«Затьмарення». Філіп К. Дік. Уривок

Захоплюєтеся творчістю Філіпа К. Діка? Пітримайте друге видання його роману «Затьмарення» української мовою.

РОЗДІЛ 2

— Джентльмени анагаймського клубу «Лайонз», — мовив у мікрофон чоловік, —  сьогодні нам випала чудова нагода, адже, як ви бачите, округ Орандж дав нам можливість почути — а тоді запитати про те, що вас цікавить, — агента нарковідділу з департаменту шерифа округу Орандж, який працює під прикриттям.

Він аж сяяв, цей чолов’яга у рожевому костюмі з вафельного волокна, із широкою жовтою вініловою краваткою, синій сорочці й туфлях зі штучної шкіри; він мав надмірну вагу, також був застарий і надміру радісний, навіть попри те, що у нього не було особливих причин радіти.

Від його вигляду агента під прикриттям нудило.

— Ви помітили, — сказав спікер клубу «Лайонз», — що заледве можете розгледіти цю особу, котра сидить праворуч від мене. Це тому, що він одягнений у так званий шифрувальний костюм, який він носить — і насправді мусить носити — правду кажучи, більшу частину свого часу, коли працює в правоохоронних органах. Пізніше він пояснить вам, чому.

Аудиторія, що була найточнішим дзеркальним відображенням усіх якостей спікера, прикипіла поглядом до особи в шифрувальному костюмі.

— Цього чоловіка, — виголосив промовець, — якого ми називатимемо Фред, оскільки це його кодове ім’я, під яким він звітує про інформацію, яку зібрав, доки він перебуває в шифрувальному костюмі, не можливо ідентифікувати ані за голосом, ані навіть за частотою чи тембром, ані за виглядом. Він виглядає — хіба ні? — мов розпливчаста пляма і все. Чи я не правий?

Він широко всміхнувся. Його слухачі, вирішивши, що це було справді дотепно, також дещо заусміхалися.

Шифрувальний костюм був винаходом лабораторії «Белл», випадково створеним робітником на ім’я таємний агент Пауерз. Кілька років тому він експериментував із впливом деінгібіторів на нервову тканину, й однієї ночі, ввівши собі ін’єкцію IV, яка вважалася безпечною і такою, що викликає легку ейфорію, відчув страшенний спад активності гамма-аміномасляної кислоти у своєму мозку. Суб’єктивно він почав сприймати яскраву фосфенну активність, спроєктовану на стіну його спальні, шалений, дедалі швидший монтаж із того, що, як він тоді собі уявляв, було сучасним абстрактним мистецтвом.

Впродовж приблизно шести годин, поринувши в транс, таємний агент Пауерз переглядав тисячі робіт Пікассо, що змінювали одна одну зі швидкістю блискавки, а тоді йому показали картини Пауля Клее, більше, ніж цей художник встиг намалювати за своє життя. Потім, спостерігаючи, як картини Модільяні змінюють одна одну просто зі скаженою швидкістю, він припустив (людина завжди потребує теорій), що це розенкрейцери телепатично надсилають йому зображення, імовірно, за допомогою високотехнологічних систем із мікрореле; проте, коли йому почали надокучати картини Кандінського, він пригадав, що головний музей мистецтва в Ленінграді спеціалізується саме на такій безпредметній сучасній творчості, і вирішив, що це радянці намагалися встановити з ним телепатичний зв’язок.

Вранці він згадав, що радикальний спад активності гамма-аміномасляної кислоти в мозку спричиняє саме такий фосфенний ефект; ніхто не намагався встановити з ним телепатичний зв’язок, з допомогою мікрохвиль чи без них. Однак це наштовхнуло його на ідею створення шифрувального костюма. Загалом принцип його роботи полягав у використанні багатогранних кварцових лінз, під’єднаних до міні-комп’ютера, чиї жорсткі диски пам’яті зберігали до півтора мільйона фізіогномічних фракційних репрезентацій різних людей: чоловіків, жінок і дітей, кожен варіант кодувався і тоді проєктувався назовні, рівномірно в усіх напрямках, на надтонку саваноподібну мембрану, достатньо велику, щоб огорнути звичайну людину.

Невпинно перебираючи зображення на жорстких дисках пам’яті, комп’ютер проєктував усі доступні кольори очей, волосся, форми й типи носів, зубів, структури лицевих кісток — саваноподібна мембрана відображала всі фізичні характеристики, що проєктувалися на неї кожної наносекунди, а тоді перемикалася на наступні. Щоб зробити свій шифрувальний костюм ще ефективнішим, таємний агент Пауерз запрограмував комп’ютер рандомізувати послідовності характеристик у межах кожної конфігурації. А щоб зменшити затрати (федералам це завжди подобалося), матеріалом для мембрани він обрав побічний продукт процесу виробництва однієї великої промислової фірми, що вже працювала з Вашингтоном.

Так чи інакше, носій шифрувального костюма був усіма людьми одночасно, до того ж у будь-якій комбінації (аж до комбінацій з півтора мільйона суббітів) і будь-якої години. Отже, будь-який його — або її — опис не мав жодного сенсу. Не варто й казати, що таємний агент Пауерз згодував і свої власні фізіогномічні характеристики комп’ютерним носіям, тож похований в шалених перестановках, виведений на поверхню та скомбінований… як він приблизно підрахував, раз на п’ятдесят років у кожному костюмі його власний образ зринав і збирався докупи на час, який дозволяв костюм. Це була його претензія на безсмертя.

— Послухаймо, що скаже розпливчаста пляма! — голосно мовив спікер, й присутні масово заплескали в долоні.

Стоячи у шифрувальному костюмі, Фред, який також був Бобом Арктором, застогнав і подумав: «Це — жахливо».

Раз на місяць агент, який працював під прикриттям на окружний нарковідділ, обраний у випадковий спосіб, мусив виступати перед такими зібраннями яйцеголових. Сьогодні настала його черга. Роздивляючись свою аудиторію, він усвідомив, як сильно гидує цивілами. Вони вважали, що все це чудово. Вони посміхалися. Їм було весело.

Можливо, саме цієї миті фактично незліченні віртуальні компоненти його шифрувального костюма спроєктували образ таємного агента Пауерза.

— Але повернімося на хвилинку до серйозного, — проказав спікер. —  Цей чоловік…

Він зробив паузу, намагаючись пригадати ім’я.

— Фред, — підказав Боб Арктор. — Таємний агент Фред.

— Так, Фред, — сказав промовець, а тоді заторохтів до своїх слухачів зі ще більшим запалом. — Як бачите, голос Фреда нагадує голос комп’ютеризованих банкоматів на в’їзді до банку у Сан-Дієго, він бездоганно невиразний і штучний. Він не лишає у нашій пам’яті жодних характеристик, саме таким голосом він звітує своїм начальникам з Відділу боротьби з… е… наркоманією округу Орандж.

Він витримав значущу паузу.

— Розумієте, ці офіцери поліції страшенно ризикують, оскільки наркомани, як нам відомо, надзвичайно вправно проникли до різноманітних апаратів правоохоронних органів по всій нашій країні або ж, принаймні, могли це зробити, згідно з думкою найбільш поінформованих експертів. Тож задля захисту цих відданих людей такий шифрувальний костюм просто необхідний.

Незначні аплодисменти шифрувальному костюму. А тоді нетерплячі погляди на Фреда, що сховався за своєю мембраною.

— Але під час роботи в полі, — зрештою додав спікер, посуваючись від мікрофона, щоб звільнити місце для Фреда, — він, звісно ж, його не носить. Він одягається, як ви чи я, хоча, звичайно, це хіпівський одяг, який полюбляють ті різноманітні субкультурні групи, у які він так невтомно намагається проникнути.

Він повів рукою, запрошуючи Фреда підвестися й підійти до мікрофона. Фреду, Роберту Арктору, доводилося робити це вже шість разів, тож він знав, що має казати і що на нього чекає: різноманітні за ступенем ідіотизму питання та непроглядна тупість. Марнування часу, а на додачу злість та відчуття марноти, яке з кожним разом лише зростає.

— Якби ви побачили мене на вулиці, — сказав він у мікрофон, коли стихли аплодисменти, — ви б сказали: «Он іде ще один наркоманський вилупок». Ви б відчули відразу й пішли б геть.

Тиша.

— Я не схожий на вас, — мовив він. — Я не можу собі цього дозволити. Від цього залежить моє життя.

Насправді він не так вже й від них відрізнявся. І в будь-якому разі носив би те, що носив щодня, байдуже, чи він на службі, чи від цього залежить його життя. Йому подобалося те, як він одягався. Але те, що він казав, здебільшого було написане іншими, і він мав лише завчити текст. Арктор міг трохи відходити від нього, але загалом мусив дотримуватися стандартного формату, який вони використовували. Уведений кілька років тому одним сповненим ентузіазму начальником відділу, цей формат тепер став обов’язковим.

Арктор зачекав, доки його слухачі добре перетравлять почуте.

— По-перше, я не збираюся розповідати вам, — сказав він, — чого намагаюся досягти як офіцер під прикриттям, вистежуючи дилерів, а передусім — джерела постачання незаконних наркотичних речовин на вулицях наших міст і в коридорах наших шкіл в окрузі Орандж. Я розкажу вам…

Арктор витримав паузу, як його вчили на заняттях із піару в академії.

— …про те, чого боюся, — закінчив він.

Це їх зачепило за живе; усі втупилися в нього пильними поглядами.

— Я боюсь, — сказав він, — вдень і вночі боюсь, що наші діти, ваші і мої діти…

Арктор знову зробив паузу.

— У мене двоє, — сказав він. А тоді додав ледь-ледь чутно. —  Маленькі, дуже маленькі.

І, щоб зробити свої слова більш значущими, підвищив голос:

— Але не надто маленькі, щоб стати залежними, залежними з розрахунку, задля вигоди тих, хто руйнує наше суспільство.

Ще одна пауза.

— Нам досі точно не відомо, —  повів він далі, тепер уже спокійніше, — хто ці люди — або радше тварини, — що полюють на нашу молодь як на здобич, немов у диких джунглях десь за кордоном, немов у якійсь іншій країні, не нашій. Особи постачальників, що стоять за гидотою, яка руйнує мозок, яку щодня колють, щодня ковтають, щодня курять кілька мільйонів чоловіків і жінок — чи, принаймні, ті, хто колись були чоловіками і жінками — поступово розкриваються. Але зрештою ми, присягаюся Богом, дізнаємося напевне, хто вони.

Голос з аудиторії: «Завдайте їм жару!»

Інший голос, такий само запальний: «Схопіть тих комуністів!»

Аплодисменти, що повторюються у кілька раундів.

Роберт Арктор завмер. Він поглянув на цих цивілів у їхніх жирдяйських костюмах, жирдяйських краватках, жирдяйських туфлях і подумав, що Препарат С не здатний зруйнувати їхні мізки: вони їх не мають.

— Розкажіть все як є, — прозвучав дещо менш виразний голос, жіночий.

Роззирнувшись, Арктор знайшов поглядом середнього віку леді, не таку товсту, як інші, що тривожно стиснула руки.

— Щодня, — сказав Фред, тобто Роберт Арктор, чи хоч ким би він був, — ця хвороба збирає з нас свій урожай. Під кінець кожного дня потік прибутків — і те, куди вони течуть, — ми…

Він вмовк на півслові. Він просто не міг витиснути з себе кінець речення, попри те, що мільйон разів повторював його на заняттях і попередніх лекціях.

У великій залі всі затихли.

— Що ж, — мовив Арктор, — у будь-якому разі справа не в прибутку. Це — дещо інше. Те, що, як бачите, відбувається.

«Вони не помітили жодної різниці, — зауважив він, хоч він і відійшов від підготовленої промови й блукав, як собі знав, без допомоги піарників із Громадського центру округу Орандж. — Яка, зрештою, різниця? — подумав він. — І що? Що вони взагалі розуміють і хіба вони цим переймаються? Цивіли, — думав Арктор, — живуть у своїх величезних укріплених квартирних комплексах, які охороняються озброєними охоронцями, готовими відкрити вогонь по будь-якому наркоману, котрий дереться по стіні з порожньою наволочкою, щоб вкрасти їхнє піаніно, електричний годинник, бритву або ж стерео, за які вони, так чи інакше, досі не заплатили, аби дістати собі свою дозу, бо якщо він це лайно не дістане, то, можливо, помре, помре просто на місці від болю та шоку абстиненції. Але, — подумав він, — коли ти живеш всередині, визираючи назовні з безпечного місця, коли твої стіни захищені електричним струмом, а охорона озброєна, навіщо про таке замислюватися?»

— Якби ви були діабетиком, —  мовив Арктор, —  і не мали б грошей на укол інсуліну, ви б вкрали, щоб дістати гроші? Чи просто померли?

Тиша.

— Думаю, тобі краще повернутися до підготовленого тексту, Фреде, наполегливо рекомендую це зробити, — почувся тоненький голос у навушнику його шифрувального костюма.

— Я забув його, —  відказав у нашийний мікрофон Фред, Роберт Арктор, чи як там його.

Це міг чути тільки його начальник зі штаб-квартири округу Орандж і це був не Містер Ф., тобто не Генк. Сьогодні його місце займав анонімний начальник, призначений лише задля цієї події.

— Га-а-а-а-разд, — протягнув офіційний суфлер тоненьким голоском у навушнику. — Я тобі зачитаю. Повторюй за мною, але намагайся, щоб це звучало непідготовлено.

Невеличка пауза, шурхотіння сторінок.

— Подивимось… «Щодня прибутки течуть — і те, куди вони течуть, ми…» Десь тут ти зупинився.

— У мене на це блок, — відказав Арктор.

— «…ми скоро виявимо, —  не звертаючи уваги, проказав суфлер, —  і тоді покарання не забариться. І в ту годину я більше за все не хотів би опинитися на їхньому місці».

— А ви знаєте, чому в мене на це блок? — мовив Арктор. — Бо саме це й підштовхує людей до наркоти.

«Ось чому ти сходиш на манівці й перетворюєшся на наркомана, саме через таке, — подумав він. — Ось чому ти здаєшся і тікаєш. Охоплений огидою».

Але тоді Арктор ще раз поглянув на своїх слухачів і зрозумів, що для них це було не так. До них можна було достукатися тільки в такий спосіб. Він розмовляв із недоумками. Розумово неповноцінними. Їм потрібно було все розповідати, як у першому класі: А — це Апельсин, Апельсин — Круглий.

— С, —  мовив він уголос, звертаючись до аудиторії, — це Препарат С. Це значить Сліпота, Спустошення і Самозречення, твої друзі зрікаються тебе, ти зрікаєшся їх, усі зрікаються одне одного, ізоляція і самотність, ненависть і взаємна підозра. — С, — повів Арктор далі, —  це зрештою Смерть. Повільна Смерть, як ми… — він запнувся. — Ми, наркомани, — сказав він, —  її називаємо.

Його голос тепер звучав хрипло і невпевнено.

— Що вам, мабуть, відомо. Повільна Смерть. З голови до п’ят. Що ж, ось і все.

Він повернувся до стільця і сів. У тиші.

— Ти провалив лекцію, — сказав йому суфлер. — Коли повернешся, зайди до мене в кабінет. Кімната 430.

— Так, —  відказав Арктор. — Я її провалив.

На нього дивилися так, наче він щойно насцяв перед ними прямісінько на сцену. Хоча він і не зовсім розумів чому.

— Фред ще заздалегідь попросив мене, — широкими кроками підійшовши до мікрофона, мовив спікер клубу «Лайонз», —  щоб ця лекція, після короткого вступного слова, здебільшого проводилася у формі обговорення, тобто запитань та відповідей. Я забув про це попередити. Гаразд. — Він підняв праву руку. — Хто перший, панове?

Раптом Арктор знову підвівся, доволі незграбно.

— Здається, Фред хоче щось додати, —  сказав промовець, кивком запрошуючи того до мікрофона.

Повільно підійшовши, Арктор опустив голову і заговорив, вимовляючи кожне слово дуже виразно:

— Додам лише таке. Не бийте їм морди після того, як вони вже підсіли. Тим, хто вживає, залежним. Половина з них, більшість із них, а зокрема дівчата, не знали, на що підсідають і навіть не розуміли, що взагалі на щось підсідають. Просто намагайтесь їх, будь-кого з нас, від цього вберегти.

На мить він підняв очі.

— Зрозумійте, вони розчиняють кілька «червоненьких» у бокалі вина — я маю на увазі бариг. Вони дають випивку тьолці, маленькій неповнолітній тьолочці, бокал з вісьмома, а то й десятьма «червоненькими», і вона відключається, а тоді роблять їй ін’єкцію «мексиканки», а це — наполовину героїн, наполовину препарат С… — Арктор запнувся.

— Дякую, — сказав він.

— Як нам їх зупинити, сер? — запитав якийсь чоловік.

— Повбивати бариг, —  відповів він і пішов до свого стільця.

Арктору не хотілося одразу ж повертатися до Громадського центру округу Орандж і кімнати 430, тож він почав блукати однією з торгових вулиць Анахайму, роздивляючись стійки з бургерами «МакДональд», автомийки, заправки, піцерії «Піца Хат» та інші дива.

Коли Арктор отак безцільно вештався вулицями посеред різноманітного люду, у нього завжди виникали дивні відчуття щодо того, ким він був. Як він і казав тим чувакам з «Лайонз» у залі, без шифрувального костюма він виглядав як наркоман; він спілкувався як наркоман; люди, які його оточували, без сумніву, вважали його наркоманом і реагували відповідно. Інші наркомани — «ось тобі й маєш — подумав він, — “інші”» — дивилися на нього з виразом «мир тобі, брате», а от цивіли такого не робили.

«Одягнеш на себе рясу єпископа і митру, — роздумував він, — підеш у ній на прогулянку, і люди кланятимуться тобі, ставатимуть на коліна і таке інше, намагатимуться поцілувати перстень на твоїй руці, якщо не сраку, і невдовзі ти перетворишся на єпископа. Так би мовити. Що таке ідентичність? — питав себе Арктор. — Де закінчується лицемірство? Нікому невідомо».

Найбільше його відчуття, ким і чим він був, потьмарювалося тоді, коли його зупиняли лягаві. Коли ці запряжені воли, патрульні чи просто звичайні копи, будь-які з них, наприклад, повільно й загрозливо під’їжджали до узбіччя біля нього, якийсь час роздивлялися його пильними, допитливими, металевими, порожніми поглядами, а тоді, частіше так, аніж ні, вочевидь, лише з власної забаганки зупинялися й кликали його до себе кивком голови.

— Що ж, давай-но подивимося на твоє посвідчення, —  казав, висовуючись із машини, коп; а тоді, доки Арктор-Фред-Бозна-Й-Одному-Богу-Відомо-Хто намацував у кишені гаманець, коп кричав: «Коли-небудь АРЕШТОВУВАЛИ?» Або, як варіант, додавав: «РАНІШЕ!» Так, наче його просто зараз мали затримати.

— Що це за наїзди? — зазвичай відказував Арктор, якщо взагалі щось відказував. Звичайно ж, збирався натовп. Більшість думали, що його притисли, бо він барижив на розі. Вони неспокійно посміхалися й чекали, що трапиться далі, хоча деякі з них, зазвичай чіканос, чорні або явні торчки мали розлючений вигляд. Але розлючені невдовзі розуміли, що виглядають знавісніло, і швиденько вдавали байдужість. Адже всім було відомо, що будь-хто, хто має розлючений або неспокійний вигляд (неважливо який саме), коли поруч копи, — щось приховує. Вочевидь, копи також це добре знали, тож зупиняли й обшукували таких осіб не вагаючись.

Однак цього разу його ніхто не потурбував. На горизонті було багато торчків; Арктор був лише одним із багатьох.

«Хто я насправді?» — запитував він себе. Арктору на мить захотілося знову залізти у свій шифрувальний костюм. «Тоді, —  думав він, —  я знову став би розпливчастою плямою, і перехожі, взагалі всі люди на вулиці мені б аплодували. Послухаймо, що скаже розпливчаста пляма», — згадав Арктор, ще раз прокрутивши цю коротку сцену в своїй голові. Оце так спосіб отримати визнання. Як вони взагалі можуть бути впевнені, що це саме та розпливчаста пляма, а не якась інша? Всередині міг би бути хтось інший, а не Фред, або ж якийсь інший Фред, і вони ніколи про це не довідалися б, навіть коли б Фред відкрив рота і заговорив би. Навіть тоді вони не знатимуть напевне. Вони ніколи не дізнаються. Замість Фреда там міг би бути, наприклад, Ел, який лише вдавав би з себе Фреда. Там міг би бути хто завгодно, могло навіть узагалі нікого не бути. Зі штаб-квартири поліції округу Орандж вони могли б транслювати через шифрувальний костюм голос, керувати ним прямісінько з офісу шерифа. У такому разі Фред міг би виявитися будь-ким, хто сидітиме того дня за його столом, матиме текст і мікрофон, а то й сукупністю всіх чуваків за всіма робочими столами в штаб-квартирі.

«Та, гадаю, те, що я сказав на завершення, — подумав Арктор, — виключає таку можливість. Нікому в тому офісі таке б не спало на думку. Власне, чуваки зі штаб-квартири якраз і хочуть зі мною про це поговорити».

Він цього не надто прагнув, тому продовжував безцільно блукати й відтягувати розмову, йдучи водночас нікуди і всюди. У будь-якому разі в Південній Каліфорнії немає різниці, куди ти йдеш; скрізь завжди бовванітиме той самий МакДональдбургер, знову і знову, мов на закільцьованій стрічці, яка крутиться поруч із тобою, поки ти вдаєш, ніби кудись ідеш. І коли ти врешті-решт відчуваєш голод, підходиш до МакДональдбургера і купуєш собі гамбургер, це виявлявся той самий гамбургер, який вони продали тобі минулого разу і позаминулого також, і так далі, аж до тієї миті, коли тебе ще не було на світі, й до того ж там завжди є погані люди — брехуни, — котрі стверджують, що він так чи інакше готується з індичих шлуночків.

До цього часу, як зазначала їхня вивіска, вони вже продали цей оригінальний бургер п’ятдесят мільярдів разів. Арктору стало цікаво, чи не тій самій людині. Життя в Анагаймі, штат Каліфорнія, було рекламою самого себе, що повторювалася без кінця і краю. Нічого не змінювалося; лише розтікалося все далі й далі неоновою багнюкою. Те, чого було щоразу більше, давно знерухоміло навіки, немов рубильник автоматизованої фабрики, яка виготовляла ці об’єкти, заціпило у ввімкненому стані. «Як ця земля стала пластмасовою?» — подумав він, пригадуючи казку “Як море стало солоним”. — Колись, — думав Арктор, — нас усіх змусять не лише купувати, а й продавати гамбургери МакДональда; ми вічно продаватимемо їх одне одному, сидячи у своїх вітальнях. Так нам не доведеться навіть виходити надвір».

Він поглянув на свій годинник. Друга тридцять: час зробити дзвінок і замовити. За словами Донни, швидше за все вона зможе розмутити йому цілу тисячу пігулок Препарату С, розбодяженого з метамфетаміном.

Звісно, щойно він їх дістане, то привезе до Відділу боротьби з наркоманією, аби їх проаналізували і знищили, або що вони там з ними роблять. Закинуться ними самі, як подейкували. Або продадуть. Однак він купував у Донни не для того, щоб її загребли за розповсюдження; він багато разів купував через неї і ніколи її не арештовував. Мета полягала не в тому, щоб схопити дрібного місцевого дилера, тьолку, котра вважала, що штовхати наркоту — це круто й екстравагантно. Половині агентів нарковідділу округу Орандж було відомо, що Донна штовхає, і вони могли впізнати її, щойно побачать. Іноді Донна барижила на стоянці крамниці «7-11» навпроти автоматичного голосканера, який там розмістила поліція, і їй нічого за це не було. Певно, Донну ніколи не загребуть, хоч що і перед ким вона б робила.

Ця його закупівля в Донни, як і всі попередні, була спробою пробити шлях через Донну до постачальника, у якого купувала вона. Тому кількість того, що він купував, поступово зростала. Спершу Арктор вмовив, — якщо таке слово тут доречне, — підігнати йому десять пігулок як невелику послугу, просто по-дружньому. Пізніше він випросив пакет із сотнею пігулок вже за гроші, потім — три пакети. Тепер, якщо пощастить, він мав розмутити тисячу, а це вже десять пакетів. Врешті-решт Арктор купуватиме в таких кількостях, які вона не зможе потягнути фінансово; Донна не зможе знайти достатньо бабла, щоб зі свого боку забезпечити аванс постачальнику. Таким чином вона втрачатиме замість того, щоб отримувати великий прибуток. Вони торгуватимуться; Донна наполягатиме, щоб він заплатив спершу хоча б частину; він відмовлятиметься; самотужки вона не матиме змоги внести завдаток своєму постачальнику; час спливатиме — навіть у такій дрібній справі наростатиме певна напруга; усі втрачатимуть терпіння; її постачальник, хоч ким би він був, триматиме в себе товар і скаженітиме, бо Донна не з’являтиметься по нього. Тож зрештою, якщо все вигорить, вона здасться і скаже йому та своєму постачальнику: «Послухайте, вам краще мати справу один з одним напряму. Я знаю вас обох; ви обоє правильні. За кожного з вас я поручуся. Я призначу місце й час, і ви зможете зустрітися. Тож відтепер, Бобе, ти можеш почати купувати напряму, якщо збираєшся закуповувати такими кількостями». Адже, беручи стільки товару, він в усіх сенсах перетворювався на дилера; така кількість наближалася до обсягів, які купують лише бариги. Донна вважатиме, що він перепродує сотнями, оскільки він братиме щонайменше по тисячі за раз. Таким чином Арктор зможе піднятися на наступну сходинку цієї драбини й дістатися наступної особи в списку, перетворитися на такого ж дилера, як і вона, а тоді, можливо, підніметься на щабель вище і ще вище, адже кількості, які він купуватиме, зростатимуть.

Урешті-решт, — а саме так цей проєкт і називався, — він дістанеться до того, хто стоятиме так високо, що його варто буде загребти. Тобто ця особа щось знатиме, вона підтримуватиме зв’язок або з виробниками, або з кимось, хто завозить від постачальника, який особисто знайомий із джерелом.

На відміну від інших наркотиків, у Препарату С, очевидно,  було лише одне джерело. Він — синтетичний, а не органічний, а отже, походив із лабораторії. Його можна було синтезувати, і це вже було зроблено в експериментах федералів. Але самі компоненти препарату доводилося добувати зі складних сполук, які було майже так само важко синтезувати. Теоретично, його міг виробляти той, у кого були: по-перше, формула і, по-друге, технологічні можливості, щоб облаштувати фабрику. Однак на практиці йшлося про астрономічні витрати. До того ж ті, хто винайшов і виробляв цей наркотик, продавали його занадто дешево, тож з ними було дуже складно конкурувати. А широкомасштабне розповсюдження наштовхувало на думку про те, що, хоча й існувало єдине джерело, воно було розгалужене, імовірно, йшлося про цілу мережу лабораторій у кількох ключових зонах, можливо, по одній поблизу кожного великого урбаністичного осередку, у якому споживався наркотик, по всій Північній Америці та Європі. Чому жодної з них досі не викрили, було загадкою; однак серед громадськості та, поза сумнівом, в офіційних кулуарах ширилися чутки, що Агенція П.С. — як представники влади охрестили організацію, що стояла на цим наркотиком,  — настільки глибоко проникла в правоохоронні структури як місцевого, так і національного масштабу, що ті, хто дізнавався щось важливе про її діяльність, дуже скоро або переставали цим перейматися, або просто зникали.

Зрозуміло, що на сьогодні, окрім Донни, Арктор мав декілька інших виходів. Інших дилерів, на яких він поступово тиснув, вимагаючи більшу кількість товару. Та оскільки вона була його дівчиною — принаймні Арктор сподівався, що вона нею стане, — Донна для нього була найлегшою мішенню. Бачити її, розмовляти з нею по телефону, гуляти разом або запрошувати її до себе в гості — це також приносило йому особисте задоволення. У певному сенсі це був шлях найменшого спротиву. Якщо ти вже мав за кимось шпигувати і на когось доносити, то це також могли бути й люди, з якими ти так чи інакше перетинаєшся, а в такий спосіб це виглядало найменш підозріло і було не таким клопітним. А якщо ти не бачився з ними часто до того, як почав спостереження, то це зрештою в будь-якому разі доведеться змінити, тож фінальний результат був точнісінько таким самим.

Арктор зайшов до телефонної будки.

Дзінь-дзінь-дзінь.

— Алло, — відповіла Донна.

Усі платні телефони у світі прослуховувалися. А якщо якийсь — ні, то це лише завдяки тому, що яка-небудь бригада до нього ще просто не дісталася. Записи за допомогою електроніки передавалися до котушок із плівкою, на яких вони зберігалися в центральному сховищі, і приблизно раз на два дні офіцер, котрий, не полишаючи свого кабінету, прослуховував велику кількість телефонів, отримував роздруківку. Він просто дзвонив у сховище, і за сигналом вони прокручували плівку повторно, пропускаючи порожні місця. Більшість дзвінків були невинними. Офіцер міг ідентифікувати серед них ті, що видавалися звичайними лише на перший погляд. У цьому полягало його вміння. Саме за це йому платили. Деякі офіцери робили це краще за інших.

Тож у той час, коли вони з Донною розмовляли, їх ніхто не підслуховував. Найраніше повтор увімкнуть наступного дня. Якщо вони обговорюватимуть щось справді незаконне, і черговий офіцер це помітить, то запишуть зразки голосів. Але все, що їм потрібно було робити, щоб цього уникнути, — це не висловлюватися прямо. Їхню розмову все одно зможуть розпізнати, як купівлю наркотиків. Але тут у гру вступав фактор державної економії — вивчати зразки голосів та відстежувати учасників звичайної незаконної оборудки було не вигідно. Занадто багато таких дзвінків відбувалося щодня й лунали вони у занадто багатьох будках. І Донні, і йому це було добре відомо.

— Як ти? — запитав він.

— Добре.

Її теплий хрипкуватий голос на мить замовк.

— Як сьогодні твоя голова?

— Не дуже добре. Типу депрес.

Пауза.

— Цього ранку мене бос у крамниці кошмарив.

Донна працювала за прилавком маленької парфумерної крамнички в торговельному центрі «Ґейтсайд» у Коста Меса, куди щоранку їздила на своєму MG.

— Знаєш, що він сказав? Він сказав, що цей клієнт, цей сивий старий, який обрахував нас на десять баксів — він сказав, що це моя провина і мені доведеться відшкодовувати. Він вирахує з моєї зарплати. Тож я тепер влетіла на десять баксів, хоча ні в чому я, блядь, — вибачаюсь, — не винна.

— Чуєш, у тебе для мене щось є? — поцікавився Арктор.

Тепер її голос спохмурнів. Наче вона цього не хотіла. Це її роздратувало.

— Скільки тобі треба? Я не знаю.

— Десяток, — відказав він. Вони домовилися, що один означатиме сотню; тож так він просив у неї тисячу.

Коли змушений купувати через громадські засоби зв’язку, досить непогана хитрість — маскувати велике під мале. Власне, вони могли вести торгівлю такими кількостями безкінечно довго, уникаючи будь-якого зацікавлення з боку влади; інакше підрозділи нарковідділу щогодини обшукували б квартири й будинки на кожній вулиці і мало що цим би досягли.

— Десять, — роздратовано пробурмотіла Донна.

— Мене справді кумарить, — сказав Арктор, вдаючи радше наркомана, а не дилера. — Я заплачу потім, як дістану.

— Ні, — дерев’яним голосом відказала вона, — десять я піджену тобі безкоштовно.

Тепер вона, без сумніву, замислилася над тим, чи він і справді барижить. Імовірно, так.

— Десяток. Чому б ні? Скажімо, через три дні?

— А раніше?

— Це...

— Добре, — обірвав він.

— Я привезу.

— Коли?

Вона підраховувала.

— Скажімо, близько восьмої вечора. Гей, я ще хочу показати тобі книжку, яку хтось залишив у мене в крамниці. Вона кльова. Там про вовків. Знаєш, що роблять вовки? Самець вовка? Перемігши ворога, він не знищує його — він його обсцикає. Справді! Він стає і сцить на свого переможеного ворога, а тоді забирається геть. Ось так. Здебільшого вони б’ються за територію. І за право трахатися. Ну, ти розумієш.

— Нещодавно я також декого обісцяв, — мовив Арктор.

— Це не жарт? Що трапилося?

— Образно, — відказав він.

— Не по-справжньому?

— Я маю на увазі, — мовив Арктор, — що сказав їм…

Він запнувся. «Забагато говориш, довбойоб. Господи!» — подумав Арктор.

— Ці чуваки, — продовжив він, — типу байкери, шариш? Біля «Фостерз Фріз». Я там прогулювався, і вони ляпнули мені щось непристойне. Тоді я розвернувся і видав щось типу…

Наразі йому нічого не вдавалося вигадати.

— Мені ти можеш сказати, — проказала Донна, — навіть якщо це щось надзвичайно грубе. З цими байкерами треба бути дуже грубим, бо по-іншому вони не розуміють.

— Я сказав їм, що на кобилі скакати приємніше, ніж на коні.

— Не зрозуміла.

— Ну, кобила — це типу тьолка, у якої…

— Ага. Так, я зрозуміла. Паскудство.

— Побачимося у мене, як ти й казала, — мовив він. — Бувай.

Він приготувався покласти слухавку.

— Можна я привезу показати тобі книжку про вовків? Її написав Конрад Лоренц. На зворотному боці обкладинки написано, що він був найвидатнішим експертом з вовків на планеті. О, так, ще одне. Твої співмешканці сьогодні обоє заходили до крамниці, Ерні, як його там, і цей Берріс. Тебе шукали, якщо це тобі…

— Навіщо? — поцікавився Арктор.

— Твій цефалохромоскоп, який коштував тобі дев’ятсот доларів і який ти завжди вмикаєш, коли приходиш додому, — Ерні і Берріс щось про нього патякали. Вони сьогодні намагалися його ввімкнути, але він не працював. Ні кольорів, ні цефалохромоскопних візерунків, нічого. Тож вони взяли Беррісовий набір інструментів і відкрутили дно.

— Курва, невже?! — обурено вигукнув він.

— І вони сказали, що його хтось роз’їбав. Це — саботаж. Перерізані дроти й інші дивні речі типу цього — знаєш, божевілля якесь. Замикання і зламані деталі. Берріс казав, що спробує…

— Я негайно їду додому, — сказав Арктор і поклав слухавку.

«Моя найдорожча річ, — гірко подумав він. —  А цей дурень Берріс у ній колупається. Але я не можу поїхати додому просто зараз, — згадав Арктор. —  Мені треба заїхати в “Нью-Пас”, аби перевірити, до чого вони причетні».

Це було його завдання: він був зобов’язаний.

Переклав з англійської Гєник Бєляков.