Тихі дні в Кліші. Уривок

У своїй повісті «Тихі дні в Кліші», написаній уже після повернення письменника на батьківщину, Генрі Міллер озирається на несамовите десятиліття, яке він прожив у легендарному Парижі 1930-х років, майстерно змальовуючи той незабутній час, що став визначальним для всього його подальшого життя і творчості.
Картинка - Тихі дні в Кліші. Уривок

Тихі дні в Кліші. Уривок

Захоплюєтеся творчістю Генрі Міллера? Пітримайте перше видання повісті «Тихі дні в Кліші» української мовою.

Крокуючи вздовж широкого бульвару, я раптом згадав, як вперше потрапив на Єлисейські поля десь п’ять чи шість років тому. Я був у кінотеатрі і, почуваючись досить добре, подався на Єлисейські поля із наміром чогось спокійно випити, перш ніж прямувати додому. У невеликому барі на одній із бічних вуличок я перехилив кілька келихів на самоті. П’ючи, я почав думати про свого старого товариша з Брукліна і про те, як було б чудово, якби він зараз був тут. У своїй голові я завів із ним жваву розмову; насправді я й далі розмовляв із ним, коли вибирався з Єлисейських полів. Дещо посоловілий та в надзвичайно піднесеному настрої, я був зовсім приголомшений, коли побачив усі ці дерева. Я ошелешено роззирнувся навкруги, а тоді попростував прямісінько на вогні кафе. Коли я підійшов до кафе «Мариньйон», приваблива на вигляд шльондра, бадьора, балакуча та владна, схопила мене за руку і рушила разом зі мною. На той час я знав усього лише близько десяти слів французькою і, зважаючи на усі ці сліпучі вогні, цей надлишок дерев довкола, запах весни і теплий жар всередині мене, почувався абсолютно безпорадним. Я знав, що втрапив у сільце. Знав, що мене обберуть до нитки. Я недоладно спробував відмовитись, спробував якось із нею порозумітися. Пам’ятаю, що ми стояли прямо навпроти terrasse кафе «Мариньйон», яка була буквально напхана людьми. Пам’ятаю, як вона стала між мною та натовпом, і, ні на мить не спиняючи свою балаканину, з якої я нічого не міг второпати, розстебнула моє пальто і схопила його рукою. Усе це вона супроводжувала непристойними гримасами, які робила лише губами. Будь-який кволий опір, який я мав намір чинити, миттєво розвіявся. За кілька хвилин ми вже були у кімнаті готелю і, перш ніж я встиг сказати Ґаллагер, вона вже смоктала його із вправністю досвідченої майстрині, перед цим обібравши мене майже до нитки й залишивши мені всього кілька мідяків у кишені.

Я згадував про цей випадок і про сміховинні відвідини Американського госпіталю у Неї через кілька днів (аби вилікувати уявний сифіліс), коли раптом помітив, що дівчина переді мною повернулася, намагаючись упіймати мій погляд. Вона стояла, чекаючи, щоб я до неї підійшов, так немов була цілком упевнена, що я візьму її за руку, а тоді продовжу свою прогулянку бульваром. Власне, це я й зробив. Не думаю, що, порівнявшись із нею, я зупинився бодай на мить. Мої слова видавалися найприроднішою у світі відповіддю на звичне «Привіт, куди прямуєш?» — «Та, власне, нікуди, давай десь присядемо і трохи вип’ємо».

Моя готовність, моя безтурботність, моя недбалість, у поєднанні з тим фактом, що я був добре одягнутий і мав на собі добре взуття могли створити у неї враження, що я американський мільйонер. Коли ми наблизились до яскравих вогнів якогось закладу, я помітив, що це було кафе «Мариньйон». Хоча у затінку більше не було потреби, над столами стояли відкриті парасолі. Дівчина була радше легко одягнена, і на шиї у неї висів типовий для повій значок. На ній був дещо потертий на вигляд шматок хутра, добряче зношений і, як мені здалося, поїджений міллю. Я майже ні на що не звертав увагу окрім її очей, що мали горіховий колір і були дуже красивими. Вони нагадали мені про когось, про когось, у кого я був колись закоханий. Але хто це був, я так і не зміг тоді згадати.

З якоїсь причини Марí, як вона себе називала, страшенно кортіло розмовляти англійською. Це був різновид англійської, якого вона навчилася в Коста-Риці, де, за її словами, заправляла нічним клубом. Це вперше за всі ті роки, які я провів у Парижі, шльондра висловила бажання спілкуватися англійською. Очевидно, вона це робила, оскільки ця мова нагадувала їй про добрі часи, які вона провела в Коста-Риці, де була чимось кращим за шльондру. Окрім цього, як виявилось, була ще одна причина — містер Вінчелл. Містер Вінчелл був чарівним, щедрим американцем, джентльменом, сказала вона, із яким вона познайомилася в Парижі, коли повернулася з Коста-Рики без гроша та з розбитим серцем. Містер Вінчелл належав до якогось спортивного клубу в Нью-Йорку, і хоча поруч із ним була дружина, він ставився до Мари просто неперевершено. Власне, оскільки він був таким джентльменом, то познайомив її зі своєю дружиною, і вони всі троє разом вирушили у захопливу мандрівку в Довіль[1]. Саме так вона висловилась. В усьому цьому могло й дійсно бути трохи правди, оскільки навколо і справді вештаються типи на зразок Вінчелла, які час від часу, піддавшись власному ентузіазму, знімають повію і ставляться до неї, немов до леді. Також інколи маленька шльондрочка й справді може бути леді. Але як казала Мара, цей чолов’яга Вінчелл був принцом і його жінка також належала до не найгіршого сорту. Природно, що коли містер Вінчелл запропонував, щоб вони всі втрьох спали в одному ліжку, це вивело дружину з себе. Однак Мара її в цьому не звинувачувала. Elle avait raison[2], — сказала вона.

Однак, містера Вінчелла вже не було в місті, а чек, який він залишив перед від’їздом в Америку, вона вже давно використала. Його вистачило не надовго, оскільки так трапилось, що заледве містер Вінчелл встиг зникнути, як з’явився Рамон. Рамон до цього був у Мадриді, де намагався відкрити кабаре, але тут грянула революція, і Рамону довелося тікати, і, звісно ж, коли він прибув до Парижа, у нього не було ні копійки. На думку Мари, Рамон також був хорошим хлопцем. Вона йому абсолютно довіряла. Але тепер і він зник. Утім, вона була впевнена, що одного дня він покличе її до себе. Вона була в цьому до скону переконана, хоча й не отримувала від нього жодної звістки вже більше року.

І все це, поки нам подавали каву. Тією дивною англійською, яка, через її низький, хрипуватий голос, через її патетичну щирість, через очевидне намагання з її боку мені сподобатись (можливо, я стану наступним містером Вінчеллом?), надзвичайно мене зворушила. Запала пауза, досить довга пауза, під час якої я несподівано згадав слова Карла, які той сказав за вечерею. Вона й справді була «у моєму стилі», і, хоча цього разу він нічого схожого не пророкував, вона була саме такою істотою, яку він, піддавшись миттєвому імпульсу, міг би мені описати, водночас драматичним жестом виймаючи годинника і кажучи: «Через десять хвилин вона стоятиме на розі такої-то і такої вулиці».

— Що ти робиш в Парижі? — поцікавилася вона, намагаючись повернутися на більш звичну для неї територію. А коли я почав відповідати, перебила мене, питаючи, чи я раптом не зголоднів. Я відказав, що щойно шикарно повечеряв. Я запропонував замовити лікер і взяти ще по одній каві. Раптом я помітив, що вона зосереджено дивиться на мене, так, що цей погляд майже викликав відчуття дискомфорту. У мене було враження, що вона знову думає про містера Вінчелла, можливо, порівнюючи мене з ним або ж ототожнюючи мене з ним, можливо, дякуючи Богові, що послав їй ще одного американського джентльмена, а не хитрюгу-француза. Видавалося нечесним дозволити її думкам рухатись у цьому напрямку, якщо й справді в неї на гадці було саме це. Тому з усією обережністю, на яку я був тільки здатний, я повідомив їй, що мене аж ніяк не можна було назвати мільйонером.

У цю мить вона несподівано потягнулася до мене над столом і зізналася, що була голодною, страшенно голодною. Я був вражений. Час вечері давно минув. Окрім цього, хай яким безглуздим це здавалося, мені б ніколи не спало на думку, що шльондра з Єлисейських полів може страждати від голоду. А ще я відчув сором за свою жахливу неуважність — я навіть не запитав, чи вона зголодніла.

— Чому б нам не зайти всередину? — запропонував я, ні на мить не сумніваючись, що ідея повечеряти в «Мариньйоні» її страшенно потішить. Більшість жінок, коли вони голодні, особливо дуже голодні, одразу пристали б на таку пропозицію. Однак ця похитала заперечно головою. Сама думка про вечерю в «Мариньйоні» була для неї неприпустимою — там було надто дорого. Я сказав їй не перейматися тим, що я їй нещодавно розповів, про те, що я не мільйонер і таке інше, але вона залишалась непохитною. Вона надала би перевагу якомусь звичайному невеликому ресторанчику, їй було байдуже, де він розташований — тут навколо їх чимало, сказала вона. Я зауважив, що більшість ресторанів уже зачинені, однак вона наполягла, щоб ми все одно пошукали. А тоді, так немов враз забула про свій голод, підсунулася ближче до мене, тепло потисла мені руку і почала казати, яким, на її думку, я був чудовим хлопцем. Після цього вона ще раз взялася переказувати історію свого життя в Коста-Риці та інших місцях на Карибах. Мені важко було повірити, що в таких місцях могла жити така дівчина, як вона. Врешті-решт усе звелося до того, що вона не була створена для життя шльондри, і ніколи до нього не звикне. Чи вірю я, як їй усе це остогидло?

— Ти перший чоловік за дуже довгий час, — вела вона далі, — який поставився до мене, як до людини. Я хочу, щоб ти знав, що для мене честь просто сидіти і розмовляти з тобою.

У цю мить її скорчило від голоду, і, дрібно здригаючись, вона спробувала міцніше обгорнути своє божевільне, тоненьке хутро навколо шиї. Її руки були вкриті сиротами, а в її посмішці було щось недоречне, щось сповнене надмірної хоробрості й безтурботності. Мені страшенно не хотілося її затримувати, але, попри мою готовність рушати, вона продовжувала говорити — нав’язливий, істеричний потік слів, який, хоча й був не пов’язаний з її голодом, а все ж наштовхував мене на думку про їжу, у якій вона мала потребу, і яку, я боявся, вона може все-таки врешті-решт проґавити.

— Чоловік, якому я дістануся, отримає чисте золото, — раптом вигукнула вона. Тепер її руки лежали вже на столі, долонями догори. Вона благала мене, щоб я на них уважно поглянув.

— Ось що може зробити з тобою життя! — пробурмотіла вона.

— Але ти вродлива, — сказав я з теплотою та щирістю. — Мене не обходять твої руки.

Вона наполягла, що не була вродливою, додаючи: «Колись таки була. Але тепер я втомлена, виснажена. Я хочу покінчити з усім цим. Париж! Він гарний на вигляд, правда ж? Але від нього тхне, можеш мені повірити. Я завжди заробляла собі на життя…  Поглянь, поглянь ще раз на мої руки! Однак тут, тут вони не дозволять тобі працювати. Вони хочуть висмоктати з тебе всю кров. Je suis française, moi, mais je n'aime pas mes compatriotes; ils sont durs, méchants, sans pitié nous[3].

Я лагідно її зупинив, щоб нагадати про вечерю. Чи не краще нам рушати? Вона неуважно погодилась, хоча в ній і досі кипіла образа на її безсердечних співвітчизників. Однак вона не рухалась. Натомість окинула оком терасу, немов щось шукаючи. Мені було цікаво, що на неї найшло, коли раптом вона підвелася і, чемно наді мною нахилившись, запитала, чи я не буду проти зачекати кілька хвилин. У неї було побачення, квапливо пояснила вона, з одним стариганом у кафе, що трохи далі по вулиці. Вона не думала, що він і досі там, але, попри це, варто було перевірити. Якщо він раптом там, то це означатиме трохи фаршу. Вона хотіла провернути все досить швидко і одразу ж повернутися до мене. Я сказав, що вона може за мене не турбуватися.

Не поспішай і витягни зі старого телепня все, що зможеш, додав я. Я посиджу тут і зачекаю. Ти пообіцяла повечеряти зі мною, не забувай.

Я спостерігав, як вона пропливла бульваром і зникла в кафе. Я сумнівався, що вона повернеться. Багатий стариган! Більш імовірно її maquereau[4], якого вона квапилася задобрити. Я уявляв собі, як він каже їй, що вона справжня дурепа, якщо погодилася повечеряти з цим американським кретином. Він купить їй сендвіч та пиво і витурить знову на вулицю. Якщо вона заперечуватиме, то отримає гучного ляпаса.

На мій подив, вона повернулася менш ніж за десять хвилин. Вона виглядала розчарованою і заразом не розчарованою.

Чоловік не часто дотримує слова, — сказала вона. За винятком містера Вінчелла, звісно ж. Містер Вінчелл був іншим. — Він завжди дотримував слова, — мовила Мара. — Аж поки не повернувся в Америку.

Мовчанка містера Вінчелла справді її спантеличувала. Він обіцяв регулярно писати, але минуло вже більше трьох місяців від того часу, як він поїхав, а вона не отримала від нього жодної звістки. Вона почала порпатися у своїй сумочці, намагаючись знайти його картку. Можливо, якщо я погоджусь написати листа замість неї, моєю англійською, то вона отримає відповідь. Очевидно, картку вона десь посіяла. Утім, вона пам’ятала, що він мешкав у якомусь спортивному клубі в Нью-Йорку. Його дружина також мешкала там, сказала вона. Прийшов garçon[5] і Мара замовила ще одну каву без молока. Була одинадцята година або й більше, і я роздумував про те, де в такий час ми зможемо знайти затишний, недорогий ресторан, про який вона згадувала.

Я все ще думав про містера Вінчелла і про те, у якому дивному спортивному клубі він, напевне, отаборився, коли почув, як вона сказала немов звідкись здалеку: «Слухай, я не хочу, щоб ти витрачав на мене багато грошей. Сподіваюся, ти не багатий; мені байдуже до твоїх грошей. Просто порозмовляти з тобою йде мені на користь. Ти не знаєш, як це, коли до тебе ставляться як до людини!» А тоді все спочатку, про Коста-Рику та інші місця, чоловіків, яким вона себе віддавала, і про те, що це не мало значення, оскільки вона їх все одно кохала; вони завжди про неї пам’ятатимуть, адже коли вона себе віддавала чоловікові, то робила це беззастережно, і тілом і душею. Вона знову поглянула на свої руки, а тоді невиразно посміхнулася й міцно обгорнула вбоге хутро навколо шиї.

Байдуже, скільки у цьому було правди, я знав, що її почуття були щирими та правдивими. Бажаючи зробити усю цю ситуацію для неї простішої, я запропонував, можливо, занадто різко, що віддам їй усі ті невеликі гроші, які в мене були, а тоді ми одразу розпрощаємося з нею, прямо в цьому кафе. Я намагався дати їй зрозуміти, що не хотів манячити поряд і змушувати її почуватися вдячною за таку дрібницю, як вечеря. Я натякнув, що, можливо, вона би воліла залишитися на самоті. Можливо, їй варто піти без мене, порядно впитися і добряче виплакатися. Я пробелькотів це так делікатно і тактовно, як тільки міг.

Але вона й далі не робила спроби піти. Всередині неї точилася боротьба. Вона забула, що їй було холодно і її доймав голод. Безперечно, вона ототожнила мене з іншими чоловіками, яких колись кохала, тими, кому вона повністю віддалась тілом та душею — і які її завжди пам’ятатимуть, як вона казала.

Ситуація ставала такою делікатною, що я попросив її розмовляти французькою; я не хотів чути, як вона калічитиме ті прекрасні, тендітні речі, які виривались із неї, перекладаючи їх гротескним, костариканським різновидом англійської.

— Ти знаєш, — випалила вона, — якби це був якийсь інший чоловік, а не ти, я б вже давно перестала говорити англійською. Англійська мене втомлює. Але зараз я зовсім не почуваюся втомленою. Я вважаю, що це чудово — розмовляти англійською з кимось, хто тебе розуміє. Інколи я йду з чоловіком, і він взагалі зі мною не розмовляє. Він не хоче знати мене, Мару. Його не обходить ніщо інше, окрім мого тіла. Що я можу дати такому чоловікові? Торкнися, відчуваєш, як я палаю… Я згораю до тла.

У таксі, коли ми вже їхали в напрямку авеню Ваґрам, вона, схоже, втратила свою врівноваженість.

— Куди ти мене везеш? — з натиском запитала вона, так немов ми заїхали у незнайому й незвичну для неї частину міста.

— Годі хвилюватися, ми саме під’їжджаємо до авеню Ваґрам, — відказав я. — Що з тобою?

Вона збентежено роззирнулася, немов уперше почула про таку вулицю. Тоді, побачивши дещо здивований вираз мого обличчя, притягла мене ближче до себе і вкусила за губу. Вкусила сильно, неначе тварина. Я пригорнув її і просунув язик прямісінько їй у горло. Моя рука була на її коліні; я підкотив плаття і почав водити рукою по її гарячому тілу. Вона знову почала кусатись: спочатку рот, потім за шию, тоді за вухо. Раптом вона звільнилася від моїх обіймів, кажучи: — Mon Dieu, attendez un peu, attendez, je vous en prie[6].

Ми вже проминули місце, у яке я мав намір її запросити. Я нахилився вперед і сказав водієві розвернутися. Коли ми вийшли з таксі, вона видавалася приголомшеною. Це було велике кафе, на зразок «Мариньйону», і там саме грав оркестр. Мені довелося вмовляти її зайти всередину.

Щойно замовивши їжу, вона вибачилась і спустилася вниз привести себе до ладу. Коли вона повернулась, я вперше помітив, наскільки зношеним був її одяг. Мені було незручно, що я змусив її прийти в таке яскраво освітлене місце. Чекаючи на свою котлету з телятини, вона вийняла довгу пилочку і почала обробляти свої нігті. На деяких нігтях лак вже відлущився, від чого пальці видавалися незугарнішими, ніж були насправді. Подали суп, і вона відклала свою пилочку на якийсь час. Поряд із нею поклала також гребінець для волосся. Я намазав шматок хліба маслом і простягнув їй, від чого вона зашарілася. Вона поспіхом проковтнула суп, а тоді накинулася на хліб, поглинаючи його великими шматками з опущеною донизу головою, немов їй було соромно, що вона їсть із такою пожадливістю на очах в інших відвідувачів. Раптом вона підвела голову й, імпульсивно хапаючи мене за руку, сказала низьким, довірливим голосом:

Слухай, Мара ніколи не забуває. Те, як ти розмовляв зі мною сьогодні ввечері — я ніколи цього не забуду. Це було краще, аніж якби ти дав мені тисячу франків. Слухай, ми про це ще не говорили, але — якщо ти хотів би піти зі мною… маю на увазі…

— Пропоную зараз про це не говорити, — сказав я. — Я не маю на увазі, що не хочу піти з тобою. Але…

— Я розумію, — прожогом випалила вона. — Не хочу зіпсувати твій прекрасний вчинок. Я розумію, що ти хочеш сказати, однак — як тільки тобі захочеться побачити Мару… — тут вона почала порпатись у сумочці. — Я хочу сказати, що тобі не потрібно буде будь-коли мені щось давати. Можливо, ти б навідався до мене завтра? Чому б тобі не дозволити мені пригостити тебе вечерею?

Вона й далі шукала клаптик паперу. Я відірвав шматок серветки; тупим огризком олівця вона записала своє ім’я та адресу великими нерозбірливими літерами. Це було польське ім’я. Назва вулиці була мені незнайома.

— Це в кварталі Святого Петра, — сказала вона й додала: — Будь ласка, не приходь до готелю. Я там лише тимчасово.

Я знову поглянув на назву вулиці. Я гадав, що знаю квартал Святого Петра дуже добре. Однак що більше я дивився на ту назву, то більше зростало моє переконання, що такої вулиці в Парижі просто не існувало. Однак неможливо запам’ятати назви всіх вулиць…

— Отже, ти полька?

— Ні, я єврейка. Я народилась у Польщі. У будь-якому разі, це не моє справжнє ім’я.

Я більш нічого не говорив; ця тема померла, не встигнувши народитись.

Поки ми вечеряли, я помітив, що чоловік навпроти виявляв до нас надмірну увагу. Це був літній француз, який, на перший погляд, занурився у читання газети; однак час від часу я ловив його погляд, коли він визирав з-за газети й оцінливо зиркав на Мару. У нього було добросерде обличчя і він видавався радше заможним. Я відчував, що Мара вже встигла окинути його оком.

Мені було цікаво побачити, що вона зробить, якщо я відійду на якийсь час. Тому, замовивши каву, я вибачився і подався вниз у lavabo[7]. Коли я повернувся, то з того, як вона погідливо й безжурно потягувала сигарету, я здогадався, що про все вже домовлено. Чоловік тепер цілковито занурився у свою газету. Відчувалася мовчазна домовленість про те, що він чекатиме, поки вона закінчить зі мною.

Коли підійшов офіціант, я запитав, котра година. Майже перша, сказав він.

— Вже пізно, Маро. Мені час рушати, — мовив я. Вона поклала свою руку на мою і поглянула на мене з посмішкою, яка свідчила, що вона все зрозуміла.

— Тобі не потрібно грати зі мною в цю гру, — сказала вона. — Я знаю, чому ти виходив. Справді, ти такий добрий, що я навіть не знаю, як тобі віддячити. Будь ласка, не втікай. У цьому немає потреби, він зачекає. Саме так я йому й сказала… Слухай, дозволь мені тебе провести. Я хочу ще трохи порозмовляти з тобою, перш ніж ми розстанемося, гаразд?

Ми простували вулицею, поринувши у мовчанку.

— Ти ж не сердишся на мене? — запитала вона, хапаючи мене за руку.

— Ні, Маро, я не серджусь на тебе. Звісно ж, ні.

— Ти закоханий у когось? — запитала вона, трохи помовчавши.

— Так, Маро, закоханий.

Вона знову принишкла. Ми пройшли близько кварталу, огорнені промовистою мовчанкою, й раптом, коли ми дійшли до незвично темної вулиці, вона обвила мою руку ще міцніше і прошепотіла: «Ходімо сюди». Я дозволив їй вести мене вниз тією темною вулицею. Її голос набирав дедалі більшої хрипкуватості, а слова стрімголов виривалися з її рота. Зараз я вже не зміг би пригадати, що саме вона тоді казала, та й, гадаю, вона і сама не знала, коли ця повінь ринула з її вуст. Вона говорила з дикою несамовитістю, захищаючись від приреченості, що була понад її силу. Хоч ким вона була, у неї більше не було імені. Вона була просто жінкою, скривдженою, зацькованою, зламаною, просто істотою, що билася своїми безпорадними крильцями в темряві. Вона ні до кого не зверталась і менше всього — до мене; також її слова не були звернені ані до себе, ані до Бога. Вона була просто невмовкаючою раною, що віднайшла свій голос, і, здавалося, що в темряві ця рана відкрилася й утворила навколо себе простір, у якому могла стікати кров’ю без сорому та приниження. І весь цей час вона продовжувала міцно стискати мою руку, немов щоб пересвідчитись у моїй присутності; вона стискала її своїми міцними пальцями, немов доторк її пальців міг передати те значення, якого більше не було у її словах.

Посеред цього кривавлячого белькотіння вона раптом зупинилась, мов вкопана.

— Обійми мене, — благально звернулася до мене. — Цілуй мене, цілуй, так як ти робив це в таксі.

Ми стояли біля дверей велетенської закинутої кам’яниці. Я притис її до стіни і стиснув у нестямних обіймах. Я відчував, як її зуби терлись об моє вухо. Її руки обвили мене за талію; вона потягнула мене до себе з усієї сили. Сповнена пристрасті, вона прошепотіла: «Мара знає, як потрібно кохати. Мара зробить для тебе що завгодно… Embrassez-moi! . . . Plus fort, plus fort, chéri…[8]» Ми стояли у дверях, стискаючи одне одного, стогнучи, бурмочучи якісь недоладні фрази. Хтось наближався до нас важкими лиховісними кроками. Ми сіпнулися в різні боки, і, не кажучи ні слова, я потис їй руку і пішов геть. Коли я віддалився на кілька ярдів, абсолютна тиша тієї вулиці змусила мене обернутися. Вона й далі стояла там, де я її полишив. Ми простояли в заціпенінні кілька хвилин, намагаючись пронизати темряву своїми поглядами. Тоді, піддавшись раптовому пориву, я закрокував назад до неї.

— Поглянь сюди, Маро, — сказав я, — припустимо, що його там не буде?

— Ох, він буде, — відповіла вона безбарвним голосом.

— Слухай, Маро, — сказав я, — краще візьми ось це…  просто про всяк випадок, — і, діставши гроші, які були у мене в кишенях, вклав їй у руку. Тоді повернувся і квапливо подався геть, кидаючи через плече різке au revoir. От і все, подумав я, трохи прискорюючи ходу. Наступної миті я почув, як хтось за мною біжить. Коли я повернувся, вона вже висіла на мені, важко дихаючи. Вона знову взяла мене в обійми, белькочучи надмірні слова подяки. Раптом я відчув, як її тіло почало сповзати. Вона намагалася опуститися на коліна. Я рішуче потягнув її вгору і, тримаючи за стан на відстані витягнутої руки, сказав: «Господи милий, що з тобою? Невже ніхто ніколи не ставився до тебе по-людськи?» Я сказав це майже сердито. Наступної миті я вже пожалкував, що випалив ці слова. Вона стояла посеред темної вулиці, закривши обличчя руками, з головою, опущеною додолу, й ридала навзрид. Вона тремтіла від голови до п’ят. Мені хотілося її обійняти; мені хотілося сказати їй щось, що б її розрадило, але я не міг. Я заціпенів. Раптом, мов наляканий кінь, я кинувся геть. Я крокував все швидше і швидше, а її ридання й далі відлунювало в моїх вухах. Я йшов не спиняючись, швидше, швидше, мов навіжена антилопа, аж поки не дістався до блиску вогнів.

«Через десять хвилин вона стоятиме на розі такої-то і такої вулиці; буде одягнута у швейцарську сукню в горошок, затиснувши під пахвою сумочку зі шкіри дикобраза...»

Слова Карла знов і знов повторювалися у моїй голові. Я поглянув угору і побачив місяць, який був не сріблястого, а ртутного кольору. Він плавав у морі замороженого жиру, нестримно, одне за одним намотуючи кола, немов рухався велетенськими, страхітливими колами крові. Я завмер на місці. Здригнувся усім тілом. А тоді раптом, без жодної перестороги, ніби колосальний згусток крові, з мене вирвалося нестямне ридання. Я плакав, мов дитина.

Переклав Павло Швед

Примітки:

[1] Муніципалітет в Нормандії, відомий своїми пляжами та культурними розвагами.

[2] Вона мала рацію (фр.).

[3] Я француженка, але я не люблю своїх співвітчизників. Вони жорстокі, безсердечні, безжалісні (фр.).

[4] Сутенер (фр.).

[5] Офіціант (фр.).

[6] О Господи, заждіть трохи, заждіть, благаю вас (фр.).

[7] Туалет (фр.).

[8] Поцілуй мене!... Сильніше, сильніше, любий… (фр.)