У пошуках невтраченого часу: «Повітряна війна і література» В. Ґ. Зебальда

Цінуєте те, що ми робимо? Підтримайте проєкт на «Патреоні».

В українському перекладі (видавництво IST Publishing) вийшла книжка «Повітряна війна і література» німецького автора В. Ґ. Зебальда (1944–2001). Одразу зазначу, що читати твори в перекладі Романа Осадчука є неймовірною насолодою. Це вже третя книжка Зебальда українською мовою. До цього були «Аустерліц» та «Кільця Сатурна», які вийшли друком у видавництві «Комубук». Сказати, що я рекомендую читати Зебальда, це не сказати нічого. Він — один із небагатьох авторів, яких я відкрив для себе під час війни. Його «Аустерліц» став ковтком свіжого повітря в часи, коли ані читати, ані писати нічого не хотілось. Тож краще пізно, ніж ніколи, познайомитися з одним із найвизначніших європейських письменників кінця XX ст., який винайшов нові способи писати про «Голокост, воєнні руйнування, колективну та індивідуальну пам’ять».

У книжці «Повітряна війна і література» йдеться про стратегічне бомбардування німецьких міст під час Другої світової війни. Тоді британські винищувачі здійснювали численні нальоти і скидали тисячі бомб на німецькі міста: Кельн, Гамбурґ, Дрезден, Дюссельдорф, Кассель, Ессен та ін. У 1997 році в Цюрихському ляльковому театрі Зебальд читає лекції, в яких як літературний критик акцентує на тій порожнечі в колективній пам’яті німців, що стала наслідком пережитого досвіду винищення (Vernichtungsaktion). Згодом ці лекції були опубліковані під назвою Luftkrieg und Literatur (1999). Вони, сказати б, викривали «суспільний договір» замовчування подій і шукали відповіді на проблему відсутності цілого пласту літератури на тлі катастрофи. У своїх текстах Зебальд виступає уважним співрозмовником, який дослуховується до історій свідків подій (описаних в так званій Trümmerliteratur — літературі уламків) і намагається створити простір для їх розгортання, наголошуючи на важливих дрібницях (ст. 10). Чому це актуально? — запитаєте ви. Мабуть тому, що довго складалося хибне враження, ніби ніхто нічого тоді не записав і нічого не пам’ятає. Здавалося, що в головах людей усе стерлося. Сам Зебальд, який народився у травні 1944 року в одному з сіл Альгойських Альп, німець, що майже все свідоме життя працював у Великобританії, у пошуках своєї ідентичності пише про «глибокі траншеї», залишені в його пам’яті мовчанням батька, вчителів, публічних осіб та політиків щодо минулого німецької нації (ст. 11).

Лекції Зебальда спираються на документи та листи, що свідчать про «національне приниження», якого в кінці війни зазнали німці і яке так ніколи й не знайшло свого словесного вираження. Ті, хто пройшли через апокаліпсис бомбардувань, не ділилися пережитим з іншими і не поспішали передавати спогади наступним поколінням (ст. 16). За відсутності «літератури руїн», за, так би мовити, індивідуальної та колективної амнезії, утворювався такий собі дефіцит спогадів. Зебальд нарікає: «великий воєнний і повоєнний епос так і не був написаний», а це вказує на дивовижну історичну сліпоту й відсутність традицій. Нація наче й дивилася на період 1930–1950-тих років, але водночас і відвертала очі від тих часів. Національні літератори, які залишилися в Німеччині часів Третього Райху, після 1945 року займалися скоріше перевизначенням власного самосприйняття, ніж зображенням реальних обставин свого часу. «Зосередженість на відбілюванні власного образу стала найважливішою причиною неспроможності цілого покоління німецьких авторів записати й перенести в нашу пам’ять те, що вони бачили» (ст. 17).

Отже, лекції Зебальда присвячені масштабам руйнування німецьких міст в останні роки Другої світової війни. Зі звіту про стратегічне бомбардування Федерального відомства статистики відомо, що самі тільки повітряні сили Великої Британії здійснили 400 000 вильотів і скинули на ворожу територію мільйон тон бомб. Деякі зі 131-го міста, які зазнали масового бомбардування, були просто стерті з лиця землі. 600 000 цивільних у Німеччині стали жертвами повітряної війни. Було знищено 3,5 мільйони квартир. На кінець війни безхатьками лишилися 7,5 мільйонів осіб. На кожного мешканця Дрездена припадало 31,4, а на кожного мешканця Кельна — 42,8 кубічних метрів щебню. Місто Пфорцгайм тільки за ніч 23 лютого 1945 року під час одного нальоту втратило третину свого шістдесятитисячного населення. Жахливий трупний сморід був відчутний там навіть навесні 1947 року (ст. 20). Зебальд вказує на суцільну апатію, на те, що німці, відчуваючи провину за розв’язання світової війни, вдавали, «ніби нічого й не трапилося». Також він наголошує на тому, що німці сприймали свою катастрофу, виражену в руйнації їхнього життєвого простору, не як «жахливий кінець колективного збочення, а як, так би мовити, перший етап успішної відбудови» цих самих міст (ст. 21). Наче ця руїна мала покласти край будь-яким спогадам про минуле і спрямовувати тих, хто залишився, на нове і світле майбутнє, зобов’язуючи їх мовчати про те, що трапилося (ст. 22). Видається, що саме «безпам’ятство було умовою їхнього успіху». Зебальд вважає, що:

до передумов німецького економічного дива належать не лише велетенські інвестиції плану Маршалла, початок Холодної війни, руйнування застарілих промислових комплексів, здійснене з нещадною ефективністю ескадрами бомбардувальників, але також покірлива трудова мораль, засвоєна в тоталітарному суспільстві здатність до логістичних імпровізацій, характерна для скутої зусібіч економіки, досвід використання іноземної робочої сили та, врешті-решт, оплакувана лише небагатьма втрата великого історичного тягаря, який у 1942–1945 роках згорів у пожежах разом із багатовіковими житловими та комерційними будівлями в Нюрнберзі та Кельні, Франкфурті, Аахені, Брауншвайзі та Вюрцбурзі (ст. 26).

Німці мовби дали мовчазну згоду на збереження таємниці, «вмурованої в підвалини їх державності трупів». Народ, який свого часу закатував і знищив мільйони людей у таборах і на полях війни, не міг вимагати від держав–переможниць жодного воєнно-політичного виправдання для бомбардування німецьких міст. Чи була стратегія атак, спрямованих насамперед на цивільне населення, виправданою з точки зору воєнного права, моралі чи навіть логіки ведення війни? Черчилль вважав, що тільки так можна було зупинити Гітлера, тому і запропонував нищівну атаку дуже важкими бомбардувальниками, абсолютну руйнацію міст країни–агресора — нацистської Німеччини (ст. 29). Таке руйнування мало на меті зламати моральний дух цивільного населення й особливо — промислових робітників противника (ст. 30). Інакше кажучи, повітряна воєнна операція ставила за мету повне знищення противника разом із його житлом, історією і природним середовищем (ст. 32).

Бомбова війна була війною в чистому, неприкритому вигляді. Її розвиток, який суперечив здоровому глузду, дозволяє зрозуміти, що жертви війни, це не жертви, принесені на шляху до якоїсь певної мети, вони в прямому сенсі слова є самим цим шляхом і метою (ст. 33).

Кажуть, що дим над Гамбурґом здіймався вгору на вісім тисяч метрів, а його житлові квартали, загальна протяжність вулиць яких сягала двох сотень кілометрів, зруйнували дощенту. Скрізь лежали спотворені тіла. Температура в тисячу градусів і вище перетворювала трупи людей на вугілля. Мільйон двісті п’ятдесят тисяч біженців розпорошилися по всіх куточках Райху. Але чи не найжахливішими є історії з валізами жінок–біженок:

Фрідріх Рек розповідає про групу з сорока чи п’ятдесяти біженців, які намагалися штурмувати потяг на одному з верхньобаварських вокзалів. На цьому чиясь картонна валіза «падає» на перон, розлітається, а з неї розсипається весь її вміст. Іграшки, несесер для манікюру, обгоріла білизна. Насамкінець — спечений до стану мумії, скоцюрблений дитячий трупик, який напівбожевільна жінка тягла з собою як залишок іще кілька днів тому неушкодженого минулого (ст. 41).

Мовчанка, закритість, відстороненість. Досвід колективної втрати коріння, який пережили німці, в майбутньому відгукнувся їхньою пристрастю до подорожей — наслідок почуття, що людина більше ніде не може залишатися надовго й постійно мусить бути деінде (ст. 44). Біженство, таке собі переміщення, втеча й повернення до розбомбленого міста було, «з погляду біхевіоризму, чимось на кшталт попередньої підготовки до входження в мобільне суспільство, яке сформувалося за десятиріччя після катастрофи і в умовах якого хронічний неспокій, що гнав людей з місця на місце, перетворився на кардинальну чесноту», пише Зебальд. (ст. 44). А ще, зазначає автор, німцям, які мали за мету очищення Європи від різних «паразитів», тепер самим доводилося відбиватися від уявлення, що насправді це вони є щурами (ст. 45).

Ті, хто залишилися в зруйнованих містах, мешкали в некрополі під назвою «Ніщо» переважно серед диму, холоду та голоду. Очевидці казали, що в Гамбурзі був один банківський службовець, який третій рік поспіль жив під землею. В репортажах 1946-го йшлося про недоїдання, явні симптоми анемії, голодні набряки, виснаження, шкірні інфекції й стрімке зростання кількості хворих на сухоти серед жителів Гамбурґа, Дюссельдорфа, Рурської зони (ст. 48). Кілька сторінок, на яких описується спустошення берлінського зоопарку, просто-таки перенапружують чуттєвість пересічних читачів (ст. 94–95). І знову підкреслюють глибоку летаргію як головну ознаку населення поруйнованих великих міст.

Далі Зебальд змальовує суспільне життя знищених міст. Пише про «здатність людей забувати те, що вони не бажали знати, не бачити того, що просто перед очима». Щось жахливе, абсурдне і скандальне стояло за традиційним кавуванням на гамбурзьких балконах наприкінці липня 1943 року (ст. 50). Таке враження, що катастрофічні руйнування пройшли десь в іншому місті, а не тут. Із меморандуму про спопеління (Einäscherung/кремацію) Гамбурґа автор наводить відомості про чоловіка, котрий намагався розповісти, що насправді сталося, і якого слухачі забивають за це на смерть, «оскільки він ширить смертельний холод». З іншого боку, тим, хто розповідав не конкретні факти, а поширював свої метафізичні висновки, нічого не загрожувало. Бо часто абстрактні судження менш небезпечні, ніж конкретні спогади.

Ідеал правдивого, що міститься в його переважно цілком непретензійній об’єктивності, виявляється перед обличчям тотального руйнування єдиною легітимною підставою продовження літературної діяльності. І навпаки, створення естетичних і псевдоестетичних ефектів із руїн знищеного світу є процедурою, яка позбавляє літературу будь-якого виправдання (ст. 61).

Зебальд досліджує документи та свідчення про спроби «задокументувати кінець міста». Він підсумовує, що «потерпілі індивіди й групи навіть посеред катастрофи не були спроможними осягнути реальний ступінь загрози та відійти від приписаної їм рольової поведінки» (ст. 70). Розвідки повоєнної літератури приводять його до висновку, що у цих людей реальний час і «чуттєве сприйняття» чомусь розходилися. Здебільшого ж над руїнами панувала (літературна) тиша. І що більше Зебальд брався за пошуки правди, то більше розумів, як важко пробиваються спогади (ст. 94).

Спостереження Зебальда показують, що досвід руйнування німецьких міст в останні роки війни не був відрфлексований і детально прописаний в національній свідомості німців. Той корпус літератури, який вцілів після бомбової війни (а це здебільшого свідчення письменників), ані якісно, ані кількісно не відповідає «екстремальному колективному досвіду того часу». Німецькі історики, найретельніші за своєю природою, «не створили на цю тему всеохопного, ба навіть базового дослідження». Таке враження, що тотальне знищення майже всіх великих і густонаселених міст залишилося просто непоміченим або ж було замовчане (ст. 75). Чому німецькі письменники не хотіли або не могли, запитує Зебальд, описати знищення своїх міст, знищення, яке пережили мільйони людей (ст. 83)? Чому німецькі міста, які палали у вогні, майже ніким не були зображені (ст. 89)?

Сам автор з дитинства відчував, ніби від нього щось приховували. У своїх роздумах–лекціях він намагається оживити в пам’яті час руйнування (ст. 81) і шукає ті нечисленні точки, в яких його власна біографія перетинається з історією повітряної війни (ст. 82). Мету лекцій він бачить у спробі попрацювати з тим, як «індивідуальна, колективна та культурна пам’ять поводяться з досвідом, що пробиває межу допустимого навантаження» (ст. 83). Колективній пам’яті німців про повітряну війну притаманні: типова ненадійність, своєрідна порожнеча, схильність до штампів, повторення того самого. Це все обумовлено специфічною психологією спогадів про травматичні переживання (ст. 84). Пережитий, втім так до кінця по-справжньому і не подоланий жах, став причиною нездатності пояснити, що насправді відбулося. Все, на що були спроможні жертви бомбардувань — схлипувати і ридати від відчаю (ст. 91). Люди скористалися «правом» мовчати. Ті, хто в свій час пережив бомбардування Хірошіми, теж мовчали, навіть коли пройшло вже двадцять років після вибуху (ст. 92). Свідки, чиї життєві годинники зупинилися тоді, просто не змогли пересилити себе й повернутися до спогадів про цей травматичний досвід (ст. 96). Один з тогочасних авторів змальовує різні епізоди, які відбулися під час годинного повітряного нальоту на неназване місто:

Тут розповідається про жахливий кінець групи юних зенітників, які заледве вийшли з підліткового віку, про священника, який втратив віру в Бога, про ексцеси п’яної солдатні, про ґвалтування, смерть і самогубство, і щоразу про муки людського тіла, про вибиті зуби, зламані щелепи, роздерті легені, розчахнуті грудні клітини, розбиті черепи, струмочки крові, гротескно викручені й розтрощені кінцівки, роздавлені тазові кістки, про людей, засипаних у завалах, які ще намагаються ворушитися під горою бетонних плит, про вибухові хвилі, лавини уламків, хмари пилу, вогонь і дим» (ст. 97).

Повітряна війна, робить висновок Зебальд, велась задля того, щоб «зруйнувати німецькі міста, відрізати німців від їхньої спадщини й походження і таким чином підготувати культурну інвазію та загальну американізацію, що й відбулося після війни» (ст. 100). Без сумніву, німці самі спровокували знищення міст, в яких раніше жили. Насправді саме німці були піонерами бомбової війни і знищили у свій час Герніку, Варшаву, Белград, Роттердам. І якби союзники не зруйнували Кельн, Гамбурґ, Дрезден, то маршал авіації Ґерінґ, маючи достатні технічні ресурси, стер би з лиця землі Лондон (ст. 105).

Книжка «Повітряна війна і література» також містить три есеї Зебальда, в яких автор, як і в усіх своїх текстах, з’ясовує, як працює історична пам'ять. В есеї «Письменник Альфред Андерш» про німецького видавця й документаліста Зебальд нагадує читачеві, що пам'ять працює дуже вибірково: вирішальні моменти часто пропускає, а окремі картинки обережно ретушує. Не всі наважуються викликати в пам’яті те, свідками чого вони стали (ст. 106). Адже кожного, хто пережив травматичний досвід, охоплює стан внутрішнього паралічу. Все, що такі свідки можуть зробити — це піти у внутрішню еміграцію (ст. 113). Есей «Гризота серця» аналізує тему спогадів та жорстокості в доробку німецького письменника й художника Петера Вайса. Зебальд показує, що випадок Вайса особливо переконливо демонструє спробу досягти відпущення гріхів через героїчну, саморуйнівну працю. Прагнення спасіння — це прояв волі стати на сторону жертви в момент кінця світу (ст. 154). Мета митця — створити твір саморуйнування у вигляді застереження зі словами «хотілось би написати все по-іншому».

Більш детально зупинюся на есеї «Очима нічного птаха», в якому Зебальд міркує про провину та відкуплення через призму творчості австрійського письменника Жана Амері, котрий пройшов через досвід катування в Аушвіці. Колективна амнезія призвела до того, що такі свідки трагедії, як Амері, після війни були зайняті більше тим руйнуванням, яке було завдано безпосередньо їм самим. Психологічне і соціальне відчуття жертви вказує: немає нічого, що могло б відшкодувати те, що трапилося з нею. «Той, хто став жертвою, залишається нею назавжди» (ст. 158). Мовчання виявляється єдиним рішенням щодо компенсації на користь жертви, яка пережила терор. Амері шукає справедливості через письменництво. «Реалії геноциду були усвідомлені ним не за посередництва історіографічного та юридичного аналізу, а через те, що він сам протягом кількох десятиліть був у прямому сенсі зайнятий руйнуванням, завданим йому самому і таким, як він» (ст. 158). Зебальд підтримує тезу про те, що жертви даремно прагнуть викинути з пам’яті все, що з ними колись відбулося. Механізми витіснення так не працюють. І хай в їхній пам’яті ширяться острови амнезії, але забути все не вдається (ст. 160). Муки спогаду підтверджують, що «для жертви переслідувань червона нитка часу розірвана, тло й передній план зливаються одне з одним, логічна підтримка в існуванні усувається» (ст. 160). Травматичний досвід призводить до зсуву в часі, який є «найабстрактнішим пристановищем людини». В такій ситуації орієнтирами залишаються «тільки травматичні, наділені пекельною гостротою образу сцени, що повторюються в пам’яті» (ст. 161).

Жертва шукає час, який не мав бути втраченим. Пошук цього часу перетворюється на пошук мовної форми, «де пережиті події, що паралізують здатність артикуляції, знайшли би свою форму вираження» (ст. 161). Ексгумація кошмарів перетворюється на реконструкцію спогадів. Жертва не очікує співчуття чи жалю. Сам Амері, описуючи пережиті тортури, більше підкреслює «монументальний безум процедури, якої зазнав, ніж пафос страждання» (ст. 162). Для нього «моральна правда», у якій він перебуває, полягає не у примиренні, а в постійному викритті несправедливості. Вистраждане аж ніяк не можна компенсувати. Амері прагне повернути час назад, принаймні в своїй письменницькій праці зробити так, аби те, що з ним відбулося, не відбулося. Конфлікт не може бути залагоджений, він може бути лише розкритий. «Скалка ресентименту» — це не що інше, як визнання права на цей самий ресентимент, «сенсибілізацію» свідомості народу, який «вже був реабілітований часом» (ст. 167).

Ось чому Амері записує. Акт запису стає водночас вивільненням і анулюванням вивільнення, а точніше «миттю, коли той, хто уник смерті, змушений визнати, що він уже більше не живе»:

Існування, продовжене за межами пережитої смерті, має афективний центр у почутті вини, тієї вини вцілілого, яку діагностують, як найважчий психічний тягар у тих, кому вдалося уникнути заклання. Те, що від такої вини потерпає той, хто вижив, а не сам виконавець нацистських злочинів, є найлиховіснішою іронією. Вцілілі жертви перебувають в полоні відчуття, «що їх замогли, і самі вони стали абсолютно мізерними», їх постійно гризуть «невдоволення самим собою, депресивні стани та апатична відстороненість», вони несуть у собі невитравний «глибокий психічний слід, який залишився від зустрічі зі смертю в найжахливіших її формах» (ст. 172).

Підсумовуючи зазначу: український переклад книжки Зебальда з’явився більш ніж вчасно. На другий рік повномасштабного вторгнення Росії в Україну, після бомбових ударів по Маріуполю та Бородянці український читач тримає в руках книжку, зі сторінок якої автор звертається і до нас. Важливо зазначити, що читаючи свідчення очевидців та жертв бомбових ударів по німецьких містах, які наводить Зебальд у своїх лекціях, читач не стає на бік жертви. Чому так? Бо розуміє, що в цьому випадку жертва є агресором і заслужила на таке ставлення до себе. Апостол Павло в Новому Заповіті говорить: «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром!» (Рим.12:21). Зебальд на противагу цьому кредо показує, як під час Другої світової війни зло було переможене злом.

Зебальд цікавиться тим, як працює колективна, індивідуальна та культурна пам'ять, яка знаходиться на межі можливостей, що доступні мові. Як і у своїх романах, у цій серії лекцій автор працює на перетині таких тем, як пам'ять, час та руйнація. Його цікавить те, що сьогодні називають «травмою», і працює він з цією темою спираючись на вимовляння, усвідомлення і меморизацію. Така травматична пам'ять про бомбові удари залишиться і в українців. Перед тими, хто вижив після нальотів російської авіації, після катувань, ґвалтувань та полону, постає питання: як говорити про те, про що неможливо говорити, і як знайти сенс там, де його годі шукати? Навряд чи хтось сьогодні серйозно сприймає припущення, що Україна та країни НАТО здійснюватимуть бомбові авіанальоти на житлові квартали російських міст. По-перше, ми не звірі, по-друге, агресор має ядерну зброю. Але важливо зазначити, що коли Росія зазнає поразки у війні, її населення, історики та письменники найімовірніше займуть ту саму позицію, що й німецькі інтелектуали свого часу. І хоча досвід росіян не буде больовим шоком, ми все одно зіштовхнемося зі сліпотою, німотою та безпам'ятством у їхній свідомості. Це буде спричинено не так соромом та приниженням, як гордістю і небажанням нести колективну відповідальність за скоєне їхніми солдатами на території нашої країни. Саме так я читаю сьогодні лекції Зебальда, які вам безумовно також раджу прочитати.

Автор: Анатолій Денисенко

Редагування: Ірина Стахурська