«В кафе екзистенціалістів: свобода, буття і абрикосові коктейлі». Уривок

Публікуємо уривок книжки британської професорки й історикині ідей Сари Бейквелл «В кафе екзистенціалістів: свобода, буття і абрикосові коктейлі». Сподобався уривок? Підтримайте видання і допоможіть книжці вийти друком!

Цінуєте те, що ми робимо? Підтримайте проєкт на «Патреоні» або зробіть донат на довільну суму на сайті. Дякуємо!

Розділ І. Який жах, пане, екзистенціалізм!

Про те, як троє людей п’ють абрикосові коктейлі, більше людей засиджуються допізна, балакаючи про свободу, і ще більше людей змінюють своє життя. Також цікавимося, що ж таке екзистенціалізм.

Деколи кажуть, що екзистенціалізм — це радше настрій, ніж філософія, і що його можна відстежити в багатостраждальних романістів ХІХ сторіччя, а перед тим у Блеза Паскаля, якого жахала тиша нескінченних просторів, а ще до цього в самокопанні Св. Августина і аж до старозавітних знуджених еклезіастів та Йова, чоловіка, який посмів у Бога спитати, що за ігри він з ним затіяв, та був заляканий до стану покірності. Словом, у всіх, хто хоч колись відчував незадоволення, спротив чи відчуження щодо чогось.

Але можна піти іншим шляхом і звести народження сучасного екзистенціалізму до моменту між 1932—33 роками, коли троє молодих філософів сиділи в паризькому барі Bec-de-Gaz на Монпарнасі, обмінюючись плітками і п’ючи фірмовий напій закладу — абрикосові коктейлі.

Згодом цю історію в деталях оповіла Сімона де Бовуар. Їй тоді виповнилося років двадцять п’ять, і вона уважно спостерігала за світом, елегантно примруживши очі. Була разом зі своїм сутулим двадцятисемирічним хлопцем — Жаном-Полем Сартром. Він мав опущені кутиками вниз губи, як у морського окуня, відстовбурчені вуха і дивився одночасно в різні боки, бо майже сліпе праве око дуже косило через важку екзотропію чи невідцентрованість погляду. Необізнаних це могло в розмові з ним збивати з пантелику, але якщо б ви змусили себе зважати лише на його ліве око, то неодмінно б виявили, що воно дивиться на вас із доброзичливою розумністю: око людини, якій цікаво все, що ви можете їй сказати.

Наразі Сартр і Бовуар були дуже заінтриговані, адже третя особа за столом ділилася з ними новинами. Це був Реймон Арон — давній друг Сартра зі школи, випускник École normale supérieure. Як і двоє інших, Арон був у Парижі на зимових канікулах. Та, на відміну від Сартра й Бовуар, які викладали у французьких провінціях — Сартр у Гаврі, Бовуар у Руані, — Арон навчався у Берліні. І тепер він розповідав друзям, що відкрив там для себе філософію під хитрою назвою «феноменологія» — слово настільки довге і заразом елегантно збалансоване, що становить саме собою рядок тристопного ямба і французькою, і англійською мовами.

Арон міг казати десь таке: традиційні філософи зазвичай починають з абстрактних аксіом чи теорій, німецькі ж феноменологи йдуть навпростець по життю, досвідчують його момент за моментом. Вони відкинули більшість із того, за що трималась філософія з часів Платона: ламання голови, чи речі є реальними і як ми можемо знати щось про них напевно. Натомість вони вказували на те, що всі філософи, які задаються такими питаннями, уже закинуті у світ, наповнений речами, щонайменше виявом речей або «феноменами» (з грецької мови — «тим, що явне»). Тож чом би не зосередитись на взаємодії з цими феноменами й не ігнорувати решту? Не потрібно назавжди позбуватися старих головоломок, але можна, як то кажуть, взяти їх у дужки, щоб філософи вирішували більш приземлені питання.

Провідний мислитель феноменологів Едмунд Гуссерль кинув клич «До самих речей!». Це означало: не гайте часу на інтерпретації, накладені на речі, особливо на розмірковування, чи речі реальні. Просто дивіться на те, що постає, хай що це буде, й описуйте все якомога точніше. Інший феноменолог — Мартін Гайдеґґер — додав ще й собі викрутас. Упродовж усієї історії філософи марнували час на другорядні питання, казав він, забуваючи поставити одне найважливіше — питання Буття. Як це річ є? Що означає для вас бути? Він вважав, що ми нічого не досягнемо, не поцікавившись цим. Знову ж таки, він радив феноменологічний метод: ігнорувати інтелектуальний безлад, звертати увагу на самі речі й давати їм змогу вам відкриватися.

— Бачиш, mon petit camarade, — сказав Арон до Сартра, «мій маленький друже» було їхнім ласкавим звертанням ще зі шкільних років, — якщо ти феноменолог, то можеш, говорячи про цей коктейль, зробити з нього філософію!

Бовуар писала, що Сартр зблід, почувши таке. Вона додала драматизму, натякаючи, що вони обоє ніколи раніше не чули про феноменологію. Насправді вони вже трохи почитували Гайдеґґера. Переклад його лекції «Що таке метафізика?» з’явився в тому ж номері журналу Bifur, що й раннє есе Сартра 1931 року. Втім, вона написала: «позаяк ми й слова не зрозуміли, то й не прониклися цікавістю». Тепер же вони зацікавилися, адже це був спосіб творити філософію, пов’язану з нормальним, живим досвідом.

А вони були більш ніж готові до нових починань. У школі й університеті Сартр, Бовуар та Арон проштудіювали строгу програму французької філософії, в якій домінували питання про знання і нескінченні інтерпретації праць Іммануїла Канта. Епістемологічні запитання випливали одне з одного, наче кола в рухомому калейдоскопі, завжди повертаючись до одного й того самого: я думаю, що я щось знаю, та як я можу знати, що я знаю те, що знаю? Це вимагало зусиль, але марних. Усі троє студентів, успішно склавши іспити, відчували незадоволеність, найбільше Сартр. Після закінчення навчання він натякнув, що займається зараз якоюсь новою «деструктивною філософією», проте вельми туманно казав, якої форми вона набуде, з простої причини — сам до пуття цього не знав. Крім загального духу бунтарства, він заледве щось розвинув. А тепер виглядало, наче хтось інший його випередив. Якщо Сартр і зблід від Аронових новин про феноменологію, то радше з досади, а не збудження.

Так чи так, він ніколи не забував цієї миті, і через сорок років в інтерв’ю прокоментував: «Кажу вам, це мене нокаутувало». Оце, нарешті, була справжня філософія. За словами Бовуар, він кинувся до найближчої книгарні й захоплено вигукнув: «Негайно дайте мені все, що маєте з феноменології!». Там запропонували тоненьку книжечку студента Гуссерля — Еммануеля Левінаса La théorie de l’intuition dans la phénoménologie de Husserl, або «Теорія інтуїції у феноменології Гуссерля». Книги тоді ще надходили з нерозрізаними сторінками. Сартр надірвав краї, не чекаючи на ножа для паперу, і почав читати, йдучи вулицею. Він міг бути Кітсом, який натрапив на Чапманів переклад Гомера:

Я чувся наче споглядач небес,

Який нову планету запізнав;

Або як дужий генерал Кортес,

Котрий орлинооко позирав

На Тихий океан, а люд ‘го весь

Над кручами Дар’єну завмирав.

Сартр не мав орлиного зору і завмирати добре не вмів, але ентузіазму йому не бракувало. Побачивши це, Арон запропонував йому приїхати до Берліну наступної осені повчитися, як і він, у Французькому інституті. Сартр зміг би вчити німецьку, читати праці феноменологів в оригіналі й безпосередньо поглинати їхню філософську енергію.

Нацисти щойно прийшли до влади, тож 1933 рік був не найкращим для поїздки в Німеччину. Але настав слушний час для змін у житті. Сартрові обридло вчителювання, обридли його університетські знання й обридло досі не бути геніальним автором, яким він прагнув стати з дитинства. Він знав: для написання бажаного — романів, есе та, зрештою, всього — треба спершу пережити Пригоди. Фантазував, як працюватиме з портовими роботягами в Константинополі, медитуватиме з монахами на Афоні, вештатиметься з волоцюгами в Індії та протистоятиме штормам з рибалками біля берегів Ньюфаудленду. Та поки що достатньою пригодою було просто не вчити школярів у Гаврі.

Він про все домовився і в кінці літа поїхав до Берліну вчитися. Коли ж за рік повернувся, то привіз із собою нову філософську суміш — сплав методів німецької феноменології з ранніми ідеями данського філософа Серена К’єркеґора та інших, приправлений притаманною йому виразною французькою літературною чутливістю. Він застосував феноменологію до життя людей у більш захопливий та персональний спосіб, і так зробився батьком-засновником філософії, що стала міжнародною за впливом, проте залишилася паризькою за колоритом — сучасного екзистенціалізму.

Блискучість винаходу Сартра полягала в тому, що він справді перетворив феноменологію на філософію абрикосових коктейлів, а також офіціантів, які їх подавали. На філософію очікувань, утоми, боязні, хвилювання, прогулянки пагорбами, пристрасті до жаданого коханця, відрази до небажаного, паризьких садів, холодного осіннього моря в Гаврі, відчуття, коли сидиш на м’якій оббивці, того, як розпливаються груди, коли жінка лежить на спині, трепету від боксерського матчу, фільму, джазової пісні, зустрічі поглядами двох незнайомців під вуличним ліхтарем. Він створив філософію з вертіго, вуайєризму, сорому, садизму, революції, музики та сексу. Великої кількості сексу.

Якщо до нього філософи ретельно виводили твердження й аргументи, то Сартр писав як романіст — що не дивно, адже він ним і був. У своїх романах, оповіданнях та п’єсах, як і в філософських трактатах, він описував фізичні відчуття світу, структуру й настрої людського життя. Щобільше, він писав про одну велику тему: що означає бути вільним.

Для нього свобода — осердя всього людського досвіду, і це вирізняє людей з-поміж усіх інших об’єктів. Решта речей просто лежить на місці і чекає, поки їх притягнуть або відкинуть. Сартр вважав, що й тварини здебільшого керуються інстинктами та поведінкою, властивою їхньому виду. Натомість як людська істота я не маю визначеної заздалегідь вдачі. Я творю свою вдачу, роблячи вибір, як діяти. Звісно, на мене може впливати моя біологія чи культурні аспекти й власне походження, але нічого з цього не робить мене мною. Я завжди на крок попереду себе і на ходу формуюсь.

Сартр окреслив цей принцип гаслом із трьох слів, яке, на його думку, визначало екзистенціалізм: «екзистенція передує есенції» (також: «буття передує сутності»)⁹. Ця формула гарна й лаконічна, та мало що пояснює. Згрубша вона означає, що, опинившись у світі, я сам творю визначення себе (своєї вдачі, есенції), чого ніколи не може трапитися з іншими об’єктами чи живими істотами. Вам може здаватися, що ви мене визначаєте за якимись шаблонами, але це не так, я в постійному процесі роботи. Я невпинно творю себе через дії, і це настільки основоположно для мене як людини, що, за Сартром, становить людину від першої миті проблиску свідомості до моменту, коли смерть її згасить. Я — моя власна свобода, не більше й не менше.

Ця ідея п’янила, коли Сартр її повністю відточив — перед останніми роками Другої світової війни, — то став зіркою. Йому влаштовували урочистості, його улещували як гуру, в нього брали інтерв’ю, його фотографували, уповноважували писати статті й передмови, запрошували до комітетів, транслювали по радіо. Люди часто просили його прокоментувати щось поза межами його компетенції, але йому ніколи не бракувало слів. Сімона де Бовуар також писала художню літературу, радіотрансляції, щоденники, есе, трактати — усе, поєднане філософією, близькою до Сартрової, хоча розвивала вона її окремо й робила інші акценти. Вони разом їздили на лекції і в книжкові тури, часом сиділи на дискусіях посередині в кріслах, схожих на трони, як і годилося королю та королеві екзистенціалізму.

Уперше Сартр усвідомив, наскільки став знаменитим, 28 жовтня 1945 року, коли виступав із публічною промовою для Club Maintenant (буквально «Клуб Тепер») у паризькому Salle des Centraux. Разом з організаторами вони недооцінили величини натовпу, який зібрався на лекцію Сартра. Каса була переповнена; багато людей пройшли безкоштовно, бо не змогли пробратися до неї. Юрба через штовханину пошкодила крісла, кілька відвідувачів знепритомніли від незвичної духоти. Як описав фотокореспондент журналу Time — «Філософ Сартр. Жінки зомлівали».

Лекція була дуже успішною. Сартра, який мав зріст трохи більше п’яти футів, заледве було видно в натовпі, але він захопливо виклав свої ідеї, а згодом оформив їх у книжку L’existentialisme est un humanisme, яку переклали як «Екзистенціалізм і гуманізм». І лекція, і книжка завершувались оповідкою, що була дуже близькою для авдиторії, яка мала свіжий досвід нацистської окупації і звільнення від неї. Його оповідь водночас шокувала і приваблювала філософією.

Якось під час окупації, казав Сартр, колишній студент звернувся до нього за порадою. Його брат загинув у бою 1940 року, до французької капітуляції, батько став колаборантом і покинув сім’ю. Юнак залишився єдиною опорою і втіхою для матері. Але сам він прагнув проникнути через іспанський кордон до Англії, приєднатися до Вільних сил Франції у вигнанні і боротися проти нацистів — у кривавому бою помститися за брата, кинути виклик батькові і допомогти звільнити свою країну. Але це означало залишити матір саму в небезпеці, коли навіть прогодуватися непросто. Також це могло загрожувати їй проблемами з німцями. Що ж йому робити: вчинити правильно щодо матері заради неї одної чи ризикнути і приєднатися до боротьби заради багатьох?

Філософи досі чубляться, намагаючись розв’язати такі етичні головоломки. Сартрова загадка чимось схожа на відомий уявний експеримент — «проблему вагонетки». Уявіть, що ви бачите, як несеться потяг або вагонетка, а трохи попереду до колії прив’язано п’ятеро людей. Якщо ви нічого не зробите, ці люди загинуть, але ви помічаєте важіль, натиснувши на який, ви переведете потяг на запасний шлях. Утім, зробивши це, ви можете вбити одну людину, прив’язану попереду на запасній колії, або, нічого не роблячи, врятувати її. Тож ви спричинитесь до смерті однієї особи чи бездіяльністю вб’єте п’ятьох? (У варіанті «проблеми з товстуном» ви можете зупинити потяг, скинувши огрядну особу з мосту на колії. Цього разу ви маєте фізично докласти рук до вбивства людини, що робить дилему більш внутрішньою і важкою.) Рішення Сартрового студента можна розглядати як «проблему вагонетки», але його ускладнює те, що юнак не може знати напевно, чи його мандрівка до Англії допоможе комусь і чи серйозно нашкодить матері його від’їзд.

Сартр не переймався міркуваннями про рівень етичності в розрізі традиційної філософії чи так званої «вагонеткології». Він запропонував своїй авдиторії сприйняти ситуацію більш особисто. Як це — опинитися перед таким вибором? Як саме розгублений юнак почувається, приймаючи доленосне рішення? Хто може допомогти йому і в який спосіб? Останнє запитання Сартр проаналізував з погляду — хто не може допомогти юнакові.

Перш ніж звернутися до Сартра, цей студент думав шукати поради у визнаних моральних авторитетів. Він вирішив піти до священника, але священники часом виявлялися колаборантами, та й, зрештою, він і так знав, що може запропонувати йому християнська етика — любити ближнього і робити добро іншим, без уточнення, кому саме, — матері чи Франції. Потім намірився звернутися до філософів, яких вивчав у школі, — гаданого джерела мудрості. Але філософи були надто абстрактні і нічим не могли допомогти в його ситуації. Тоді спробував прислухатися до свого внутрішнього голосу: може, він знайде відповідь на запитання у своєму серці. Але ні — глибоко в душі студент чув тільки шум голосів, і всі говорили різне: я мушу залишитися, я мушу йти, треба бути хоробрим, треба бути хорошим сином, хочу діяти, але мені страшно, не хочу померти, маю тікати. Я стану кращим за свого батька! Чи справді я люблю свою країну? Чи, може, вдаю? Посеред цієї какофонії він уже не міг собі довіряти. Врешті юнак звернувся до свого колишнього вчителя Сартра, знаючи, що його відповідь принаймні буде нетрадиційною.

Звісно, Сартр вислухав його проблему і сказав по-простому: «Ти вільний, тому вибирай, вигадуй, так би мовити». Він додав, що цей світ не посилає знаків. І ніхто зі старих авторитетів не звільнить від тягаря свободи. Можна скільки завгодно обмірковувати моральні й практичні аспекти, та врешті-решт доведеться зважитися і щось зробити, а що саме — вирішувати лише тобі.

Сартр не говорить, чи це допомогло студентові і як той вирішив діяти. Ми не знаємо, чи він взагалі існував,чи був збірним образом кількох молодих друзів або й цілковитою вигадкою. Але Сартр намагався донести до своєї авдиторії, що кожен є вільним, як цей студент, навіть якщо становище не настільки складне й драматичне. Ви можете думати, що керуєтеся законами моралі, казав він, або дієте в певний спосіб через власну психологічну вдачу, колишній досвід чи події навколо вас. Ці чинники можуть відігравати певну роль, але вся їхня сукупність лише додається до «ситуації», з якої вам треба діяти. Навіть якщо ситуація нестерпна — може, ви очікуєте на страту, сидите у в’язниці Ґестапо чи збираєтеся кинутись зі скелі, — ви все одно вільні вирішувати, як думати і як діяти. Робіть вибір із того місця, де ви зараз. І роблячи вибір, ви також обираєте, ким саме будете.

Це звучить складно й дразливо, бо так воно і є. Сартр не заперечує, що потреба без упину приймати рішення викликає постійну тривогу. Він посилює цю тривогу, наголошуючи: те, що ви робите, справді має значення. Ви маєте робити свій вибір так, ніби обираєте від імені всього людства, з усім тягарем відповідальності за поведінку людської раси. Якщо ви уникаєте відповідальності, дурячи себе, наче стали жертвою обставин або чужого поганого впливу, то ви не відповідаєте вимогам людського життя й обираєте фальшиве існування, відрізане від вашої власної «автентичності».

Разом зі страхом це вселяє надію: екзистенціалізм Сартра передбачає, що, докладаючи зусиль, можна бути справжнім і вільним. Це настільки тішить, наскільки й лякає з тих самих причин. Як підсумував Сартр в інтерв’ю невдовзі після лекції: «Немає прокладеного шляху, який привів би людину до її спасіння, кожна людина має винайти власний шлях. Але для цього треба бути вільними, відповідальними і не шукати собі виправдань, тоді всі надії у вашому розпорядженні».

Така думка підбадьорювала, особливо вона вабила у 1945 році, коли війна підірвала усталені соціальні й політичні інститути. У Франції та й в інших країнах багато людей мали вагомі причини забути про недавнє минуле з його моральними компромісами і жахами, щоб зосередитися на нових починаннях. Були й глибші причини бажати оновлення. Авдиторія Сартра почула його послання в часи, коли більша частина Європи лежала в руїнах, ширилися новини про нацистські табори смерті, на Хіросіму й Нагасакі скинули атомні бомби. Війна змусила людей усвідомити, що вони і їхні ближні здатні далеко відійти від цивілізованих норм; тож не дивно, що ідею про незмінну людську природу взяли під сумнів. Якщо новий світ мав постати на місці старого, то будувати його варто було б не під «надійним керівництвом» колишніх авторитетів: політиків, релігійних лідерів чи навіть філософів — старих філософів із їхніми далекими й абстрактними світами. Аж тут — новий філософ, який бездоганно пасує до завдання і готовий за нього взятися.

Важливе питання Сартра у середині 1940-х років звучало так: приймаючи те, що ми вільні, як ми можемо використовувати свою свободу в добрий спосіб у ці непрості часи? У своєму есе «Кінець війни», написаному відразу після Хіросіми й опублікованому в жовтні 1945 року — того ж місяця, коли відбулася лекція, — він закликав своїх читачів визначитись, якого світу вони хочуть, і створити його. Відтепер, писав він, ми завжди мусимо враховувати знання того, що з власної волі можемо знищити себе зі всією нашою історією і, можливо, з усім життям на землі. Нас зупинить лише власний вільний вибір. Якщо ми хочемо вижити, мусимо вирішити жити. Тож він запропонував філософію, створену для виду, який щойно сам себе злякався до всирачки, але нарешті готовий подорослішати і взяти на себе відповідальність.

Інституції, авторитет яких Сартр заперечував у своїх працях і викладах, відповіли агресивно. Католицька церква внесла 1948 року всі твори Сартра в «Індекс заборонених книг» — від його великої філософської праці «Буття і ніщо» до романів, п’єс та есе. Вона небезпідставно боялася, що розмови про свободу змусять людей засумніватися у своїй вірі. До цього списку також додали ще більш провокативний феміністичний трактат Сімони де Бовуар «Друга стать». Екзистенціалізм очікувано незлюбили консервативні політики, що дивніше — марксисти його теж ненавиділи. Зараз Сартра часто називають апологетом комуністичного режиму, але довгий час партія його критикувала. Зрештою, якщо люди вважають себе вільними особистостями, як з ними гахнеш революцію? Марксисти думали, що людство мусить пройти певні етапи на шляху до соціалістичного раю, а це залишало вкрай мало простору для ідеї, що кожен з нас особисто відповідальний за свої дії. З погляду різних ідеологій усі противники екзистенціалізму погоджувалися, що, як написали у статті журналу Les nouvelles littéraires, це була «огидна суміш філософської претензійності, сумнівних фантазій, фізіологічних особливостей, хворобливих смаків та нерішучої еротики… ембріон, який сам себе аналізує і отримує особливе задоволення від поразки».

Такі нападки лише посилили цікавість до екзистенціалізму в бунтівної молоді, для якої він став способом життя і модною тенденцією. Від середини 1940-х років «екзистенціалістами» почали називати всіх, хто практикував вільне кохання і допізна танцював під джаз. Акторка й відвідувачка нічних клубів Анн-Марі Казаліс зазначала у спогадах: «Коли тобі було двадцять у 1945 році, після чотирьох років окупації, то свобода також означала свободу не спати до 4—5 години ранку». А це, своєю чергою, означало дратувати старших і порушувати порядок. Філософ Ґабріель Марсель чув, як пані в поїзді сказала: «Який жах, пане, той екзистенціалізм! У мене є друг, чий син — екзистенціаліст; він живе на кухні з негритянкою!».

Екзистенціалістська субкультура, що виникла в 1940-х роках, знайшла прихисток в околицях собору Сен-Жермен-де-Пре, на лівому березі Парижу — місцевості, що й досі з усіх сил чіпляється за цю асоціацію. Сартр і Бовуар багато років прожили в дешевих готелях Сен-Жермена, пишучи цілими днями в кафе, переважно тому, що там було тепліше, ніж в неопалюваних готельних номерах. Найбільше полюбляли кавʼярні Flore, Deux Magots і Bar Napoléon — усі зосереджені біля рогу площі Сен-Жермен і вулиці Бонапарта. Кафе Flore було найкращим: коли допитливі журналісти чи перехожі ставали надто настирливими, власник часом дозволяв їм працювати у приватній кімнаті нагорі. Хоч вони любили і жваві столики внизу, принаймні на початках; Сартр із задоволенням працював у громадських місцях посеред шуму й суєти. Вони з Бовуар зависали з друзями, колегами, акторами, письменниками, студентами і коханцями — всі говорили нараз, обплетені смугами цигаркового диму.

Після кафе можна було зануритись у підпільне життя джаз-клубів: у Lorientais гурт Клода Лютера грав блюз, джаз і реґтайм, а зіркою клубу Tabou був трубач і романіст Борис Віан. Можна було віддатися гострим джазовим ритмам і переливам чи обговорювати справжність у темному кутку, слухаючи прокурений голос подруги Казаліс і музи митців Жульєтт Ґреко, яка стала відомою співачкою після приїзду до Парижу в 1946 році. Вони разом із Казаліс і Мішель Віан (дружиною Бориса) стежили за відвідувачами Lorientais і Tabou й відмовляли у вході всім, хто виглядав невідповідно, хоча, за словами Мішель Віан, пропускали усіх «хоч трохи цікавих — достатньо було мати книжку під пахвою». Серед постійних відвідувачів було багато й тих, хто писав ці книги, зокрема Ремон Кено і його друг Моріс Мерло-Понті, який завдяки Казаліс і Ґреко відкрив для себе світ нічних клубів.

Ґреко започаткувала моду на довге пряме екзистенціальне волосся («як у потопельниці» — написав один журналіст) і на вишуканий вигляд у грубих светрах та чоловічих піджаках із закоченими рукавами. Вона розповідала, що відростила довге волосся, аби було тепліше в роки війни; Бовуар те саме казала про свою звичку носити тюрбан. Екзистенціалісти вбирались у зношені сорочки і плащі; дехто з них одягався наче в стилі протопанк. Один юнак походжав, як написав журналіст, «у цілком подертій і витертій на спині сорочці». Зрештою вони взяли на озброєння найвідоміше вбрання екзистенціалістів — чорний вовняний гольф.

Для цього бунтівного світу, як і для паризької богеми й дадаїстів минулих поколінь, усе небезпечне й провокативне було добрим, а все гарне та буржуазне — поганим. Бовуар любила розповідати історію про свого друга, нужденного пияка, німецького художника Вольса (справжнє ім’я Альфредо Вольфґанґ Шульц), який тинявся районом, жебраючи подачки й недоїдки. Одного дня вони з Бовуар випивали на терасі бару і добре вбраний джентльмен зупинився з ним побалакати. Коли чоловік пішов, Вольс повернувся до Бовуар і, знітившись, сказав: «Перепрошую, це мій брат — банкір!». Їй смішно було слухати вибачення, наче це він — банкір, якого помітили за розмовою з волоцюгою. Сьогодні, після десятиліть контркультурних інверсій, таке перевертання догори дригом може не здаватися дивним, але в той час воно потужно шокувало одних і веселило інших.

Журналісти, які наживалися на сороміцьких байках із середовища екзистенціалістів, виявляли особливий інтерес до любовних походеньок Бовуар і Сартра. Пара була відома своїми відкритими стосунками, у яких кожен був для іншого головним партнером, але міг собі вільно заводити коханців. Обоє користувалися цією свободою із задоволенням. Бовуар, наприклад, згодом мала стосунки з американським письменником Нельсоном Олґреном і Клодом Ланзманом — французьким кінорежисером, який зняв дев’ятигодинний документальний фільм про Голокост «Шоа». Як жінку, її суворіше засуджували за поведінку, хоча преса насміхалася і з Сартрових залицянь. В одній статті Samedi-soir у 1945 році стверджували, що він заманював жінок до своєї спальні, пропонуючи їм понюхати його сир «Камамбер». (Ну, хороший сир у 1945 році було важко дістати.)

Насправді Сартрові не потрібно було зваблювати жінок сиром, аби затягти їх до ліжка. Можна дивуватися, дивлячись на його фото, але він мав успіх не завдяки своїй вроді, а завдяки інтелектуальній енергії та впевненості. Умів не лише захопливо розповідати про свої ідеї, а й гарно веселитися: добре співав Old Man River та інші джазові хіти, грав на піаніно й імітував голос Дональда Дака. Реймон Арон писав про Сартрові шкільні роки: «його потворність зникала, тільки-но він починав говорити, гострий розум затьмарював усі прищі й набряки на обличчі». Інша знайома, Віолетт Ледюк, теж вважала, що його обличчя не могло бути потворним, бо, осяяне блискучим розумом, воно мало «чесність пробудженого вулкана» і «щедрість свіжозораного поля». Коли скульптор Альберто Джакометті малював Сартра, то вигукнув під час роботи: «Яка щільність! Які лінії сили!». У Сартра було допитливе лице філософа, на якому одна асиметрична риса переходила в іншу. Він міг бути виснажливим, але не нудним, тож група його шанувальників росла й росла.

Для Сартра і Бовуар відкриті стосунки були не просто особистою домовленістю, а філософським вибором. Вони хотіли жити своєю теорією свободи. Буржуазна модель шлюбу їх не вабила через строго визначені гендерні ролі, таємні зради, примноження майна і потомства. У них не було дітей, набули вони мало, разом ніколи не жили, проте ставили свої стосунки на перше місце і майже щодня зустрічалися працювати пліч-о-пліч.

Вони втілювати свою філософію у багатьох сферах життя. Обоє вірили у політичну діяльність і вкладали свій час, енергію та славу в тих, кого підтримували. Молодші друзі на початку кар’єри зверталися до них по допомогу і фінансову підтримку — і Бовуар, і Сартр утримували протеже. Вони писали гори полемічних статей і друкували їх у журналі, який створили разом із друзями в 1945 році — Les Temps modernes. У 1973 році Сартр став співзасновником великої лівацької газети Libération. Відтоді вона зазнала кількох трансформацій: серед іншого перейшла до більш поміркованої політики і майже збанкрутувала, та на момент мого писання обидва видання ще функціонують.

У міру зростання їхнього статусу всі наче змовилися спокусити їх владними інституціями (істеблішментом), та Сартр і Бовуар затято наполягали, що залишаться інтелектуальними аутсайдерами. Ніхто з них не став академіком у загальноприйнятому значенні. Жили зі вчителювання і фрілансу. Їхні друзі робили так само: були драматургами, видавцями, репортерами, редакторами чи есеїстами, і лише кілька працювали в університеті. У 1945 році Сартрові хотіли вручити Орден Почесного легіону за діяльність в русі Опору, а в 1964 році дати Нобелівську премію з літератури, та він відмовився від обох нагород, пояснюючи це потребою письменника залишатись незалежним від чужих інтересів і впливів. Бовуар відмовилася від Ордену Почесного легіону в 1982 році з тих самих причин. У 1949 році Франсуа Моріак висунув кандидатуру Сартра на вибори до Французької академії, та Сартр відхилив і це.

«Моє життя і моя філософія — це одне й те саме», — написав він якось у своєму щоденнику, і непохитно дотримувався цього принципу. Через таке поєднання життя та філософії його цікавили інші люди. Він став біографом-інноватором, опублікувавши близько двох мільйонів слів життєписів, зокрема дослідження про Бодлера, Малларме, Жене і Флобера, а також мемуари про власне дитинство. Бовуар також зібрала деталі свого досвіду та досвіду друзів і оформила все це в чотири великі томи автобіографії, доповнені спогадами про свою матір та про останні роки життя з Сартром.

Навіть у найсерйозніших філософських працях Сартра знаходилось місце для його досвіду і дивацтв: від поганих спогадів про вживання мескаліну і низки незручних ситуацій з коханками та друзями до чудернацьких захоплень деревами, в’язкими рідинами, восьминогами й ракоподібними. Та це все мало сенс, відповідно до принципу, який уперше виголосив Реймон Арон того дня в кавʼярні Bec-de-Gaz — філософію можна зробити навіть із цього коктейлю. Темою філософії є те, що ти переживаєш, і те, як ти це переживаєш.

Таке переплетення ідей та життя мало довгу історію, утім, екзистенціалісти дали йому новий подих. Стоїки й епікурейські мислителі класичного світу практикували філософію для того, щоб добре жити, а не для пошуку знань чи мудрості заради них самих. Філософськи розмірковуючи про мінливість життя, вони вірили, що можуть стати більш витривалими, здатними вивищитися над обставинами, ліпше справлятися з горем, страхом, гнівом, розчаруванням і тривогою. У їхній традиції філософія була не суто інтелектуальним заняттям чи набором дешевих прийомів самодопомоги, а дисципліною для процвітання і повноцінного, відповідального людського життя.

Минали століття, і філософія дедалі більше ставала професією, якою по академіях та університетах займалися вчені, часом горді з вишуканої непотрібності цієї дисципліни. Утім, інакодумці продовжували розвивати традицію філософії як способу життя, так би мовити, паралельною тіньовою лінією, проникаючи крізь прогалини офіційних університетів. Двоє таких інакодумців у XIX сторіччі — Серен К’єркеґор і Фрідріх Ніцше — дуже сильно вплинули на пізніших екзистенціалістів. Ніхто з них не був академічним філософом: К’єркеґор зовсім не мав університетської кар’єри, а Ніцше був професором грецької і римської філології, але мусив піти на пенсію за станом здоров’я. Обидва індивідуалісти та опозиціонери, вони спричиняли людям дискомфорт. З обома, мабуть, нестерпно було би провести разом більше ніж кілька годин. Обоє стоять біля витоків сучасного екзистенціалізму як предтечі і зробили величезний внесок у його розвиток.

Серен К’єркеґор, народжений у Копенгагені 1813 року, задав тон, по-новому використовуючи слово «екзистенційний» на позначення думок, що стосувалися людського існування. Він увів цей термін до громіздкої назви своєї праці 1846 року: «Заключна ненаукова післямова: міміко-патетично-діалектична компіляція: екзистенційний внесок». Для нього ексцентричні назви були типовими, він любив погратися зі своїми публікаціями і мав пристріляне око на фрази, що привертають увагу. Інші його праці називаються: «З нотаток ще живого», «Або-Або», «Страх і трепет», «Поняття страху», «Хвороба до смерті».

К’єркеґор міг як ніхто зрозуміти незграбність і труднощі людської екзистенції. Усе в ньому було неправильним, включно з ходою через викривлений хребет, із чого жорстоко знущались його вороги. Здебільшого він усамітнено проводив час удома: мучився релігійними питаннями і почувався відокремленим від інших людей. Однак час від часу вибирався приймати «людські ванни» на вулицях Копенгагена — чіплявся з розмовами до знайомих і затягував їх на довгі філософські прогулянки. Супутники насилу за ним встигали: він широко крокував, лаючись і махаючи тростиною. Один друг, Ганс Брехнер, пригадував, як К’єркеґор під час прогулянок його «завжди штурхав — то в будинок, то на підвальні сходи, то у водостік». Часто доводилося переходити на інший бік, щоб відновити простір. К’єркеґор вважав справою принципу збивати людей з кроку. Писав, що хотів би посадити когось на коня і пустити галопом, або дати тому, хто поспішає, кульгаву коняку, або ще ліпше — запрягти в його екіпаж двох коней з різною швидкістю — усе, щоб спонукати людину втямити, що він має на увазі під «пристрастю» екзистенції. К’єркеґор був природженим підбурювачем. Зчиняв сварки зі своїми сучасниками, рвав особисті стосунки і взагалі все ускладнював. Він писав: «Абстракція нецікава, але для того, хто існує, його існування становить найвищий інтерес».

Такі самі аргументи він застосовував до персоналій історії філософії. Наприклад, не погоджувався з Рене Декартом, який заснував сучасну філософію на твердженні Cogito ergo sum — «Я мислю, отже, я існую». К’єркеґор вважав, що Декарт переставив поняття задом наперед. На його думку, першим іде людське існування — це відправна точка усього, що ми робимо, а не результат логічного умовиводу. Моє існування активне: я проживаю його, я обираю його, і це передує всякому твердженню, яке я можу зробити про себе. Щобільше, моє існування належить мені — воно персональне. Декартове «Я» загальне, воно може стосуватися будь-кого, К’єркеґорове ж «Я» — це «Я» стражденного ізгоя, який любить сперечатися.

Він не погоджувався і з Ґ. В. Ф. Геґелем, у філософії якого світ діалектично розвивається через послідовність «форм свідомості», і кожна з них замінює попередню, поки всі не возвеличаться до «Абсолютного духу». Геґелева «Феноменологія духу» веде нас до кульмінаційного моменту, такого ж грандіозного, як біблійна «Книга Одкровення», але замість того, щоб все закінчилося розділенням на рай і пекло, нас усіх має поглинути космічна свідомість. К’єркеґор протиставив Геґелю типово незручне запитання: що, як я не виберу бути частиною цього «Абсолютного духу»? Що, як я відмовляюся бути поглиненим і наполягаю на тому, щоб просто бути собою?

Сартр читав К’єркеґора і був зачарований його духом спротиву, його бунтом проти великих філософських систем минулого. Він також запозичив у К’єркеґора термін «екзистенція» на позначення людського способу буття, в якому ми формуємо себе, роблячи на кожному кроці вибір «або-або». Сартр погоджувався, що постійний вибір ширить тривогу, схожу на запаморочення, коли дивишся з високої скелі. Це не так страх упасти, як страх недовіри до себе — не кинутись униз самому. Крутиться голова, хочеться вхопитися за щось і прив’язати себе — але неможливо так легко врятуватися від небезпек, які приносить свобода. «Тривога — це запаморочення від свободи», — писав К’єркеґор. На його і Сартра думку, усе своє життя ми живемо на краю цієї прірви.

Утім, певних аспектів К’єркеґорових міркувань Сартр ніколи б не прийняв. К’єркеґор вважав, що відповіддю на «страждання» є ввірити себе в руки Бога, навіть якщо немає певності, чи Він існує. Це було зануренням в «Абсурд» — у те, що неможливо довести чи виправдати. Сартра таке не влаштовувало. У своєму житті він рано втратив релігійні вірування: років так в одинадцять, коли стояв на автобусній зупинці. Просто раптово збагнув, що Бога не існує. Віра так ніколи і не повернулась, тож він до кінця життя залишався відданим атеїстом. Те ж саме стосувалося й Бовуар, яка відкинула своє традиційне релігійне виховання. Інші мислителі в різні способи йшли за теологічним екзистенціалізмом К’єркеґора, але Сартр і Бовуар його відхиляли.

Вони знайшли філософію більше собі до смаку в іншого великого предтечі екзистенціалізму ХІХ сторіччя — Фрідріха Ніцше. Народжений 1844 року в Рекені, Пруссія, він почав блискучу філологічну кар’єру, але звернувся до написання ідіосинкразичних філософських трактатів і збірок афоризмів. Спрямовував їх проти благочестивих догм християнства і традиційної філософії, бо для нього і те, і те було корисливою завісою, накинутою на суворі життєві реалії. Він вважав, що тут потрібні не високоморальні теологічні ідеали, а глибоко критична історія культури, або «генеалогія», що пояснила би, чому люди такі, як є, і як ми такими стали. Для нього всю філософію можна було перевизначити як форму психології чи історії. Він вірив, що кожен великий філософ насправді пише «мимовільно і несвідомо своєрідні мемуари», а не веде безособовий пошук знань. Вивчення власної моральної генеалогії не допоможе нам уникнути себе чи вийти за власні межі. Але зробить нас спроможними чітко бачити свої ілюзії та провадити більш життєствердне, упевнене існування.

У цій картині немає Бога, бо людські істоти, які вигадали Бога, також і вбили Його. Тепер усе залежить від нас самих. Єдиний спосіб жити — це кинутися не у віру, а у власне життя, приймати кожну мить такою, як вона є, без прагнення, щоби щось було інакше, і без затаєної образи на інших чи на власну долю.

Ніцше не зміг утілити свої ідеї в життя не через брак сміливості, а тому, що тіло його зрадило. Після сорока він став жертвою недуги, можливо, сифілісу чи пухлини мозку, яка зруйнувала його здібності. Після нервового розладу на вулиці Турина у січні 1889 року, під час якого, подейкують, він ридав, обхопивши шию побитого візником коня, Ніцше впав у незворотну деменцію і решту життя був недієздатним. Він помер 1900 року, не маючи уявлення, як його бачення людського існування колись вплине на екзистенціалістів та інших. Можливо, це б його не здивувало: не прийнятий у свою добу, він завжди відчував, що його час ще настане.

Ніцше і К’єркеґор були передвісниками сучасного екзистенціалізму. Проклали шлях бунтівному настроєві невдоволеності, створили нове визначення існування як вибору, дії та самоствердження, дослідили муки і труднощі життя. Вони працювали в переконанні, що філософія — не лише професія. Це саме життя — життя кожної людини зокрема.

Сучасні екзистенціалісти, увібравши колишні набутки, продовжували так само надихати своє та наступні покоління, пропагуючи індивідуалізм і нонконформізм. Протягом другої половини ХХ сторіччя екзистенціалізм спонукав людей відкинути умовності та змінити своє життя.

Найбільш трансформувальною екзистенціалістською працею з усіх було дослідження Сімони де Бовуар «Друга стать», видане 1949 року. Цей аналіз жіночого досвіду і життєвого вибору, а заразом ціла історія патріархального суспільства, заохочував жінок підвищувати рівень свідомості, ставити під сумнів нав’язані ідеї та усталені порядки і брати контроль над своїм життям. Більшість, читаючи, могла не усвідомлювати, що це екзистенціалістська праця (почасти через англійський переклад, який приховав значну частину філософського значення), та все ж, коли жінки змінювали своє життя після прочитання книжки, вони робили це в екзистенційний спосіб, шукаючи свободи, посилюючи свою індивідуальність і «автентичність».

Книга на той час шокувала, не останньою чергою через розділ про лесбійство — лиш дехто знав, що Бовуар мала сексуальні стосунки з обома статями. Сартр також підтримував права геїв, проте завжди наголошував, що сексуальність є питанням вибору, а це суперечило поглядам багатьох геїв, які вважали, що просто такими народилися. Так чи так, філософія екзистенціалізму заохочувала гомосексуалістів жити так, як вони вважали за потрібне, а не намагатися вписатися в уявлення інших.

Для борців проти колоніалізму й тих, кого пригнічують на основі раси і класу, екзистенціалізм пропонував зміну перспективи — буквально: Сартр волів розглядати всі ситуації з погляду найбільш упосліджених або тих, чиї страждання були найбільшими. Серед захисників громадянських прав до цього виявив інтерес Мартін Лютер Кінґ-молодший. Працюючи над своєю філософією ненасильницького спротиву, він читав Сартра, Гайдеґґера й німецько-американського екзистенціаліста-теолога Пауля Тілліха.

Ніхто б не наважився стверджувати, що екзистенціалізм відповідальний за всі соціальні зміни в середині ХХ сторіччя. Утім, наполягаючи на свободі й автентичності, він провокував радикальні та протестні рухи. Коли хвилі змін збурились і вилились 1968 року в повстання студентів та робітників у Парижі й інших місцях, багато гасел, намальованих на міських стінах, перегукувалися з екзистенціалістськими темами:

— Заборонено забороняти.

— Ні бога, ні пана.

— Людина не «розумна»; вона або вільна, або ні.

— Будьте реалістами: вимагайте неможливого.

Як зауважив Сартр, демонстранти на барикадах 1968 року вимагали все й нічого, тобто вимагали свободи.

Більшість нічних гуляк, які в 40-х роках ходили у рваних сорочках із темними колами навколо очей, до 1968 року осіли в затишних домівках і пішли на роботу, але не Сартр чи Бовуар. Вони марширували на передовій, були на паризьких барикадах, зверталися до робітників фабрик і студентів на пікетах, хоча деколи дії молодого покоління їх приголомшували. Так, 20 травня 1968 року Сартр виголосив промову перед 7 000 студентів, які заполонили велику залу Сорбонни. З усіх інтелектуалів, охочих долучитися, одного лише Сартра провели крізь веремію і довірили мікрофон — такому невеличкому, що його важко було розгледіти, але, без сумніву, цілком підхожому для цієї ролі. Спершу він з’явився у вікні і звернувся до студентів надворі, як папа з балкона Ватикану, а тоді його завели до переповненої зали. Студенти напхалися всередину, вилазячи на статуї: «одні сиділи на руках у Декарта, інші — на плечах Рішельє», — писала Бовуар. На колонах встановили гучномовці, щоб транслювати промову назовні. З’явилась телекамера, але студенти закликали її забрати. Сартра важко було розчути навіть через мікрофон, але натовп поволі стишився, щоб послухати великого старого екзистенціаліста. Опісля його засипали питаннями про соціалізм і постколоніальний визвольний рух. Бовуар хвилювалася, що він ніколи не вибереться з тієї зали. Коли ж вийшов-таки — натрапив на заздрісних письменників, які чекали свого часу й були роздратовані, що він виявився єдиною «зіркою» (як поскаржилась, кажуть, Марґеріт Дюрас), яку студенти захотіли слухати.

Сартрові було майже 63 роки. Слухачі годилися йому в онуки. Мало хто з них пам’ятав кінець війни, й лише одиниці — ранні 30-ті, коли він почав думати про свободу та екзистенцію. У Сартрові вбачали радше національне надбання, а не рівного собі. Проте вони були зобов’язані йому навіть більше, ніж могли уявити, тим, що виходило за межі політичного активізму. Він сформував з’єднувальну ланку між ними і своїм поколінням незадоволених студентів ранніх 20-х років, розчарованих власною освітою і спраглих «деструктивних» нових ідей. Щобільше, поєднав їх зі всією лінією попередніх філософів — Ніцше, К’єркеґором і рештою.

Сартр став містком до всіх традицій, які запозичив, осучаснив, персоналізував і винайшов заново. Втім, він усе життя наполягав, що має значення зовсім не минуле — тільки майбутнє. Треба продовжувати рухатись уперед і творити те, що буде: діяти і змінювати світ. Він залишився відданим майбутньому навіть після сімдесятирічного віку, коли почав слабнути, втрачати рештки зору, слух і ясність думки та врешті здався під тягарем років.

Через дванадцять років після захоплення Сорбонни найбільший натовп зібрався на останню появу знаменитості — похорон Сартра 19 квітня 1980 року. Державної церемонії не проводили, до кінця шануючи його відмову від офіційної помпезності. Але це була масова публічна подія.

Фрагменти телевізійних репортажів досі можна переглянути в інтернеті: як двері лікарні відчиняються, і поволі з’являється невелика вантажівка, доверху заповнена розсипом квітів, які хвилями погойдуються, наче м’який корал, коли машина вповзає у натовп людей. Попереду помічники розчищають дорогу. За вантажівкою виїжджає катафалк, усередині видно труну і Сімону де Бовуар з іншими скорботними близькими. Камера фокусується на одинокій троянді, яку хтось заткнув за ручку дверцят катафалка. Тоді вихоплює край накриття труни — чорну тканину, прикрашену однією літерою «С». Коментатор стишено говорить, що зібралося близько 50 000 людей, понад 30 000 розтягнулися на три кілометри звідси до цвинтаря Монпарнас, а 20 000 чекають на самому кладовищі. Як колись студенти у 1968 році, дехто виліз на коліна чи голови цвинтарних пам’ятників. Трапляються незначні халепи: повідомляють, що один чоловік впав у відкриту могилу і довелося його витягати.

Машини прибувають і спиняються; ми бачимо, як носії витягають труну і йдуть до могили, намагаючись протиснутись і зберегти заразом величну поставу. Один носій знімає капелюха, помічає, що інші цього не зробили й надіває назад — крихітний ніяковий момент. Біля могили вони опускають труну, і скорботні рідні виходять наперед. Хтось підносить стілець для Сімони де Бовуар. У неї приголомшений і виснажений вигляд, поверх волосся зав’язана хустина; приймає заспокійливі. Вона кидає одну квітку на труну і багато-багато квітів сиплеться зверху.

Кадри з фільму показують лише першу з двох церемоній. Наступного тижня відбулась менш гучна подія — труну викопали і вийняли з неї меншу домовину для кремації Сартра. Його прах перенесли в інше місце на тому ж цвинтарі, менш доступне для великих процесій. Похорон був для публічного Сартра, друге поховання — тільки для його найближчих. Його могила, поряд з якою розмістили прах Бовуар, коли вона померла через шість років, досі там, доглянута і заквітчана.

Переклад Віталії Станкевич

Цінуєте те, що ми робимо? Підтримайте проєкт на «Патреоні» або зробіть донат на довільну суму на сайті. Дякуємо!