Деколонізація російської оптики та західна сліпота: інтерв’ю з істориком Мирославом Шкандрієм

Дмитро Деркач: Я хотів би почати з одного із найважливіших акцентів вашої книжки «В обіймах імперії. Література й імперський дискурс від наполеонівської до постколоніальної доби». Оскільки образ України в російській літературі, який ви розглядаєте, є глибоко колоніальним, як ми можемо порівняти його з образами колоній на зразок Індії чи Алжиру в літературі західних імперіалістичних держав? Яке тут можливе зіставлення?

Мирослав Шкандрій: Я намагався показати у своїй книжці, що такі паралелі цілком виправдані. На Заході цей підхід не завжди сприймають як правильний. Деякі академічні кола спираються на думку, що ані про Російську імперію, ані про Радянський Союз не можна говорити в тих самих категоріях, що й про західні імперії. Однак за останні роки ситуація змінюється. Словосполучення «радянський імперіалізм», «російський імперіалізм» і навіть «російський колоніалізм» лунають набагато частіше. До дискусії долучилися науковці з країн Кавказу, Центральної Азії та інших колишніх республік СРСР — це починає докорінно змінювати тональність та лексикон академічного середовища.

Існує багато аналогій з іншими країнами. Наприклад, втрата Францією своїх колоній у Північній Африці відбулася історично не так давно. Ті французи, що жили в Алжирі, вважали його Францією, а свої привілеї там сприймали як абсолютно нормальне явище. Тут простежується дуже близька аналогія з тим, як росіяни-переселенці або ті, хто звик жити в Україні, бачили цю територію. Вони сприймали її як Росію, а власні привілеї вважали виправданими. Відстань між Москвою та Києвом приблизно така сама, як між Марселем і Алжиром, от тільки їх не розділяє вода. Відсутність морського кордону часто збиває з пантелику західних дослідників. 

Єдиною серйозною перешкодою для такої деколонізаційної розмови залишається Глобальний Південь, зокрема Центральна та Південна Америка. Тамтешня потужна школа постколоніальних студій досі має відчутний сентимент до Радянського Союзу і вважає, що еквівалентні аналітичні структури тут застосовувати не можна. Проте я думаю, що поволі нам вдасться їх переконати.

Марія Пономарьова: Ви писали про Михайла Лермонтова і про те, як він описував жінок. Ми бачимо своєрідний гендерний образ України як звабленої поневоленої жінки. Під впливом яких чинників цей фемінний образ остаточно закріпився в літературі? Гендерований дискурс російських літераторів першопочатково був спрямований на Кавказ та поневолені кавказькі народи. Як він зміг вкорінитися та еволюціонувати?

Мирослав Шкандрій: Це дуже типова формула для колонізаторів. Імперії часто бачать жінку як емблематичний символ країни. Її розглядають як слабшу, як трофей чи здобич, котру можна привласнити, використовувати і навіть ґвалтувати. Країна, як і жінка, постає красивою, звабливою, і передбачається, що вона буде опанована маскулінною культурою.
Хоча в російській русистиці Лермонтова переважно вважають героєм-бунтарем, висланим царем, він однаково ретранслює імперську політику і зверхнє ставлення до «колоритних, маленьких народів». Щодо України це найкраще проілюстровано в «Тамані». Герой опиняється серед українців і бачить, що вони інакші, розмовляють «дивною» мовою, мають між собою таємні зв'язки і недолюблюють його. Але водночас він прагне їх завоювати та обдурити. Це цікава метафора, яка пояснює ставлення до українців не лише в тому часі, а й значно пізніше. Образ жінки репрезентував поневолену націю у формі, яка була вигідна та бажана для імперії.

Дмитро: Хотів би уточнити? Якщо образ поневоленої нації фемінізують, то чи ототожнює імперський дискурс саму імперію з чоловіком? Як осмислюють розподіл ролей у літературі, якщо колонізована територія — це жінка?

Мирослав Шкандрій: Так, маскулінність пов'язують із силою, войовничістю та загарбанням чужих територій. Саму землю фемінізують. Вважається, що її треба «запліднювати» та використовувати, оскільки місцеве населення нібито не здатне цього робити самостійно. Це ж ставлення транслювали на Україну, на південний степ, який після Катерини II назвали «Новоросією». Колонізатори стверджували, що місцеві не вміють господарювати, а імперія заклала там фундамент нового світу. Усі багатства території при цьому йшли до колонізатора, або до Москви, і в імперському дискурсі таке вважали нормальним порядком речей.

Вони просто не помічали іншої нації. Для них це була «порожня територія», попри те що її населяли українські козаки та селяни. Подібно до того як американці колись не бачили в преріях корінного населення, Російська імперія заявляла, що росіяни прийшли першими і створили цю нову землю. Згодом, коли заперечувати присутність місцевого населення стало неможливо, імперія нав'язала йому принизливий імідж: це селянство, «хохли», лінивий народ, якому просто пощастило жити на родючій землі, але який того не вартий. Цю аналогію можна провести з багатьма імперіями та їхніми колоніями.

Дмитро: Ви у своїй книжці докладно аналізуєте образ українців у російському дискурсі та зазначаєте, що це змалювання було неоднозначним. Існували ворожі «мазепинці», лояльні «малороси» та згадані вами ліниві «хохли». Як ця історична тріада трансформувалася в риториці сучасної російської пропаганди, що намагається виправдати нинішню агресію необхідністю захисту лояльних українців від так званих радикалів?

Мирослав Шкандрій: Ви частково вже відповіли на питання, адже ця модель ідеально накладається на сучасну путінську риторику. У їхньому баченні є «добрі українці», які не мають політичних вимог і готові бути частиною Росії, — це «малороси». Є ті, хто чинить опір, має антиросійські погляди та вимагає незалежності, — це сучасні «мазепинці». Раніше їх називали петлюрівцями чи бандерівцями, а тепер нацистами. І є загальна аполітична маса, якою просто треба керувати.

Якщо проаналізувати виступ Путіна у 2021 році, за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, там є чіткі паралелі. Стверджується, що окремого народу ніколи не існувало, а Україну треба денацифікувати, тобто знищити незгідних. Радники, мабуть, переконали його, що більшість населення вітатиме російські війська, як лояльні «малороси». До решти ж застосовується ставлення як до безвольної маси з хохлацькою психікою. Отже, історична парадигма продовжує безперешкодно функціонувати.

Марія: Якщо абстрагуватися від відвертих співців імперії, ви пишете, що російські ліберальні мислителі XIX століття також були носіями імперіалістичних сентиментів. Вони розглядали асиміляцію малих народів як прогресивний та неминучий процес. Сьогодні ми спостерігаємо репродукцію цього ліберального шовінізму серед так званої російської опозиції. Чому західним інтелектуалам досі складно розпізнати колоніальну оптику в текстах та заявах російських дисидентів?

Мирослав Шкандрій: Це слушне зауваження про певну академічну короткозорість. Тривалий час на Заході україністика була нішевою, майже екзотичною дисципліною. Більшість західної інтелігенції вивчала Східну Європу на основі російських текстів, російською мовою і за підручниками, написаними росіянами. Вони просто не бачили України як самостійного суб'єкта.

Після 2022 року західна школа русистики почувається вкрай невпевнено. Їм доводиться переглядати підручники й перебудовувати власні програми, проте в західних університетах триває жорстка боротьба за посади та фінансування. Ті люди, які створили дисципліну російських студій, не хочуть втрачати першість. Вони згодні трохи розширити горизонти та згадати про Україну, але прагнуть зберегти домінування.

Зміни відбудуться лише тоді, коли українцям вдасться інтегрувати більше власних фахівців у ці інституції. Вже зараз у деяких департаментах говорять про децентралізацію перспективи. Русистика перестає бути в центрі та стає лише однією з дисциплін. Змінюють назви кафедр, аби прибрати акцент виключно на Росії. Але найважливіше — писати нові книжки, які зміщують фокус. Якщо ми створимо таку історію Східної Європи, невіддільною частиною якої будуть Україна та Польща, тоді російська імперська традиція виглядатиме як аномалія, а не як норма. Переставлення цих акцентів неминуче триватиме в майбутньому.

Дмитро: Хотілося б уточнити щодо російських інтелектуалів XIX століття. У «В обіймах імперії» ви згадуєте Олександра Герцена або раннього Володимира Маяковського, які певною мірою відходили від панівного імперського дискурсу у своєму ставленні до України. Наскільки масштабним було це явище і як воно взагалі стало можливим у тому контексті?

Мирослав Шкандрій: Таких було небагато. Олександр Герцен, Михайло Бакунін та ще кілька осіб справді виявляли певну симпатію до України, але це були одиниці. Імперський дискурс поглинув майже всіх. Більшість російських лібералів, помітивши зростання українського національного руху, лякалися й відхрещувалися від нього. Напередодні революції такі діячі, як Петро Струве, радикально змінили погляди, вирішивши, що автономія народів означає загибель для Росії, адже вони ототожнювали Росію виключно з імперією.

Усі розуміли, що російська держава інституційно слабка, а її величезна територія утримується лише силою. Щойно народи почнуть відколюватися, імперія розпадеться, бо вона не здатна домовлятися, а вміє лише жорстоко придушувати повстання. Згідно з псевдомарксистськими поглядами того часу, великі держави вважали економічно життєздатними та прогресивними, тоді як малі народи нібито створювали лише проблеми. Ця парадигма об'єднувала як лівих, так і правих. Сучасні російські ліберали також часто мислять цими категоріями. Наприклад, заяви Юлії Навальної щодо права малих народів на самовизначення звучали майже так само, як риторика російських лібералів у XIX столітті.

Марія: У контексті деколонізації російських студій (Russian studies) та радянських студій (Soviet studies), який внесок можуть зробити самі українці?

Мирослав Шкандрій: Деколонізація — це глобальний процес, який триває вже понад двісті років. Перша хвиля — це Американська та Французька революції. Друга хвиля відбулася після Першої світової війни, коли розпалися європейські імперії. Третя настала після Другої світової війни, коли незалежність здобули Індія, Алжир та інші колонії. Сьогодні ми є свідками четвертої великої деколонізаційної хвилі.

Нарешті світ почав дивитися на Російську імперію та СРСР як на структуру, що стримувала розвиток поневолених народів. Україна відіграватиме тут провідну роль, адже вона була найбільшою з держав, які допомогли зруйнувати Радянський Союз. Протягом усього перебування під владою імперії українці наголошували на своїй інакшості.
Зараз я працюю над книгою про українську інтелектуальну критику Російської імперії від початку XX століття до сьогодні. Моя теза полягає в тому, що всі політичні сили — від соціалістів початку століття, таких як Михайло Грушевський та Микита Шаповал, до націонал-комуністів періоду Розстріляного відродження, підпільників 1930–40-х років і дисидентів — відстоювали ідею, що Україна є окремою державною структурою. Цей тяглий інтелектуальний дискурс майже не відомий на Заході. Якщо ми зможемо продемонструвати західним науковцям цю глибоку традицію антиімперської боротьби, це повністю зруйнує путінський міф про те, що українського народу нібито ніколи не існувало.

З паном Мирославом розмовляли: Марія Пономарьова, культурологиня, Дмитро Деркач, історик і дослідник.