Осінь для ангела. Уривок роману
Осінь для ангела. Євген Пашковський
До вашої уваги початкові та завершальні абзаци твору. Передзамовити книжку.
1
Ще долинало від мосту голосіння води і грім ланцюгів об дюраль на човновій станції, дві пляшки вина в рюкзаку бухкали Богдана по спині, коленкоровим вінком за пагорби жалісної осені вклякало сонце, з розщелини скель морозний заносився вітер; за містечком, за дорогою потраурніла рілля, і прип’ятий шпагатом до обірваних цвинтарних ворітець козел нахиляв золочені загравою роги на чоловіка, — арештанськи довге пальто з облізлим коміром, голий виріз промуляної на шиї сорочки, замаюсена спортивна шапчина і втома на загостреному безсонням лиці виказували суворого митаря, від чого так біснувався рогатий на прив’язі, — ляк перестріти родичів вивів до проламини в ограді, звідти, розгинаючись, він подумки побачив дідову могилу з їржавим хрестом, тамо за жухлою чагарнотою таволги, дуднику, бузини проглядає новий скорботний простір; задовго до оказії, десь відразу на початку хвороби, думав, батьки поховають бабцю коло діда, сама казала, звідти видніє степ за могилками всенької рідні; наслання, телеграму посіяли на головпошті, пізно доправили, впросив підмінити напарника на поромі, витріпав налип луски на рюкзаку, стрімководь рвала сіті й безжальною кригою сікла лапи веретенників на мілині, — пропалена блискавками, німа ріка твоя, Господи; згином ліктя затулив очі і боком проламувався крізь драпахи, тріск сухого бур’яну приглушив бридке бекасине блеяння козла, на розп’ятті над аркою гойдався линялий рушник, мабуть такого ж, тільки новісінького, мати пов’язала на хресті, згадай-но скриню, гнітючим нафталіном віяла купка прихованого на споді вбрання, давно, від самої дідуневої смерті лежало, підлітком звідти крав свічечки, щоб натирати лижі, згадав образок Діви на поличці прискринку? і буцімто вдома; той параліч докатував, бідна, пити просила, щось тамо підсолодять на кухні, зітхала, згірк мені оцей мед, закличте священника для сповіді; батько ж партєйний, звідки, мам, випишу того попа? зара строго, скількох за обряди сключили, шутка діло, сказати; правда, потім згодився, здому писали; здригаючись, бабця відчувала нерухому сіль на суглобах, — вона роз’їдала кістки і впевненість добути до нового Великодня, — ступні обмити благала матір, котра вигрібала коцюбкою з піддувайла картоплю, з чайника в залізну таріль наливала літепло, ваткою терла збряклі в чорних вузлакуватих венах литки, налиті віковим випираючим горем чорнозему, біль ущухав, старенька пробувала здрімнути до сутінкових відвідин лікаря, сповідала крізь сниво гріхи; Боже, прости нарікання у тридцять третьому, кров і оцет поновилися, впоїли зі списа рабів малих, земнопрахом осліплених, долею дітей і онуків молю, прости маловір’я, Владико душ Пребезсмертний; щоб лучче видіти хворій з постелі, мама поставили ікону за скло серванту, між безлічі випитих і недоторканих чаш, то бабця, коли підмощували подушками до стіни, слізно всміхалась до образа й до віддзеркалення дрібок солі в малиновій духовці, колосся на покутті, рідних облич, ложки меду в майонезному слоїчку, згірклих туманів, чорних облич, на фотографіях, за скло підіпхнутих; бабця преслізно тішилась, прещемно раділа всім, бо ще торік дибала помаленьку, теплився між чотирьох цеглин жар на подвір’ї, на розпал мона підкинути снопики в’ялих вишневих гілок, гроза скрутила відногу вишні, мона з дійничкою йти до криниці, йти з повною лійкою вечором до капустяних грядок, йти з повним хвартухом печериць, які назбирала на межах, йти з оберемком білизни по втрамбованому піску біля копанки, йти в хату, сповнену безтривог і земних дарів, йти, ніколи не впорожні, йти й самій віддзеркалюватись на іконному склі, на молодій кризі, що рушниково крилатими берегами, в молитовнощирій сутіні, роздмухує пагін лампадки: на дев’ять день по дідові сім’я сторопіла від дива, сиділи за столом і навскіс через світлицю пролітав рядок світлих лялечок, впізнавались обличчя, пам’ятні по фотокартках, по старшинству прадід летів за прапрадідом, син за батьком, сестра за братом, рід за родом, трохи вищі від бджіл мостилися на іконній рамі і збоку, сирітськи окремо, на перст від рідні присіла манюня душа, я ледве впізнала її, померлу нехрещеною, пізнала й господаря, усміхавсь молодий, таким пам’ятала по втечі з виселки, кликав очима, я встала навстріч і видиво згасло; ще рано було; проте невдовги збулось покликання: хворість розбила! а лікар про міцне серце сокорить, отож-то довго виглядати, йти б саменькій до ангелів, ступні відходила і образ захований, — отак жалілася бабця спросоння, коли з гладишкою крові переступив поріг, зрадів живому голосу, верг на ослін просмерділу смаленою щетиною камізельку, об яку витирав ножа, хибнулись на двір застояні хатні запахи, під стелею в коморі гаки запитально чекали м’яса, порося закололи загодя, грубим поліетиленом і хусткою взявся обмотувати гледчика, слоїки мати забрала під смалець, кров повезу до міста, плита є, гречка є, нехай моя господиня злемзає, головне, добре обв’язати оцим пояском від халата, шкода, коли вихлюпає по дорозі, солонезна кров, правда, колюн для форсу присолює з вістря тесака на язик, а бабця: страх як свіжина з цибулею пахне, зара б товченої на сметані картоплі та огірка, та смачної пелюстки, гірчичне зерно в олії плаває, кмин на житньому окрайці тріскотить, а-а, нехай собі! бач, Заступницю між тарілок ховають, облукавили; скипів, тільки й пам’ятне, власний вар’ятуватий крик — батько змовчував, сусіди ж почують — тільки й пхнув до рюкзака глечик теплої крові, одвернувсь, щоб не плакати на сіру, випрацювану, важку, мов уламок жорнового каменя, бабціну руку і за словами ковтав серце, котре мокрою глиною затовкло горло; винен я, молитимусь за вас; та найстрашніш було змовчати: прощайте; оморозив крик: геть звідси, грамотний! було б вдушити маленьким. Дивно, міркував Богдан, зубами відкорковуючи пляшку і продираючись крізь сухий терен до дідової могили, звідки тутай кострище з обвугленим корінням бур’яну, пластмасові тюльпани в глибокій бляшанці, родичі порядкували? на лавочці цвіль, бракує просілого під сльотою горбика; обтріпавши на полах ламкі колюхи, відчув присутність неземного спокою, стара могилка сиротинно тулилася до ялин і душа покійника, так погідно, так синьо розплескана вечоровим півсвітлом, підмовила його серцю, що бабцю поховали окремо, — мужній, онуче! що виніс ти з дому отчого? втому каменя наріжного ти взяв, глечик крові й нічого благісного; змалечку меї хати тримавсь, на ясені над кролячою кліткою вирізав рік смерті діда, запарубкував рано, непослух один і двері тра засувати, вставай, бабо, ніби ніколи в молитовному одноголоссі до сну не читав «отченаш», повторюючи за мною, «але визволи нас від лукавого», зіщулений, кволий підводився від образів і розтирав затерплі коліна, тихий, богобоязкий, саме послушництво, а згодом, як підмінили, став загнаний, жалісний і дратівний, злословив батька, бо той повчав, що гицлем ростеш, вовкулакою, увірвителем, куролапом на фермі! вдома роботи до гибелі, січкарню крутити, бураки сікти, а йому на умі — ліс і вулиця! серце нездичавіле, вготоване на земномуку, на заклання, до дідової хати прихилив, що ж виніс ти з дому, позначеного на стелі хрестом од полум’я свічки, принесеної на чистий четвер із храму? — Богдан скинув рюкзака через плече і тричі широким хрестним знаменням змив розгубленість і втому з обличчя, ступив на стежку, обдивлявсь надписи на нових могилах, лопотіли на вітрові коленкорові вінки, ніде не виднів рушник, якого б мама на хресті пов’язала, прізвища покійників десь чуті, але незнайомі, по стежці петляє барвінок, чужинно зовсім і стоптаним рястом в’януть думки, що бабціна могила далеко; змирися, хлопче, був голос йому, — і рідня душа, втомлена безпорадністю втішити його, холодом відльоту торкнула лице, потуманила очі, подаленіла до горніх веж, ледь колихнулись ягоди обліпихи і моторошна гикавка козла сполохала неймовірно високе, чисте, животворяще в годину доторку до безсмертя, нереально волошкове, молоде, мільйонолике на проталинах гранітних дзеркал, осіннє над цвинтарем небо; прохилена хвіртка в ограді свідчила про безборонність сльотавих вітрів і раптових помислів, він застромив квіти біля хреста і двічі виполіснув вином консерву, згадав щось і геть закинув собачу посудину, розплескав вино по суничнику на могилі, випив, образився за сирітство покійних, випив, запитав незримого, чи закликали священника для сповіді та причастя? випив, марно почекав відповіді, замість якої на плечі лягло віко сутінків і щось підламало коліна: він уклякнув, щоб змаліти, а коли, гамуючи дрижаки, опустився на вогку лаву, судомний струм від потилиці перетік під лопатку, він знову випив, він знав, що розрив аорти ліпший від божевілля, котре на сьогодні милувало його; в скловаті вечора ятрило зір мертве кострище і спухирена фарба на ограді, вино стояло під горлом, запечатувана минулим вогнем земля свідчила про вбогість літа, накликала до всього сущого сльозу й непродихну тугу, односильну з доброю заздрістю мертвим, згадав сон, потойбічну телеграму про зустріч бабці з дідуньом, голос: Богдане! згадав той оббілований стан пробудження, коли бачене набуває віщої сили: хата, бабуся на плетеній з верболозу лісці перебирає сушені грушки, відмахується від ос, за клопотами звично сувора на лиці, а дід, усміхнений добрими вусами, гримає об припік оберемком дровенят, обтріпує тирсу на згині ліктя й на грудях, певно, останні поліна з дровітника брав, заправляє за халяву висолоплену сіру онучу, гумові чоботи цілорічно, і взимку, носив, на полювання ноги втепляв, обмотував газетами з акуратно вирізаними портретами вождів, бо навчений; на носаку чобота мітка від сокири; дід, одягнений в біле, підперезується на ходу, стрункий, розрівняний від земних нош, і бабця слідом ступає, ніби зустрічати кого, в парусинових туфлях, в кофті з великими ґудзиками, в чорній з дна скрині спідниці, зупиняється на мить і по-хазяйськи, — прощально, але ненадовго, — впівока оглядає подвір’я, квіткою зацміну защіпає клямку на хаті, підсуває під поріг бурки з широкими розстебнутими халявами, бувало, олієм змащувала блискавки, все одно замки розповзались, ноги варикозно збрякали, то кравецькими ножицями обрізала халяви, щоб легше вступити, чого ж зараз взувачка ціла? по дві десятки відкладала з пенсії, на, шо там тої стипендії, продала сіно, то буде! ось відходять обоє, зречені, сумирносвітлі — і сон збувається; він поклав на лавочку сигарети, коробку сірників, пив і думав, чи закликали священника до бабці?
***
Виспишся в скирді, позбавлений імені і мети, безтурботно вспокоєний, а коли сонце прогріє солому й запахне лисячими віднорками, малий пастух підкличе легеньким свистом і вкаже на болітце; обминаючи корів і собаку, що пчихав і грібся в сухому торфові, ти перехопиш рушницю з плеча, зведеш запобіжника, перетворишся на слух, тупнеш ногою об кротовину, — качки з ситим кряканням вибухнуть над багном, мов відсварюючись від пострілів, — ти напівсонно розламаєш замок, ежектор викине теплу гільзу, поглянеш на хлопчика, що вже по купинах, по будяках, по кропивці метнувся в болото, підняв за крило здобич, потряс нею, дмухнув у дзьоба, вигнув бока і підтягнув довгі чорні труси, перехопив качура за лапи, обтрусив кров на зм’яклій з тускніючим переблиском шиї, і аж тоді підняв голову й заусміхався щербато й жалісно, сиротинно; бери собі, підморгнеш ти; дядьку, а закурити дасте? ти згадаєш цю плаксиву, обов’язково розтягнуту по складах, інтонацію, заспів пастушого дитинства, покладеш на лопух три сигарети, декілька сірників, одламану, завбільшки з ніготь, тертку, і дорога до червоноцегляного млина на греблі покличе тебе повз цвинтар; сюдою дід повертався з лихолітних світів, сидів між приреченими, засинав назавжди, та біль зчужілості всього додав йому сили; ти озирнешся, — хлопчик, притискаючи крижня до грудей, побіг завертати телят від мішанки, — і переступиш повалену ограду, почуєш крик, смертельно ранений, чоловічий, потім скрегіт заліза об асфальт, дитячий вереск; бігтимеш, перестрибуючи безхресті могили, ялинова гілка зіб’є картуза, запхнеш його за пазуху й з пригірка побачиш трьох підлітків-рибалок із підсакою і вудками, а на дорозі коло води мотоцикліста, що, обтискаючи голову, лежав долілиць, замість ока стриміли стернові ластовині пір’їни і виямка на хвості повнилась кров’ю; калюжа бензину чорнила пилюку і сонце гасло на шпицях коліс, рибалки з видовженими, рудими від ластовиння, обличчями обтирали об сорочки й гризли крадену на городній бригаді моркву, перелякано розказуючи, що коли вони збігли з горба, то побачили мотоцикліста без шлема, він газюрив скажено, пригинався над рулем, а далі щось страшне! видмухнута з млина, мов зміюка з старого склепу, креснула ластівка, прокричала стер-стер, заскочила йому навперейми, немов впізнавала, ще раз вискнула, роздерла жовтого всередині дзьобака, гойднулась нижче і вгризлася з висоти розльоту в голову; він смикав за лапи, витягував, а потім впав; дядьку! та ж він — викапаний ви. Хлоп’яча розгубленість, — озиралися навсибіч і виглядали допомогу, — зашморгне й тебе; ти прихилиш рушницю до стовбура тополі, поглянеш на мотоцикліста, на безлюдну дорогу, вода плескотітиме за млином так само розмірено, як і тоді, коли ковтала відчай і силу; з безрамних вікон повіє щурячим духом, пекучою, мов вітер по обрубаних кістках, пропасницею зневаги і крижаним тліном, хоч цегла буде промінитись жовтожарим теплом, сорока стрекотітиме на старій груші, горобці галасливо чубаритимуться в силосній потерусі, гримне бідонами пошарпаний, ледь колеса тримаються, молоковоз, пригальмує, ти щось вимовиш про медпункт і водій, колгоспний нащадок млинарів, подивиться позад тебе, трохи від’їде, сповільниться проти трупа, обмине мотоцикла й поволі, преспокійно так, погребеться під гору; пасмо чорного волосся налипло на скривавлену брову, і ти обженеш зелену муху на скроні покійника; хлопці, вже оговтавшись, закурять одну примину на трьох, — стійте тут, ми скоро — сядеш на бетонній дамбі спиною до млина, в соковитій зеленій траві ростиме декілька печеричок, позаду вітер, розбиваючись об червоний мур, гадюче шипітиме по стінах, знагла подумаєш, що й сам ти гнався невідомо по що й куди, скаженим і чорним псам згодовував тіла ворогів, давився гнівом, потерпав на гладкій дорозі, ходив сам не свій, хрестив лоба спросоння, піднімався за сім падінь, заробляв грижу над розкиданим каміняччям, на без’язикі рани вітчизни накликав суховій, глух од біди, по вигуках поромника вчився людської мови, забалакував зуби циганам, розплутував лінії на руках, забував витерти намерзлі сльози, жив, а насправді ніщо не було життям, правдивіше, не виявлялося ним; час втомився, як втомлюється залізо, як німіють руки завислого на скалі, час гуде і сурмить, буцім вимерзла річка під здибленим льодом; почуєш за спиною голоси, встанеш, підлетить головинський «бобик», розпитуватимуть під капустяний тріск брезенту, яким обмотували покійника, — під’їхала пожежна машина, мотоцикла відтягнули за насип, тіло поклали в кабіну, сонце кип’ячим бурштином обливало метушню й пил на греблі — візьмеш рушницю і попростуєш повз цвинтар додоми, а згодом затихне, пірнаючи з яру в яр, віща сирена на кабіні пожарки.
Ось і тиша від’їзду проростає всередині — сліпнучи від ранкового інею на черепиці, з похиленою головою, з двома гілочками малини в речмішку вибрів на автобусну; коло перехрестя стояла дубова фігура з розп’яттям, автобус часто зупинявся, підбирав школярів, базарювальників, — всі незнайомі, це й добре — розтинав стернисту голизну полів, світло пливло від падалішніх яблук по хуторах, пірнав під грибну прохолоду ялинового лісу, скочував на тряскі піщані колії, натрамбовувавсь сухим скрегітним пилом, весь жеврів, мов перегораюча лампочка, проминав худі й зруділі хвойні дерева на косогорах, от і твоя зупинка; запитати в дітей; цвинтар тамо між соснами на горбі; дорога піщана й тепла, впізнати могильний запах чебрецю, ввійти через браму, приглядатися до табличок, вінки геть пожухлі, хоронять, напевне, на західному кутку, горбики там свіжіші, хрест із чорно пофарбленої труби — добридень, бабцю; пробачте моє запізнення; тиша, що рвала груди в дорозі, знесилить руки й думки, ввігне спину; прочинити хвірточку на оградці, зібрати в кулак в’ялі айстри, винести за цвинтарний рів, прийти, розвузлити речмішок, посадити дві малинові гілки, сісти збоку на лавочці, — мурахи на пригріві перебирають лапками білавий пісок, їх тутай безліч, повзають по слідах, по траві, найбільше в узголів’ї могили; розказують про гостя, про внука; нізвідки спогад про карамель, яку бабця діставала з-під подушки і погамовувала хрипи в грудях, нізвідки голос, — бійся не смерті, а смертного гріха, — тиша розтане в благість, мурахи й далі снуватимуть по примогильному піску, та миротворча яснота запанує над соснами і голос зміцніє; малою батько всадовив на підводу, повіз до мами на буряки, скраю поля стояла бочечка з оселедцями, в протилежному кінці бочка з водою, посередині на ослінчику грав патефон, так пан скомандував розважати сапальниць, я ходила, ходила собі між рядків, лягла й заснула, то-то страху було, всі кинулись мене шукати, все поле оббігали, поки знайшли, — отак і на цьому світі; при виході з цвинтаря лілово палахкотітиме верес — водномить і назавжди забудеш безіменне звертання до себе, що ніби погляд у дзеркало всякий раз переконувало: ти ще живий. Одного полудня на перевозі почуєте балачку лисого поромника і нового напарника його, що Богдан мертвий; вітрисько змітатиме з дощаного престолу вугільний пил, баржа з гранітом покладе хвилю на валуни й вимостки, брязне ланцюг, німо гойднеться на поромі обід колеса, — дорожній дзвін, — старий, увігнувши голову, зніме за вухо шапчину, дістане прилиплу до засаленої підкладки районну газету з віконцем співчуття; одного вечора виплакуватиме очі бакен на повороті, земля ковтне амонітовий прах кар’єру, наллється соком здичавілий на скелях виноград, стане тихо довкіл, то ж чи повірите словам двох поминальників на голій пристані? здається, перехилки з пласкої пляшки п’ють місячне вино, обнявшись за плечі, голосно лають зайд на винограднику; старий сікається до халабуди за дробовиком, векає, тре підборіддя собачою шапкою; жовклість єдиного ліхтаря кінським черепом скалиться на воді, молодий гризаком яблука зіб’є каламутину; на туманному березі блимне фарами й загупає бубном на кузові, розітне сутінь вчаділа пісня, старий, розім’явши коліна, гаєчним ключем на тридцять два бемкне об зоряний обід, відчалюючи, кахикне; нема на вас доброго сповідальника, немає! — а я, народжений в тілі року половини століття і просвітлений духом Дива, дотоді мину коридори пітьми і буду більше живий, ніж тепер, та й ви за мною, молитвами заступлені, вірю, також воскреснете до життя.