Інтерв'ю з перекладачем Романом Осадчуком

Роман Осадчук про ремесло перекладача, про улюблені твори та авторів, про літературу й подорожі, а також про багато чого іншого.
Картинка - Інтерв'ю з перекладачем Романом Осадчуком

Пане Романе, ви перекладаєте вже кілька десятиліть. Тож пропоную для початку трохи повернутися в минуле. Що саме спонукало вас взятися за ремесло перекладача? Можливо, це був вплив рідних (як відомо, ваш тато також був поетом та перекладачем) або ж власні літературні зацікавлення?

Подібно до оповідача повісті Сартра «Слова» я виріс серед книжок великої домашньої бібліотеки. Пам'ятаю, що в дитинстві я часто читав корінці книжок, натрапляючи на незнайомі мені екзотичні імена. Коли тато брав мене з собою до друзів, то в них дуже часто також було багато книжок. Пригадую, якось у дошкільному віці я гостював з батьком у художника Андрія Німенка. Поки дорослі розмовляли, я роздивлявся книжки і натрапив на книжку іноземною мовою. Тоді мене особливо захопила маленька друкована літера «g», можливо, тоді мені вперше захотілося вміти читати цими інакшими літерами.

А пізніше, вже підлітком, я дуже любив прогулянки з батьком до книгарні «Сяйво», по дорозі він розповідав мені про різні письменницькі справи, а додому ми частенько поверталися з двома пакунками, обгорнутими сіруватим папером і перетягнутими шпагатом. Там були наші нові книжкові скарби.

Вже з цих двох епізодів зрозуміло, що вирішальна роль в моєму зацікавленні літературою та перекладом належить моєму батькові — Петрові Осадчуку. Він був насамперед поетом, але також і перекладачем поезії. Добра половина його приватної бібліотеки — це була поезія. Тут були не лише всі примітні українські автори, а й дуже багато перекладних поетичних збірок. Коли ми їхали у відпустку, тато брав з собою не менше десяти-п'ятнадцяти переважно поетичних книжок. Нерідко саме під час відпусток він займався поетичним перекладом. Пам'ятаю, як він читав нам свої переклади Аттіли Йожефа, Атома Ярджаняна (Сіаманто), Звіада Гамсахурдіа та інших.

У той час поети багато перекладали за підрядником. Так само робив і мій батько, але він надавав перевагу безпосередньому спілкуванню зі знавцем або носієм мови, який зробив підрядник. Він хотів чути, як звучить оригінальний вірш, відчути його ритміку й просто послухати звучання невідомої йому мови. А потім з підрядника виходив поетичний текст. Коли я слухав, як батько читає свій переклад, мені здавалося, що той вірш не може звучати інакше, так ніби чужоземний поет і справді написав вірша українською мовою.

Думаю, що зацікавлення іноземними мовами та літературами було також пов'язане з закритістю СРСР, коли чи не єдиними подорожами до інших країн могли бути книжки.

Тож я вже у старших класах визначився, що хотів би вивчати іноземні мови. Мене приваблювала іспанська, але врешті я обрав французьку. Після закінчення школи 1984 року я вступив до французького відділення факультету романо-германської філології Київського університету.

Чи застали ви той час, коли ще діяла совєтська цензура і не можна було перекладати все, що хочеться?

Вперше я опублікував свої поетичні переклади 1989 року. Це були вірші марсельського поета Іва Бруссара, з яким я познайомився на відпочинку в Абхазії. У той час СРСР уже доживав свого віку, у пресі з'явилася маса публікацій про сталінські репресії та про заборонених раніше українських авторів. 1990 року з'явилися двотомники Миколи Зерова та Миколи Хвильового, 1991 року — вибране Валер'яна Підмогильного. Тобто справжньої радянської цензури я вже не застав. Про неї я знав лише з розповідей батька.

Хоча тут варто згадати, що моїм першим великим перекладом була історична монографія французького історика українського походження Володимира Косика, «Україна й Німеччина в Другій світовій війні». І хоча цензура тоді вже наче була доволі дірявою, але й досі існували КДБ і КПРС, а Україна офіційно ще називалася УРСР. Мій переклад був надрукований у США в українському діаспорному видавництві. Пригадую, я ще розмірковував над тим, чи не буде краще підписати цей переклад псевдонімом, але потім, можливо, дещо легковажно, відкинув цю думку.

Наприкінці 1980-х та на початку 1990-х років я був перекладачем-початківцем і не міг щось пропонувати видавцям, власне, я й не знав добре сучасних іноземних авторів, які в нас не публікувалися. Під час навчання в університеті в середині 1980-х років великим магнітом для мене були книгарні «Іноземна книга» на Великій Васильківській (тоді Червоноармійській) та «Букініст іноземної літератури» біля Либідської площі. Думаю, я витрачав там більшу частину моєї щомісячної стипендії, яка становила 40 рублів. У цих книгарнях продавали справжні французькі книжки, але це були переважно класики, найекзотичнішою авторкою, яка мені тоді трапилася, була Наталі Саррот. Про інших, сучасних або замовчуваних в СРСР французьких авторів, я довідався лише тоді, коли з початку 1990-х почав їздити до Франції.

Кінець 80-х і особливо 90-ті був часом нової відкритості до світу. Яких саме авторів ви тоді перекладали, і чому вам було важливо, щоб саме вони зазвучали українською?

Фактично в 1990-ті я перекладав небагато, переважно це були поезії авторів, які мені особливо подобалися. Тоді я переклав поезії Рене Шара, Поля Валері, Франсіса Понжа, Блеза Сандрара, Жульєна Ґрака, Ганса Карла Артманна, Октавіо Паса та інших. Було декілька публікацій у журналах «Всесвіт» та «Світо-Вид», були невеликі замовлення від видавництв.

Моїм першим великим перекладацьким проектом, який я повністю розробив сам, був переклад вибраних творів Клода Сімона, опублікований 2002 року. Тоді я вперше обрав автора й ті твори, які я хотів перекласти, а також написав післямову. З творчістю Клода Сімона я познайомився 1992 року у Франції. Тоді я прочитав декілька його романів, і мені здавалося, що в Україні так ще ніхто не писав. Мене зачарували його величезні поетичні описи, складні сюжетні побудови, хоча сам сюжет губився серед строкатих картин минулого, які часто були доволі лячними, особливо коли йшлося про війну. Достатньо згадати опис мертвого коня, який вже почав розкладатися й, лежачи в калюжі, ніби поступово перетворювався на землю. Мені здавалося, що Сімону вдається виходити за межі лінійного тексту, й розрізнені картини в якусь мить оживають, щоб потім знову завмерти. Ці тексти нагадували мені величезний, трохи загрозливий годинник, в якого серед тиші раптом здригається стрілка й скаче на одну поділку далі. Тож я обов'язково хотів перекласти його, хоча спершу навіть не уявляв, як це звучатиме українською.     

Ви перекладаєте з двох мов, німецької та французької? Чому саме ці дві мови? Чи є відмінність між перекладом із французькою та перекладом з німецької? Якщо так, то в чому вона полягає.

Я охоче перекладав би і з інших мов, але тут справа в економії зусиль. Моєю головною іноземною мовою довгий час була французька, оскільки я закінчив французьке відділення факультету романо-германської філології, але ось уже 20 років я живу в Німеччині, й за цей час німецька як мова щоденного спілкування стала зовсім звичною.

Я не думаю, що існують якісь принципові, об'єктивні відмінності між перекладом з французької та німецької. Особисто я, напевно, прочитав більше книжок французькою, ніж німецькою, зате німецькі мовні реалії знаю краще, адже живу тут значно довше, ніж перебував у Франції.

Відповідно, іншими мовами я володію гірше, оскільки не мав нагоди довший час перебувати в країнах, де ними розмовляють.

Хотілось би колись повернутися, наприклад, до іспанської, насамперед через творчість Роберто Боланьо, досі невідомого в Україні. Мене особливо захоплює його роман «2666», який, фактично, є поєднанням п'яти романів. Боланьо, знаючи про свою смертельну недугу, хотів написати п'ять окремих творів, поєднаних спільними темами та персонажами, аби після його смерті родина могла якийсь час перебитися, публікуючи його ще не видані твори. Проте врешті сам Боланьо вирішив, що буде краще надрукувати роман однією книгою. Роман «2666» є дуже багатоплановим: тут і комічні пригоди чотирьох літературознавців з різних країн, і виснажливі описи жахливих убивств у пустелі Сонора неподалік від міста Сьюдад-Хуарес, і загадковий письменник Ганс Райтер, який ховається за псевдонімом Бенно фон Аркімбольді, а його головний роман — «Річки Європи» — присвячений Дніпру. Переклад цього нестерпно-дивовижного роману був би важливою подією для українського перекладацтва.

Якими з перекладених вами авторів/творів ви найбільше пишаєтесь? Які з них насамперед порадили б нашим читачам?

Мені особливо цікаво відкривати нові для українського читача імена або перекладати класичні твори, які неодмінно повинні бути перекладені кожною розвинутою мовою.

Важливим був і залишається для мене Клод Сімон, про якого я вже згадував. Свого часу я обов'язково хотів перекласти головну працю Анрі Берґсона «Творча еволюція», яка вразила мене своєю сміливістю й незвичайною, як для філософської праці, метафоричністю. Переклад вийшов у видавництві Жупанського 2010 року. До цього перекладу я не лише написав післямову, а ще й склав спеціальний покажчик метафор.

Фактично кожен великий переклад є особливим періодом життя перекладача. Отже, твір до перекладу має бути настільки цікавим, що перекладач готовий віддати йому частку свого життя, тобто певний час жити з ним і в ньому. Так було, наприклад, з перекладом «Зачарованої гори», який тривав близько п'яти років. Принаймні це було трохи менше, ніж перебування Ганса Касторпа в санаторії Давоса. Іноді перекладач настільки вживається у твір, який перекладає, що починає мимовільно наслідувати його персонажів. Перекладаючи «Зачаровану гору», я був серйозно захворів і принаймні якусь частину перекладу зробив у санаторії, де мав чудову нагоду спостерігати за реальними пацієнтами, порівнюючи їх із персонажами роману.

Захопливою була для мене робота над романом Луї-Фердінана Селіна «Смерть у кредит», оскільки йшлося про Париж та мій улюблений період часу між двома світовими війнами, який здається мені значущим і, можливо, в чомусь пророчим для сьогодення.

Дуже охоче я взявся також за переклад роману Альфреда Дебліна «Берлін Александерплац». Адже таким чином виходив своєрідний диптих міст: селіновий Париж та дебліновий Берлін. До того ж у Берліні я кілька років працював у Державній бібліотеці й добре знав місто, з'їздивши його вздовж і впоперек на велосипеді. Потсдамська площа, Моабіт, Панко, Теґель, Турмштрасе були не просто географічними назвами з роману, а місцями, які я добре знав.

Саме таке відчуття близькості місця дії роману чи його персонажів є надзвичайно важливим для того, щоб вийшов вдалий переклад. Саме таке почуття близькості я відчував до героїв творів В. Ґ. Зебальда та до нього самого. Можливо, тому, що подібно до Зебальда значну частину життя прожив за кордоном, і Україна існувала для мене в щоденному житті у вигляді новин та книжок українських авторів.

Підсумовуючи, можна сказати: Клод Сімон, Томас Манн, Анрі Берґсон, Луї-Фердінан Селін, Альфред Деблін та В. Ґ. Зебальд — це ті автори, які були визначальними для мене в певні періоди життя, ті автори, до яких я охоче повертаюся знову і знову, і саме їх я щиро порекомендував би новим читачам.

Які книжки і яких авторів вам найбільше хотілося б перекласти українською? Чому саме ці твори?

У мене є автори, яких я відкрив для себе вже багато років тому, але так досі й не було нагоди їх перекласти. Проте щодо деяких з них мені здається, що я все одно перекладу їх колись, навіть якщо це буде спершу для шухляди. Таких авторів у мене десь півтора-два десятки, але тут я обмежуся трьома: Жульєн Ґрак, Жорж Перек, Поль Валері.

Вірші Жульєна Ґрака в моєму перекладі колись я показав Віктору Кордуну, і він опублікував їх у журналі «Світо-Вид». Але Жульєн Ґрак насамперед блискучий прозаїк. В його письмі мене захоплює вміння передавати ледь видимі порухи в щоденному житті, які є передвісниками великих змін. Найвідоміший його роман «Узбережжя Сирта» (1951) розповідає про фіктивне місто-державу Орсенна, якій загрожує Фарґестан, загадкова країна, що розташована по той бік моря. Подібний настрій завмерлого часу, в якому визрівають несподівані катастрофи, описаний і в його невеликому романі «Балкон у лісі» (1958). Події роману відбуваються під час так званої «дивної війни» (3 вересня 1939 — 10 травня 1940), коли Франція і Німеччина перебували в стані війни, але відкритих бойових дій майже не велося. Головний герой курсант Ґранж був відряджений до Арденн, де він тримає оборону в одному з протитанкових дотів. Але оскільки бойових дій немає, то курсант переважно прогулюється лісом, відвідує сусіднє село й закохується в сільську дівчину Мону. З часом події в романі стають дедалі ірреальнішими, і врешті завмерла ідилічна картина розверзається безоднею.

Інший автор — Жорж Перек — досі гідно не представлений українською мовою. Він, безперечно, є найцікавішим представником угруповання письменників-експериментаторів УЛІПО. Насьогодні перекладено лише його «Речі» та «W, або спогад дитинства». Я з радістю переклав би його дивовижно-поетичного «Чоловіка, який спить» та роман-будинок «Життя. Інструкція до експлуатації». В цьому романі Перек поквартирно розповідає історії людей, які мешкають в одному багатоповерховому будинку, ці історії надзвичайно строкаті, часом вони несподівано переплітаються, часом розходяться в протилежні напрямки. 

Останній автор — Поль Валері — пов’язаний у мене зі спогадами про батька, який постійно мав із собою томик його творів у російському перекладі  й часто зачитував з нього окремі уривки чи сентенції. Валері відомий у нас як поет завдяки досконалим перекладам Михайла Москаленка, проте у Франції його шанують насамперед як філософа та автора «Зошитів», які Валері вів протягом сорока років, щоранку роблячи нотатки на найрізноманітніші теми. Коли я вперше приїхав до Парижа влітку 1990 року, то в книгарні Gilbert Jeune придбав перший том його «Зошитів», тематично впорядкований Джудіт Робінсон-Валері. Колись я навіть переклав із цих зошитів його так звані «абстрактні вірші», але вони поки що залишилися неопублікованими. Мрію про те, що матиму нагоду перекласти томик інтелектуальної прози Валері: його «Вступ до методу Леонардо да Вінчі», «Вечір з паном Тестом», «Евпалінос», «Діалог дерева» та деякі уривки із «Зошитів».

Для вас переклад це просто фах чи все ж талант? Іншими словами, чи кожен може стати хорошим перекладачем, чи це значною мірою вроджене вміння?

Переклад споріднений із музикою. Французьке слово un interprète означає «тлумач», «усний перекладач», але також «виконавець музичних творів». Практично кожен, хто має достатньо терпіння й наполегливості, може опанувати гру на музичному інструменті, так само майже кожна людина, яка активно цікавиться мовами й літературою, може стати перекладачем. Але, як і в музиці, справжній віртуоз у перекладі — велика рідкість. Добрим перекладачем можна стати після багатьох років роботи з текстами. І левину частку перекладацької роботи робитимуть не віртуози, а добротні перекладачі. Ті, хто постійно працює з мовою, хто постійно самовдосконалюється. Саме на них тримається основна робота, саме вони створюють те творче підґрунтя, на якому виростають справжні майстри. 

Цього року у видавництві «Комубук» вийшов ваш переклад знаменитого «Аустерліца» В. Ґ. Зебальда, зараз готується інший його роман — «Кільця Сатурна», який також переклали ви. Чим цей автор важливий для вас особисто? І чим він важливий загалом? Як для сучасної Німеччини, так і для України?

Знайомство із Зебальдом було для мене справжнім одкровенням. Уже з перших сторінок роману «Аустерліц» я був у захваті від його неспішної, уважної до деталей манери письма. Ще більше мене подивувало, що Зебальд детально цитує роман «Зоосад» Клода Сімона, який я обов'язково хотів перекласти українською і врешті переклав для видавництва «Юніверс». Ця письменницька робота над проминулим часом, вибудовування складних взаємозв'язків між спогадами, місцями пам'яті та новими враженнями нагадує прустівську манеру письма. Але матеріал, з яким працює Зебальд, дуже болючий: на макрорівні — це світова війна, голокост, окупація, масове насильство; на індивідуальному рівні — втрата батьків, мови, рідної країни.

Мені дуже імпонує його манера відтворення минулого з ніби незначних, але конкретних деталей, які найчастіше виявляються зовсім не вигадкою, а реальністю. Це коливання між фіктивною оповіддю та історичною правдою нагадує мені оповіді очевидців подій, які завжди є дуже суб'єктивними, але містять свою, ніким не побачену маленьку правду. Мене захоплює вже сам меланхолійний настрій творів Зебальда. Годі назвати його оптимістом, але його письмо викликає позитивні емоції. Говорячи про втрати минулого, Зебальд дивовижним чином оживляє минуле, яке ніби стає власним спогадом читача.

Дуже цікавим є роман Зебальда «Кільця Сатурна». З першого погляду — це фіктивна мандрівка східним узбережжям Англії, але ця мандрівка вибудована всуціль із реальних фактів, хай якими дивовижними вони здаються. Ніби в музичному творі, певні теми роману повертаються знову і знову, так ніби це поєднані гравітацією частки матерії, з яких складаються кільця Сатурна. З кожним новим обертом вони повертаються до читача в дещо іншому ракурсі. Водночас кільця Сатурна — метафора минулого зруйнованого світу, від якого залишилися самі уламки, поєднані невидимою силою пам'яті, за допомогою якої вони оживають на сторінках роману у вигляді картин минулого.

Мені здається, що ця увага до деталей, ця робота з минулим дуже важлива для сучасного світу й зокрема для України, коли багато людей спізнали світоглядних розчарувань, згубили орієнтири, зазнали особистих втрат. Я був дуже втішений, коли в одному з інтерв'ю про роман «Амадока» Софія Андрухович згадала Зебальда як одного з авторів, що мав вплив на її письменницьку роботу з пам'яттю.

Ви вже багато років живете в Німеччині. Наскільки, на вашу думку, сучасна німецька література відрізняється від української і чим саме? Кого з сучасних німецьких авторів ви б порадили нашим читачам?

Щороку я відкриваю для себе нові талановиті імена як у Німеччині, так і в Україні. І там, і там з'являються непересічні твори, які заслуговують на увагу багатьох людей. Звичайно, між сучасними українською та німецькою літературами існують певні тематичні та жанрові відмінності, але, напевно, головна різниця — в масштабах книжкового ринку.

Німецький книжковий ринок незрівнянно більший за український. В Німеччині близько 3000 книжкових видавництв. Тут є видавництва, засновані в XVI-XVII століттях, які досі працюють. Дохід книжкових видавництв складає понад 5 млрд євро на рік. Всі ці дані не є літературою як такою, але це тло, на якому розвивається німецька література. Адже велика кількість видавництв означає, що існує чимало нішевих видавців, які публікують тексти не для загалу, часто експериментальні, тексти забутих авторів, або ці видавництва мають дуже вузьку спеціалізацію. У мене є кілька десятків таких улюблених нішевих видавництв, на кшталт віденського Septime або берлінського Matthes & Seitz.

З іншого боку 78 % доходу роблять всього 2 %  видавництв, що свідчить про велику концентрацію, а це в свою чергу веде до дедалі більшої комерціалізації літератури, до блискавичної реакції потужних видавництв на якісь великі суспільні події, коли часом актуальність витісняє на друге місце якість тексту. Ось, наприклад, зараз у великих німецьких книгарнях можна побачити не менше півтора десятка книжок про коронавірус. Деякі з них здаються справді цікавими, а деякі складають враження, що вони «склепані» нашвидкоруч і були видані тільки через актуальність теми. Водночас, якщо говорити про художню літературу, то в Німеччині не може не вражати її дивовижне різноманіття.

Аби підтвердити свої слова про різноманіття сучасної німецької літератури, я хотів би назвати три прізвища, які, швидше за все, в Україні нікому не відомі — це Петер Курцек, Сивілла Берґ та Рауль Шротт. Ці три автори геть різні як за стилістикою, так і за тематикою своїх творів.

Петер Курцек є автором витонченої поетичної прози, у своїх творах він переважно описує життя в гессенській провінції. Надзвичайно цікавим є його аудіопроект «Літо, яке залишається» (2007). Поетичність Курцека не силувана, це, власне, його природна манера говорити й оповідати. У «Літі, яке залишається» він розповідає слухачам про своє дитинство, не спираючись на жоден готовий текст.

Сивілла Берґ є авторкою селінівського типу. Її найуспішніший роман GRM. Brainfuck (2019) присвячений молодіжним напівкримінальним субкультурам Великої Британії, які вона більше року досліджувала на місці. Мова її роману різка, часто брутальна, сам роман виглядає як антиутопія, але, за словами авторки, йдеться про наше сьогодення, про прошарки, з якими читачі паперових книжок, як правило, ніколи не стикаються.

Інший автор — Рауль Шротт — є поетом, перекладачем і дослідником античних цивілізацій. Особливо відомими є його прозовий переклад «Іліади» та переклад «Епосу про Гільгамеша». Цікаво, що Рауль Шротт навчався в Університеті Східної Англії, коли там викладачем працював В. Ґ. Зебальд, який мав на нього чималий вплив. Дуже цікава книжка Шротта «Перша Земля. Епос» (2016), над якою він працював сім років. Задум автора був божевільно-амбіційним. Наслідуючи античних авторів, він вирішив написати велетенську поему-космогонію про виникнення Всесвіту, Землі, життя і людини, спираючись при цьому на найновіші наукові дані. Шротт віртуозно змінює місця дії, стилістику й ритм своєї поетичної оповіді, вживлює в неї стилізовані елементи давніх епосів та мову сучасних засобів комунікації, а завершує твір прозовим додатком на 200 сторінок, який містить короткий науково-популярний виклад історії Всесвіту від великого вибуху до виникнення людської мови. Це справді дивовижна книжка й, напевно, нереальний перекладацький проект.

Ви досить багато подорожуєте Німеччиною та Європою загалом. Як такі подорожі пов’язані з вашою перекладацькою роботою? Це просто відпочинок, пошук натхнення чи щось іще?

Останні вісімнадцять років я завжди подорожую зі своїми дітьми, тобто це насамперед пізнавальні поїздки, надзвичайно важливі у дитячому та підлітковому віці. Але вибір мети подорожі нерідко має літературний підтекст. Так під впливом «Мага» Джона Фаулза я неодмінно хотів провести відпустку на одному з грецьких островів, врешті я обрав найбільший острів — Крит, оскільки також хотів більше дізнатися про мінойську культуру, якою вже давно цікавився. Прогулюючись грецькими вулицями, я іноді згадував роман Клода Сімона «Фарсальська битва», незвичайний поліфонічний роман, де спогади про подорож до Греції перемежовуються зі спогадами про війну.

Коли я почав перекладати Зебальдового «Аустерліца», то розмірковував над тими місцями пам'яті, згаданими в романі, які я вже відвідав. Адже для того, щоб відчути настрій книжки, треба знайти точки дотику з власними спогадами, знайти «відповідності» (correspondances, як казав Шарль Бодлер в однойменному сонеті). Ці «відповідності» можна розширювати за допомогою подорожей. Так, довідавшись, що згадана в романі «Аустерліц» картина Лукаса ван Фалькенборха зберігається у Франкфурті-на-Майні у Штеделівському інституті, я вирішив обов'язково її побачити. А коли я з дітьми їздив до Парижа, то зумисне шукав помешкання, яке було б розташоване неподалік від вокзалу Аустерліц і лікарні Сальпетрієр і, прогулюючись вечірніми вулицями цього кварталу, я намагався відчути настрій цього місця й «побачити» його очима Зебальда.

Пошук настрою твору нагадує вживання в новий образ актора. Загалом переклад для мене тісно пов'язаним з театром і музикою. Перекладач, як і актор та музикант, є лише посередником між твором і тими, хто його сприймає. Перекладач, як і актор, пропонує свою версію певної ролі. Текст оригіналу для перекладача є своєрідною партитурою, яка має зазвучати новою мовою. Ця партитура буде добре звучати лише тоді, коли перекладач відчуває настрій книжки, а ще краще, щоб цей настрій був суголосний його власному настрою. Цей настрій можна відчути у ритмі тексту, тобто в особливостях синтаксису, але не на рівні окремої фрази, а на рівні тексту. І цей настрій допомагають відчути подорожі до місць дії роману.

Сьогодні в Україні багато говорять про проблему перекладу. За останні роки з’явилося чимало нових видавництв, і відповідно чимало нових перекладачів та перекладачок. На жаль, якість перекладеного не завжди однорідно добра. Як цьому можна зарадити?

У нас завжди були добрі перекладачі, недаремно Микола Куліш навіть писав про українців як про націю дядьків і перекладачів. Хоча, на жаль, перекладом займалися й займаються чимало умовних «дядьків».

Проте мене дуже радує, що останніми роками з'явилося багато талановитих молодих перекладачів і перекладачок. Але, безперечно, їх має бути набагато більше. А особливо нам бракує кваліфікованих редакторів зі знанням іноземних мов. У нас їх критично мало, що й позначається на якості перекладів.

Великою проблемою не лише в перекладацтві, а й в інших сферах залишається низька оплата праці. На жаль, чимало талановитих перекладачів (так само як і вчителів чи викладачів) не розвинулися професійно, а через матеріальні причини були змушені перекваліфікуватися й зайнятись чимось іншим.

У зв'язку з цим я пригадав долю мого однокурсника Дмитра Костенка, який 1988 року, ще в студентські часи, переклав кілька оповідань Трумена Капоте й Сола Беллоу та опублікував у «Всесвіті» свій блискучий переклад роману Вільяма Ґолдінґа «Бог скорпіон». Але пізніше він вже не займався художнім перекладом. На початку 1990-х він виїхав до Великої Британії. Довгий час працював у редакції української служби BBC. Минулого року я з жахом довідався, що ще 2009 року він трагічно загинув у автокатастрофі. Лише завдяки зусиллям Романа Малиновського, засновника видавництва «Вавилонська бібліотека», 2015 року «Бог скорпіон» в перекладі Дмитра Костенка був опублікований окремою книжкою. Думаю, в 1990-ті й пізніше ми втратили багатьох таких талановитих перекладачів художньої літератури, як Костенко.

Тож покращення ситуації й залучення свіжих сил можливе лише через зміни в оплаті та умовах праці, що в свою чергу можливі лише за значних макроекономічних та політичних перетворень, які, сподіваюся, в нас попереду.

Проте, як показав досвід минулих років, можна суттєво стимулювати український книжковий ринок (а отже, і його якісний ріст) через різке обмеження поширення в Україні книжок російських видавництв та створення умов, коли в книжковому бізнесі існуватимуть відчутні преференції саме для україномовної продукції.

Яку книжку ви взяли б із собою на безлюдний острів? І чому?

Не буду роздумувати довго: я взяв би «В пошуках втраченого часу» Марселя Пруста.

Я маю однотомне видання Пруста в серії Quarto, але, гадаю, для поїздки на острів варто було б не пошкодувати грошей і придбати компактний чотиритомник із серії «Бібліотека Плеяди» з чудовим науково-критичним апаратом, виданий під керівництвом відомого прустознавця Жана-Іва Тадьє.

Думаю, ця книжка була би для мене розрадою на будь-якому безлюдному острові.

Пруст зачарував мене ще в студентські роки, іноді я повертався до нього, а років десять тому ще раз повністю перечитав, бо якраз мав багато часу на читання: я працював у Берліні й щодня доїжджав туди з Лейпциґа. Дорога в один бік забирала більше двох годин, тож, аби не втрачати час, я читав Пруста.

Коли я вперше відкрив його для себе, мені здалося, що це саме та книжка, яку я вже роками шукав, книжка, яка багато розповідає мені про мене самого. І мені здається, що, вже давно маючи вдома повне видання Пруста в оригіналі, а також в українському та в німецькому перекладах, я продовжую шукати його серед нових для мене авторів. Останньою такою знахідкою були для мене твори В. Ґ. Зебальда. Я мав велике задоволення працювати над перекладом «Аустерліца» і радий, що читачі невдовзі матимуть нагоду прочитати його «Кільця Сатурна» в моєму перекладі.