Колір, що зійшов з небес. Говард Філіпс Лавкрафт

Колір, що зійшов з небес

Говард Філіпс Лавкрафт

Придбати видання вибраних творів Г.Ф. Лавкрафта «Поклик Ктулгу» та інші історії жаху».

На захід від Аркгема виростають пагорби, а в долинах панують густі ліси, що ніколи не бачили сокири. Тут пролягають темні вузькі яри, схили яких чудернацько поросли деревами, а на дні дзюркотять струмки, неторкнуті жодним променем сонця. На менш стрімких схилах розкидані ферми, старезні і кам’яні, де вкриті мохом присадкуваті котеджі одвіку бережуть секрети Нової Англії, хова­ючись від вітру за високими гірськими виступами; проте всі вони тепер занедбані: широкі димарі вже обвалилися, а оббиті дранкою стіни будівель загрозливо випинаються під низькими вальмовими дахами.

Колишні мешканці полишили це місце, а чужинці не прижилися. Тут намагалися оселитися франко-канадці, італійці, поляки, та всі вони зрештою повтікали. І не через щось, що можна побачити, почути і якось дати йому раду, а через дещо уявне. Ця місцина погано діє на уяву і викликає в тутешнього люду тривожні сни. Вочевидь, саме це й відлякує прихідців, адже старий Еммі Пірс ніколи не розповідав їм про дивні часи. Лише Еммі, який уже роками трохи слабує на голову, мешкає тут і далі й усе ще згадує про ті дивні часи; та й він наважується на спогади тільки тому, що його будинок розташований поблизу відкритих полів та автомобільних доріг навколо Аркгема.

Колись через ці пагорби та долини проходила дорога, саме там, де тепер проклята пустка, але люди перестали нею їздити, тому згодом було прокладено новий шлях, який оминав цю місцевість далеко на південь. Залишки старої дороги ще й досі можна помітити серед густої рослинності, яка вже почала відвойовувати собі ці землі, і деякі з них, поза сумнівом, збережуться, навіть якщо половину поглине нове водосховище. Тоді темний ліс вирубають, а проклята пустка дріматиме в глибині блакитних вод, поверхня яких віддзеркалюватиме небо й іскритиметься на сонці. Відтак таємниця тих дивних часів стане однією з таємниць безодні, доєднається до захованих на дні старого океану таїн первоствореної землі.

Коли я вирушав до цих пагорбів та долин у пошуках місця для нового водосховища, мене застерігали, мовляв, там оселилося зло. Мені сказали про це в Аркгемі, а оскільки це старезне місто, що аж повниться відьомськими легендами, я гадав, що зло, про яке йшла мова, це, мабуть, щось таке, про що бабусі століттями нашіптують своїм онукам. Назва «проклята пустка»  видавалася досить дивною та бундючною, і я дивувався, як же вона потрапила до фольклору пуритан, аж поки на власні очі не побачив ту темну мішанину ярів і схилів. Відтоді я перестав дивуватися всьому, крім їхньої прадавньої таємниці. Я побачив ту місцину вранці, хоча там завжди висять напівсутінки. Дерева росли надто густо, а їхні стовбури були надто товстими як на старий-добрий ліс Нової Англії. На похмурих стежках між ними панувала глибока тиша, а під ногами було повно сирого моху та нашарувань нескінченних років перегною.

На відкритих місцях, здебільшого вздовж старої дороги, на схилах пагорбів розташувалися невеликі ферми; іноді там стояли вцілілими ще всі будівлі, іноді тільки одна-дві, а подекуди стирчав лише самотній димар або льох. Усе заросло бур’янами й терням, а в густій траві шурхотіли невидимі дикі істоти. Над усім панувала імла якогось неспокою та пригніченості, домішок чогось нереального та химерного, начебто геть спотворився якийсь украй важливий складник перспективи й контрастного бачення. Не дивно, що чужинці тут не залишалися, — ​у такій місцині про сон не могло бути й мови. Усе це дуже нагадувало пейзажі Сальватора Рози  й надто скидалося на дереворит до історії жахів, на якому було зображене щось заборонене.

І все ж таки найгірший вигляд мала сама проклята пустка. Я розпізнав її одразу, щойно побачив на дні просторої долини; жодна інша назва не пасувала б до чогось такого, як і ніщо інше не підійшло б до цієї назви. Складалося враження, що поет вигадав її, побачивши саме цю конкретну місцину. Імовірно, міркував я, це наслідок пожежі, але чому ж тоді ніщо інше не виросло на цих п’яти акрах сірого запустіння, що розляглося під небом серед лісів та полів, мов випалена кислотою пляма? Вона простягалася здебільшого на північ від старої дороги, проте подекуди переходила й на інший бік. Мені чомусь не хотілося підходити до цієї пустки, і я зробив це лише тому, що мусив її перетнути з огляду на свої обов’язки. На всьому широкому пустирищі не було жодної рослинності — ​лише дрібний сірий порох або попіл, якого, здавалося, не торкався навіть вітер. Дерева, що росли навколо, були хирляві й ніби вражені якоюсь хворобою — ​від деяких лишилися лиш мертві стовбури, що стриміли в небо або лежали тут і там по краях пустки, повільно догниваючи. Поспішно проминаючи це місце, я помітив з правого боку звалені в купу цеглу та каміння — ​рештки старого димаря й льоху, а також роззявлену пащу занедбаного колодязя, випари з якого чудернацьки виблискували в сонячному промінні. Навіть нещодавній тривалий підйом темною лісовою стежиною здавався мені привабливішим, а тому я вже не дивувався пліткам наляканих аркгемців. Поблизу не видно було жодного будинку чи якихось руїн; вочевидь, навіть у давнину це місце було безлюдним та віддаленим від решти людських осель. Коли зсутеніло, страхаючись знову пройти цією моторошною місциною, я повернувся до міста обхідним південним шляхом. У мене зродилося невиразне бажання, щоб небо затягнули хмари, бо в мою душу раптом заповзла дивна боязнь глибокої порожнечі небес.

Увечері я запитав старих аркгемців про прокляту пустку та про дивні часи, про які так багато з них щось ухильно бурмотіло. Проте я не домігся жодної зрозумілої відповіді, хіба що дізнався, що ця таємниця не така вже й давня, як я собі гадав. Подія стосувалася не прадавніх легенд, а сталася ще за життя оповідачів. Усе трапилося у вісімдесяті — ​тоді зникла ціла родина або ж їх убили. Оповідачі ніби навмисне говорили розпливчасто, й оскільки всі вони радили мені не зважати на божевільні розповіді Еммі Пірса, саме до нього я й подався наступного ранку, довідавшись перед цим, що він мешкає самотою в старому напівзруйнованому будинку на краю густого лісу. Його оселя, як мені здалося, була моторошно-прадавньою і вже почала виділяти той легкий запах тління, що ширяє понад старими будинками. Я спромігся розбудити старого лише після наполегливого грюкання в двері, й коли він боязко причвалав і визирнув крізь щілину, вираз його обличчя аж ніяк не свідчив про те, що він радий мене бачити. Він виявився не таким кволим, як я гадав, однак якось дивно опускав погляд донизу, а його неохайний одяг та сива борода надавали йому знесиленого й жалюгідного вигляду. Не знаючи, як викликати в ньому бажання розповісти про «оте», я вирішив вдати, що прийшов сюди у справах: розповів йому про дослідження й поставив кілька туманних запитань про довколишню місцевість. Старий виявився значно кмітливішим та освіченішим, ніж мені казали, й дуже швидко збагнув, про що йдеться, незгірше за будь-якого іншого жителя Аркгема, з якими мені доводилося говорити. Проте Еммі відрізнявся від решти селюків, які мешкали в районі майбутнього водосховища. Він не висловлював занепокоєння щодо затоплення цілих миль лісу та ланів, хоча, можливо, реакція старого була б іншою, якби його будинок не стояв за межами території майбутньої водойми. Здавалося, він відчував лише полегшення від звістки про швидку загибель давніх тінистих долин, хоча й блукав ними все своє життя. Аякже, ліпше їх затопити, а було б іще ліпше, якби їх затопили з самого початку дивних часів. При цих словах його хрипкий голос став зовсім глухим, а сам він нахилився вперед і значуще затрусив тремтливим вказівним пальцем.

Саме тоді я й почув цю розповідь, і допоки лунав хрипкий шепіт старого, мене раз по раз охоплювало тремтіння, попри теплий літній день. Часто мені доводилося зупиняти його бурмотіння, щоб по крихтах зібрати наукові факти, які він тепер пам’ятав тільки приблизно із розмов приїжджих професорів, або ж допомагати йому заповнювати прогалини, де не спрацьовувало його відчуття логіки та послідовності. По закінченні розповіді я вже не дивувався, що його розум трохи потьмарився, як і тому фактові, що аркгемці не дуже розводяться про ту прокляту пустку. Ще до заходу сонця я поквапився до свого готелю, не бажаючи, щоб зорі застали мене просто неба; а наступного дня вирушив до Бостона, аби відмовитися від свого завдання. Я не зміг би повернутися до того темного хаосу старих лісів та пагорбів і знову побачити ту прокляту пустку з роззявленою пащею занедбаного колодязя посеред куп цегли й каміння. Водосховище невдовзі буде збудоване, а всі оті старі таємниці спочинуть глибоко під водою. Але не думаю, що навіть тоді я зважуся відвідати цю місцевість посеред ночі — ​принаймні не тієї пори, коли небо буде всипане зловісними зорями; також нізащо в світі я не погоджуся ковтнути води з нового водогону в Аркгемі.

Як запевняв старий Еммі, усе почалося з метеорита. До того часу жодних божевільних легенд тут не переповідали, принаймні відколи закінчилися відьомські процеси, але навіть тоді ці західні ліси не викликали й половини того страху, якого на людей наганяв малий острів у Міскатоніку, де диявол вершив свої чорні ритуали поряд із дивним кам’яним вівтарем, ще стародавнішим, ніж індіанські племена. Ні ці ліси, ні їхній фантастичний присмерк не лякав нікого, аж поки не почалися дивні часи. Відтак налетіла ота біла полуденна хмара, пролунало щось схоже на низку вибухів у повітрі, а тоді підійнявся стовп диму з долини десь далеко в лісі. Увечері вже весь Аркгем знав про падіння величезного каменя з неба, який встромився глибоко в землю поблизу колодязя на обійсті Наума Ґарднера. Той будинок — ​доглянута біленька садиба посеред родючих садів і городів — ​стояв там, де потім утворилася проклята пустка.

Наум поїхав до містечка розповісти мешканцям про метеорит і по дорозі заскочив до Еммі Пірса. Еммі тоді мав сорок років, і всі ці неординарні події дуже чітко закарбувалися в його пам’яті. Вони з дружиною подалися на місце пригоди разом із трьома професорами Міскатонікського університету, які вже наступного ранку згорали з нетерплячки побачити дивовижного гостя з невідомого зоряного простору. Їм видалося дивним те, що напередодні Наум назвав його велетом. Наум, вказавши на рудувату брилу над посіченим ґрунтом та обгорілою травою поблизу старого колодязя на своєму подвір’ї, заявив, що та всохлася, проте мудрі професори зауважили, що каміння не всихає. Жар, що линув від брили, не спадав, і Наум повідомив, що вона тьмяно світилася цілу ніч. Професори постукали по каменю геологічним молотком і виявили, що він на диво м’який. Правду кажучи, настільки м’який, що видавався майже пластичним; тож професори радше видовбали, ніж відкололи невеликий зразок, щоб відвезти на пробу до коледжу. Вони помістили його в старе відро, яким Наум користувався на кухні, адже навіть такий малий шматок не остигав. На зворотному шляху вони зупинилися перепочити в Еммі й занепокоїлися, коли місіс Пірс зауважила, що той зразок зменшується в розмірах і пропалює денце відра. Справді, камінь був невеликим, проте, можливо, вони взяли менший кавалок, ніж їм здавалося.

Наступного дня — ​а все відбувалося в червні 82-го року — ​неабияк заінтриговані професори знову подалися до місця пригоди. Завітавши до будинку Еммі, вони повідомили йому дивні речі про те, як поводився зразок, і сказали, що він цілковито зник після того, як його помістили в скляну колбу. Колба також зникла, й університетські мудрагелі почали розводитися про дивовижну схожість каменя з кремнієм. Зразок поводився вкрай дивно у лабораторії, де звикли до закономірності й порядку: не реагував на нагрівання і не виділяв газу, засвідчив цілком негативну реакцію на перл бури, а незабаром продемонстрував і відсутність леткості за будь-якої температури, зокрема й при нагріванні в трубці з гримучим газом. На ковадлі він здавався цілком податливим й далі досить яскраво відсвічував у темряві. Оскільки камінь вперто не охолоджувався, то незабаром збудив страшенну цікавість усього коледжу. Коли під час нагрівання та дослідження за допомогою спектроскопу у його частоті випромінювання виявили сяйливі смужки невідомих досі кольорів спектру, почалися захоплені розмови про нові елементи, дивовижні оптичні властивості та інші речі, які збентежені науковці зазвичай говорять, коли зіштовхуються з чимось невідомим.

Хоч він і був досі розжарений, його помістили у тигель і піддали дії відповідних реагентів. Вода не подіяла. Хлористо-воднева кислота також. Соляна кислота та навіть царська горілка лише шипіли й розбивалися бризками об його невразливу гарячу поверхню. Еммі навряд чи міг би пригадати всі ці речі, проте впізнавав назви деяких розчинів, коли я їх перелічував у звичному порядку застосування в лабораторних тестах. Вони включали аміак, каустичну соду, спирт та ефір, нудотний сірковуглець та близько дюжини інших; хоча з плином часу вага зразка щораз меншала й він, здавалося, дещо охолонув, професори не помітили жодних змін у реагентах, які б свідчили про те, що вони хоч якось вплинули на речовину, з якої складався камінь. Утім, поза сумнівом, це був метал. По-перше, він мав магнітні властивості, а після занурення у кислотні розчини на метеоритному залізі спостерігалися ледь помітні відманштеттенові фігури . Коли зразок охолонув ще більше, тестування продовжили в скляній колбі, й саме в ній професори й залишили всі уламки первинного фрагмента, що утворилися під час досліджень. Наступного ранку уламки й скляна колба безслідно зникли, і тільки обвуглена пляма на дерев’яній полиці свідчила про колишнє місце їхнього перебування.

Усе це науковці розповіли Еммі, коли зупинилися біля його будинку, тож він також приєднався до гурту, щоб іще раз поглянути на кам’яного прибульця з зірок, хоча цього разу його дружина залишилася вдома. Було очевидно, що камінь і справді зменшився в розмірах, навіть професори з їхнім тверезим глуздом не могли заперечувати те, що бачили на власні очі. Довкола безформної брили коричневого кольору поблизу криниці тепер було багато вільного місця там, де раніше від удару просіла земля; уламок був завширшки з якихось п’ять футів, хоча напередодні ширина його мала добрих сім. Він був досі гарячий, і мудрі голови уважно оглянули його поверхню й відділили за допомогою молотка та зубила ще один шматок, дещо більший, ніж напередодні. Цього разу професори врізалися в камінь доволі глибоко й, видовбуючи шматок для тестування, виявили, що серцевина брили була не зовсім однорідною.

Усередині вони побачили щось на кшталт великої кольорової глобули, яка засіла глибоко в речовині, з якої складався камінь. Відтінок глобули, що нагадував деякі зі складників дивного спектру метеорита, майже не надавався до опису, та й кольором його можна було назвати лише за аналогією. Її поверхня вилискувала, і після простукування з’ясувалося, що глобула, схоже, була крихкою й порожнистою. Один із професорів злегка вдарив по ній молотком, і вона з тріском луснула. Назовні не вийшло жодної речовини, а сама глобула просто зникла, не лишивши ні найменшого сліду. Після неї зосталася тільки порожнина близько трьох дюймів у діаметрі, тож професори висловили думку, що всередині можуть бути також інші глобули, які вдасться виявити в міру того як кількість речовини навколо них зменшуватиметься.

Припускати щось було б даремною справою, тож після марних спроб знайти схожі глобули за допомогою буріння дослідники подалися геть із новим зразком, який здивував усіх у лабораторії не менше від свого попередника. Окрім пластичних, температурних і магнітних властивостей, окрім слабкого світіння, незначного охолодження в сильних кислотах, окрім невідомої в природі кольорової гами, розчинення у повітрі й руйнівної реакції на кремнієві сполуки, яка спричиняла взаємне знищення як каменя, так і самих реагентів, зразок не виказував жодних інших характеристик, які б дозволили його якось ідентифікувати; тож по завершенні досліду науковці були змушені визнати тут власне безсилля. Подібних зразків на Землі не знаходили — ​метеорит, вочевидь, потрапив сюди з глибин космосу; тому й був наділений неземними властивостями й підлягав неземним законам.

Тієї ночі шаленіла буря, а коли наступного ранку професори повернулися до садиби Наума, їхньому розчаруванню не було меж. Камінь із магнітними властивостями, вочевидь, мав певні електричні характеристики, бо, за словами Наума, він повсякчас «притягував блискавку». Як зауважив фермер, блискавка шість разів влучила в борозну перед будинком, а коли гроза вщухла, біля давнього колодязя, наполовину закиданого землею, залишилася тільки глибока вирва. Розкопки не дали результату, й науковці констатували факт цілковитого зникнення об’єкта. Це була повна поразка, тож не залишалося нічого іншого, як повернутися до лабораторії й знову дослідити вкладений у свинцевий футляр фрагмент, що й далі зменшувався в розмірах. Той фрагмент зберігався ще тиждень, протягом якого вчені не дізналися більше нічого цінного. Він зник, не залишивши по собі й сліду, і за якийсь час професори вже почали сумніватися, чи вони й справді на власні очі бачили той загадковий залишок бездонних космічних глибин, отого химерного одинокого посланця з інших світів і чужих нам сфер матерії, сил та законів.

Як і слід було очікувати, в аркгемських газетах з’явилося багато матеріалів у зв’язку з цієї пригодою, а тому до обійстя Наума та його родини збіглися журналісти. Принаймні одна з бостонських газет також відрядила репортера, і незабаром Наум став кимось на кшталт місцевої знаменитості. Сам він був худорлявим доброзичливим чолов’ягою віком близько п’ятдесяти років; жив разом зі своєю дружиною та трьома синами на мальовничій фермі в долині. Вони з Еммі частенько гостювали одне в одного, так само робили їхні дружини, і після всіх цих років Еммі не міг сказати про нього жодного поганого слова. Наум, здавалося, трохи пишався тією увагою, яку привернуло до себе його обійстя, й упродовж наступних тижнів усе частіше розводився про метеорит. Тогорічні липень і серпень видалися спекотними, тому Наум багато працював — ​косив сіно на своєму пасовиську площею у десять акрів, розташованому одразу за Чепменським струмком; його рипучий віз залишив глибоку колію на затіненому путівці. Праця виснажувала його більше, ніж у попередні роки, й він подумав, що вік, мабуть, уже почав даватися взнаки.

Потому почався збір урожаю. Поволі достигали яблука та груші, й Наум заприсягся, що його сади ще ніколи не родили так рясно. Фрукти досягали небувалих розмірів і якось незвично вилискували, тож для того, щоб упоратися з тим урожаєм, довелося замовити додаткові бочки. Проте з достиганням прийшло й гірке розчарування. Виявилося, що, попри приголомшливе багатство плодів, жоден із них не був їстівним. У зазвичай смачних грушах і яблуках відчувався присмак якоїсь невловимої гіркоти й гнилизни, навіть найменший шматочок плоду викликав стійку відразу. Те саме стосувалося динь і помідорів, тому Наум із сумом констатував, що в нього пропав увесь врожай. Швидко зіставивши події, він заявив, що метеорит отруїв ґрунт, і подякував небесам за те, що більша частина врожаю достигала на вищих схилах трохи далі від садиби.

Зима прийшла рано й принесла сильні холоди. Еммі бачився з Наумом рідше, ніж зазвичай, однак помітив, що той має стурбований вигляд. Інші члени його сім’ї, схоже, також стали відлюдкуватими; вони вже не так регулярно відвідували церковні служіння чи інші громадські заходи. Ця мовчазність чи меланхолія не мали жодних пояснень, хоча вся родина час від часу скаржилася на поганий стан здоров’я та відчуття незрозумілої тривоги. Сам Наум досить недвозначно розповідав усім про своє занепокоєння слідами на снігу. То були звичайні відбитки лапок рудих білок, зайців-біляків і лисиць, однак журливий фермер спромігся розгледіти щось неприродне в їхній формі та розташуванні. Він не казав нічого конкретного, але гадав, що ті сліди були трохи нетиповими для анатомічної будови та звичок білок, зайців і лисиць. Еммі слухав ці балачки без найменшої цікавості аж до того вечора, коли сам проїжджав саньми повз Наумів будинок, повертаючись із Кларкс-Корнерз. Яскраво світив місяць, і на дорогу вискочив заєць, довжина стрибків якого неприємно вразила як Еммі, так і його коня. Кінь би навіть сполошився, якби не міцна рука кучера. Відтак Еммі почав уважніше прислухатися до розповідей Наума й зацікавився, чому собаки Ґарднера щоранку так зіщулюються й трусяться. Здавалося, вони були такими наляканими, що майже втратили здатність гавкати.

У лютому хлопці Мак-Ґрегора з Медов-Гіл полювали на бабаків і неподалік від Ґарднерового обійстя спіймали дуже цікаву особину. Пропорції тіла тваринки видавалися дещо спотвореними у химерний спосіб, який важко було б описати, а мордочка мала не бачений раніше у бабаків вигляд. Хлопці не на жарт налякалися й одразу її позбулися, тож селяни дізналися про ту пригоду лише з їхніх неймовірних розповідей. Проте всі погодилися, що коні поблизу Наумової садиби якось незвично ворохобились, і сама місцина швидко обростала купою чуток та легенд.

Люди присягалися, що сніг довкола Наумового обійстя танув швидше, ніж деінде, й на початку березня в Кларкс-Корнерз у крамниці Поттера точилися запеклі суперечки. Стівен Райз одного ранку проїжджав повз Ґарднерів будинок і помітив скунсову капусту, що росла на болоті неподалік лісової дороги. Ніколи він ще не бачив, щоб ці рослини досягали таких розмірів, а їхній колір навіть описати було годі. Вони мали якісь моторошні форми, і кінь почав аж пирхати від їхнього смороду, який, на думку Стівена, видавався не схожим на жоден інший. Того дня, щоб поглянути на незвичне явище, до обійстя з’їхалося кілька осіб, і всі вони зійшлися на тому, що таке б не виросло на здоровому ґрунті. Згадали також про зіпсутий урожай минулої осені, й по всьому селі пішли чутки про отруєння землі біля Наумового обійстя. Аякже, це все через метеорит; пригадавши здивування, яке той камінь викликав у професорів коледжу, кілька селян вирішило звернутися до них по пояснення.

Якось науковці таки навідалися до Наума, проте, не надто переймаючись екзотичними історіями й місцевим фольклором, виявилися доволі консервативними у своїх висновках. Погодилися, що рослини справді мають незвичний вигляд, але ж ця капуста завше так чи інакше вирізняється трохи химерною формою, запахом і кольором. Можливо, до ґрунту й потрапили якісь мінеральні речовини із метеорита, однак їх незабаром вимиє водою. Що ж до слідів тварин і наполоханих коней, то все це звичайні сільські балачки — ​було б дивно, якби падіння аероліта не породило подібних чуток. Серйозні люди повинні триматися подалі від усіляких там поголосок, адже забобонні селюки готові розповісти будь-що й самі в це повірити. Тож поки тривали ті дивні часи, професори так і не відступилися від свого зневажливого скептицизму. Лише один із них, якому через півтора року полісмени дали для аналізу дві посудини з ґрунтом, пригадав, що дивовижний колір скунсової капусти дуже нагадував аномальне світіння фрагмента метеорита під спектроскопом, а також колір отої крихкої глобули, яку виявили в небесному камені. Під час дослідження зразки ґрунту виказували той самий незвичний кольоровий спектр, хоча пізніше він зник.

Довкола Наумового обійстя передчасно забрунькували дерева, які вночі зловісно колихалися на вітрі. Середній син Наума, п’ятнадцятирічний Тадей, присягався, що дерева гойдалися навіть у безвітряну погоду, проте йому не йняли віри навіть запеклі пліткарі. І все ж таки у повітрі ширився неспокій. В усіх членів родини Ґарднерів виробилася звичка прислухатися до якихось звуків, які вони не могли навіть описати. Це прислухання було радше наслідком тих миттєвостей, коли здавалося, ніби їхній здоровий глузд частково потьмарювався. На жаль, з плином часу ці митті траплялися дедалі частіше, аж поки всі довкола не заговорили, що «з усіма Ґарднерами щось негаразд». Коли з’явилися перші паростки ломикаменю, вони також мали незвичний колір, не зовсім такий, як у скунсової капусти, але безсумнівно схожий і раніше не бачений. Наум відвіз кілька рослин до Аркгема, де показав їх редакторові місцевої газети, але достойник лише написав про них гумористичну статтю, в якій ввічливо висміювалися безпідставні страхи тупих селюків. Наум припустився помилки, розповівши незворушному міщанину про те, як дивно довкола цих рослин літали надміру великі чорнокрилі метелики-жалібниці.

У квітні місцевий люд охопило якесь шаленство, й відтоді про дорогу, що йшла повз Наумове обійстя, почали забувати, а потім нею й геть перестали їздити. Передовсім через рослинність. Усі дерева в садах цвіли химерними кольорами, а крізь кам’янистий ґрунт подвір’я та прилеглого пасовища пробивалися небачені рослини, які хіба професійний ботанік міг би пов’язати з відповідною флорою цієї місцевості. Ніщо, крім зеленої трави й листя дерев, не мало природних кольорів; всюди панували оті гарячкові й призмоподібні різновиди якихось нездорових прадавніх відтінків, досі не відомих на землі. Квіти «розбите серце» перетворилися на загрозливих почвар, а перстачі зі спотвореним забарвленням росли просто шаленими темпами. Еммі та Ґарднери зауважили, що більшість кольорів мали в собі якусь нездорову схожість, і дійшли висновку, що всі вони нагадували колір отієї крихкої глобули в метеориті. Наум зорав і засіяв своє десятиакрове пасовисько та ділянку на узвишші вздовж дороги, проте землі довкола будинку не торкався. Був певен у її непридатності й сподівався, що оті дивні рослини, які рясно повитикалися тут цього літа, висмокчуть з ґрунту всю отруту. Тепер він був готовий до всього й звик до відчуття, наче от-от має почути якісь дивні звуки, що зачаїлися поблизу. Те, що сусіди обминали його будинок, викликало в Наума гіркоту, але ще більше вплинуло на його дружину. Хлопці, які щодня відвідували школу, почувалися краще, проте їх також лякали сільські чутки. Тадей, найвразливіший із трьох, страждав найбільше.

У травні з’явилися комахи, й Наумове обійстя сповнилося жахіттям моторошного повзання та дзижчання. Більшість комах мала незвичний вигляд і якось незграбно рухалася, а їхній нічний спосіб життя суперечив звичній поведінці цих видів. Ґарднери взяли собі за звичку в нічну пору щось виглядати навмання з усіх сторін; невідомо, що саме вони намагались побачити. Саме тоді вони й визнали, що Тадей мав рацію стосовно дерев. Місіс Ґарднер, споглядаючи з вікна набубнявілі гілки клена на тлі місячного неба, також пересвідчилася в цьому. Поза сумнівом, надворі навіть не дмухне, а гілки ворушаться. Вочевидь, причиною тому був сік. У всьому рослинному спостерігалося щось незвичайне. Однак наступне спостереження зробив не хтось із Ґарднерів. Бо ті вже звикли до див, і те, чого вони не помітили, зауважив боязкий торговець борошном із Болтона, який однієї ночі їхав повз садибу, нічого не відаючи про місцеві легенди. Побачене ним знайшло своє відображення в короткій замітці у «Ґазетт», і саме звідти всі фермери, включно з Наумом, довідалися про це вперше. А сталося все ось як. Ліхтарі слабким світлом ледве розсіювали темряву ночі, проте довкола ферми в долині, де, як усі знали з поголосу, розкинулася Наумова ділянка, було дещо світліше. Від усіх рослин, трави, листя та цвіту дерев линуло тьмяне, але виразне світіння, і якоїсь миті торговцеві навіть здалося, що окремий згусток світла нишком заворушився на обійсті поблизу комори.

Досі трава видавалася незайманою, і худоба досхочу паслася на ділянці поблизу будинку, але наприкінці травня молоко стало непридатним для споживання. Тоді Наум погнав корів вище на пагорби, й цим проблема вирішилася. Незабаром зміни в трав’яному покриві та листі стали помітними навіть ззовні. Уся рослинність набула сірого кольору та якоїсь надзвичайної ламкості. Сюди тепер заходив лише Еммі, проте з часом і він почав наві­дуватися дедалі рідше. Коли завершився навчальний рік, Ґарднери фактично ізолювалися від світу й лише іноді доручали Еммі владнати якісь справи в місті. Вони дивовижним чином фізично й розумово звиродніли, тож новина про божевілля місіс Ґарднер нікого не заскочила зненацька.

Це трапилося в червні, приблизно на річницю падіння метеорита, — ​бідолашна жінка репетувала, що бачить у повітрі якісь предмети, а які саме — ​не могла сказати. У своєму маренні вона не вживала жодних іменників, лише дієслова та займенники. Якісь речі рухалися, змінювалися й літали довкола неї, а вуха нашорошено сприймали імпульси, які не були власне звуками. У неї щось відібрали — ​висмоктали з неї щось — ​щось страшне чіплялося до неї, чого не мало б бути — ​хтось мусив відгородити її від отого всього — ​вночі геть не було спокою — ​стіни й вікна рухалися, ходили ходором. Наум не віддав її до місцевої божевільні, а дозволив блукати кімнатами будинку, допоки вона не почала становити загрози для себе та оточення. Навіть коли вираз її обличчя невпізнанно змінився, Наум і далі нічого не робив. Але коли хлопці почали її страхатися, а Тадей одного разу мало не зомлів від її кривлянь, Наум вирішив замкнути її на горищі. У кінці червня жінка перестала розмовляти й почала пересуватися рачки, а менш ніж через місяць у Наума виникло моторошне враження, буцімто вона ледь-ледь світиться в темряві, так само, — ​тепер він це вже виразно бачив — ​як і довколишня рослинність.

Незадовго до цього почали шаленіти коні. Щось тривожило їх уночі, а їхнє іржання та удари копитами в дошки стійла стали нестерпними. Заспокоїти їх було практично неможливо, а коли Наум якось відчинив двері стайні, вони схарапуджено вирвалися назовні, немов налякані лісові олені. Розшукати всіх чотирьох коней вдалося лишень через тиждень, проте виявилося, що вони цілком знавісніли й управляти ними стало неможливо. Щось міцно засіло в їхніх головах, і всіх їх довелося пристрелити, щоб тварини не мучилися далі. Наум позичив в Еммі коня для сінокосу, проте той уперто не хотів підходити до хліва. Кінь упирався, хвицався та іржав, тож урешті-решт Наумові довелося відвести його назад на подвір’я, після чого вони з синами власними зусиллями підкотили важкий візок до сінника, щоб зручно було складати сіно. Тим часом уся рослинність і далі сірішала й ставала ламкою. Навіть квіти з їхніми чудернацькими відтінками тепер посіріли, а фрукти також достигали сірими, зморщеними й не мали смаку. Спотворені айстри й золотарники квітли сірим кольором, а троянди та мальви на подвір’ї перед хатою мали такий страхітливий вигляд, що найстарший син Наума, Зена, зрізав їх до кореня. Навдивовижу роздуті комахи до цього часу вже всі згинули, ба навіть бджоли полишили свої вулики й подалися до лісу.

До вересня рослинність почала осипатися сірим порошком, і Наум боявся, чи не загинуть усі дерева ще до того, як отрута вийде з ґрунту. Його дружина час від часу несамовито вищала, тому вони з хлопцями постійно перебували в нервовому напруженні. Тепер вони уникали людей, а сини, попри початок навчального року, відмовилися йти до школи. І саме Еммі під час одного зі своїх нечастих навідувань здогадався, що вода в колодязі зіпсована. Вона мала огидний смак, хоча й не була ні смердючою, ні, власне, солоною, тож Еммі порадив другові викопати інший колодязь вище схилом, поки ґрунт не очиститься. Наум знехтував порадою, бо на той час уже став нечутливим до незвичних та неприємних речей. Він і його хлопці й далі пили ту воду, з такою ж бездумною машинальністю, з якою споживали свою жалюгідну, абияк приготовану їжу й виконували свою невдячну монотонну домашню роботу впродовж довгих порожніх днів. Була в них якась смиренна покірність долі, так ніби однією ногою вони вже стояли в іншому світі й прямували крізь ряди безіменних вартових до невідворотної й відомої їм наперед погибелі.

У вересні Тадей збожеволів після того, як пішов по воду до колодязя. Він подався туди з відром, а повернувся без нього, при тому верещав, розмахував руками й бурмотів чи шепотів щось про «рухливі кольори на дні». Стало вже двоє душевнохворих у сім’ї, проте Наум зберігав мужність. Він дозволив хлопцеві вештатися будинком десь із тиждень, аж доки той не почав шпортатися та завдавати собі шкоди. Відтак Наум зачинив сина на горищі, навпроти кімнати, де перебувала його мати. Їхнє перекрикування через зачинені двері справляло просто страхітливе враження, особливо на малого Мервіна, якому здавалося, буцім вони спілкуються якоюсь моторошною неземною мовою. Мервін ставав дедалі вразливішим, а його неспокій тільки посилився, відколи Науму довелося замкнути його брата, з яким той звик гратися.

Практично тієї самої пори на худобу пала пошесть. Домашня птиця набувала сірого кольору, після чого гинула, а її м’ясо стало сухим і рипіло під ножем. Свині спочатку неприродно потовстішали, а потім із ними почалися якісь потворні зміни, які ніхто не міг пояснити. Як і можна було очікувати, їхнє м’ясо виявилося неїстівним, і Наум просто божеволів від безвиході. До нього не згодився б зазирнути жоден сільський ветеринар, а міський ветеринар із Аркгема був відверто спантеличений. Шкіра свиней сірішала, а тіло ставало ламким, і вони розпадалися на шматки ще до того, як помирали, химерно вивернувши очі та рийки. Пояснити це було неможливо, адже тварин ніколи не годували зараженими рослинами. Пізніше якась недуга вразила корів. Частини їхнього тіла, а іноді навіть і весь тулуб, дивовижним чином не то зсихалися, не то зчавлювалися зсередини, і худоба зазвичай гинула, розпадаючись і дроблячись на мерзенні кавалки. На останній стадії, за якою завжди йшла смерть, корови, як і свині, починали набирати сірого відтінку й робилися крихкими. Про отруєння не могло бути й мови, адже все відбувалося в замкненому й відгородженому від решти садиби хліві. Якась зараза також не могла передатися через укуси зайшлих тварин, бо жодна з них не пролізла б крізь міцні стіни та двері. Вочевидь, усе мало природні причини, проте ніхто не міг сказати, яка хвороба могла б заподіяти таке лихо. Коли настав час збирання врожаю, на обійсті не залишилося жодної живності: корови й кури згинули, а собаки розбіглися невідомо куди. Усі три собаки якось уночі щезли, і більше їх тут не бачили. П’ятеро кішок втекли ще раніше, хоча їхнє зникнення залишилося непоміченим, адже й миші кудись запропастились, а з усієї родини тільки місіс Ґарднер дбала про пухнастих мишоловів як про домашніх улюбленців.

Дев’ятнадцятого жовтня Наум нетвердою ходою зайшов до Еммі й приніс погані новини. Бідолашний Тадей помер у своїй кімнатці на горищі, й сталося це у такий спосіб, що Наум навіть не наважився розповісти. Він викопав могилу на відгородженому родинному цвинтарі позаду ферми й поклав туди те, що знайшов. Ззовні нічого не могло пролізти в кімнату й спричинити смерть хлопця, адже маленькі заґратовані віконця та замкнені двері залишилися неушкодженими, однак те, що трапилося, дуже нагадувало загадкову пошесть у хліві. Еммі разом із дружиною заспокоювали, як могли, прибитого горем чоловіка, хоча й самі при цьому здригалися. Здавалося, що всіх Ґарднерів огорнув якийсь невимовний жах, і від самої присутності когось із них у будинку відчувався ледь вловимий повів із якихось невідомих, безіменних сфер. Еммі вельми неохоче провів Наума до його садиби й зробив усе можливе, аби вгамувати істеричне хлипання малого Мервіна. Зена не потребував розради. Останнім часом він просто витріщався у порожнечу прямо перед собою й слухняно виконував усі батькові накази, тому Еммі подумав, що доля була до хлопця дуже милосердною. Вряди-годи на Мервінові верески кволо відповідала з горища його мати. У відповідь на запитальний погляд сусіда Наум відказав, що дружині залишилося недовго. Перш ніж настала ніч, Еммі подався додому, адже навіть дружба не могла втримати його у цьому місці, коли рослинність навколо спалахнула тьмяним світінням, а гілки дерев почали розхитуватися в безвітряну погоду. На щастя для Еммі, він не вирізнявся вразливістю. Навіть такі обставини не дуже вплинули на його розум; хоча, якби він зіставив і проаналізував події навколо, то неодмінно б збожеволів. У сутінках він біг додому, а в його вухах відлунювали моторошні крики божевільної жінки та плач малого хлопця.

Через три дні, рано-вранці, Наум зайшов похиту­ючись до кухні Еммі й, за відсутності господаря, знову забелькотів про своє страхітливе життя заціпенілій від жаху місіс Пірс. Цього разу біда сталася з Мервіном. Він зник. Пізно ввечері з ліхтарем і відром пішов по воду й не повернувся. Цілими днями він рюмсав і не усвідомлював, що відбувається. Із криком сахався усього. Того вечора з подвір’я долинув моторошний вереск, але перш ніж батько дістався дверей, хлопець зник. Його ліхтар не світився у темряві, а від самої дитини не лишилося й сліду. Тоді Наум вирішив, що відро й ліхтар також зникли, проте з настанням світанку, проблукавши всю ніч лісом та полями в пошуках хлопця, він виявив біля колодязя щось дуже незвичайне. Сплющений та трохи оплавлений шматок заліза, що колись, вочевидь, був ліхтарем, а також деформовані залізні обручі зі скрученою ручкою, частково сплавлені докупи, що вказували на рештки відра. От і все. Наум не знав, що й думати. Місіс Пірс охопив розпач, а Еммі, повернувшись додому та вислухавши новини, нічим не міг зарадити. Мервін щез, і не було сенсу щось розповідати тутешнім селянам, які тепер цуралися будь-кого з Ґарднерів. Також було безглуздо повідомляти про цей випадок містянам Аркгема, які з усього лишень насміхалися. Спочатку не стало Тадея, а тепер і Мервіна. Щось підповзало й скрадалося, чекаючи на те, аби його побачили, почули й відчули на дотик. Наум готувався до смерті й просив, щоб Еммі доглянув його дружину та Зену, якщо ті його переживуть. Усе, що сталося, нагадувало кару Господню, хоча й невідомо, за які гріхи, адже Наум був певен, що ніколи не гнівив Бога, принаймні настільки, наскільки він міг про це судити.

Більше двох тижнів Еммі не бачив Наума й відтак, маючи недобре передчуття, переборов свої страхи й подався до Ґарднерів. З великого димаря не йшов дим, і якусь хвилю Еммі готувався до найгіршого. Увесь вигляд ферми вражав око: скрізь сірувата зів’яла трава й листя, поламана виноградна лоза, що звисала зі старих стін і фронтонів, а ще високі оголені дерева, які тяглися до сірого листопадового неба з якоюсь умисною зловісністю, немов впинаючись у нього кігтями. Еммі здалося, що таке враження викликала химерна ледь помітна зміна у розташуванні гілок. Однак виявилося, що Наум був живий. Кволий, але притомний, він лежав на тахті в кухні з низенькою стелею, віддаючи якісь розпорядження Зені. У приміщенні панував страшенний холод, і господар, помітивши тремтіння гостя, хрипким голосом сказав синові принести більше дров. Справді, дрова були вкрай потрібні, адже незапалений камін зяяв пусткою, й холодний вітер, що вривався крізь комин, раз у раз здіймав у ньому хмарку кіптяви. Зненацька Наум запитав, чи товариш вже трохи зігрівся, відколи в багаття докинули дров, і тоді Еммі збагнув, що трапилося. Врешті-решт тріснула й найміцніша мотузка, відтак усі подальші печалі й гризоти вже не торкнуться свідомості нещасного фермера.

Еммі тактовно запитав товариша, куди це запропастився Зена, але так і не отримав чіткої відповіді. «У колодязі… він живе в колодязі…» — ​ось і все, на що спромоглася затьмарена свідомість батька. Тут гість зненацька згадав про божевільну дружину господаря й поцікавився, що з нею. «Неббі? Та осьдечки ж вона!» — ​здивовано відказав бідолашний Наум, із чого Еммі зрозумів, що мусить вдатися до пошуків самостійно. Покинувши безпорадного чоловіка, який і далі щось белькотів, у кухні, він зняв ключі з цвяха поряд із дверима й почав підійматися рипучими сходами на горище. Там було дуже тісно, навколо стояв нестерпний сморід і панувала абсолютна тиша. Із чотирьох дверей замкненими виявилися лише одні, й Еммі взявся підбирати ключа з-поміж тих, що були на в’язці. Третій ключ таки підійшов, і, трохи пововтузившись, він відчинив низькі, пофарбовані білим двері.

У кімнаті було досить темно, бо малесеньке віконце майже затуляли грубі дерев’яні ґрати; Еммі нічого не побачив на підлозі, збитій із широких дощок. Задихаючись від нестерпного смороду, він мусив відійти в сусідню кімнатку й набрати в легені чистішого повітря. Повернувшись назад, він помітив щось темне в кутку й, придивившись, голосно заволав. У той момент йому здалося, ніби вікно заступила якась хмара, а ще за мить відчув, як тіло обдало огидним струменем пари. Перед очима танцювали химерні кольори, і якби його не паралізував жах, то він неодмінно згадав би про розтрощену молотком професора глобулу в метеориті та про потворні рослини, що так рясно вродили навесні. Однак зараз він думав тільки про блюзнірську почвару, на яку наразився і яку спіткала, в цьому не було сумнівів, невимовно жахлива доля юного Тадея й худоби Наума. Але найгірше полягало в тому, що те страхіття, розпадаючись на шматки, вочевидь, повільно рухалося вперед.

Еммі не розповів мені докладно про цей епізод, однак та істота в кутку більше не виринала в його розповідях як рухомий об’єкт. Є речі, про які не варто згадувати вголос, до того ж певні діяння, хоч і вчинені з міркувань гуманності, іноді суворо караються законом. Я зрозумів, що на горищі не залишилося нічого живого, і що вчинити інакше за таких обставин означало б згрішити проти самого життя й приректи себе на вічні муки. Будь-хто, крім розважного фермера, зомлів би чи збожеволів, однак Еммі зберіг ясність розуму й подався геть із кімнати крізь низькі двері, зачинивши на замок моторошну таємницю за своєю спиною. Тепер надійшла черга Наума; його треба було переодягнути, нагодувати й доправити до місця, де за ним доглянули б.

Спускаючись темними сходами, Еммі почув глухий гуркіт внизу. Йому навіть причулося приглушене волання, й він перелякано пригадав випари, що прослизнули повз нього у тій жахливій горішній кімнаті. Що за примару розворушив його крик, коли він увійшов до тієї комірчини? Заціпенілий від неясного страху, він і далі прислухався до звуків внизу. Поза сумнівом, по підлозі тягли щось важке, чулося огидне прицмокування, ніби якась бридка почвара намагалася щось засмоктати. Уява заграла лихоманковими асоціаціями, й ураз перед ним знову постав образ побаченого на горищі. О Боже! Що ж це за моторошний химерний світ, у який він потрапив? Він уже не наважувався рухатися ні вперед, ні назад, а стояв тремтячи на чорному кружалі гвинтових сходів. У його мозок врізалася кожна деталь того епізоду. Звуки, передчуття чогось жахливого, темрява, крутизна вузьких сходів і — ​о небеса! — ​слабке, але безсумнівне світіння усіх дерев’яних частин будинку: сходів, поруччя, навколишніх дощок і балок!

Тоді ж надворі відчайдушно заіржав кінь Еммі, а далі пролунав цокіт копит, що свідчив про шалену втечу. За якусь мить ні тупоту коня, ні тарахкання коляски вже не було чутно, а переляканий чоловік на сходах усе гадав, що могло так раптово сполошити тварину. Та виявилося, що це ще не кінець. Знову долинув якийсь звук. Щось хлюпнуло — ​вочевидь, вода — ​напевно, в колодязі. Еммі залишив свого коня Героя біля колодязя без прив’язі, й коли кінь кинувся навтьоки, коляска, ймовірно, зачепила обідок, зваливши вниз якийсь камінь. Тим часом із огидних стародавніх сходів і далі сочилося бліде світіння. Господи! Який же старезний цей будинок! Більшість конструкцій зведено ще до 1670 року, щоправда черепичний дах з’явився значно пізніше, після 1730-го.

Кволе шурхотіння по підлозі внизу тепер чулося дуже виразно, й Еммі міцно стиснув важку палицю, яку мимоволі підібрав на горищі. Врешті зібравшись на силі, він повільно зійшов донизу й хоробро рушив до кухні, але не дійшов туди, бо того, що він шукав, там уже не було. «Воно» сунуло йому назустріч і у певному сенсі було й досі живим. Еммі не міг сказати, повзло воно чи рухалося під дією якоїсь зовнішньої сили, але точно мало на собі відбиток смерті. Усе сталося за якихось півгодини після його приходу, але знесилення, руйнівна сіризна та розпад зайшли вже дуже далеко. «Воно» ледве трималося купи, а з його боків відвалювалися й обвисали висхлі шматки. Еммі не наважився торкнутися примари, лиш із жахом дивився на спотворену маску, яка колись була людським обличчям. «Що це було, Науме, що це було?» — ​прошепотів він, і потріскані розпухлі губи товариша ледве спромоглися прошамотіти останню відповідь:

— Нічого… нічого… це колір… він пече… холодний і вологий… але обпікає… він жив у колодязі… я бачив… щось схоже на дим… як квіти минулої весни… колодязь світився уночі… Тед, Мерні та Зена… усе живе… висмоктує життя з усього навколо… у тому камені… мабуть, прибуло в тому камені… затруїло весь простір… не знаю, чого воно хоче… ота кругла штукенція, що її професори видлубали з каменю… вони розбили її… вона була того самого кольору… такого ж, як квіти й рослини… мабуть, їх було більше… насіння… насіння… вони росли… я вперше побачив цього тижня… напевне, найдужче подіяло на Зену… був здоровий, енергійний хлопчина… воно пригнічує розум, а потім спопеляє людину зсередини… у воді з колодязя… твоя правда… недобра вода… Зена не повернувся від колодязя… від нього не втечеш… воно затягує… знаєш, що щось наближається, але не можеш опиратися… я бачив «оте» не раз, відколи зник Зена… а що з Неббі, Еммі?‥ у мене щось в голові макітриться… не згадаю, коли годував її востаннє… воно забере Неббі, якщо не подбати про неї… всього лиш колір… її обличчя буває такого кольору проти ночі… а ще воно обпікає і смокче… воно з тих місць, де все зовсім інакше… так казав один із професорів… його правда… стережись, Еммі, воно ще себе покаже… висмоктує з усього життя…

І все. Те, що було Наумом, уже не могло говорити, бо його тіло розпалося. Еммі накрив останки червоною картатою скатертиною й задніми дверима вибіг у поле. Він піднявся схилом до пасовиська, а тоді північною дорогою та лісом подався додому. Не міг примусити себе пройти повз колодязь, від якого втік його кінь. Перш ніж вийти з будинку, Еммі поглянув на колодязь через вікно й побачив, що з цямрини не відвалився жоден камінь. Отже, коляска нічого не зачепила — ​той плюскіт спричинило щось інше — ​«воно» скочило в колодязь після того, як покінчило з бідолашним Наумом…

Коли Еммі врешті дістався додому, то побачив, що кінь і коляска вже на місці, а дружина мало не непритомніє від страху. Він заспокоїв її, не вдаючись до детальних пояснень, і негайно вирушив до Аркгема, аби сповістити владу про загибель родини Ґарднерів. Еммі й тут не вдавався в подробиці, лише розповів про смерть Наума й Неббі, — ​про долю Тадея на ту пору в місті уже знали — ​й зауважив, що загинули вони, схоже, від тієї самої дивної хвороби, яка раніше вразила худобу. Крім того, він заявив про зникнення Мервіна й Зени. У поліційному відділку його довго розпитували, й урешті-решт Еммі довелося супроводити трьох офіцерів до ферми Ґарднера; з ними поїхали також коронер, медичний експерт і ветеринар, який лікував хворих свійських тварин. Еммі їхав проти власної волі, бо вже було далеко пополудні й він боявся, щоб ніч не заскочила його в тому проклятому місці, однак у супроводі стількох людей почувався трохи сміливіше.

Шестеро чоловіків у кінному пасажирському екіпажі рушили за підводою Еммі й прибули на вражену пошестю ферму близько четвертої пополудні. Попри те, що офіцери поліції у своїй роботі набачилися всякого, усіх полісменів страшенно вразило знайдене на горищі та під червоною картатою скатертиною в кімнаті внизу. Ферма з її сірим запустінням сама собою мала моторошний вигляд, але отих два зморщених тіла, що розсипалися на кавалки, перевершували все інше. На них неможливо було довго дивитися, й навіть судмедексперт визнав, що досліджувати тут практично нічого. Звісно, якісь рештки таки можна було проаналізувати, тому він взявся до роботи, збираючи зразки. Забігаючи вперед, слід сказати, що в лабораторії коледжу, куди потім забрали ті дві колби з прахом, в обох зразках під спектроскопом було виявлено не відомі науці кольори — ​багато з цих дивовижних смужок достеменно збігалися зі смужками кольорового спектру метеорита, які науковці спостерігали під час минулорічних дослідів. Здатність випромінювати цей спектр зникла за місяць, а прах відтак складався переважно з лужних фосфатів і карбонатів.

Еммі не розповідав би полісменам про колодязь, якби знав, що ті мають намір одразу щось із ним робити. Сонце схилялося до заходу, і йому дуже кортіло якомога швидше забратися з обійстя. Однак він ніяк не міг відвести знервованого погляду від кам’яного краю колодязя, тож коли один із детективів почав його розпитувати, Еммі розповів про страх Наума, ніби там щось ховалося, страх настільки сильний, що батько навіть не наважився шукати в колодязі зниклих Мервіна та Зену. Поліціянти вперто наполягали на тому, щоб негайно осушити й дослідити колодязь, тож Еммі нічого не лишалося, як тремтіти в очікуванні, поки смердючу воду — ​відро за відром — ​витягали нагору й виливали на промоклий наскрізь ґрунт. Детективи морщили носи від гидкої рідини, а з наближенням до дна взагалі їх позатикали, адже сморід, що линув з колодязя, був просто нестерпний. Робота забрала менше часу, ніж вони гадали, оскільки рівень води був неймовірно низьким. Немає потреби докладно описувати їхню знахідку. Обидва хлопці, Мервін і Зена, лежали на дні, хоча від них лишилися майже самі скелети. Крім того, в колодязі виявили невеликого оленя та чималого собаку приблизно в такому самому стані, а також купу кісток менших за розміром тварин. Слизистий намул на дні вкривали химерні пори та бульбашки, й детектив, звісившись над колодязем із довгою тичкою, з’ясував, що вона легко входить у твань усе глибше і глибше, не наштовхуючись на жодну тверду перешкоду.

Посутеніло, й з будинку винесли ліхтарі. Потому, зрозумівши, що з колодязя більше нічого діставати, всі зайшли до будинку й розмістилися у старій вітальні. За вікном у мерехтливому примарному світлі півмісяця невиразно проступало сіре запустіння сплюндрованого обійстя. Присутні були відверто спантеличені всіма цими подіями й не могли більш-менш переконливо пов’язати між собою дивний стан рослинності, не відому досі хворобу, що вразила людей і тварин, та загадкову загибель Мервіна й Зени в зараженому колодязі. Звичайно ж, вони чули балачки селян, проте не вірили, що тут могло трапитися щось, що б суперечило законам природи. Поза сумнівом, метеорит отруїв ґрунт, однак це не стосувалося хвороби людей і тварин, які не споживали нічого вирощеного на цьому ґрунті. Може, причина у воді з колодязя? Дуже ймовірно. Добре було б її дослідити. Та все ж таки якого роду божевілля змусило обох хлопців стрибнути в колодязь? Адже обоє зробили точнісінько те саме, а їхні рештки свідчили про смерть від сірої крихкості. Чому все довкола стало таким сірим і ламким?

Коронер, який сидів біля вікна, що виходило на подвір’я, першим помітив світіння з колодязя. Уже повністю споночіло, і мерзенна земля довкола освітлювалася не лише природним місячним сяйвом, а й отією зловісною еманацією; однак це нове світіння було чітким та виразним й, схоже, виривалося з чорної пащі колодязя, неначе приглушений промінь ліхтаря, тьмяно відбиваючись у невеликих калюжах, що залишилися довкола. Світіння мало дуже незвичний колір, і коли всі чоловіки зібралися біля вікна, щоб його роздивитися, Еммі аж здригнувся. Він добре пам’ятав відтінок, який мали тепер оті страхітливі міазми. Він уже бачив цей колір раніше, і йому було навіть страшно подумати, що б це могло означати. Еммі бачив його в тій потворній крихкій глобулі, видобутій із метеорита два роки тому, в спотвореній рослинності минулої весни, а також — ​принаймні так йому здавалося — ​в заґратованому віконці тієї моторошної кімнатки на горищі, де трапилися речі, що не мають наймення. Тоді колір на якусь мить зблиснув, огорнувши Еммі потоком липкої огидної пари, а відтак бідолашний Наум став жертвою незбагненної сили, забарвленої у той-таки колір. Саме про це були його останні слова, що всьому виною та потворна глобула і рослини. Потому долинув тупіт схарапудженого коня, що кинувся геть, та сплеск у колодязі, і ось тепер із колодязя у нічну пітьму виривався блідий зловісний промінь того самого диявольського відтінку.

Те, що навіть у такий критичний момент Еммі замислювався над питанням, яке було в ґрунті речі науковим, свідчить про неабияку жвавість його розуму. Його охопив подив від подібності отого струменя пари, з яким він зіштовхнувся вранці біля відчиненого вікна, та нічного світіння, що на тлі чорного понівеченого краєвиду здавалося фосфоресцентною імлою. Тут щось було негаразд, це суперечило самій Природі, й Еммі пригадалися останні моторошні слова його загиблого друга: «Воно з тих місць, де все зовсім інакше… так казав один із професорів…»

Надворі трійко коней, прив’язаних до висохлих кволих дерев поблизу дороги, шалено іржали й били копитами. Кучер рушив до дверей, аби їх заспокоїти, однак Еммі поклав йому на плече свою тремтливу руку. І прошепотів: «Не виходьте надвір. У цьому є щось більше, ніж нам відомо. Наум казав: у колодязі живе щось таке, що висмоктує з людей життя. Він гадав, що воно вийшло з тієї невеликої кулі, яку ми бачили в метеориті, що впав у червні минулого року. Наум казав, що воно смокче й обпікає і виглядає, ніби хмарка того самого кольору, що й теперішнє світло з колодязя; його майже неможливо розгледіти, а сказати, що воно таке, й поготів. Наум гадав, що воно живиться соками всього живого й стає дедалі дужчим. Казав, що бачив його минулого тижня. Очевидячки, ця почвара прийшла до нас із далеких небес, так само, як, на думку професорів коледжу, і той-таки метеорит. Його вигляд і те, що воно робить, суперечать світові, створеному Богом. Це щось із-поза дальніх меж».

Тож чоловіки застигли в нерішучому чеканні, тим часом світло з колодязя ставало дедалі яскравішим, а іржання й удари копитами припнутих коней робилися щораз несамовитішими. Настала по-справжньому страшна мить: страх зосередився в самому старому проклятому будинку, в чотирьох моторошних купках людських решток — ​двох із будинку й двох із колодязя, яких зложили в стодолі в глибині подвір’я — ​та в цьому промені невідомого й диявольського світла з мулистих глибин колодязя. Еммі зупинив кучера, керуючись якимось внутрішнім імпульсом, забувши про те, що липкий дотик тієї кольорової пари на горищі не завдав йому жодної шкоди, але, можливо, й добре, що він вчинив саме так. Ніхто і ніколи не довідається, що саме було на тому подвір’ї тієї страшної ночі, й хоча почвара з дальніх світів так і не завдала шкоди нікому з людей, якщо у них до цього не потьмарився розум, важко сказати, що вона могла би зробити у ті останні миті; особливо з огляду на те, що сили її, схоже, зросли, і вона явно щось замишляла, що незабаром і проявилося під нічним, частково затягнутим хмарами небом.

Зненацька один із детективів якось різко поперхнувся. Інші поглянули на нього й простежили за його непевним поглядом аж до тієї точки, в яку він заціпеніло вп’явся очима. Усе стало ясно без слів. Предмет сільських балачок уже не підлягав сумніву, і саме через те, щó постало перед присутніми (як вони пошепки погодилися між собою), усі аркгемці воліли не згадувати пізніше про дивні дні. Слід сказати, що того вечора погода була безвітряна. Вітер здійнявся дещо пізніше, але в той час у повітрі не відчувалося й найменшого повіву. Навіть висхлі верхівки сухоребрика лікарського, сірі й безживні, та китиці на дашку поліційного екіпажа не ворушилися. І все ж таки у цій напруженій диявольській тиші добре виднілися порухи оголеного гілля дерев на подвір’ї. Гілки на тлі освітлених місяцем хмар потворно й судомно смикалися, конвульсивно вгризаючись у небо в епілептичному шаленстві; вони безсило впиналися в заражене повітря, ніби їх смикала якась чужа й безтілесна сила, якісь підземні жахіття, що корчилися й звивалися під їхнім чорним корінням.

Кілька секунд ніхто не наважився навіть видихнути. Тоді місяць заступила хмара, ще чорніша, ніж усі попередні, і видиво рухомого гілля на мить зникло. При цьому з горлянок присутніх вирвався загальний приглушений вигук, в якому вчувався жах, — ​хрипкий, але майже однаковий у кожного. Адже той жах не зник разом із силуетами рухомих гілок, і за якусь мить у цілковитій жахній темряві присутні побачили в верховітті дерев тисячі малесеньких цяток слабкого диявольського світіння, що огортало кожну гілку подібно до вогнів святого Ельма чи язиків, які зійшли на голови апостолів у День Зіслання Святого Духа. Моторошне сузір’я неприродних вогнів виблискувало, наче густий рій згодованих на трупах світляків, що витанцьовують диявольську сарабанду над проклятим болотом; вони були того самого безіменного відтінку, який Еммі вже добре навчився розпізнавати і якого страшенно боявся. Увесь цей час інтенсивність променя з колодязя зростала, що сповнювало збитих у купу переляканих людей відчуттям приреченості та неприродності, які значно перевершували будь-які жахіття, що їх могла породити свідомість. Світло вже не променилося, воно потоком виливалося назовні; й коли той безформний потік позасвітнього кольору полишив колодязь, то, здавалося, полетів просто в небо.

Ветеринар здригнувся й рушив до вхідних дверей, аби зачинити їх ще на один важкий засув. Еммі так само трусився, й, оскільки втратив дар мови, йому доводилося смикати за рукави і вказувати пальцем, щоб привернути увагу інших до світіння дерев, яке і далі зростало. Іржання й тупання коней стало просто нестерпним, але жодна жива душа в старому будинку нізащо в світі не ризикнула б вийти назовні. З часом дерева засвітилися ще яскравіше, а їхнє ворушке гілля дедалі більше пнулося вгору. Дерев’яні частини «журавля» колодязя тепер також світилися; раптом один із полісменів мовчки вказав на дощаті комори та вулики під кам’яною стіною в західній частині обійстя. Вони також заяскріли вогнями, хоча припнуті до дерев екіпажі ще начебто були не уражені. Відтак на дорозі зчинився страшенний гуркіт і гармидер, Еммі загасив ліхтар, аби краще бачити, що відбувається надворі, тож усім стало видно, як схарапуджені коні рвонулися, зламали деревце й помчали геть разом із поліційним екіпажем.

Пережите потрясіння розв’язало язики, й присутні обмінялися збудженим шепотінням. «Воно поширюється на все органічне довкола себе», — ​пробурмотів медичний експерт. Ніхто не відповів на його слова, проте детектив, який спускався в колодязь, припустив, що тичка, якою він міряв глибину, мабуть зачепила щось незбагненне. Він додав: «Страх та й годі. Дна взагалі не було. Лише намул, бульбашки та відчуття, начебто там унизу щось причаїлося». Кінь Еммі хвицався й голосно іржав на дорозі, майже заглушивши невиразне белькотіння свого господаря: «Це все від каменя… воно зросло отам… полює за всім живим… живиться істотами, їхньою свідомістю та тілами… Тадей і Мервін, Зена та Неббі… Наум був останнім… усі вони пили ту воду… це на них дуже подіяло… воно прийшло звідти, де все інакше, не таке, як у нас… зараз воно забирається назад…».

Тієї миті, коли стовп невідомого кольору спалахнув ще сильніше й почав звиватися, утворюючи фантастичні невиразні форми, що їх кожен присутній пізніше описував по-своєму, бідолашний припнутий Герой видав звуки, які жодна людина ще не чула від коня. Усі чоловіки, що зібрались у вітальні з низькою стелею, позатикали вуха, а Еммі, зсудомлений від жаху й нудоти, відвернувся від вікна. Словами це неможливо було передати. Визирнувши знову, Еммі побачив, що нещасна тварина, скорчена й нерухома, лежить на залитій місячним світлом землі між розтрощеними голоблями коляски. Герой так і лежав там, аж поки його не закопали наступного ранку. Втім, тієї миті людям було не до жалю, бо майже одразу детектив жестом привернув увагу інших до появи чогось жахливого вже безпосередньо в кімнаті. Ліхтаря вони давно загасили, тож у темряві було легко помітити, як слабке світіння почало заповзати також і до будинку. Воно мерехтіло на дощатій підлозі та частині килимка біля дверей і виблискувало на рамах віконець із малими шибками. Світіння побігло туди-сюди кутками кімнати, замиготіло на полицях та облицюванні каміна, а тоді перекинулося навіть на двері та меблі. Щохвилини світіння посилювалося, й нарешті стало очевидним, що все живе мусить залишити будинок.

Еммі провів усіх задніми дверима й далі стежкою через поле до Наумового десятиакрового пасовиська. Вони йшли шпортаючись, наче уві сні, і не наважувалися поглянути назад, аж поки, видершись на узвишшя, не відійшли на безпечну відстань. Стежина стала їм у пригоді, бо, вийшовши через передні двері, неминуче довелося б пройти повз той клятий колодязь, а наляканим людям вистачило й охоплених світінням хліва та комори й отих фруктових дерев з їхніми скарлюченими, диявольськими обрисами; дякувати Богові, гілля тяглося лише вгору. Коли переходили дерев’яний місток через Чепменський струмок, місяць затягнула вугільно-чорна хмара, й від того місця до відкритого поля довелося йти навпомацки.

Озирнувшись на долину та Ґарднерове обійстя вдалині, вони побачили жахливе видовище. Уся ферма сяяла огидною невідомою сумішшю кольорів: дерева, будівлі і навіть трава та інша рослинність, які ще повністю не піддалися отій фатальній сірій крихкості. Усі гілки націлилися в небо, на їхніх кінцях мінилися вогники, й іскристе миготіння того самого пекельного вогню повільно розповзалося горищем будинку, хлівом та клунями. Усе це нагадувало якусь із картин Фюзелі , й понад усім тим панував розмай безформного світіння, отієї чужорідної, несьогосвітньої отруйної веселки з колодязя, — ​усе кипіло, вирувало, клубочилося, тягнулося, вигиналося, переливалося та зловісно булькотіло у своїй космічній, досі не баченій грі кольорів.

Потім ота почвара несподівано злетіла вертикально вгору, наче ракета чи метеорит, не залишивши по собі й сліду, й так швидко щезла через круглу, навдивовижу правильної форми діру в хмарах, що ніхто не встиг навіть зойкнути. Жоден із присутніх ніколи не забуде цього видовища. Еммі стояв, витріщившись на сузір’я Лебедя, на Денеб  — ​зірку, що мерехтливо сяяла посеред інших там, де невідомі кольори влилися в барви Чумацького Шляху. Проте вже наступної миті його погляд повернувся на землю — ​у долині почувся якийсь тріск. Саме так. Лише тріск дерева, а зовсім не вибух, як запевняло багато інших очевидців. Однак щодо подальших подій ніхто не сперечався: в якусь шалену, калейдоскопічну мить із приреченої та проклятої ферми вирвався цілий вихор яскравих небачених жарин та матерії; засліпивши тих кількох людей, які їх спостерегли, вони розлетілися хмарою різнобарвних фантастичних уламків, яким навряд чи знайдеться місце у нашому Всесвіті. Через отвір у хмарах, що швидко затягувався, ті уламки злетіли вгору вслід за вже зниклою кольоровою почварою, і за якусь мить вони також зникли. Унизу позаду панувала темрява, до якої втікачі не наважувалися повернутись, а на узвишші здійнявся вітер, налітаючи чорними крижаними поривами з міжзоряного простору. Вітер верещав, завивав і шмагав поля та спотворений ліс у якомусь неземному божевіллі, й перелякані люди незабаром усвідомили — ​немає сенсу чекати, поки місяць освітить те, що залишилося від Наумового обійстя.

Надто налякані, аби висувати бодай якісь гіпотези, усі семеро втікачів попленталися в бік Аркгема північною дорогою. Еммі почувався найгірше і благав попутників не йти просто до міста, а провести його до власної кухні. Йому не хотілося йти самому через нічний, зворохоблений вітром ліс до своєї оселі край головного шляху. Адже він пережив додаткове потрясіння, яке милосердно обійшло усіх інших, і був назавжди розчавлений гнітючим страхом, який гнатиме від себе ще багато років. Коли все товариство на охопленому бурею пагорбі вже рішуче обернулося в бік дороги, Еммі на якусь мить озирнувся й поглянув на темну спустошену долину, яка донедавна слугувала прихистком для його нещасного друга. І навіть із такої неблизької відстані він помітив, як щось невиразно зринуло вгору, а тоді одразу ж знову опустилося на те місце, звідки той велетенських безформний жах полинув у небо. То був лише колір, але чужий як для нашої планети, так і для небес над нею. Й оскільки Еммі впізнав той колір і був певен, що цей останній слабкий спалах і далі чигає в колодязі, то відтоді вже не знав справжнього спокою.

Еммі більше не бував у тих місцях. Від часу описаних тут страшних подій минуло вже понад півстоліття, а він так жодного разу й не навідався туди і тільки тішитиметься, коли нове водосховище знищить усі сліди кошмару. Я також радітиму з цього, бо мені тепер вкрай не подобається, як вигравали на сонці кольори довкола цямрини того занедбаного колодязя, коли я проходив повз нього. Сподіваюся, на цьому місці стоятиме висока вода, однак я все одно її не питиму. Гадаю, що більше ніколи не з’явлюся в Аркгемській окрузі. Троє з тих, хто супроводжував Еммі, повернулися наступного ранку, аби поглянути на руїни при сонячному світлі, але то вже були не зовсім руїни. Лишень цеглини від димаря, рештки льоху, якесь каміняччя та металеві уламки й іще óбід від того мерзенного колодязя. Окрім загиблого коня Еммі, якого вони відтягли й поховали, та коляски, яку невдовзі повернули господарю, на тому місці не лишилося й крихти життя, тільки п’ять акрів моторошної сірої пустелі, на якій з того часу нічого не росте. Понині ота пустеля простягається під небом, як велика пляма, випалена кислотою посеред лісів і полів, а ті нечисленні сміливці, які наважилися поглянути на неї попри всі сільські балачки, назвали її «проклятою пусткою».

Розповіді селян просто дивовижні. Вони були б навіть іще химернішими, якби містяни та хіміки з коледжу виявили бажання провести аналіз води із занедбаного колодязя або ж того сірого пилу, якого, здається, не торкається навіть вітер. Ботанікам також не завадило б дослідити спотворену рослинність на межі з тією місциною, адже вони могли б урешті з’ясувати, наскільки правдивим є поширене в тих краях уявлення, ніби та пошесть поступово розростається, можливо, на дюйм щороку. Як стверджують селяни, колір довколишніх трав навесні має не зовсім природний відтінок, а дикі тварини взимку залишають на тонкому снігу химерні сліди. Сніговий покрив на місці проклятої пустки завжди тонший, ніж деінде. Коні, яких у вік автомобілів лишилося небагато, в мовчазній долині стають лякливими, а мисливці, наближаючись до плями сірого пилу, вже не можуть покладатися на своїх собак.

Точаться розмови і про згубні наслідки тих подій для психіки людей. Після смерті Наума схибнувся не один мешканець округи, не знаходячи в собі сили вчасно звідти забратися. Водночас усі розсудливі люди залишили свої домівки, і лише чужинці намагалися замешкати в тих напіврозвалених хатинах. Але й вони не залишилися надовго; можна лише припускати, що їм вдалося розгледіти там із допомогою своєї дикої, чудернацької магії, яка пошепки передавалась із покоління в покоління. Вони бідкалися, що в цій моторошній місцевості їм сняться кошмарні сни; і справді, самого погляду на те темне царство жаху досить, аби розбурхати хворобливу уяву. У тутешніх глибоких ярах в усіх мандрівників з’являється якесь дивне відчуття, а художники здригаються, зображуючи густий ліс, таємничий не лише своїм виглядом, але й духом. Я й сам дивувався власним відчуттям після самотньої прогулянки тими місцями ще до того, як Еммі розповів мені всю цю історію. Із настанням сутінок мені невиразно хотілося, аби зібралися хмари, бо в душу прокрався дивний острах перед неосяжними небесними глибинами над головою.

Не питайте мене, що я про все це думаю. Я нічого не знаю — ​от і все. Мені вдалося розпитати лише Еммі; мешканці Аркгема не бажають говорити про ті дивні події, а всі три професори, які бачили метеорит та його кольорову глобулу, вже померли. Були й інші глобули в тому камені, можете бути певні. Одна з них, наситившись, полетіла в космос, але, ймовірно, була й інша, яка не встигла. Поза сумнівом, вона досі в колодязі — ​я бачив щось геть неприродне в сонячному світлі над тією імлистою пащею. Селяни стверджують, що пошесть щороку розростається на дюйм; тож, напевне, навіть сьогодні вона має чим харчуватися. Однак, хай би який нащадок диявола там панував, його, мабуть, щось таки тримає на місці, бо в іншому разі він би поширювався дуже швидко. Можливо, він зрісся з корінням отих дерев, що дряпають гіллям повітря? Одна з теперішніх аркгемських легенд розповідає про товстезні дуби, які досі світяться й неприродно ворушаться посеред ночі.

Що воно було, відомо лише Богові. З описів Еммі я б назвав ту речовину газом. Однак цей газ підкорявся законам, не знаним у нашому космосі. Воно прийшло не зі світів чи зірок, які спроможні розгледіти в телескоп і сфотографувати людські обсерваторії. То не був подих із небес, рух і розміри яких вимірюють наші астрономи, або й навіть тих, які вони вважають надто масштабними для вимірювання. То був лише колір, що зійшов із неба, — ​моторошний вістун із безформного царства нескінченності, яке перебуває за межами відомої нам Природи; з тих царин, самé існування яких затьмарює мозок і змикає наші вуста тими позакосмічними безоднями, які воно розкриває нашим ошелешеним очам.

Дуже сумніваюся, що Еммі свідомо брехав мені, й не вірю, що його розповідь, як заздалегідь застерігали мене містяни, була виплодом божевільних фантазій. Із тим метеоритом на тамтешні пагорби й долини впало щось страхітливе, й воно — ​хоча й не знаю, в якому обсязі — ​залишається там досі. Буду радий, коли сюди прийде вода. Сподіваюся також, що до того часу з Еммі не трапиться нічого лихого. Він багато надивився на «оте», і воно й далі потроху роз’їдає його зсередини. Чому він досі не виїхав звідти? Як чітко він пам’ятав останні слова Наума: «…від нього не втечеш… воно затягує… знаєш, що щось наближається, але не можеш опиратися…». Еммі — ​добрий старий чоловік, і коли на місці майбутньої водойми розпочнуться роботи, я неодмінно напишу головному інженерові, аби не спускав його з ока. Не хочеться уявляти його тим сірим, скоцюрбленим, висхлим чудовиськом, яке дедалі настирливіше тривожить мої сни.

Переклав Анатолій Олійник.

Придбати видання вибраних творів Г.Ф. Лавкрафта «Поклик Ктулгу» та інші історії жаху».