«Катананхе». Уривок роману
Роман «Катананхе» Софії Андрухович вийде друком наприкінці травня — на початку червня. 10 червня в «Театрі на Подолі» відбудеться презентація роману. Придбати квитки. Весь прибуток від продажу квитків буде передано волонтерській ініціативі письменника Андрія Любки й спрямовано на закупівлю авто для Збройний сил України.
Мілка вода при березі заросла ядуче-зеленою водорістю. Від постійних спек бактерія знавісніло розмножувалась, перетворивши узбережжя на густу зупу. Качині ноги грузли в цій насиченій товщі. Риба не бачила світла дня.
За дерев’яним мостиком, що досі стояв доволі міцно, хоча його вже багато років поспіль на кілька довгих весняних тижнів покривало водою, починались місця рибалок. Саморобні дерев’яні пірси, що заходили у воду, кульгаві конструкції з дощок і ящиків, старі фотелі та дивани, автомобільні шини, обгорнуті ковдрами, прикриті клейонковими наметами й дірявими парасолями.
Між двома такими гніздами Леся побачила раптом її, ту стару. Вона стояла на каменях берега, придивляючись до кислотної зелені, що мала бути водою. Леся завмерла. Вона засмутилася б, якби довідалась, як виглядало цієї миті її власне обличчя.
Жанна взялася руками за поділ своєї світлої трикотажної сукні і з зусиллям стягнула її через голову. Шлейки купальника врізались у м’яку й білу перину спини. Ноги здавалися великими, ще не смаженими ковбасами з курячого м’яса.
Жанна згорнула сукню в рулон і поклала її на босоніжки поміж каменів. Леся пильно дивилась за тим, як стара нахилялась: як, незважаючи на тканину купальника, тягнулися вниз її видовжені мляві груди, як обвисав живіт, ніби напханий цим прибережним камінням, як випиналися сині роздуті вени під зморшкуватою шкірою.
Жанна не усвідомлювала, що за нею спостерігають. Стоячи по кісточки у воді, вона розпустила волосся, прогребла його пальцями і ще раз зібрала на потилиці. В її рухах, у піднятих догори руках, у шпильках, затиснутих поміж губ, у схиленій голові, в зосередженості всієї постаті можна було розгледіти ту колишню дівчину, заховану глибоко в складках старого тіла.
На зігнутих ногах вона увійшла у воду, трохи схиляючись уперед і набираючи пригорщі води з дрібними листочками. Коли вода сягнула її стегон, Жанна простягнула руки і, витягнувшись усім тілом, кинулась у плесо, як у чиїсь довгождані обійми.
Леся зачекала, поки Жанна відпливе трохи далі. Сиза голова врізалась у густу зелену масу, що ліниво лисніла й переливалась у сонячному сяйві. Там, де Жанна пропливала, на мить відкривався вузький чорний клин води, ніби розплющувалось око ріки.
Кілька митей Леся постояла над купкою речей Жанни. Обережно роззирнулась навколо — поруч нікого не було. Там, трохи далі і вище, алеєю прогулювались люди, трюхикали бігуни, але всі вони були зайняті собою.
Леся торкнулась кінчиком кросівка згорнутої тканини. Відсмикнула ногу, ніби боялась, що у згортку чаїться отруйний гад. Роззирнулася ще раз, а тоді обома ногами наступила на сукню. Постояла так, вдивляючись у берег острова навпроти. Від сонячного світла, що заломлювалось у воді за смугою водоростей, боліли очі. Ліки поволі припиняли діяти: Леся відчувала, як її горлянка знову починає набрякати, як дихати стає дедалі складніше.
Діяти треба було швидко. Вона миттю все вирішила. Зараз вхопить сукню, полотняну сумку і босоніжки, притьмом підійде до ось того краю берега і жбурне речі у воду. Ось неподалік лежить пряма і довга палиця — нею Леся заштовхає їх у в’язкий і смердючий шар водоростей, а тоді просто піде собі геть. У полотняній сумці, напевно, суха білизна і рушник.
Але ні, цього було замало. Стара могла б помітити одну зі своїх босоніжок, що стриміла б серед зелені, і повиловлювала б усі речі. Натягнула б на себе брудну і мокру сукню, бо це набагато краще, ніж повертатись додому наголяса й босоніж, у самому купальнику, вздовж усієї Набережної з її ресторанами й багатоповерхівками, спортивними клубами і салонами краси, повз мам із дітьми і підлітків на баскетбольному майданчику, повз собачників і крамниці з відвідувачами, повз старих її віку, які продають городину.
Леся пошукала поглядом навколо і знайшла зручний кущ, під який збиралася заштовхати виваляні в багнюці Жаннині речі. Ось там стара ніколи їх не знайде, вона навіть не здогадається їх шукати. Звісно, краще було б викинути їх до смітника, але хтось може звернути на це увагу.
Леся чула, як голосно гепає її серце. Вона дихала ротом, тому що крізь ніздрі повітря вже майже не пробивалося. Блискавично нагнувшись, обома руками схопила оберемок і притисла його до грудей. Кілька широких кроків уперед, ще один нахил, аби підібрати палицю — і ось вона завмерла на пласкому камені над водою. Водорості злегка рухались, мов живі личинки.
Леся ще раз швидко роззирнулась, уже здійснюючи рух від грудей у напрямку ріки, але наткнулася на пильний погляд — і застигла, наче прошита струмом. Чоловік дивився просто на неї, просто їй в очі. Він був серйозний і здавався спокійним. Напівлежачи, розвалився в дірявому фотелі найближчого рибальського місця. Його тіло було накрите темним коцом, назовні стриміли лише голова з клоччям злиплого волосся і босі ноги. На брудному обличчі пронизливо світилися жовтаві білки очей. Порепаний рот чоловіка був роззявлений, він зяяв чорнотою. Чоловік узявся долонями за бильця крісла і підтягнув себе вище, рівно сівши, аби краще бачити. Вона зауважила його забрьохані руки, його нігті — чи то побиті, чи обліплені брудом.
Леся кинула палицю, розвернулась і, зробивши кілька кроків від краю води, поклала оберемок на землю туди ж, звідки щойно його взяла. Дбайливо розправила долонями зім’яту тканину сукні, струсила пісок і дрібні камінці.