: «Що з тобою? Ти вже вгашений?»

– А він ледь глянув на мене й каже: «Бери щось у руку, незнайомцю», – і дістає старий іржавий шестизарядник, я зриваюся парком, а кулі свищуть довкола. І доки його не замели фараони, він ще встиг трьох підарів повісити. Хочу сказати, Лінчувальник своє поганяло не за так отримав….

– Коли-небудь помічав, скільки висловів переходить від гомиків до вурок? От наприклад слово «піднятися» – коли даєш комусь зрозуміти, що ти вже йому рівня?

– «Вставте їй!»

– «Вставте Опіоманчику, котрий парить лохам палево!»

– «Лахудра надто швидко його клеїть».

– Чоботар (він отримав таке поганяло, бо трусив фетишистів у крамницях взуття) каже: «Впарте лоху хоч би й змазку, і він повернеться за нею ще». А в Чоботаря аж подих перехоплює, щойно він забачить лоха. Його обличчя набрякає, а губи багряніють, наче в ескімоса у спеку. І тоді він повільно-повільно наближається до жертви, обмацуючи її пальцями гнилої ектоплазми.

– З вигляду Селюк нагадує невинного хлопчика, це просвічує крізь нього, мов синій неон. Він просто тобі зійшов з обкладинки Saturday Evening Post разом із купою таких само бовдурів і законсервував себе у наркоті. Його лохи ніколи не бунтують, а Катали взагалі йому голки носять. Але якось один з його клієнтів, такий собі Блакитний Пастушок, починає від нього тікати, і те, що з того вийшло, змусило би зблювати працівника швидкої. Селюк доходить до краю, бігаючи порожніми кафе самообслуговування та станціями підземки, верещить: «Повернися, малий!! Повернись!!», – і слідом за своїм хлопчиком шугає простісінько собі в Іст-Рівер, на саме дно, крізь гандони та помаранчеві шкірки, мозаїку газет, які дрейфують поверхнею річки, вниз, у тихий чорний мул із гангстерами в бетоні та їхніми пістолетами, розплющеними, щоб уникнути зондування пальцями хтивих експертів з балістики.

І фрукт починає думати: «Оце так тип!! Чекайте-но я розповім про нього хлопцям із «Кларкз». Він – колекціонер персонажів, Чайку Джо Ґулда³ слухав би завмерши на місці. Тож я видаю йому таке за червінець і домовляюся згодом перетнутися, щоб продати цьому фруктові «плану», як він його називає, думаючи собі: «А зажену-но я шмаркачу котячої м’яти». (Примітка: Котяча м’ята, коли горить, пахне, як марихуана. Часто впарюється необережним або недосвідченим).

– Що ж, – кажу я, стукаючи себе пальцем по зап’ястку, – обов’язок кличе. Як казав один суддя іншому: «Будь справедливим, а як не можеш судити справедливо, суди безпідставно».

Я завалююся у кафе самообслуговування, там сидить Білл Ґейнз, закутаний у чиєсь пальто, він нагадує банкіра-паралітика 1910-х років, і Старий Барт – обшарпаний і непримітний, своїми брудними лискучими пальцями він змочує в питві фунтовий кекс.

У мене було кілька клієнтів у Верхньому Манхеттені, про яких піклувався Білл, а Старий Барт знав кількох динозаврів ще з часів куріння геричу, примарних вахтерів, сірих, як попіл, фантомних прибиральників, котрі своїми повільними старечими руками миють брудні коридори, кашляючи й спльовуючи в ранковій ломці, відставних перекупників-астматиків у показних готелях, Пантопонову Роуз – стару мадам з Пеорії, стоїчних китайських офіціантів, котрі ніколи не виказують, що їх ламає. Барт вишукував їх за допомогою своєї старої наркоманської ходи, наполегливої, обережної й неспішної. Саме він жбурляв у їхні безкровні руки кілька годин тепла.

Одного разу заради розваги я пройшовся разом із ним. Знаєте, як старі люди втрачають будь-який сором стосовно їжі, так, що тобі аж блювати кортить, коли спостерігаєш за ними? Старі нарколиги такі ж, коли це стосується наркоти. Вони мимрять і вищать, лише забачивши її. Слина звисає їм з підборіддя, а шлунок бурчить, і всі їхні кишки труться одна об одну в перистальтиці, доки вони готують, доки відтягують найпридатнішу шкіру, – у будь-яку мить очікуєш, що з них вистрибне величезна крапля протоплазми й поглине наркоту. Справді верне таке бачити.

«Що ж, мої хлопчики коли-небудь стануть такими ж, – філософськи думаю я. – Чи життя не дивна річ?»

Тож назад у центр, через станцію «Шерідан-Сквер», на той випадок, якщо слідчий зачаївся в якійсь комірчині.

Кажу, довго це тривати не може. Я знав, що вони там співають і танцюють індіанські танки, творять свою чорну фараонську магію, кидаючись моїми ляльковими копіями у готелі «Лівенворс». «Жодного сенсу колоти їх голками, Майку».

Я чув, що Чапіна вони дістали саме за допомогою ляльки. Старий євнух-слідчий днями й ночами просто сидів собі у підвалі дільниці й вішав його ляльку, рік у рік. А коли Чапін повісився в Коннектикуті, того старого каліку знайшли зі зламаною шиєю.

– Впав зі сходів, – казали вони. Знаєте ж цю стару ментівську маячню.

Довкола наркоти – магія і табу, прокляття й амулети. Я був здатен відшукати свої зв’язки у Мехіко-Сіті за власним радаром. «Не ця, наступна, праворуч… тепер ліворуч. Тепер знову праворуч», – і ось нарешті він, беззубе обличчя старого бабиська та засліплі очі.

Я знаю, цей старий барига ходить довкола, мугикаючи мотивчик, і всі, повз кого він проходить, підхоплюють його. Він настільки сірий, примарний і непізнаваний, що вони його не помічають, а думають, що то власний мозок підказує їм мелодію. Тож покупцям спадають на думку «Посмішки»⁴ або «Настрій кохати»⁵, або «Кажуть, ми занадто молоді, щоб зупинитись»⁶ чи яка б там не була пісня тієї днини. Іноді можна було побачити близько п’ятдесяти щуроподібних наркоманів, котрі ниють від ломки й біжать за хлопчиком із губною гармонікою, а барига, вмостившись у плетеному кріслі, жбурляє лебедям хліб: старому жирному трансвеститу, котрий через східні П’ятдесяті волочить за собою афганського гончака, старому пияку, який сцить на «Ель Пошто», радикальному єврейському студенту, що роздає листівки на Вашингтон-Сквер, садівнику, котрий підрізає гілки дерев, дезінсектору, фрукту-рекламнику у «Недікс», де той звик звертатися до касира на ім’я. Світова мережа наркоманів – всі ті, хто кутаються у мебльованих кімнатах, трусячись у ранковій ломці, мережа, налаштована на акорд прогірклої кінчі. (Підстаркуваті Зломщики всмоктують чорний дим у комірчинах китайських пралень, а Меланхолійна Краля загинається від передозу часом або від ломової нестачі повітря). У Ємені, Парижі, Нью-Орлеані, Мехіко-Сіті та Стамбулі – здригаючись від ударів гідравлічних молотів та ковшів екскаваторів, вони викрикують один одному наркоманські прокляття, яких нікому з нас не доводилося й чути, їхній барига висовується із вікна парового котка, а я занурюю голову у відро з дьогтем. (Примітка: Стамбул переривають і перебудовують, особливо занедбані наркоманські квартали. У Стамбулі більше героїнових наркоманів, ніж у Нью-Йорку). Живі й мертві, у ломці чи у відкидоні, ті, що підсіли або ті, що зіскочили, або ж ті, що підсіли знову, приходять вони на промінь наркоти, а барига жує чоп-с’ю на Долорес-Стріт у Мехіко-Сіті, вмочуючи свій фунтовий кекс у питво в кафе самообслуговування, зігнаний із пішохідної зони гавканням зграї Людей. (Примітка: Люди на Нью-Орлеанському жаргоні – наркорейдери).

Старий китаєць набирає в іржаву бляшанку річкової води й змиває єн-покс, твердий і чорний, як зола. (Примітка: Єн-покс – це попіл скуреного опіуму).

Утім, у фараонів моя ложечка і піпетка, і я знаю, що вони перевіряють мої явки – їх веде сліпий підставний, знаний як Віллі Диск. У Віллі круглий, за формою схожий на диск писок, окреслений чорними чутливими й еректильними волосинками. Він засліп від того, що ширявся в очне яблуко, його ніс та піднебіння виїдені від куріння геричу, його тіло – сукупність пошрамованої тканини, твердої та сухої, мов деревина. Своє лайно він тепер може ковтати лише через той писок, що іноді, розхитуючись, викочується вперед на довгій трубці ектоплазми, намацуючи мовчазну частоту наркоти. Він іде моїми слідами крізь усе місто, перевіряючи кімнати, з яких я щойно з’їхав, і в Су-Фолзі фараони наштовхуються лише на пару яких-небудь молодят.

– Годі, Лі! Досить ховатися за страпоном! Ми тебе розкусили, – і тут же відривають чоловікові член.

Тепер Віллі розпалюється, і можна почути його постійне (функціонує він виключно уночі) ниття, відчути жахливу нестримну потребу цього сліпого писку, який весь час щось шукає. Коли вони готуються увірватися до кімнати, Віллі цілком втрачає контроль, і його пащека прогризає у дверях дірку. Якщо копи не встигнуть спинити його шокером для худоби, він висмокче сік з усіх наркоманів, на яких натрапить.

Як і всі решта, я знав, що на мене натравили Диска. Якщо мої хлопчики-клієнти коли-небудь заявлять у суді: «В обмін на наркоту він примушував нас до усіх можливих сексуальних збочень», – я зможу послати вулиці прощальний поцілунок.

Тож ми затарюємося геричем, купуємо старенький «Студебекер», і вирушаємо на Захід.

Лінчувальник відкосив, удавши шизофреніка:

– Я стояв ззовні свого тіла, намагаючись зупинити повішення примарними пальцями…. Я привид, котрий прагне того ж, чого прагне будь-який привид – тіла – після Довгих Блукань позбавленими ароматів провулками простору, де життя – це лише безбарвний запах смерті…. Ніхто не може вдихнути і відчути його крізь рожеві звивини хрящу, зв’язаного кришталевими шмарками, лайном часу та чорними кров’яними фільтрами плоті.

Він стояв у затінку видовженої судової зали, його обличчя нагадувало пошматовану кіноплівку, подерте сотнями відчуттів спраги й голоду личинкових органів, що ворушилися всередині чутливої ектоплазмової плоті його наркотичної залежності (перед першим слуханням він впродовж десяти днів сидів на метамфетамінах), плоті, яка згасала від першого ж тихенького дотику наркоти.

Я бачив, як це трапилося. Він втратив десять фунтів за десять хвилин, стоячи зі шприцом в одній руці й притримуючи штани іншою, його зречена плоть палала в холодному жовтому ореолі, це відбувалося у номері нью-йоркського готелю… завалений коробками з-під цукерок нічний столик, гори недопалків у трьох попільничках, мереживо безсонних ночей, раптових потреб у їжі наркомана під час зав’язки, котрий пестить свою дитинну плоть….

У Федеральному Суді Лінчувальника звинуватили у самосуді, й він вшився до Федеральної Божевільні, яку створили спеціально для того, щоб тримати там привидів: точний прозаїчний набір об’єктів… умивальник… двері… унітаз… грати… ось вони… ось і все… всі лінії чітко окреслені … поза цим немає нічого… Тупик… І такий же Тупик у виразах облич, які його оточували….

Фізичні зміни, спершу повільні, невдовзі дійшли до того, що його квола тканина почала облущуватися з нього чорними шматками, він втрачав риси людської подоби… Під час перебування у цілковитій темряві його рот і очі перетворилися на єдиний орган, який вистрибував уперед, кусався прозорими зубами… але жоден орган не залишався незмінним, як не залишалися незмінними його функція та місце… скрізь виростали статеві органи… прямі кишки розкривалися, випорожнювалися і закривалися… весь організм за долю секунди змінював колір і розташування своїх частин….

З огляду на його, як він їх називає, напади, із Селюком на людях – суцільний клопіт. На нього напав Внутрішній Лох, а таку сутичку ніхто не в змозі зупинити; на виїзді з Філлі він скочив за кермо патрульного автомобіля, одного погляду на його обличчя фараонам виявилося достатньо, щоб замести нас усіх.

Сімдесят дві години і п’ятеро нариків на кумарі в одній камері з нами. Не маючи бажання палити свою заначку перед цими голодними гастарбайтерами, мені доводиться зробити хід конем і підмазати охоронця, щоб опинитися в одиночній.

Передбачливі наркети, котрих називають «білочками», на випадок, якщо їх загребуть, роблять заначки. Щоразу, ширяючись, кілька крапель я струшую у кишеню жилета, шов якого вже став твердим від задубілої наркоти. У черевику я тримаю пластикову піпетку, а англійська шпилька стирчить у мене в поясі. Знаєте ж, як розводяться про всі ці шпильки й піпетки: «Вона схопила заскорузлу від крові й іржі шпильку і продовбала у своєму стегні величезну діру, що, здавалося, розверзлася, неначе брудна, гнійна паща, чекаючи на невимовно огидні зносини із піпеткою, яку вона повністю занурює в зяючу рану. Проте її гальванізована потреба (голод комах у сухих місцинах) переломлює піпетку глибоко всередині плоті її понищеного стегна (яке радше нагадує зображення ерозії ґрунту). Та що їй до цього? Вона навіть не намагається дістати скалки, розглядаючи свою скривавлену ляжку холодним порожнім поглядом торговця м’ясом. Що їй до атомної бомби, до клопів, до ренти, яку стягує рак, до Дружньої Фінансової Організації, яка лиш чекає, коли заволодіє її злочинною плоттю…. Солодких снів, Пантопонова Роуз».

Насправді ж, ти просто відтягуєш трохи плоті на нозі й робиш швидкий укол шпилькою. Потім перевертаєш піпетку, не занурюючи її всередину рани, і вводиш розчин, повільно, щоб не вихлюпнувся за край…. Коли я вхопив Селюка за стегно, плоть піддалася, мов віск, і зосталася там, де я її відпустив – з дірки повільно виступила крапля гною. Ще ніколи мені не доводилося відчувати настільки холодне, як тоді в Селюка у Філлі, живе тіло….

Я вирішив його здихатися, якщо вдасться влаштувати вечірку душителів. (Це – такий старий англійський сільський звичай, вигаданий для того, щоб позбавлятися підстаркуватих та прикутих до ліжка нахлібників. Родина, що страждає від таких осіб, влаштовує «вечірку душителів», під час якої гості накладають матраци поверх старих винуватців і набухуються до відключки). Селюк змушує індустрію буксувати, тож його мають вивести на задвірки світу. (Така африканська практика. Офіційно відома під назвою «Геть ватажка», вона передбачає, що старих типів виводять геть у джунглі й залишають їх там).

Напади Селюка частішають. Копи, швейцари, собаки, секретарки гарчать, коли він наближається. Білявий Бог опустився до підлості недоторканного. Вурки не змінюються, вони ламаються, розпадаються на друзки – вибухають матерією в холодному міжзоряному просторі, дрейфують у космічному пилі, залишають порожні тіла позаду. Шахраї всього світу, існує Лох, якого вам не кинути: Внутрішній Лох….

Я залишаю Селюка стояти на розі, де нетрі з червоної цегли здіймаються аж до неба під невпинним дощем кіптяви. «Збираюся здибати знайомого «фармацевта». Одразу ж повернуся з хорошим чистим аптечним морфічем…. Ні, ти чекай тут – не хочу, щоб він тебе відмудохав». Не важливо як довго, Селюче, чекай мене просто тут, на розі. Бувай, Селюче, бувай, малий…. І куди вони лиш діваються, коли виходять зі своїх тіл і залишають їх?

Чикаго: невидима ієрархія розфуфирених макаронників, сморід атрофованих гангстерів, прикутий до землі привид перестріне тебе в Норсі та Голстеді, Цицеро, Лінкольн-парк, жебрак снів, минуле, що поглинає теперішнє, згіркла магія гральних автоматів та мотелів.

Погляд Всередину: безкрайні маєтки, телевізійні антени, спрямовані у безглузде небо. У захищених від зовнішніх подразників будинках вони піклуються про молодь, підгодовують її частинкою того, що втаїли. Все необхідне їм постачає молодняк, але молодим він залишається недовго. (Крізь бари Східного Сент-Луїсу пролягає мертвий фронтир, дні річкових трамваїв). Іллінойс та Міссурі, міазми людей, котрі будують кургани, провадячи поклоніння Джерелу Їжі, жорстокі й мерзенні святкування, тупиковий жах Бога Багатоніжки з Маундвілля доходить до місяцевих пустель узбережжя Перу.

Америка – край немолодий: він був старим, брудним і злим ще до перших поселенців, ще до індіанців. Зло тут чатує на всіх.

І скрізь копи: слизькі, натреновані у своїх коледжах копи, вивірена маячня перепрошувань, електронні очі, що оцінюють твій автомобіль і багаж, одяг та обличчя; буркотливі міські слідчі, сільські шерифи з м’якою вимовою і чимось чорним та загрозливим у старих очах кольору затертої сірої фланелевої сорочки….

І завжди проблеми з автомобілями: у Сент-Луїсі проміняли «Студебекер» 1942-го року випуску (у нього, як і у Селюка, був виробничий брак) на старий перегрітий лімузин «Паккард», ледь доїхали до Канзас-Сіті й придбали «Форд», що, як виявилося, жер пальне мов скажений, проміняли його на джип, який ми занадто розігнали (а вони на трасі нікудишні) – і щось там у ньому спалили, пошукавши довкола, повернулися до старого «Форда V-8». Ми дісталися куди треба, тому ніщо не могло зрівнятися з його двигуном, жер він там пальне чи ні.

І тягар США нависає над нами, як не нависає жоден інший тягар у цілому світі, він гірший, ніж тягар Анд, високогірних містечок, холодного вітру із зображених на поштових марках гір, слабкого вітерця, який нагадує застряглу в горлі смерть, гірший за тягар річкових міст Еквадору, малярії, сірої, наче схована під чорним стетсонівським капелюхом наркота, гірший, ніж дульнозарядні дробовики, ніж грифи, які клюють брудні вулиці – і ніж те, на що наштовхуєшся, сходячи з порому Мальмо у Швеції (жодних тобі податків на перевезення стероїдів), воно вибиває з тебе усі ті дешеві неоподатковані стероїди й обламує: відведені посеред міста погляди (а здається, що всі міста у Швеції побудовані довкола кладовищ), і немає чим зайнятися увечері, жодного тобі бару, жодного кінотеатру, тож я добиваю останній косяк танжерського драпу й кажу: «Нумо, Кей-І, повернімося краще на пором».

Та тягар США не схожий на жоден інший. Його не бачиш, не знаєш звідки він береться. Візьміть до прикладу який-небудь із коктейль-барів наприкінці вулиці з розвилкою – у кожному кварталі є свій бар і аптека, ринок і цілодобова крамниця з алкоголем. Ти заходиш туди, й воно тебе вражає. Але ж звідки воно береться?

У цьому винні не бармен, не відвідувачі, не вершкового кольору пластик, який обрамлює барні стільці, не тьмяне неонове світло. І навіть не телевізор.

І наші звички залежать від цього тягаря так, як ти залежиш від кокаїну, щоб утриматися від коксового відходняку. І наркота тут найгірша. Тож так ми й сидимо у цьому безгероїновому місті, виключно на сиропі від кашлю. Ми вибльовуємо сироп і женемо далі й далі, холодний весняний вітер свистить цим старим звалищем, обдмухуючи наші тремтливі, хворі, спітнілі тіла, й нас охоплює та застуда, яку переживаєш завжди, щойно з тебе починає виходити наркота…. І ми женемо крізь облущений краєвид із мертвими, розкиданими на дорозі броненосцями, грифами над болотами й пеньками кипарисів. Мотелі з сосновими стінами, газовими обігрівачами, тонкими рожевими пледами.

Мандрівні шахраї і кінчені закидозники підпалили техаських «фармацевтів»….

У той же час ніхто при здоровому глузді не підніме руку на «фармацевтів» луїзіанських. Закон Штату про Наркоту.

Нарешті дісталися Хьюстона, де я знав одного аптекаря. Я не був там уже п’ять років, але він підводить очі, впізнає мене з одного швидкого погляду, лише киває й каже: «Зачекай коло каси….»

Тож я сідаю і випиваю чашку кави, а незабаром підходить він, сідає поруч і питає: «Що ти хочеш?».

– Кварту опіумної настоянки й сотню нембі⁷.

Аптекар киває: «Повертайся за півгодини».

І коли я повертаюсь, він простягає мені пакунок і говорить: «За це – п’ятнадцять доларів…. Будь обережним».

Ширятися парегориком – страшенна морока, спершу треба, щоб вигорів спирт, тоді гасиш вогонь і набираєш цю коричневу рідину у піпетку – потрібно колоти у вену, інакше трапиться абсцес, а зазвичай це й закінчується абсцесом, куди б ти його не колов. Найкраще випити його вкупі з барбі⁸…. Тож ми заливаємо настоянку у пляшку перно і вирушаємо у напрямку Нью-Орлеану через райдужні озера й помаранчеві спалахи газу, болота і сміттєзвалища, неонові арабески мотелів і карибських сутенерів, котрі з цих острівків сміття матюкають автомобілі, які проїжджають повз….

Нью-Орлеан – це мертвий музей. Нюхаючи валіум, ми прогулюємося пішохідною зоною і одразу ж знаходимо баригу. Це маленьке місце, фараони завжди знають, хто штовхає, тож і барига знає, що йому тут усе до сраки, він продає будь-кому. Ми затарюємося геричем і повертаємося на трасу у напрямку Мексики.

Знову через озеро Чарльз і сповнену гральних автоматів сільську місцевість, південний край Техасу, шерифів, котрі вбивають негрів, шерифів, які оглядають нас і перевіряють документи на авто. Коли ти перетинаєш мексиканський кордон, камінь спадає з серця, і раптом між тобою й навколишнім краєвидом вже немає жодних перепон, лише пустеля, гори й грифи; маленькі цятки, що кружляють довкола, й інші, які пролітають так близько, що чути, як їхні крила розсікають повітря (сухий такий шурхіт), а щойно вони що-небудь забачать, зриваються з блакитного неба, цього подертого блакитного мексиканського неба униз, націлившись прямо у чорну вихлопну трубу автомобіля…. Їхали ми цілу ніч, на світанку прибули у теплу туманну місцину, сповнену гавкітливими псами і звуками стічної води.

– Томас і Чарлі, – мовив я.

– Що?

– Так називається це місто. Розташоване на рівні моря. Звідси нам ще тисячу футів дертися вгору.

Я вмазався і вклався спати на задньому сидінні. Лупіта керувала машиною добре. Це помітно одразу ж, щойно хтось сідає за кермо.

Мехіко-Сіті, де вона сидить, наче ацтекська Богиня Землі, роздаючи свої лайна варті папірці з наркотою.

– Продавати – це більше звичка, ніж нагальна потреба, – каже Лупіта. У непотрібних бариг залишається звичка контактувати з клієнтами, і цього з них не вибити. Серед агентів усе так само. Наприклад, Бредлі Скупник. Найкращий агент відділу боротьби з наркотиками. Будь-хто мав би його за нарколигу. (Примітка: «Мати» у сенсі зацінити і сприйняти). Тобто він може підійти до бариги та запросто отримати своє. Він настільки непізнаваний, сірий та примарний, що барига потім його й не згадає. Таким чином він зливає їх одного за одним….

Але Скупник починає дедалі більше скидатися на нарколигу. Він не п’є. У нього не встає. У нього випадають зуби. (Як у вагітних, котрі годують незнайомців, випадають зуби, так і наркомани втрачають свої пожовтілі ікла, годуючи залежність). Він постійно смокче льодяник. Його улюблений – «Бейбі Рутс».

– Бачити, як відразливо Скупник всмоктується у свої льодяники, справді бридко, – кажуть копи.

Скупник набуває загрозливого сіро-зеленого кольору. Його тіло виробляє свою власну наркоту чи-то її аналог, і це – факт. У Скупника – постійні зв’язки. Можна сказати, у нього є Внутрішній Барига, або ж принаймні – він так думає.

– Я просто сидітиму у своїй кімнаті, – каже він. – Ідуть вони всі на хуй. Дебіли з обох боків. Я – єдина повноцінна людина в усій індустрії.

Проте єн проходить крізь нього, неначе чорний вітрюган, що пробирає до самих кісток. Тож Скупник впольовує молодого наркета й за відповідні послуги дає йому папірець з наркотою.

– Гаразд, – каже малий, – то чого тобі хочеться?

– Я лише хочу об тебе потертися і вмазатися.

– Ух… Що ж, згода… Але чому б просто по-людськи не подуплитися?

Пізніше цей малий сидить у готелі «Волдорф» із двома своїми колегами й змочує у питві фунтовий кекс.

– Найогидніше з того, на що я зголошувався, – каже він. – Якось він весь стає таким м’яким, наче плоть на животі, і так бридко мене огортає. А потім вкривається чимось мокрим, наче якоюсь зеленою кінчею. Думаю, він отримує щось типу жахливого оргазму…. Я ж, весь у цій зеленій гидоті, вдаю, що майже кінчаю й сам, а від нього смердить, як від гнилої канталупи.

– Ну ти все ж таки легко відмазався.

Малий покірно зітхає: «Так, певно, можна звикнути до всього. Завтра я зустрічаюся з ним знову».

Звичка Скупника стає дедалі сильнішою. Йому потрібно заряджатися кожні півгодини. Іноді він обходить дільниці й підмазує варту, щоб його впустили в камеру з нариками. Доходить до того, що вже жодна кількість контактів його не задовольняє. Саме тоді його й викликає до себе Окружний Наглядач:

– Бредлі, твоя поведінка стала причиною появи деяких пліток – і заради твого ж блага, сподіваюся, що це лише плітки – настільки невимовно огидні, що…. я маю на увазі жінку Цезаря… гм… справа в тому, що Відділ не має викликати жодних підозр… особливо таких підозр, причиною яких, вочевидь, став ти. Ти псуєш репутацію усієї індустрії. Ми вже все підготували для твого негайного переведення.

Скупник кидається на підлогу й повзе до Наглядача.

– Ні, Боссе, ні… Відділ – це все моє життя.

Він обціловує руку Наглядача, запихаючи його пальці собі до рота (Наглядач має відчути його беззубі ясна), жаліючись, що він втратив зуби «шаме там».

– Прошу, Боссе, я підтиратиму Вам зад, я пратиму Ваші брудні гандони, я чиститиму Вам туфлі своїм носом….

– Та це ж – найогидніше!! Невже у тебе немає почуття власної гідності? Хочу тобі сказати, що відчуваю жахливу відразу. Я маю на увазі, в тобі щось зогнило і тхне від тебе, як від купи гною, – він затуляє носа ароматизованою серветкою. – Мушу попросити тебе негайно ж звільнити мій офіс.

– Я готовий на все, Боссе, на все, – його понищене обличчя розпливається у жахливій посмішці. – Я досі молодий, Боссе, і, коли в мені закипає кров, доволі сильний.

Наглядач відригує у серветку і безвільною рукою вказує Скупнику на двері. Скупник підводиться, замріяно дивлячись на нього. Його тіло починає хитатися, наче паличка в руці чаклуна. Його несе уперед….

– Ні! Ні! – кричить Наглядач.

– Шльоп… шльоп шльоп.

Скупника знаходять годину потому, він дрімає у кріслі наглядача. Сам Наглядач безслідно зник.

Суддя: «Все вказує на те, що Ви якимось невідомим чином е… асимілювалися з Окружним Наглядачем. На жаль, у нас немає доказів. Я б Вас засудив до ув’язнення або ще краще – відіслав би Вас до відповідного закладу, однак мені не відоме жодне місце, яке б підійшло для людини Вашого типу. Проти власної волі я мушу Вас звільнити».

– Такого треба тримати в акваріумі, – каже офіцер, котрий затримав звинуваченого.

Скупник ширить страх серед усієї індустрії. Наркомани й агенти зникають. Неначе кажан-вампір, він випускає наркотичні міазми, вологий зелений туман, що знерухомлює жертви і робить їх безпорадними у його всеохопній присутності. А вмазавшись, немов ситий удав, на кілька днів впадає у сплячку. Врешті-решт його упіймали, коли він саме перетравлював Комісара Нарковідділу, і знищили за допомогою вогнемета – суд присяжних постановив, що вжиті заходи були виправданими, оскільки Скупник, як людина, втратив своє громадянство і в наслідок цього став істотою, яка не належала до жодного з видів та становила загрозу для наркоіндустрії на всіх її рівнях.

У Мексиці фішка полягає в тому, щоб розшукати місцевого нарколигу з рецептом, за яким йому видають певну кількість наркотиків щомісяця. Нашим баригою став Старий Айк, котрий більшу частину свого життя провів у Штатах.

– Я подорожував з Ірен Келлі, а вона була веселою бабою. У Бьютті, штат Монтана, її від коксу на глюки поперло, то вона тоді бігала по всьому готелю і верещала, що за нею женуться китайці-донощики з м’ясними тесаками. У Чикаго я знав одного стукача, котрий нюхав кокс у формі кристаликів, блакитних таких кристаликів. І от його хапає дурка, він кричить, що його переслідують федерали, мчить провулком і встромляє голову у смітник. А я кажу: «Що це ти робиш?» – а він говорить: «Відвали, інакше я тебе застрелю. Мені треба надійно сховатися».

Ми отримуємо трохи коксу чи якоїсь іншої наркоти за рецептом. Його, синку, треба гасити в вену. Ти відчуваєш, як він входить, чистий і холодний, крізь твій ніс та горло, потім хвиля чистої насолоди проходить крізь мозок, запалюючи коксові рецептори. Твоя голова розривається від білих вибухів. Через десять хвилин хочеться ширнутися ще… ти підеш по місту у пошуках дози. Проте, якщо ти не знаходиш кокс, ти їси, спиш і забуваєш про нього.

Це – попіл мозку, потреба без відчуття і без тіла, потреба прикутого до землі привида, прогіркла ектоплазма, що вилазить зі старого наркомана, котрий кашляє та плюється у ранковій ломці.

Одного ранку ти прокидаєшся, вмазуєшся спідболом⁹, і відчуваєш, як мурахи пробігають у тебе під шкірою. Чорновусі копи 1890-х років блокують двері і пригинаються під вікнами, кривлячи губи над своїми блакитними рельєфними значками з жирними написами. Наркомани марширують кімнатою, співаючи мусульманську поховальну пісню, несуть тіло Білла Ґейнза, стигмати його ран від уколів голки сяють блакитним вогнем. Цілеспрямовані детективи-шизофреніки винюхують твій нічний горщик.

Це – коксові глюки…. Відкинься, будь холоднокровним і вколи побільше морфію з військової аптечки.

День Мертвих: Я відшукав своїх і з’їв цукровий череп, що належав моєму малому Віллі. Він заплакав, і мені довелося вийти за іншим. Я пройшов повз коктейль-бар, де лаяли букмекера, котрий приймав ставки на хай-алай¹⁰.

У Куернавака – чи це було в Таско? – Джейн познайомилася із сутенером-тромбоністом і зникла у хмарі драпового диму. Цей сутенер був одним із тих, хто розводиться про флюїди та дієти – це означає, що він принижує жіночу стать, змушуючи своїх дівок слухати все це лайно. Він постійно розширював свої теорії… він влаштовував дівці опитування і погрожував її вигнати, якщо вона не запам’ятала кожен нюанс його останнього нападу на логічне мислення та людське розуміння.

– Тепер, мала, тобі це даю я. Але якщо ти від мене цього не візьмеш, то я нічого не зможу вдіяти.

Він був ритуальним планокуром і дуже по-пуританськи ставився до наркоти, як це роблять деякі курці. Він стверджував, що драп дає йому можливість відчути суперблакитні гравітаційні поля. У нього щодо всього була своя теорія: яка білизна корисна для здоров’я, коли пити воду і як підтирати сраку. Він мав лискуче червоне обличчя і великий, розширений донизу, рівний ніс, маленькі червоні очі, що спалахували, коли він дивився на дівку, і згасали, коли натрапляли на що-небудь інше. Плечі у нього були надзвичайно широкі й помітно деформовані. Поводився він так, наче інших чоловіків не існувало, передаючи свої замовлення в ресторанах і крамницях чоловічому персоналу через жінку-посередника. І жоден Барига ніколи й ногою не ступав у його задушливу таємну хазу.

Тож він відмовляється від наркоти й дістає драп. Я зробив три тяги, Джейн поглянула на нього і її плоть кристалізувалася. Я підірвався з криком «Мені страшно!» і вибіг з будинку. Випив у маленькому ресторанчику бокал пива – оздоблений мозаїкою бар, футбольні таблиці й афіші боїв биків – дочекався автобуса до міста.

Рік потому в Танжері до мене дійшли чутки, що вона померла.

Примітки

1. Ліга Плюща – асоціація восьми приватних американських університетів, що розташовані в семи штатах на північному заході США. Назва походить від плюща, який росте на старих стінах їхніх будівель. Вважається, що члени ліги вирізняються високоякісною освітою.

2. Малий Абнер – сатирична серія коміксів про вигадане сімейство сільських жителів.

3. Джо Ґулд – Джозеф Фердінанд Ґулд (1889-1957), ексцентричний представник американської богеми, відомий також як Професор Чайка. Здебільшого він жив на вулицях Нью-Йорка і вдавав, що написав найдовшу книгу в історії літератури під назвою «Усна історія сучасного світу», у що багато-хто вірив. Він полюбляв перед публікою імітувати поведінку чайки.

4. Smiles – композиція Лі С. Робертса.

5. I’m in the Mood for Love – популярна пісня Джиммі МакГага.

6. They Say We’re Too Young To Go Steady – пісня джазмена Джона Колтрейна.