Якщо уже перебігаєш дорогу там, де не можна, то біжи до кінця

Володимир Демченко (35 років)

Публікуємо уривок із книжки Леся Белея «Точка У. Історії війни, що триває». Сподобався текст? Передзамовте видання.

Я дізнався про Володю Демченка тоді, коли він мандрував Африкою під час пандемії і писав дуже якісний мандрівницький блог. За якийсь час ми потоваришували і я дізнався більше про його біографію та бойовий досвід. У мене не було сумнівів, що під час повномасштабного вторгнення він піде воювати. Ми бачилися кілька разів — після завершення київської кампанії, коли його підрозділ воював під Ізюмом і коли він повернувся з Бахмута. 3 вересня 2022 року я записав розмову, після чого Володя продовжив свою кар’єру в ССО.

Я народився у сім’ї військового, ріс у селищі міського типу Десна. Це дуже специфічний військовий гарнізон, населення якого постійно оновлюється. Там я досконало вивчив, що таке армія. Тато часто брав мене на роботу, я знав як влаштована служба і життя у казармах. Тоді армія була у дуже печальному стані і ніяк мене не вабила.

Якось у барі один чувак рвав на собі тільняшку і козиряв військовим досвідом, а я зміг йому втюхати, що служив у Десні у 300 полку і розказав про всі деталі служби, хоча на той момент у мене військового досвіду не було взагалі. І він мені повірив.

Після школи я поїхав вчитися на журналіста у Київський міжнародний університет. Мені там швидко стало нудно, бо майже відразу я почав працювати на телебаченні. На третьому курсі я збагнув, що мені викладають професію люди, які ніколи не працювали за фахом. Якось на парі з телемистецтва лектор щось навалював на тему етики спілкування журналіста й оператора, а я на той час уже мав великий досвід роботи з операторами Першого національного і знав, що головне правило, не дати їм напитися, поки не закінчиться зйомка.

Спочатку я працював на ТРК Київ, де навчився знімати сюжети й отримав практику монтажу ще на касетах. Потім пішов на Перший національний і став ведучим програм «Індиго» і «Пазли». Мене навіть пізнавали діти у селах і брали автографи, бо на початку 2000-х Перший національний у провінції був єдиною розвагою. Але головний режисер відділу молодіжних програм мав 66 років, і я звідти звалив, пішов режисером на комерційний проєкт студентського телебачення. Вони купили плазми і розвісили їх по найбільших університетах міста, а ми знімали для них матеріали. Я мав три комплекти камер, три монтажки, журналістів, і ми лупашили контент: концерти музикантів, квартирники. Так я познайомився з багатьма класними людьми. Але потім чуваки вирішили робити рекламу алкоголю на проєкті. Я звідти пішов. Це був 2010 рік, з того часу я більше на постійній роботі не працював, бо повністю освоїв фах монтажу, зйомки і почав працювати самостійно.

На Майдані я брав участь у протестах зі самого початку. 1 грудня 2013 року мої друзі Волоцюга і Леонід Кантер пригнали бульдозер під АП. Я туди побіг, повний захвату. Там були вибухи і шал, мене здолала несвідома агресія, і я уже був не я, аж раптом світло-шумова граната прилетіла мені в маківку і впала між капюшоном і наплічником. На щастя, вона не здетонувала, але протверезила мене. Коли мені робили перев’язку, я весь закривавлений потрапив у сюжет Russia Today. Потім спускався з Банкової на Майдан, а мені кричали «провокатор».

19 лютого після мирного наступу і важких боїв силовики зайняли суттєву частину Майдану, палатку моєї сотні спалили, і я поїхав ночувати до друга на Позняки. 20-го вранці я прокинувся від братового дзвінка, який сказав, що наші відбили Жовтневий палац. Ми стрибнули у машину, виїхали на міст Патона. Я побачив стовп диму з центру міста. Мій друг включив пісню «Война» Дельфіна. Я дуже чітко пам’ятаю, що саме тоді на мосту Патона усвідомив, що це уже не протест, а війна.

Я вийшов біля КМДА. Десятки швидких їхали на повній швидкості від Майдану. Коли дійшов до пошти, побачив сім тіл загиблих майданівців. Я тоді був з камерою і все знімав. Не знаючи, що саме у цей час відбувалося на Інститутській, я пішов у Європейський дім, звільнений від «Беркута», зняв, що вони після себе залишили, і тільки потім пішов на Інститутську, де уже палала димова завіса.

Побачена картина стала початком моєї свідомої біографії. З цього моменту усе моє життя тісно переплелося з війною. Хіпар, що заробляв монтажиками і відосиками, перетворився на Володимира Демченка, що зміг себе артикулювати у простір більш свідомо.

Коли почалася анексія Криму, було незрозуміло, як цивіл може долучитися до опору, а от коли почалась війна на Донбасі, з’явилися добровольчі батальйони. Я написав в «Азов» і «Донбас» із пропозицією стати документалістом батальйону. «Донбас» відгукнувся відразу. Надіслали мені матеріал, відзнятий їхніми бійцями на GoPro, я змонтував їм класне відео і вони мене взяли.

1 липня 2014 року ми приїхали у Покровськ, пробули там кілька днів. Окрім мене цивільного, там ще був Мустафа Наєм та Григорій Мустанг, руфер, що згодом пофарбував зірку на московській висотці у синьо-жовті кольори.

О шостій ранку п’ятого липня ми поїхали у звільнений Слов’янськ. Там було багато військових, тодішній міністр оборони Гелетей, Аваков. У якийсь момент Гелетею подзвонили і доповіли, що звільняють також Краматорськ і що є два вільні місця у колоні. Я зголосився їхати і потрапив у першу машину. Окрім мене і водія, там сидів якийсь поважний дядько, місцевий у спортивних штанах, що віддавав команди і показував незаміновані дороги, а ще дід у цивільному з серйозною гвинтівкою. Як потім виявилося, це був Лісник, легендарний персонаж.

Між Слов’янськом і Краматорськом ми заїхали на місце бою. Я вийшов, роздивився і побачив якісь гумові патрубки. Потім придивився і зрозумів, що це обгорілі людські суглоби. На обочині навів камеру на незрозумілий об’єкт. Мозку знадобилося секунд 10, щоб усвідомити, що це половина обгорілого тіла. Запам’яталося, як цей дебіл-офіцер з нашої машини вийшов і почав розкладати біля тіл колорадські стрічки, щоб було точно видно, що це сєпари полягли.

Ми заїхали у Краматорськ. Там посеред вулиці стояла броньована машина. Її підірвав наш танк. З кущів вийшли місцеві з українськими прапорами і шампанським. Їх мало не розстріляли через хаос.

Вночі ми поверталися тією самою дорогою, ледь не напоролися на міни. По нас почали стріляти свої ж. Я тільки почув, як кулі відбивалися від капота. Був повний треш. Після цього дня я зрозумів, що «Пастка 22» і «Швейк» — це реальність, ніяких вигадок там нема.

З батальйоном «Донбас» я провів трохи часу. Був з ними під час звільнення Попасної, дійшов до Іловайська. Але сталося так, що мій брат, військовий, був три місяці в оточенні під Ізвариним. І буквально 22 серпня він подзвонив мені і сказав, що вони вийшли і зараз у Маріуполі. Я відпросився до брата на пару днів. Так я не потрапив у Іловайський котел. У батальйон «Донбас» я не повернувся, бо більшість людей, з якими я там навів мости, або загинули, або потрапили в полон.

Я якось завис між фронтом і цивільним життям. З’їздив в окупований Крим і відзняв матеріал про Меджліс, і тут мені подзвонив знайомий і сказав, що такий собі Микола Воробйов хоче поїхати під Донецький аеропорт і шукає оператора. Я, звісно, погодився.

Так я потрапив на базу 5 батальйону Добровольчого українського корпусу, який сформувався на основі «Правого сектора» та інших націоналістичних організацій. Я був від правого двіжу дуже далекий. Я знав, що він існує, і все. От хіба що я був українськомовний, через що деякі мої російськомовні друзі вважали мене націоналістом.

На базі я відразу подружився з хлопцями. Воробйов знімав інтерв’юшки, а коментарі свої записував англійською і думав, що я її не розумію. У якийсь момент він позичив у хлопців куртку, взяв кулемет і почав на камеру розказувати, що приїхав битися за аеропорт, захищати демократію і йому треба підтримка, хоча він взагалі не тямив, як поводитися зі зброєю.

І от разом з хлопцями ми вирушили у Піски. Доїхали до Карлівки, на горизонті уже виднівся дим. У зруйнованому клубі двоє людей грали у настільний теніс, — словом, перші ознаки воєнного абсурду. І там на блокпосту цей штріх Воробйов сказав, що далі не поїде. Ми все одно запхали його у машину і поїхали у Піски. Там зустрілися з Дмитром Ярошем. Воробйов наступного дня вирішив поїхати, але хотів вибити у мене відео, які я назнімав. Я відмовився і сказав йому, що якщо я коли-небудь побачу, як він від імені України просить гроші, то опублікую відео, як він сциться у Карлівці на блокпосту і не вміє поводитися зі зброєю. Більше я про нього нічого не чув. Він поїхав, а я залишився.

Спочатку прибився до інформаційного центру ДУК. Мої відоси набирали 100—200 тис. переглядів. Потім переїхав у Піски, чергував з пацанами на різних позиціях, але зброю у руки не брав. Там я познайомився з Всеволодом Воловиком, кадровим розвідником. І в якийсь момент він запропонував мені приєднатися до його групи, що йшла на розвідку в Опитне у сіру зону. Я погодився, мені доручили нести три заряди до РПГ.

Один чувак з групи, дізнавшись, що у мене нема ніякої зброї, подарував мені гранату, щоб у разі чого я хоч міг підірватися. На в’їзді в Опитне ми потрапили під вогонь противника. Усі члени групи знали, як себе поводити, а я тупо завмер посеред дороги на одному місці. Мені було страшно зробити щось не те. І в цей момент Сєва абсолютно спокійно підійшов до мене і рівним тоном сказав — «Ти єслі тупіш, то тупі увєрєнно». Мене це розблокувало, і я забіг у кущі. Ця фраза стала моїм кредо. Якщо уже перебігаєш дорогу там, де не можна, то біжи до кінця.

Зайшли ми в Опитне і побачили, що вулицею промчав БТР. Пацани зраділи, розділилися на дві групи і побігли палити беху, а мене посадили на краю кукурудзяного поля, дали в руки РПГ і сказали: «Чекай нас, виїде з-за повороту беха — стріляй».

Я сидів там, дуже уважно дивився на поворот і чітко усвідомив, що якщо беха виїде, то я без вагань встану і вистрелю. До цього моменту я був документалістом, а після — став бійцем.

Беха так і не виїхала, її спалили на іншому кінці села, але я почав брати участь у бойових чергуваннях на рівні з іншими.

Через те, що раніше я працював із камерою і весь час тусувався з командуванням, у мене була можливість спокійно рухатися між підрозділами: місяць пожив з артою, місяць на небі, з розвідкою потусувався. Це дало мені велику кількість друзів і можливість оцінити різні аспекти війни.

Якось я з’їв там гриби і «під ними» зрозумів, що усім учасникам війни вона насправді подобається. Вони грають у гру підвищеної відповідальності та складності, але водночас кайфують від цього. І сам я такий же.

У Пісках я пробув 5 місяців — до лютого 2015 року. Там сталися два моменти, які мене сильно травмували.

Перший — сам факт знищення Пісків на моїх очах. Коли я туди приїхав, місцеві ще тільки заклеювали скотчем вікна, щоб їх не вибило. А коли я виїжджав, то міста не існувало — це була груда руїн. Піски — це одне з небагатьох міст, що були повністю зруйновані ще в перший етап війни.

Я бачив, як люди втрачають майно. Деякі місцеві може і голосували на псевдореферендумі, але я уявляв на їхньому місці свого батька чи діда, що приїжджає на ланосі до купи руїн, яка колись була його домом, і намагається дістати звідти хоч якісь вцілілі речі, вантажить запилюжений диван на причіп.

Друга травма сталася зі мною, коли я їхав з Пісків. Я попрощався з побратимом Танчиком, майстром на всі руки, і поїхав на базу. Там сидів журналіст газети «Сегодня» Сергій Ніколаєнко. Я з ним розговорився. Він розпитував про обстановку. Я сказав, щоб по вулицях не бігали без потреби, бо прилітає. Я попрощався і поїхав на Київ. Не встиг я доїхати, як дізнався, що Ніколаєнка і Танчика уже нема в живих. Обох убило однією міною.

Я пам’ятаю, що приїхав у гості до друга, сів у душ під гарячу воду і просидів так дві години у повному ступорі. Я не міг збагнути, як я просидів у Пісках пів року, при мені навіть нікого не поранило і не вбило, а тут людина приїхала з короткочасним візитом — і через дві години її нема.

Я поставив війну на паузу і у Піски не повернувся. Влітку 2015 року я назнімав кілька фільмів, поїхав їх показати у Бухарест, а потім мандрував із друзями автостопом навколо Чорного моря. Вернувся у жовтні 2015 року.

У Пісках я міцно здружився з бійцем із позивним Санта. Він з війни не поїхав, зібрав свій маленький підрозділ, коли 5 батальйон розколовся, і продовжив воювати абсолютно нелегально як допоміжна сила армії, а ще він допомагав дитячим інтернатам.

І на одному благодійному концерті у Києві Санта покликав мене на перекур і запропонував долучитися до однієї пригоди в Авдіївці. Так я став учасником боїв за авдіївську промку.

На той час армійці були зв’язані Мінськими угодами. Їхній гарнізон стояв в Авдіївці. Наступне місто — окупована Ясинувата, з якої йде стратегічна дорога на Горлівку, а між Авдіївкою і Ясинуватою величезна промзона і дачний район. З Авдіївки наші не діставали до стратегічної дороги, а з промзони — так. План полягав у тому, щоб послати групу добровольців (бійців Санти) з армійцями поступово зайняти промзону.

Ці бої були, мабуть, найінтенсивніші у моєму житті. Найбільша відстань до ворога там становила 800 метрів, іноді ми перестрілювалися і з 80 метрів. В одному місці ми могли навіть перекрикуватися. Їхня позиція була у свинарнику, а наша у підвальчику. І ми знімали відоси одні одним і викладали в інтернет. Вони зняли, як заходять у свинарник і погрожують нас зарізати. А ми — як наготували борщу, сіли їсти і спитали їх, чи це у них стільок такий у свинарнику сидіти. Тролили ми безжально, і в цьому ми перемагаємо їх з 2014 року аж дотепер.

Армійці там сиділи на позиціях, а ми їх прикривали з АГСів, бо артилерія була заборонена. Тодішня армія сильно відрізнялася від сьогоднішньої. Якось ми зайшли на позицію до армійців, а чуваки постелили матраси і варять мівіну. Мішками не обклалися. Мій побратим подивився у бійницю і побачив, як зовсім неподалік росіяни рили окоп. Армійці пояснили, що воліють їх не чіпати, щоб вночі не прилетіло у відповідь. Ми з другом зарядили кулемет і відпрацювали по росіянах.

На той час армія була розгублена. Їх туди закинули без оперативних завдань, бажанням щось робити вони не горіли, але присутність мотивованих нелегалів-добровольців усіх заводила.

За місяць ситуація стабілізувалася, хоча там було весь час гаряче. І одного ранку ми прокинулися від того, що приїхала 80 бригада і сказала нам, що тепер вони тут будуть воювати. Ми вийшли на вулицю, а там два урали людей і один урал БК. Вони запаркувалися у дворі, куди міни прилітали кожен день. Якщо б прилетіло у той момент, — зразу 50 похоронів.

Вони нас вигнали, хоча ми казали їм, що могли би кілька наших лишити, щоб ввели їх у курс справ. Бо ми, наприклад, знали, де там теплий камінь, який під час дня нагрівався, а вночі світився у тепловізорі, знали, як краще БК на позиції носити. Але нам сказали — нахуй. Ми поїхали, а у них через три години два 200-ті. Вони вирішили відтягти рафік з дороги, на якому було написано «Міни», і написано не просто так, а тому, що там всередині були дві МОНки. З нашого підрозділу на промці ніхто не загинув, а 80-ка за місяць перебування на наших позиціях втратила кілька десятків бійців.

Нас вивели з промки на дачі, я ще 3-4 місяці повоював, але потім усе якось завмерло і почало переростати у п’янку. Слава Богу, хлопці спам’яталися, але був епізод, коли на Паску волонтери привезли на позиції бухло, а потім одному з них дозволили шмальнути з АГСа. Я зрозумів, що це не для мене, і звалив.

Коли я повернувся з промки у 2016 році, то мав реноме воєнного кореспондента. Саме так гуглилося моє ім’я. Я зрозумів, що якщо не буду писати про війну, то лайків не буде. Бо люди лайкають війну, а не мене. А де тут я як автор? Саме тому в один день я абсолютно перестав писати про війну. Від мене відписалося купа патріотичних аватарок, але мені було важливо зрозуміти, що я можу жити і поза війною...

Продовження історії читайте в паперовому виданні. Передзамовити книжку.