Франц Фанон і українська деколонізація: інтерв’ю з філософом Тарасом Лютим

Збір на працю Франца Фанона «Злиденні світу цього» досі триває, і ви ще можете підтримати це видання.

Пане Тарасе, Франц Фанон написав «Злиденних світу цього» в конкретний історичний момент, але його праця стала універсальним маніфестом деколонізації. Що, на вашу думку, робить цей текст вічно живим?

Т. Л.: По-перше, Фанон — це смілива фігура. Він не лише теоретик. Скажімо, Едвард Саїд, який спирався на ідеї Фанона, дещо нагадує кабінетного філософа, хоч і брав участь у багатьох акціях. Але Фанон — це більше, ніж просто активіст.

Якщо простежити його біографію, ми побачимо, що він ще замолоду, бувши вихідцем із Мартиніки (карибського острова, контрольованого французами), відчув на собі, як імперія трактує темношкірого. Його перша книжка «Чорна шкіра, білі маски» надзвичайно промовиста. У ній ідеться про те, що колонізований упосліджений не лише в політичному сенсі. Бо стосовно нього спрацьовує дещо таке, що Антоніо Ґрамші називає гегемонією.

Будь-яка влада реалізується не тільки як hard power (армія, поліція, пенітенціарна система), але і як soft power — через певні культурні й ідеологічні практики. Фанон відчуває на собі всі ці речі й описує досвід своїх співвітчизників і багатьох інших поневолених народів, зокрема африканських. Він доходить висновку: крім збройної сили проти поневоленого працює ще й сила ідеології та культури колонізатора.

Це виразно проступає на прикладі мови. Якщо ти говориш креольською або «нелітературною» французькою, на тебе дивляться, ніби на людину другого сорту. Видно, що ти походиш з-поза осередку «колиски цивілізації» і не належиш до європейської культури. Для прикладу, Фанон, беручи участь у Другій світовій війні, бачив, як навіть визволені білі європейки не хотіли танцювати з темношкірими солдатами, віддаючи перевагу білим.

Здобувши психіатричну освіту та спираючись на психоаналіз, Фанон вивчає феномен своєрідного самоприниження, комплекс меншовартості. Щойно людина відрізняється кольором шкіри, вона починає поводитися як другорядна, відчуває сором за те, що не говорить достатньо чітко мовою «білих колонізаторів».

Чому це важливо для нас тепер?

Т. Л.: Це критично важливо в ситуації, в яку потрапили ми у зв’язку з російським імперським завоюванням. Хоча багатьом представникам так званого Глобального Півдня невтямки, чому українці називають свою війну антиколоніальною. Вони спантеличені: «Якщо білі європейці чубляться між собою — то до чого тут деколонізація?».

Але направду тут спрацьовують подібні культурні механізми. Століттями мову українців забороняли, таврували як «недомову», як щось вигадане. У совєтській квазіімперії вважалося, що українська — це мова села.

До речі, Фанон хоч і сприймає марксистські погляди, проте вбачає деколонізаційну силу саме в селянстві (на відміну від Маркса, який ставив на пролетаріат). Українську націю теж ототожнювали із селянством. Оскільки у великих містах панувала російська, вважалося, що українці — це «селюки». А «селюк» означає носій традиційної, рустикальної культури, тобто чогось вторинного, віддаленого від метрополії. Вживати українську в публічному просторі було ознакою відсталості. На це наважувалися лише відчайдухи.

Отож актуальність Фанона полягає в тому, що ми бачимо виразні паралелі з сучасністю. Якщо вони не справджуються на рівні кольору шкіри, то даються взнаки на рівні культурної боротьби. Російська інтервенція передбачає, що української культури не існує: її не має бути взагалі. Зрештою, вона підлягає кооптації (привласнюється) або знищується.

Російська імперія — це імперія суходолу, яка підминає під себе сусідів, у такий спосіб розширюючи кордони. Тут діють виразні чинники культурного завоювання та психологічної травми. Як і темношкірі люди, українці перебували під подвійною репресією: зовнішньою і внутрішньою. Колоніальна політика діяла також і як фройдівське суперего, як внутрішній цензор, який змушує самого колонізованого вважати себе неповноцінним. Тому Фанон — це про нас.

Фанон застерігав від «муміфікації культури» — простого повернення до архаїки. Він закликав створювати нову культуру в боротьбі. Як нам в українському контексті не впасти в карго-культ минулого і створити живу, модерну ідентичність під час війни?

Т.Л.: Тут навряд чи спрацює якась примордіальна теорія про те, що певна національна культура сформувалась у минулому і треба просто повернутися до давніх зразків.

Фанон бачив проблему: в африканських країнах під тиском колонізаторів місцевим інтелектуалам було важко вирватися зі свого роду обмеженості. Колонізатори приходять із християнством, яке подають як релігію прогресу та цивілізації. Тому все, що відрізняється, оголошується варварським та відсталим. У місцевих інтелектуалів виникає спокуса повернутися до своїх «доколоніальних» зразків, як захисна реакція.

Але знову варто згадати Ґрамші з його ідеєю органічних інтелектуалів. Сьогодні це публічні інтелектуали, речники громадянського суспільства, інфлюенсери, які формують порядок денний. Саме вони мають відігравати ключову роль у творенні нових ідей і смислів.

А тимчасом Фанон надихається запалом повстання. Він каже, що деколонізаційна війна — це не просто бажання звільнитися від ворога. Згадаймо концепцію Ісаї Берліна про два типи свободи: негативну («свобода від») і позитивну («свобода для»). Недостатньо просто викинути колонізатора та відновити старі форми культури. Потрібно розуміти: для чого тобі ця свобода? Що ти будеш із нею робити?

В цій боротьбі не можна обійтися без войовничого запалу. Важко бути пацифістом і любити ворога, коли він хоче тебе фізично знищити. Але ця борня, ця наснага має бути ще й креативною та продуктивною. У Росії бунт часто перетворюється на «безглуздий і нещадний», вироджується в просту руйнацію і тероризм. Руйнування українських міст російськими ракетами — яка ж у цьому креативність? Як можна посилати на смерть своїх людей заради загарбання території?

Наш опір має бути іншим. Ми бачимо, як українські військовослужбовці — а серед них багато поетів, письменників, кінематографістів — перетворюють цю боротьбу на творчий акт. Це шанс не деморалізуватися, не вигоріти і не самознищитись у війні. Протистояння важливо розвернути в креативне русло. Думаю, саме про це йшлося Фанону.

Книгу часто звинувачують у глорифікації насильства. Як нам сьогодні розуміти тезу Фанона про насильство як «силу, що очищує»? Це заклик до терору чи констатація того, що колоніалізм сам є чистим насильством, яке породжує відповідь?

Т.Л.: Це небезпечна річ, такий собі двосічний меч. Ще Ніцше в XIX столітті помітив, що Європа перетворюється на «звіра, якого приборкали». Мораль і релігія довго присипляли життєдайні прояви. Ніцше вважав: безвільна людина приречена на нігілізм.

Ми бачимо це в сучасній Європі. Ніцше мріяв про об’єднану, сильну Європу як суб’єкт. А сьогодні, у протистоянні геополітичного трикутника США — Китай — Росія, Європа ніяк не може себе проявити. Ми чуємо від європейців фрази на кшталт: «Ви воюєте, а ми б тікали». Такі речі можуть призвести хіба до поразки та зникнення Європи.

Але чому це двосічний меч? Тому що, з одного боку, сила дає змогу оборонятися. А з іншого — вона може виродитися в радикалізм і агресію, як це сталося з німецьким нацизмом або з італійським фашизмом. Це та сама несамовитість, яка виривається з-під контролю, коли не діють культурні запобіжники.

Ніцше критикував мілітаристську імперію Бісмарка і казав, що натомість має постати держава культури. Сила потрібна — і м’яка, і тверда. Вони мають іти пліч-о-пліч. Пацифізм без сили веде до поразки, а сила без культури — до агресії.

Я думаю, Фанон починає з прославляння повстання, але закінчує ідеєю творчості. З цієї боротьби має постати нова національна культура. Без інтелектуального посилення дуже важко впоратися з власними інстинктами та войовничим запалом.

Фанон писав, що колонізований суб’єкт завжди перебуває у стані напруги, «м’язового спазму». Як колоніалізм ламає людську психіку і розділяє світ надвоє?

Т.Л.: Маніхейська структура, що поділяє світ на дві частини — абсолютне Світло і абсолютну Темряву, — дуже проста і зваблива. Треба просто стати на чийсь бік. Але проблема в тому, що кожна сторона, а надто колонізатор, уважає себе «воїном добра». Колонізатор каже: «Ви за багато століть не досягли технічного прогресу, отже, ви — темний народ». Ця риторика трощить психіку підкореного.

Фанон описує випадок двох школярів-алжирців, які вбили свого європейського приятеля. Чому? Тому що він був європейцем. Вони не могли вбити дорослих колонізаторів, які завдавали їм кривди, тому вбили представника цієї культури, до якої не належали. Фанон як тонкий психолог показує: ці діти були настільки травмовані, що навіть не відчували, що скоїли злочин. Протистояння поглинуло їх.

Таке постійне перебування в напрузі, «м’язовому спазмі», обов’язково дається взнаки. Воно позначається не лише на безпосередніх учасниках протистояння, а й на молодшому поколінні, зрештою, на всьому суспільстві. Ці шрами залишаються не тільки на тілі, а й на душі.

І, що важливо, Фанон каже: від цього потерпає не лише колонізований, а й колонізатор. Імперські змагання і спроба підкорити іншого деформують і самого загарбника. Отже, він і сам має збагнути, що теж зазнає глибоких психологічних втрат та деградації.

З Тарасом Лютим розмовляла Марія Пономарьова.

Збір на працю Франца Фанона «Злиденні світу цього» досі триває, і ви ще можете підтримати це видання.