Сповідь англійського пожирача опіуму. Томас де Квінсі. Уривок.

Романтик «другого ешелону», знайомий Колріджа та друг Вордсворта, поряд із яким він довший час мешкав у прославленому на всю Європу Озерному краї, Томас де Квінсі (1785 – 1859) увійшов в історію літератури як автор знаменито-скандальної «Сповіді англійського пожирача опіуму/Confessions of an English Opium-Eater» (1821) – першої відвертої розповіді про насолоди та розпач опіумної залежності. Хоча в момент публікації «Сповідь» викликала значний читацький інтерес, витримавши декілька перевидань за кілька років, з часом вона, як і саме ім’я автора, поступово канула в забуття, аж поки через майже 40 років нове життя у неї вдихнув Шарль Бодлер, присвятивши де Квінсі та його твору своє розлоге есе «Штучний рай». З того часу, ось уже понад 150 років, «Сповідь» де Квінсі утримує за собою репутацію класики контр-культурної літератури. Творчість де Квінсі слугувала об’єктом натхнення та захоплення для численних пізніших письменників від Едґара Алена По до Андре Бретона та Хорхе Луїса Борхеса.

Переклав Гєник Бєляков.

Підтримати видання

...Невдовзі потому мені вдалося (я не описуватиму, як саме, бо це зайняло б надто багато місця) дістатися Лондона. Відтоді й почався останній і найстрашніший етап моїх довготривалих страждань; без перебільшення можу назвати їх своєю агонією. Адже тепер уже протягом шістнадцяти тижнів я різною мірою страждав від фізичних мук голоду; однак ці муки були найжорстокішими з тих, які лишень здатна пережити людина взагалі, тож немає потреби засмучувати читача детальним описом того, що саме я стерпів; бо ж такі крайнощі, якщо вони й випадають на долю найгіршого правопорушника і злочинця, навіть у переказі не можуть не викликати скорботного жалю, який так болісно впливає на природну доброту людського серця. Достатньо буде сказати, що весь мій раціон складався з кількох шматочків хліба, які зоставалися після сніданку одного чоловіка (він вирішив, що я – хворий, однак йому було невідомо про мою крайню нужду), та й навіть це траплялося нерегулярно. Впродовж попереднього етапу моїх страждань (тобто здебільшого в Уельсі та постійно протягом перших двох місяців у Лондоні) я був безхатьком і дуже рідко ночував під дахом. Цьому безперервному перебуванню під відкритим небом я, головним чином, і приписую те, що не потонув під тиском тягаря моїх тортур. Так чи інакше, згодом, коли погода стала холоднішою і суворішою, а мене, з огляду на довготривалі страждання, почала охоплювати слабкість, доля змилостивилася наді мною, і той самий чоловік, до чийого столу я мав доступ, дозволив мені спати у великому порожньому будинку, власником якого він був. Я кажу порожньому, бо в ньому ніхто не жив і його не винаймала жодна установа; до того ж там справді не було меблів, окрім столу й кількох стільців. Однак поселившись у своєму новому житлі, я виявив, що один мешканець у будинку таки був – бідна самотня дівчинка приблизно десяти років; проте вона мала голодний вигляд, а такі страждання часто змушують дітей виглядати старшими, ніж вони є насправді. Від цієї нещасної дитини я дізнався, що до моєї появи вона деякий час жила і ночувала там сама; тож ця бідна істота надзвичайно зраділа тому, що на майбутнє в години темряви я складатиму їй компанію. Будинок був великим, і внаслідок відсутності меблів звук, який зчиняли щури, шалено відлунював на широких сходах та у фойє; тому окрім справді відчутних мук холоду і, боюсь, голоду, покинута всіма дитина понад усе (принаймні так здавалося) страждала від страху перед вигаданим привидом. Я пообіцяв захистити її від будь-яких примар: проте, на жаль! Це була єдина допомога, яку я міг їй запропонувати. Ми влягалися на підлозі, замість подушки використовуючи зв’язку клятих юридичних паперів, однак не мали чим вкритися, окрім чогось, схожого на великий плащ для їзди верхи; хай там як, а згодом ми відшукали на горищі старе покривало для дивану, невеличкий шматок килима і залишки інших речей, які допомогли нам бодай трішки зігрітися. Бідна дитина міцно притискалася до мене в пошуках тепла і захисту від своїх примарних ворогів. Коли я не почувався гірше, ніж зазвичай, я обіймав її, тож загалом дівчинці було відносно тепло, і вона засинала, проте мені цього зробити не вдавалося: протягом останніх двох місяців моїх страждань я багато спав удень і міг провалюватись у короткочасну дрімоту в будь-який час. Втім, мій сон дошкуляв мені більше, ніж неспання: оскільки на додачу до кошмарних снів (які поступалися своєю жахливістю лише опіумним видінням, які мені доведеться описати пізніше) я завжди спав як полохкий заєць; тож чув свої стогони і, як мені здавалося, часто раптово прокидався від звуку власного голосу; приблизно в цей же час, щойно впадав у забуття, мене починало переслідувати огидне відчуття, яке потому, в різні періоди мого життя поверталося до мене знову – щось на зразок спазмів (не знаю, де саме, вочевидь, десь поряд зі шлунком), які змушували мене різко випростовувати ноги, аби лишень їх позбутися. Це відчуття з’являлося, щойно я починав засинати, і я постійно прокидався у спробах його позбутися; зрештою я засинав винятково через виснаженість; а зважаючи на те, що мене охоплювала (як я вже зазначив раніше) дедалі більша слабкість, я то провалювався у сон, то прокидався. Тим часом власник будинку заходив до нас раптово і дуже рано, траплялося, що приходив аж після десятої вечора, іноді ж не приходив узагалі. Він перебував у постійному страху перед судовими приставами: удосконалюючи метод Кромвеля^[1], він щоночі спав у іншому районі Лондона; і я помітив, що він завжди дивився крізь таємне віконце на того, хто стукав у двері, перш ніж дозволяв їх відчинити. Снідав він наодинці; правду кажучи, його чайний сервіз навряд чи міг дозволити йому запросити до столу ще когось, це ж стосувалося і кількості харчу, який здебільшого складався з булки або кількох тістечок, куплених дорогою до місця ночівлі. Та навіть якби він і запросив когось скласти йому компанію, як я одного разу жартівливо і з ученим виглядом йому зауважив, кілька запрошених мусили б стати (в будь-якому разі не сісти) один за одним у чергу, як кажуть метафізики, без претензії на співіснування; тобто розмістившись радше у часі, аніж у просторі. Під час його сніданку я зазвичай вигадував який-небудь привід, щоб неспішно зайти до кімнати, та з удаваною байдужістю підбирав залишки їжі; щоправда, іноді мені взагалі нічого не діставалося. Роблячи це, я нікого не обкрадав, хіба що час від часу (як мені видається) змушував цього чоловіка посилати опівдні по додаткове тістечко; що стосується нещасної дитини, то їй взагалі не дозволялося заходити до його кабінету (якщо так можна назвати головний склад його рукописів, юридичних паперів і т. д.); це місце було для неї кімнатою Синьої Бороди, яку приблизно о шостій власник зачиняв і йшов вечеряти, після чого зазвичай не повертався аж до ранку. Мені не вдалося дізнатися, чи ця дівчинка була його позашлюбною донькою, а чи просто служницею; вона й сама цього не знала; у будь-якому разі він ставився до неї, як до прислуги. Щойно містер ____ з’являвся в будинку, вона спускалася сходами, чистила йому взуття, пальто і т. п.; і окрім тих випадків, коли він кликав її, щоб по щось послати, дівчинка ніколи не виходила на білий світ з похмурого Тартару кухні, аж доки ввечері не відгукувалася на мій довгоочікуваний стук – лише тоді маленькими тремтливими кроками вона наближалася до вхідних дверей. Так чи інакше, про її денне життя, окрім того, що вона сама розповідала мені вночі, я майже нічого не знав, оскільки щойно починалися робочі години, я бачив, що вона цілком здатна обійтися й без мене; тому здебільшого виходив на вулицю і просиджував у парках чи деінде, доки не стемніє.

То ким же був власник того будинку? А був він, читачу, одним із тих ненормальних представників нижніх ланок галузі права, які – як би це сказати? – з обачності або ж із необхідності відмовили собі у розкоші мати надто делікатне сумління (можна було набагато скоротити цей перифраз, однак це я дозволю зробити читачу); у багатьох життєвих ситуаціях сумління обходиться дорожче, ніж дружина або власний екіпаж; і так само, як люди «відмовляються» від утримання екіпажів, думаю, мій друг містер ____ до часу «відмовився» від свого сумління; без жодних сумнівів, збираючись знову набути його, щойно зможе собі це дозволити. Уважніший розгляд щоденного життя такого чоловіка показав би надзвичайно дивну картину, якби я міг дозволити собі розважити читача за його рахунок. Навіть враховуючи мої обмежені можливості для спостереження, я став свідком багатьох лондонських інтриг і такого складного крутійства – «цикл, епіцикл, орбіта в орбіті»^[2], – що це часом і сьогодні викликає в мене посмішку, так само, попри своє жалюгідне становище, я посміхався й тоді. Однак моє тодішнє становище не давало мені можливості самому пересвідчитися у будь-яких інших властивостях характеру містера ____, окрім тих, які робили йому честь; і тому, попри його загальну дивакуватість, я змушений забути все окрім того, що до мене він ставився люб’язно і, наскільки це було йому до снаги, щедро.

Насправді ж до снаги йому було не так вже й багато; хай там що, як і щурам, за оренду мені платити не доводилося; тож як доктор Джонсон зазначав, що він лиш раз у житті досита наївся плодами шпалерних дерев, так дозвольте й мені бути вдячним бодай за те, що це був один-єдиний раз, коли я міг вільно обирати зі стількох апартаментів у просторому лондонському будинку, зі скількох мені лишень забаглося б. За винятком кімнати Синьої Бороди, де, на думку дівчинки, жив привид, увесь будинок від горища до підвалів був до наших послуг; «весь світ був перед нами»^[3]; і ми влаштовувалися на ночівлю у будь-якому обраному нами місці. Цей будинок, як я вже казав, був великий і розташовувався на видному місці у добре знаній частині Лондона. Я не маю сумнівів, що багато-хто з моїх читачів пройде повз нього через кілька годин після того як це прочитає. Особисто я, приїжджаючи до Лондона у справах, ніколи не втрачаю можливості до нього навідатись; приблизно о десятій годині цього вечора, 15 серпня 1821 року – а це день мого народження – під час вечірньої прогулянки я звернув з Оксфорд-Стрит, щоб поглянути на нього: нині там мешкає поважна родина; у світлі вітальні я спостерігав перебіг домашнього застілля, ймовірно, чаювання, і до того ж начебто веселого та радісного. У моїх очах це неймовірно контрастує з темрявою – холодом – тишею – і занедбаністю, які панували в цьому самому будинку вісімнадцять років тому, коли його нічними мешканцями були один голодний студент і покинута всіма дитина. Між іншим, пізніше я марно намагався її розшукати. Якщо не зважати на ситуацію, в якій вона тоді опинилася, нічого цікавого в цій дитині, так би мовити, не було: вона не вирізнялася ані красою, ані кмітливістю, ані особливою ввічливістю. Проте – дякувати Богу! – навіть у ті роки, щоб завоювати мою прихильність, не було потреби в красі, яку описують у романах; мені було достатньо простої людяності, одягненої у найбільш скромне і непоказне вбрання; і я полюбив цю дитину, бо вона виявилася моїм товаришем у нещасті. Якщо вона зараз жива, то мабуть уже стала матір’ю і має власних дітей; однак, як я вже сказав, мені так і не вдалося її розшукати.

Я про це шкодую; однак у ті часи була ще одна особа, яку я потім набагато палкіше прагнув знайти, і набагато більше шкодував, коли мені це не вдалося. Цією людиною була молода жінка, представниця того нещасного класу, який заробляє собі на хліб проституцією. Я не відчуваю сорому та й не бачу причин соромитися через своє зізнання, що в ті часи я був знайомий і підтримував дружні стосунки з багатьма жінками, що перебували в такому упослідженому становищі. І з огляду на це зізнання, читачу не варто усміхатися або насуплювати брови; адже навряд чи треба нагадувати освіченій публіці латинську приказку «Sine Cerere…»^[4], та й доцільно припустити, що з тодішнім станом мого гаманця мої стосунки з цими жінками не могли бути нечестивими. Але, правду кажучи, ніколи у своєму житті я не вважав, що мене може забруднити дотик або ж близькість будь-якої істоти в людській подобі; навпаки, з ранньої юності я пишався тим, що можу невимушено more Socratio^[5] спілкуватися з усіма людьми – не важливо, чи то чоловік, чи жінка, а чи дитина, які випадково траплялися на моєму шляху; а ця практика сприяє осягненню людської природи, добрим почуттям і щирості у звертанні, властивим чоловіку, який претендує на статус філософа. Адже філософ мусить дивитися на світ інакше, ніж жалюгідна обмежена істота, яка називає себе світською людиною і керується вузькими егоїстичними упередженнями, судячи про інших за їхнім становищем та освітою, він має розглядати себе як вселенську істоту і однаково ставитися як до високого, так і до низького, як до освічених, так і до неуків, як до винних, так і до невинних. Оскільки я й сам у ті сповнені нужди часи був мандрівником або радше волоцюгою, цілком природно, що мені випадало частіше наштовхуватися на цих мандрівників жіночої статі, яких формально називають вуличними жінками. Багато з них час від часу ставали на мій захист у суперечках зі сторожами, котрі хотіли зігнати мене зі сходів будинків, де я сидів. Але була серед них та, через яку я взагалі торкнувся цієї теми – втім, ні! дозвольте мені не ставити – о, великодушну Енн ____, в один ряд із тими жінками; якщо це можливо, дозвольте мені підшукати якесь ласкавіше слово, щоб означити ним становище, в якому перебувала та, чиї щедрість та співчуття допомагали мені тоді, коли від мене відвернувся весь світ, адже саме їй я завдячую тим, що досі живий. Упродовж багатьох тижнів разом із цією бідною самотньою дівчиною ми вешталися по Оксфорд-Стрит або відпочивали на сходах чи під укриттям портиків. Ми не могли бути однолітками: вона сказала мені, що їй тоді насправді ще не виповнилося шістнадцяти. Запитуючи про те, що мене цікавило, я поступово відтворив для себе її нескладну історію. Не можна сказати, що її випадок був незвичайним (і я дійсно маю причини так вважати), він був одним із тих, у які, якби милосердя в Лондоні було краще пристосоване до реалій, сили закону могли би втручатися частіше, аби захищати невинних і карати винуватців. Однак потік лондонського милосердя тече таким каналом, який, попри всю свою глибину та могутність, утім лишається нечутним і невидимим; і, таким чином, недоступним бідним безхатнім блукачам; до того ж не можна заперечувати, що зовнішні прояви і структура лондонського суспільства є грубими, жорстокими та огидними. У будь-якому разі я бачив, що частину її збитків можна легко відшкодувати, і тому часто й щиро переконував її звернутися зі скаргою до магістрату. Я запевняв її, що на таку самотню дівчину, як вона, звісно ж, негайно звернуть увагу, і безстороннє англійське правосуддя швидко й належним чином покарає жорстокого негідника, який відібрав її скромну власність. Вона часто обіцяла мені, що зробить це; проте раз по раз відкладала запропоновані мною дії, бо була боязкою і настільки пригнобленою, що було помітно, як глибоко заполонив її юне серце смуток; і можливо, слушно вважала, що навіть найчесніший суддя і найбільш справедливий трибунал не зможуть виправити найгірші її помилки. Імовірно, щось таки можна було вдіяти, адже зрештою ми домовилися, що за день чи два ми разом підемо до магістрату і я розкажу все замість неї, втім, на жаль, після того ми бачилися лише раз, а потім розлучилися назавжди. Мені так і не судилося надати їй цю маленьку послугу. Зате вона зробила для мене те, за що я так і не зміг їй віддячити, і ось як це сталося. Одного вечора, коли ми повільно крокували по Оксфорд-Стрит – а за день до цього я відчував слабкість і запаморочення більше, ніж зазвичай – я запропонував звернути до Сохо-Сквер. Туди ми й пішли і всілися на сходах будинку, проходячи повз який я й досі відчуваю напад печалі і внутрішнього благоговіння перед духом тієї нещасної дівчини, пам’ятаючи благородний вчинок, який вона там здійснила. Щойно ми сіли, я зненацька відчув себе набагато гірше; притулившись головою до її грудей, я раптом вислизнув з її обіймів і впав горілиць на сходи. З огляду на свої відчуття, я ясно зрозумів, що без якого-небудь потужного засобу, який повернув би мені сили, я або вмру на місці, або ж порину в таке виснаження, з якого, зважаючи на моє самотнє становище, надії вибратися не буде. Тоді ж, у мить моєї зневіри, бідна сирітка, моя товаришка – яка в цьому світі бачила саму лише кривду –  простягнула мені руку спасіння. Зойкнувши від жаху, вона помчала на Оксфорд-Стрит, не гаючи ані хвилини, і повернулася до мене швидше, ніж можна було б собі уявити, принісши склянку портвейну зі спеціями, що добре подіяв на мій порожній шлунок, який на той час уже відмовлявся засвоювати будь-яку тверду їжу, і одразу ж відновив мої життєві сили; і за цю склянку щедра дівчина заплатила з власного скромного гаманця тоді – це  варто пам’ятати! – коли сама заледве могла придбати найнеобхідніше, і не мала жодних причин сподіватися, що я зможу коли-небудь їй цю витрату відшкодувати. О! юна благодійнице! як часто впродовж наступних років, зупиняючись у відлюдних місцях, думаючи про тебе зі скорботою та справдешньою любов’ю в серці, як часто я бажав, аби немов у давнину, коли вважалося, що батьківське прокляття наділене надприродною силою і переслідує людину з фатальною незворотністю – моє благословення, послане змореним вдячністю серцем, мало таку ж здатність, таку ж даровану згори силу гнатися – підстерігати – влаштовувати засідки – перехоплювати – переслідувати тебе у всюдисущій темряві лондонських борделів або й (якби це було можливим) у темряві могили – щоб пробудити тебе щирою звісткою, яка принесла б тобі мир, прощення і остаточне примирення!

Примітки: