«Пси на озері». Уривок. Мілєнко Єрґович

Захоплюєтеся творчістю Мілєнко Єрґовича? Пітримайте видання його роману «Пси на озері» української мовою.

«ПСИ НА ОЗЕРІ». УРИВОК

Я думав: смерть принесе благословіння

небуття мені — єдину нагороду

за те моє неоковирне животіння...

Умберто Саба «Кафе “Трієст”»

 

Напевне, був напрочуд сонячний день. Сонце сліпило так, що аж боліли очі. Я йшов із міцно заплющеними очима і чув довкола себе кроки сотень людей, які, поспішаючи, чимчикували мовчки і човгали ногами, це й не дивно, адже ми в аеропорту, тут всі кудись летять-мандрують; я почав сміятися, аби не виглядати чудернацько, доки оце йду й не дивлюсь поперед себе, тож я шкірив зуби, реготав голосно, щоб всі чули і щоб ні в кого не виникало підозр через мої заплющені очі, щоб ніхто не подумав, що це ненормальна поведінка в аеропорту, чи то пак на летовищі, і аби ніхто, не дай Боже, не подумав, що я черговий терорист-смертник і саме тому виглядаю так сміховинно.

А людина, яка сміється, ні в кого не викликає підозр. Реготуни завжди добросерді, та й неможливо сміятися і водночас молитися Богу. Люди переконані (чи колись бачили це по телевізору), що терористи читають молитви перед тим, як підірвати черговий літак. «Аллах, ла илаха ілла ллах[1]», — пошепки повторює смертник і з кожним його видихом вибух усе ближчає. Нехай усі довкола знають, що я не такий. У сміху немає злості чи підступу, тож я дивуюся, що до мене ніхто не долучився, регочу сам, а всі довкола тільки й крокують далі.

Хіба це дивно, що я ні на кого не наштовхнувся, простуючи отак, із заплющеними очима?

Я ні з ким не зіткнувся, хоча чув людей і відчував, як вони йдуть назустріч мені, всі ті, хто саме прибули в аеропорт, щойно вийшли з якогось літака, але ми щоразу сяк-так розминаємося на своєму шляху, я намагаюсь не зіштовхнутися коліном з якоюсь дитиною, повертаючи то ліворуч, то праворуч, якраз на тій дорозі, що веде скляним коридором до літака, я починаю сміятися ще голосніше і дивуюся, що впродовж усього свого немаленького життя, а у липні мені буде п’ятдесят років, я не усвідомлював того, що можу ходити із заплющеними очима і що мені для цього більше не потрібен зір.

Варто було лишень замружитись і спробувати зробити таке, та кому б це взагалі спало на думку?

З самого народження всі повчають тебе, що слід уважно дивитися навсібіч. І тільки одного дня сонце почне припікати настільки сильно, що ти змушений заплющити очі. Саме тоді й приходить усвідомлення, як це легко — ходити наосліп і не натикатися на інших людей, не зіштовхуватися зі стовпами, шафами, стінами, ятками, не зашпортуватися.

Я піднімаю ногу, перша сходинка, друга, третя, мене приємно дивує, що я так вправно їх долаю, якби сліпі так вміли, їм був би не потрібен ціпок, четверта, п’ята, і, перетнувши п’ятнадцяту сходинку, нарешті ступаю в літак.

Кінець кінцем я розплющую очі, та їм потрібен час, аби звикнути до напівтемряви.

— Вибачте, — кажу я.

— Не поспішайте, — відповідає стюардеса, і тоді я нарешті бачу її обличчя, в око впадає широка білозуба посмішка, зуби виблискують на сонці, проміння якого пробивається знадвору, а коли я моргаю, на частку секунди бачу її зуби та щелепу — сіро-білими, як на рентгенівському знімку.

— Вибачте, — повторюю я.

— Вам немає чого боятися, — каже бортпровідниця.

— Стюардесі не варто згадувати про страх, — сміючись відповідаю я. — Ви ж знаєте, якими бувають подорожні, — продовжую говорити, — усього за мить можуть запанікувати чи перелякатися до смерті.

Сідаю на своє місце — 7D, біля вікна, я завжди прошу саме його, та зараз не можу пригадати, чи я вчинив так і цього разу. Не можу пригадати, чи реєстрував свій квиток, бо зробив це автоматично, а автоматичні дії швидко стираються з пам’яті. Якщо думками людина деінде, будучи у звичних умовах, і якщо відбувається те саме, що й протягом минулих днів, одна автоматична дія нанизується на іншу, в такому ритмі — і це може трапитись з кожним — минає день, можливо, й цілий тиждень, а після цього людина вже нічого не пам’ятатиме.

— Пані Дуню, — піднімаю я руку, махаючи у напрямку виходу.

Стюардеса озирається, усміхається, а тоді пучками пальців торкається чола, наче бідкаючись, мовляв, забула, що ж це ви мене забалакали, а тоді полишає пасажирів, які саме заходять у салон літака, і приносить мені цілий стос сьогоднішніх газет.

— Дякую тобі, Дуню, — кажу я дівчині.

Звідки я знаю, як звуть стюардесу? Зазвичай подорожні цього не знають.

Як добре, що я сам, що не взяв із собою дитину й дружину, бо як би я їм тоді пояснив, звідки знаю ім’я стюардеси? Чи зміг би обґрунтувати те, що я з бортпровідницею на «ти»? (У мене справді є дружина й дитина, чи вони були у мене колись давно? Можливо, я взагалі нежонатий, і просто прагну мати родину, надивившись на інших людей?)

— Дуню! — горлаю я, і стюардеса терпляче підходить.

— Тобі щось потрібно? — питає усміхнена дівчина.

— Вибачте, — кажу я їй.

— Нічого страшного, невдовзі злітаємо, а тоді граматичні тонкощі вже не матимуть значення, — відповідає бортпровідниця, і ми разом сміємося.

На місці 7A сидить бородатий чоловік.

Він тримає на колінах прозорий целофановий пакетик, у якому лежать два дрібних червивих яблучка, шматок хліба і куряча ніжка, замотана у фольгу. З фольги визирає лише вершечок курячої ніжки, коричнево-зизуватий суглоб, який ще кілька днів тому жваво й безболісно ворушився, доки курча, а насправді вже майже півник, бігало по подвір’ю, вешталося перед собакою, що аж заходився від гавкоту, а потім клювало зернятка кукурудзи... Суглоб у курчати не болить, жваво рухається, хоча у цій фользі він вже сухий, присмалений у печі марки «Слобода Чачак[2]», але то буде пізніше... А це було раніше...

Півник гасає подвір’ям, а мене охоплює якийсь неспокій, серце несподівано сковує крига, адже звідки я можу знати про це курча, звідки я можу знати, що ця куряча ніжка у фользі — це його ліва гомілка, і як це можливо, що я так добре можу роздивитися це курча, опускаючись зненацька на те подвір’я, заболочене, залите дощем подвір’я, хоча ще незадовго до цього був сонячний день, настільки сліпучий, що я навіть очі не міг розплющити; я опускаюсь і починаю ходити услід за півником, і ось тепер вже я — те курчатко, яке полює на зернята кукурудзи, і мене охоплює смертельний страх, бо усвідомлюю, що це я — та куряча ніжка у фользі, у прозорому целофановому пакеті, на колінах чоловіка на місці 7А, і я знаю, що я немічний та слабкий, що не можу уникнути своєї страшної долі, і що невдовзі мене впіймає селянка у хустці, яка буде розкручувати мене в повітрі, як живий пропелер, раз, двічі, тричі, як, приміром, оте колесо огляду у віденському Пратері, лише набагато швидше, і яка потім різко вдарить мною об пень, і одним рішучим ударом сокири від’єднає мою голову від тіла, а тоді прибіжить кішка, схопить мою ще живу голову, і я буду розпачливо попискувати з її пащі, та мене ніхто не почує, адже якби хтось і міг мене почути, то, напевне, не повірив би, що я — відтята голова півника, якого щойно зарубали, бо дві ночі тому він почав кукурікати, а у цьому господарстві вже є один дорослий півень, натомість мені б сказали, що я — чоловік з місця 7D, який просто побачив знайому людину на місці 7А, яка тримає на колінах пакетик, із якого визирає куряча нога у фользі.

Я сильно спітнів через пережитий страх і знову заплющив очі. Буде краще, якщо я подрімаю п’ять хвилин. Щоб трохи влігся безлад у голові.

 

***

О 5 годині 40 хвилин двоє поліціянтів та поліціянтка увірвалися до кімнати під номером 119.

Це був перший випадок за останні десять років — а саме стільки Йован Керкез пропрацював на рецепції — коли викликано поліцію, щоб вибити двері до кімнати.

Узвичаєна проста процедура: взяти ключ в покоївки і спокійно відімкнути ним двері.

Якщо ж, не дай Боже, покоївка загубила ключ, брали запасний, що висить у шафці на стіні за рецепцією. Ще ніколи не траплялося, щоб покоївка залишилася без ключа, однак з усіх резервних ключів бракувало тільки одного, — якраз отого ключа від кімнати під номером 119.

Керкез довго грюкав у двері.

Довкола з’юрмилися гості з усього поверху, і ще декілька тих, чий вигляд відразу свідчив, що вони не можуть бути і не є мешканцями готелю. Один у шовковому спортивному костюмі, високий та сильний хлопець, можливо, навіть два метри зростом, з довгим, дещо скуйовдженим волоссям, із зачіскою, яку на початку 70-х років носила солістка гурту «Novi fosili», — здається, її звали Джурджіца? — запропонував вибити двері ногою, до того ж, слабшою, лівою, а якщо він їх із першого удару не висадить, поставить усім присутнім пиво.

— Не дурій, Кікі, — відмовляв його другий, дуже схожий на нього молодик, трохи нижчий, у спортивному костюмі футбольного клубу «Црвене звезде».

Керкезу вони видавалися схожими на наперсткаря та того, другого, що намовляє роззяв з публіки долучитися до гри.

— Прошу вас розійтись, панове! Пан Мазут, либонь, спить, — сказав Йован Керкез безапеляційно, саме так, як його вчили в спеціальній туристичній школі Сараєва, однак голос у нього дрижав.

Щось у всьому цьому видавалося йому дивним, чи то пак нелогічним.

Як це можливо, щоб зник запасний ключ від номера?

Керкез і далі гатив у двері, якийсь час не звертаючи уваги ані на людей, які й не думали розходитися, ані на здорованя з жіночою зачіскою. Він сподівався, що рано чи пізно роззявам все це набридне, і вони підуть у своїх справах, а Йован тим часом зможе щось вигадати.

Молодший працівник рецепції Аріф Невзеті потерпав через усе, що відбувалося довкола: через тих людей та їхню патологічну цікавість, через знавіснілого Керкеза і через його чергову параною.

Щоб заспокоїтись, чи, радше, щоб бодай чимось зайняти себе і не дивитися на готельних ґав, Аріф ввів до пошуковика: «Нано Мазут».

Поміж тисячі двохсот документів та інтернет-посилань, переважна більшість яких стосувалася якоїсь канадської мережі крамниць італійських черевиків («Nano M.»), молодший портьє знайшов один, що не стосувався взуття:

«Нано Мазут (м. Сараєво, 1959 року народження) — боснійський поет та есеїст, редактор літературознавчого альманаху “Контекст”, також займається висвітленням актуальних соціальних питань та проблем образотворчого мистецтва, перекладач з французької, італійської та румунської мов. Лауреат Шостоквітневої нагороди міста Сараєва[3], Премії Бранка[4] та Нагороди “Мак Діздар”[5] для молодих поетів. З осені 1991 року живе у Канаді.

Опубліковані праці: “Підземна ріка” (вірші), видавництво “Веселін Машлеса”, 1980 рік, “Умберто Саба, чи ходитимуть твої діти по хліб?” (вірші), видавництво “Свєтлост”, 1985 рік; “Поетика мовчання та приниження” (есе про Зінґера[6]), видавництво “Свєтлост”, 1988 рік; “Пси на озері” (вірші), видавництво “Задруґар”, 1991 рік».

Невзеті скопіював собі цей документ, хоча й не знав, що з ним робити, але тільки ця інформація могла стосуватися гостя, якого Аріф бачив протягом усіх десяти днів, доки чергував на рецепції.

Нано Мазут йшов до ліфта, посміхався, поштиво вітався. Зазвичай цей гість забував залишити ключ, йдучи з кімнати, тож часто забирав його з собою, до міста. Одного разу він навіть через це вибачився. З того, як він говорив, було зрозумліо, що чоловік вже давно живе в іншомовному середовищі.

Він був одним із тих рідкісних гостей, які дивилися Аріфові в обличчя, молодший портьє був переконаний: гість його добре пам’ятає і, якби того запитали, міг би відповісти, що ж це за рецепціоніст, як він виглядає, голубі в нього очі чи карі.

Решта гостей з ним віталися, розмовляли, ставили питання чи відповідали на них, дякували за надані послуги, залишали непогані чайові, іноді навіть доволі високі, та при цьому жодного разу їх погляд не піднімався вище адамового яблука чи підборіддя Аріфа Невзеті, тож, імовірно, вони навіть не помітили б, якби одного дня молодший портьє прийшов на роботу, скажімо, без носа.

Нано Мазут, можливо, й не був хорошою людиною, але дивився по-доброму. У такий погляд людина легко може закохатися.

Аріфові було неприємно, коли Керкез вирішив викликати поліцію, бо ключа немає, а гість не відчиняє дверей. Молодший портьє готовий був навіть умовляти Йована цього не робити, та не через віру, що з Мазутом все гаразд, а тому що Аріфові з якоїсь причини хотілось відтермінувати будь-яку погану звістку. Врешті-решт лише зараз, на просторах інтернету, він познайомився з тим боснійським поетом та есеїстом. Аріф ще навіть не прочитав жодного його вірша.

Але Керкез уже розмовляв з черговим оперативником.

 

***

Я в четвертому класі гімназії.

Зараз 1977 рік, за вічним вогнем видніється велике десятиметрове панно з портретом товариша Тіто. Я поспішаю до школи, на плечах у мене ранець, схожий на розвідницький чи солдатський, у який мама мені спакувала речі в дорогу, у внутрішній кишені піджака –– шматочок гашишу і клапоть картону із зображенням Хогара Страшного[7], основу якого, вочевидь, вимочено у диетиламіді лізергінової кислоти. Чи це справді так, чи Вукас обвів мене круг пальця і дав мені звичайний шмат картону, я дізнаюся тоді, коли ми прибудемо до Рима.

Я проспав дзвінок будильника. Коли я одягнувся і зібрався, була вже дев’ята година, зараз же, поки я біжу повз Стіпіну книгарню, вже п’ятнадцять хвилин по дев’ятій, а нам казали, що автобус вирушає від головного входу до Будинку ЮНА[8] о пів на десяту, нікого більше не чекаючи.

Через швидкий біг серце шалено калатає й вистрибує з грудей, я знаю, що мушу докласти усіх зусиль, хоча так само чудово усвідомлюю, що мені не вдасться запізнитися, адже коли я домчу, автобус досі буде там, і чекатиме перед Будинком ЮНА ще додаткових півгодини, бо шоферу щойно повідомили, що у нього під час проходження військової служби у Струміці[9] загинув брат, тож усі чекатимуть, доки на заміну не прибуде інший водій, Хасан Хасанович, родом із Сеніци.

Я запитую себе, звідки я все це знаю, поки біжу вниз вулицею Васо Міскіна[10], і починаю згадувати, що подібне зі мною вже траплялося.

Однак я не смію зупинитися чи навіть сповільнити темп, бо щось могло б змінитися і зійти на пси, автобус міг вже рушити у дорогу (хоча я й звідкись знаю, що він досі не поїхав), водій міг би отримати звістку про смерть брата із запізненням, і хто знає, що ще могло б статися і зіпсувати це відчуття спокою, яке можливе лише уві сні; мені здається, що все це зі мною вже траплялося колись, мені знайомий кожен кадр у цьому кінофільмі, кожна наступна сцена, і я почуваюся захищеним від будь-якого зла.

«Якою чудовою буде ця екскурсія», — думаю я натхненно, біжучи усе швидше, і мене не турбує, що я спітнію, я не боюся автомобілів чи трамваїв, мені перехоплює подих і я ледве можу відхекатися, та нічого поганого зі мною не може статися, бо все це вже відбулося колись, і я вже знаю усі правила гри.

Всі вже зібрались, як і тоді, всі були тут, коли я вперше їх побачив, блідих і невиспаних, у вікнах нового автобуса агенції «Подорожній». Цілу ніч усі, як і я, не зімкнули очей, але ми ніколи одне одному в цьому не зізнаємося. Хлопці не спали, бо були переконані, що на екскурсії, у Римі, знімуть марудну, набридливу полуду з очей і вперше в житті кохатимуться з прекрасними німфами, а чому дівчата не спали — цього я вже сказати не можу. Я не знав цього, коли першого разу їхав з усіма ними вздовж Врбаса[11], у напрямку Баня-Луки та Загреба, тим найдовшим з усіх можливих шляхів до Рима, бо Міхач сказав, що впродовж екскурсії ми мусимо багато чого дізнатися, вивчити мимохідь; я не знаю й тепер, чому ви, дівчатка мої милі, сьогодні вночі не спали, оскільки вас анітрохи не турбує той морок полуди цнотливості, який сочиться з наших очей.

Окрім Міхача, який по дорозі викладатиме нам історію мистецтв, тут, у кріслі відразу за водієм, сидить і викладач німецької Міхаел «Міша» Вагнер.

— Чи ти припух, Мішо, чому ти зайняв місце з найкращим видом? — незлостиво запитав його Міхач.

— Тому, Боро, що я, на відміну від тебе, прийшов вчасно, і мав змогу обирати.

— Най би тебе чорти побрали, Мішо, як ти зміг обрати саме це — найкраще — місце?

— Інстинктивно, шостим чуттям я відчув, де мені буде найліпше у дорозі.

— Ану ж, серйозно, як тобі це вдалося?

— Я не вперше їду в автобусі, ось звідки я знав! Всі хочуть їхати на сидінні відразу за водієм, — крім тих, кого захитує. А мене, брате, не турбує нудота-блювота, навіть коли я п’яний як чіп, що вже говорити про звичайну поїздку автобусом.

— Отже, ти кажеш, що завжди сідаєш на це найкраще місце тільки для того, щоб роздратувати людей?

— Так, саме для цього. Розумієш, якщо я нічого не бачу, то чому інші мають насолоджуватися?

— А я ж у цих жевжиків з агенції замовив ще й мікрофон, щоб коментувати учням пейзажі, щоб їм викладати, дивакуватий ти, Мішо!

— Ну то яка ж тут біда? Бери й викладай.

— Як я буду викладати, якщо звідси нічого не бачу?

— Ет, диви, я з п’ятнадцяти років нічого не бачу, а все одно викладаю.

Ось так ці двоє повсякчас жартують, а ми сміємося, і постійно хтось когось стишує, аби почути, що Міхач скаже Міші, і що Міша відповість Міхачу.

Я знаю, що так ми їхатимемо аж до Загреба, а в Загребі ми будемо спати у готелі «Белград», на вулиці Петрінській, через дорогу від ПСП[12]. Тієї ночі найнетерплячіші хлопці будуть полювати й кидатися на дівчат, Зденко Чуло близько півночі вирушить по карнизу до іншої кімнати, зачепить голубине гніздо й потовче три яйця, обірве три пташиних життя і, можливо, цим вплине на еволюцію та історію людства, усе для того, щоб увірватися до кімнати, де живуть Ламія Хастор, Ніна Зорн та Смараґда Мичич, але Смараґда вчасно зіскочила з ліжка й зачинила вікно, а Зденко більше не міг розвернутися в інший бік, щоб піти назад до своєї кімнати, бідака так і стояв на карнизі, у трусах та розстебнутій до пупа сорочці, аби було видно волосся на грудях, яке хлопець вважав своїм найпереконливішим еротичним аргументом, стукав та перебирав брудними нігтями по вікну, спершу задерикувато — мовляв, нехай вже врешті дівчата відчинять вікно та віддадуться йому, адже він, такий героїчний хлоп, прогулюється по карнизу п’ятого поверху, — а тоді почав знавісніло та гучно лупити у шибку, погрожуючи підлим курвам, що розіб’є їм вікно, якщо вони не пустять його усередину, врешті-решт, почав благати й заклинати дівчат, кажучи їм, що впаде й зламає хребет, на що Смараґда йому відповідала, що нехай падає.

Ламія Хастор хотіла впустити його до кімнати, хотіла цього ще першого разу, але я про це дізнаюся з переказів, бо вже спав, зморений дорогою. А зараз, оскільки це вже відбувається вдруге, і я маю змогу побачити усе на власні очі, я роблю все можливе, щоб не клювати носом, бо я не хотів ще раз пропустити страждання свого доброго приятеля Зденка Чула, якому знову не можу допомогти.

Отож, кажу, що Ламія хотіла впустити Зденка до кімнати. Її не можна було назвати красунею, на неї Чуло, певна річ, ніколи не задивлявся, на Ламію взагалі ніхто ніколи не задивлявся, та й дівчина знала, що Зденко так до неї ставиться, і все одно, в пориві своєї жертовної доброти хотіла впустити його й дозволити пройти повз себе, і вона б відчинила шибку Зденкові — і цим їй вдалося би запобігти одній з найбільш хвилюючих митей наших життів, але інші дві дівчини — Ніна та Смараґда — не дозволили Ламії цього зробити.

— Ти її стережи, — сказала Смараґда Ніні, — а я піду по наших.

Смараґда пройшлася кімнатами, будячи усіх, хто вже позасинав, аж доки майже увесь клас не опинився в їхній кімнаті, розташувався на підлозі, на ліжках, на вершечку шафи та у ванній, у кожному кутку й у кожному місці, з якого можна було побачити, як Зденко просить про помилування, приліпившись до скла, яке він не міг розбити, бо карниз був настільки вузьким, що, якби хлопець замахнувся голим кулаком чи коліном достатньо сильно, щоб розбити шибку, то негайно опинився б унизу під будівлею, на тротуарі, з розтрощеним черепом та мізками довкруж.

Зденко Чуло стояв ось так, палко притискаючись до вікна, з широко розплющеними очима, з яких, як із дірявої труби під умивальником, безперервно, одна за одною котилися сльози.

У цілковитій тиші ми продовжуємо на нього дивитися, ніхто не зронив ані слова, і мене знову хапають дрижаки через якесь чудернацьке хвилювання. З розчепіреними руками, щільно притулившись до вікна, Зденко стояв навшпиньки, його стопи вже були зизувато-синіми через надмірне навантаження й напругу, адже хлопець, як балерина, стояв на краю прірви ледь торкаючись карниза кінчиками пальців.

Його постать вселяла повагу, ніхто не сміявся, навіть ті, хто вже добряче нажлуктились, усі в тиші та спокої витріщалися на бідаку Зденка і чудувалися його стражданню.

В тиші та спокої ми дивимося на Зденка Чула, чудуємося його стражданню, аж доки Ірена Сараґа, дівчина з найбільшими грудьми у класі, тихо не сказала:

— Господи Боже, Ісусе Христе, що ж це ми наробили!

А тоді тихо заплакала. Деякий час можна було почути лише як Ірена плаче і як хтось час від часу п’яно гикає.

 

***

Йован Керкез, окрім того, що викликав поліцію, зробив іще дещо розумне, що Аріфу Невзеті навіть не спало на думку: він зателефонував головному менеджеру готелю, німцеві Ґерхарду Дінсту, і сказав, що за десять хвилин поліція буде в готелі, і що вони висадять двері до кімнати під номером 119, бо існує підозра, що гість лежить без тями, а то й взагалі віддав Богові душу.

Дінст, щойно прокинувшись, не запитав Керкеза, чому той будує такі невтішні припущення, він лише коротко відказав, що зараз прибуде.

Тому Керкез не мусив пояснювати менеджеру те, що вже розповів двом поліціянтам та поліціянтці Розі: що сьогодні вночі, о 1 годині 45 хвилин задзвонив телефон на рецепції і заплаканий жіночий голос попрохав покликати пана Мазута, белькочучи, що це терміново, дуже терміново. Рецепціоніст Аріф Невзеті переадресував дзвінок, але гість із номера 119 не відповідав. Аріф, глянувши на шафку з ключами, побачив, що номера 119 нема, а це означало, що гість у кімнаті.

— Гість не відповідає, можливо, вимкнув телефон. Я піду його розбуджу, якщо це так терміново.

— Як Бога вас прошу, як Бога вас прошу... — розпачливо квилила жінка зі слухавки.

— Добре, але я не нестиму за це відповідальність.

— Анджела впала з мотоцикла! Сьогодні вночі, у неї четверта група крові, резус негативний, і в нього четверта група крові, резус негативний, — блискавично припинила плакати жінка, — а ти мені тут торочиш про відповідальність.

— Пані, я вам вже сказав, що розбуджу гостя.

***

Мені сниться, що я на екскурсії, доки лечу, чи це я на екскурсії бачу сон про політ на літаку?

Якби в мене зараз були папір і ручка, я б записав усі ці слова, напевно, вони мені знадобляться для чогось, байдуже, чи я на екскурсії, чи у літаку.

Автобус в’їжджає до Местре[13], шофер Хасан Хасанович не може знайти автобусний вокзал, тож ми вже півгодини їздимо колами, кругом повно якихось старих хат, у яких живуть цигани чи італійці, схожі на циган.

Після того, як ми проїхали вже третє коло, одна стара жінка махає нам з балкона. Перед нею стоїть маленький туристичний столик, на ньому горнятко та склянка, жінка п’є каву, дивиться на захід сонця й приязно з нами вітається.

— А щоб його качка копнула, того, хто мене на це підписав, — бідкається-голосить Хасан.

Азер грає на гітарі й співає хіт Томіслава Чоловича[14], але слова у пісні інші: «Малий черв’як рухається донизу грудьми Броза...».

Міхач байдуже дивиться у вікно, курить цигарку, хоча це й заборонено, а Міша Вагнер посміхається, наче йому ситуація видається навіть приємною. Втім, так воно і є, Міші приємно, цьому сліпому викладачу німецької мови, який сміється завжди, коли йдеться про якусь політику.

Наступної миті ми вже на площі Святого Марка, тож тим, хто хоче слухати, Міхач пояснює, що коли було збудовано, але, як мені здається, таких зацікавлених слухачів немає, адже минулого разу їх не було. Всі ми так зосереджені одне на одному, як більше ніколи не будемо, жіноча плоть сліпить мені очі, я пам’ятаю кожну пору тих дівочих облич, сідниці, обтягнуті джинсами «Lee» та «Super Rifle», дупці, які я ніколи не зможу помацати, але я запам’ятаю їх набагато краще, аніж будь-яку зі своїх жінок. І завжди, коли я думаю про своїх однокласниць, вони відразу зринають перед моїми очима такими, якими були тоді, — доки робили вигляд, що слухають викладача Міхачевича, а насправді нічого не могли почути.

А тоді оповідь повертається до свого початку.

Та сама сцена, голос Міхача, перші краплі поту на обличчі Мілени Кантор і її сідниці, у джинсах «Super Rifle», без паска; вона переминається з ноги на ногу, дивиться на якусь німецьку родину, батька, матір та дитину, які стоять перед вітриною зі стразами «Swarovski», і я знаю, що Мілена найохочіше втекла би зараз геть.

Твердження Міхача про млєтського дожа, котрий якомусь вельможі з Далмації залишився винен тисячу дукатів, бо той повіз із собою дружину дожа, яку останній не любив, і, вочевидь, вбив її десь у Далмації; дві краплі поту повзуть над правою бровою Мілени Кантор, а її дупця у джинсах «Super Rifle» міняє точку опори, і то ліва сідниця опиняється вище правої, то права — над лівою; вона дивиться на якусь німецьку родину, батька, матір та дитину, які стоять перед виставкою стразів «Swarovski», і я знову бачу, що вона б зараз з великою охотою накивала п’ятами.

Голос Міхача, який підвищувався наприкінці кожного речення, для того, аби хтось почав його слухати, але було б дуже смішно, якби хтось справді почав це робити; піт на обличчі Мілени Кантор, її дупа у джинсах «Super Rifle» коливається, наче дівчина стоїть, балансуючи, на гондолі, що пливе Великим каналом; Мілена дивиться на німецьку родину, тата, маму та дитину, перед вітриною зі стразами «Swarovski», і я знаю, що вона з великою охотою зараз підбігла б до них і сказала: «Це все якась помилка, заберіть мене з собою».

Міхач говорить, але його слова лунають як кумкання жаб надвечір над Міляцкою[15], я б хотів лизнути ті краплини поту, які от-от, вже наступної миті, загубляться у бровах Мілени Кантор, а її дупця, обтягнута джинсами «Super Rifle», рухається перед моїми очима, і цю картину я пам’ятатиму, доки й житиму, навіть коли забуду всю іншу інформацію про Мілену Кантор, — як дивлюся на дівчину, доки вона спостерігає за родиною німців, татом, мамою й дитям, які розглядають виставку стразів «Swarovski» на іншому боці площі.

Ця картина повторюється безкінечно, як у дзеркалах, які відбиваються одне в одному, як у чоловічому перукарському салоні через дорогу від готелю «Центральний»...

***

Поліціянт палкою з цвяхом легко розколупав одвірок.

У кімнату, наче актор чорно-білого фільму, забіг Керкез, за ним Дінст і покоївка Боса, яку вже оголосили винною у зникненні ключа під номером 119. І лише потім стримано увійшли поліціянти та поліціянтка. Тепер у кімнаті ніде було яблуку впасти.

На широкому ліжку лежав Нано Мазут і усміхався.

— Він упісявся, — сказав Керкез незворушно.

— Не чіпайте його! — вигукнула поліціянтка, коли Йован підійшов до пожильця ближче.

З жахом рецепціоніст завважив, що гість більше не сміється, хоча шкіриться так, немов перед цим сміявся, а тоді щось раптом його знерухомило й немов скувало кригою.

З широко розплющеними очима, у яких більше нікого не було, лежав упісяний Нано Мазут і спроквола дихав. Це був єдиний прояв того, що в чоловікові ще жевріє життя. Люди стояли довкола ліжка, слухали дихання Мазута, чекаючи, коли те припиниться, щоби вони врешті розуміли, що з ним робити.

За півгодини карета швидкої допомоги зупинилася перед готелем.

Дінст нервово міряв кроками ґанок готелю й торсав краватку, наче вона його душила. Покоївка Боса стояла, навалившись на рецепцію, і говорила Аріфу, але так, аби її почув і Дінст, що в неї четверо дітей і що вона помре, якщо залишиться без роботи. Але перед цим розстріляє когось із них.

— У мене є автомат Калашникова, залишився мені від покійного чоловіка, — знічев’я сказала покоївка.

Невзеті поклав канадський паспорт на ім’я Нано Мазута у конверт з логотипом готелю, який він потім облизнув, заклеїв і передав поліціянтці.

Та, в свою чергу, усміхнулася Аріфу.

— У мене є автомат Калашникова, просто для довідки, — ще раз наголосила покоївка Боса, але ніхто на це не зважав.

Ноші не могли поміститися у звичайний ліфт, а вантажний вже кілька днів не працював, тож Мазута зносили донизу сходами. Двічі гість заледве не зісковзнув із нош.

В останню мить підбіг Керкез і підхопив його за плечі.

У цей момент він опинився лицем до лиця з Мазутом, вони мало не зіштовхнулися носами.

Керкеза відчутно трясло, коліна в нього підкошувалися, його охопило дивне відчуття, яке змусило Аріфа відійти якомога далі. Здавалося, Керкез ось-ось заплаче, прохаючи Мазута його облишити, повернути йому назад останні кілька секунд, а Мазут нехай падає, адже він все одно у комі і нічого гіршого з ним уже не станеться.

Та було запізно.

«Ні, нічого не можна відмотати назад» — подумав Невзеті.

Цієї миті Керкез наче зламався. Він плакав, схопивши Мазута, що лежав на ношах, за комір піжами.

— Що ж ти робиш, чоловіче Божий! — загорлав санітар. — Заберися звідси!

Але Керкез не відступав, обіймав Нано Мазута і говорив йому щось, чого ніхто з присутніх не розумів. Не розуміли ні санітари, які ледве несли хворого, ні знервований шваб, якого ніяк не попускав гнів, адже швидка допомога зупинилася перед входом, тож менеджер знав, що вранці, один за одним, гості полишатимуть готель, охоплені туристичним забобоном, що й по них наступного ранку може приїхати та сама карета швидкої допомоги, а тому краще негайно звідси забратися; рецепціоніста Йована Керкеза взагалі ніхто не розумів, покоївка Боса і далі теревенила про автомат Калашникова, а поліція виконанувала свою роботу.

— Такі професії не для людей зі слабкими, розхитаними нервами. Зі слабкими нервами ти не те що поліціянтом, портьє не зможеш бути, — усміхнулася поліціянтка до рецепціоніста Аріфа.

Це мала би бути їхня спільна правда, крихітний інтимний момент, з якого усе починається.

— Так, так, — відповів Невзеті, а поліціянтка на якусь мить перетворилася на дівчинку, яка під час першого побачення з молодим хлопцем відійшла до вбиральні підфарбуватися, подивилася у дзеркало і зрозуміла, що увесь час посеред обличчя в неї був великий дозрілий жовтий прищ.

Аріф приобійняв Керкеза і поблажливо йому сказав:

— Не бійся, старий, все буде добре.

Це були саме ті слова, які змушують заплакану людину лити сльози ще інтенсивніше і які чомусь називають «утішанням».

Переклала з хорватської Ірина Маркова