Українсько-польський конфлікт крізь оптику Франца Фанона. Володимир В’ятрович

Придбати книжку Франца Фанона «Злиденні світу цього».

Українською мовою вийшла важлива книга Франца Фанона — учасника французького Руху Опору в роки Другої світової війни, активіста антиколоніального Фронту національного визволення Алжиру, практика й одного з найвпливовіших теоретиків антиколоніальної боротьби.

«Злиденні світу цього» сьогодні вважають класикою літератури про деколонізацію. Тому поява українського перекладу саме тепер, коли в Україні тривають дискусії про звільнення від російської імперської спадщини, особливо актуальна. Про це, зокрема, пише в післямові до українського видання Тарас Лютий.

Втім, мене у Фанона зацікавило дещо інше. Попри виразну марксистську риторику й термінологію, його висновки про закономірності розвитку визвольного руху поневоленого народу видаються значно універсальнішими. Зокрема, цікаво читати його міркування про те, як ідея національного визволення переходить від відносно вузького середовища молодих освічених активістів — здебільшого міських жителів — до широких мас поневоленого народу — передусім селянства — і саме завдяки цьому рух набуває справді національного масштабу.

Ще цікавішою видається спроба застосувати підходи Фанона до українсько-польського протистояння під час міжвоєнного періоду та Другої світової. На мою думку, концепт антиколоніальної боротьби дає одне з найповніших пояснень того, що, як і чому сталося тоді між нашими народами.

Фанон визначає деколонізацію як процес повернення суб’єктності народові, перетвореному колоніальною владою на об’єкт історії. Йдеться про ліквідацію чужого суверенітету над власним політичним і територіальним простором. Головною ознакою антиколоніального руху в такій перспективі є боротьба за політичну суб’єктність, а не боротьба проти певного етносу. Деколонізація, пише Фанон, означає «змести з лиця землі зону колонізаторів чи принаймні витурити їх із зайнятої території».

Саме в такій логіці ОУН від початку формулювала власне завдання. У постановах першого Конгресу українських націоналістів 1929 року читаємо: «Організація Українських Націоналістів, маючи на меті створити Незалежну Соборну Українську Національну Державу, змагає до повного усунення всіх окупантів з українських земель».

Отже, йдеться не про знищення представників якогось народу через їхнє етнічне походження, а про три політичні завдання:

• ліквідацію чужої влади;
• створення власної держави;
• повернення українцям права бути політичним суб’єктом.

У цій оптиці польський чинник постає не як етнос, а як одна з державних систем, що претендували на суверенітет над українськими територіями. Згодом ОУН і УПА вели боротьбу з тією самою метою проти совєтської та німецької влади.

Тому, між іншим, помилковими видаються пропозиції деяких експертів розділити боротьбу українських націоналістів на трьох фронтах на «хорошу» — проти совєтів і нацистів — та «погану» — проти поляків. Насправді з перспективи самого українського визвольного руху це була та сама антиколоніальна боротьба проти різних режимів і претендентів на владу над Україною, яку значною мірою вели ті самі люди з тією самою кінцевою метою — здобуттям незалежності.

З іншого боку, польська держава міжвоєнного періоду відповідала багатьом ознакам колоніальної влади, які описує Фанон. Для нього колоніальну ситуацію визначає не лише іноземне походження влади, а передусім системна нерівність між тими, хто володіє політичною силою, та тими, хто їй підпорядкований.

В українському випадку йшлося про владу, встановлену силою після поразки спроби українців створити власну державу. Політика цієї влади щодо українського населення характеризувалася:

• обмеженим політичним представництвом українців, можливості якого до 1939 року дедалі звужувалися;
• політикою осадництва;
• пацифікацією;
• обмеженнями української освіти;
• нерівним доступом до державної служби;
• асиміляційним тиском у культурній та мовній сферах.

Тому для значної частини українців польська держава була владою, що не визнавала їхнього права на повну політичну суб’єктність.

Концепція українсько-польського конфлікту як складової антиколоніальної боротьби також допомагає пояснити (хоча жодним чином не виправдати) його жорстокість.

У Фанона насильство з боку поневолених постає як наслідок колоніальної структури, в якій мирні механізми зміни політичного порядку фактично заблоковані. Насильство визвольного руху виникає не у вакуумі, а всередині системи, яка сама була встановлена й утримувалася насильством: «Збройне протистояння свідчить про те, що народ довіряє лише насильницьким методам. Їм товкли, що вони розуміють лише мову сили, вони й вирішили виразити себе через силу. Фактично, колоніст завжди підказував шлях, яким треба йти до звільнення. Він і підштовхнув поневолених до цього вибору. За іронією долі, тепер колонізований стверджує, що колонізатор розуміє лише силу».

Фанон намагається пояснити не тільки вибір насильницької стратегії визвольним рухом, а й мотивацію безпосереднього учасника такої боротьби. В іншому місці він пише: «Колонізована людина звільняється через насильство. Вона набуває агентності, насильство вказує активісту і засіб, і мету».

Це одна з найбільш суперечливих тез Фанона, але водночас одна з найбільш важливих для розуміння його концепції: насильство колонізованого він розглядає як відповідь на вже існуюче насильство колоніального порядку.

Сьогодні деколонізацію та боротьбу за національне визволення здебільшого сприймають позитивно. Фанон, як безпосередній учасник такої боротьби, безумовно поділяв такий погляд. Але його підхід не означає, що визвольний рух автоматично стає морально бездоганним або не може чинити злочинів. Навпаки, антиколоніальна боротьба, як показує Фанон, часто супроводжується радикалізацією та жорстокістю. Сам факт визвольної мети не звільняє від моральної відповідальності за конкретні дії.

Тому про злочини, вчинені учасниками визвольного руху, можна і треба говорити — але без підміни ними характеристики самого руху. Так само необхідно говорити і про злочини, якими супроводжувалося встановлення чи відновлення колоніального панування.

Ще один важливий аспект стосується нинішніх дискусій про кількість жертв українсько-польського конфлікту.

Фанон застерігає від аналізу насильства, який порівнює лише масштаби втрат, ігноруючи асиметрію політичного становища сторін. Кількість загиблих сама по собі не визначає природи конфлікту. Для його повного розуміння потрібно запитувати:

• хто мав державу, а отже — величезну ресурсну й інституційну перевагу;
• хто був позбавлений власної держави;
• хто визначав політичний порядок;
• хто прагнув цей порядок змінити.

Є у Фанона ще один важливий для цієї теми концепт — колоніальна влада не просто бореться з опором. Вона дегуманізує його. Колонізатор описує колонізованого як носія зла, позбавленого моральності та цивілізованості. У такий спосіб політичне протистояння переводять у моральну площину: один бік уособлює порядок і добро, інший — злочинність і зло.

Цей механізм добре простежується в польському та совєтському дискурсах щодо ОУН і УПА: «бандити»; «різуни»; «фашисти»; «злочинна організація». Така дегуманізація виконує цілком конкретну політичну функцію: позбавити визвольний рух легітимності, представити його учасників не політичними противниками, а злочинцями, з якими не може бути політичного діалогу.

На жаль, це стосується не лише минулого. І в Росії, і в Польщі досі помітне прагнення представити учасників українського визвольного руху винятково як злочинців, відділивши їх від нібито «хороших українців», які не долучалися до боротьби за незалежність.

Отже, якщо застосувати концепцію Фанона до українсько-польського конфлікту 1920–1940-х років, боротьбу ОУН і УПА варто розглядати насамперед як складову антиколоніального національно-визвольного руху, спрямованого на відновлення української політичної суб’єктності після тривалого заперечення права українців на власну державу.

Українсько-польський конфлікт у цій оптиці є не тільки і не стільки міжетнічним протистоянням, скільки зіткненням двох несумісних політичних проєктів щодо однієї території: польського — збереження, а згодом відновлення держави у довоєнних кордонах, та українського — деколонізації й створення незалежної Української держави.

Насильство при цьому не становить сутності визвольного руху. Воно є одним із проявів логіки конфлікту, який радикалізується тоді, коли сторони не бачать можливості мирно реалізувати взаємовиключні проєкти суверенітету.

Така інтерпретація, звісно, не звільняє жодну зі сторін протистояння від відповідальності за конкретні злочини. Але вона не дозволяє зводити весь український визвольний рух лише до цих злочинів — так само як злочини, скоєні під час інших антиколоніальних воєн, не скасовують їхнього визвольного характеру.

І нарешті, ще один важливий висновок Фанона: визвольна боротьба не лише ведеться нацією — вона творить націю. У нього збройна боротьба мобілізує людей, формує відчуття «спільної справи, національної долі, колективної історії». Майже те саме висловив Євген Коновалець у відомій формулі: «У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у Націю».

Тому спроба засудити сам факт визвольної боротьби українців — не окремі злочини, не конкретні методи чи рішення, а саму боротьбу за незалежність — зрештою означає заперечення їхнього права бути самостійним суб’єктом політичного процесу.

Тобто — права бути нацією.