Ловля форелі в Америці. Уривок.

Річард Бротіґан (1935 – 1984) народився на північному заході Сполучених Штатів. Багато років проживав у Сан-Франциско, відтак його ім’я часто пов’язують із так званим «Сан-Франциським відродженням», називаючи його «останнім із бітників». Після публікації у 1967 році «химерного» роману «Ловля форелі в Америці», який полонив уяву молодих людей по всьому світу, Бротіґан став літературним ідолом покоління 1960-1970-х та одним із найяскравіших представників американської контр-культури, яка в цей час переживала неабиякий злет.

Зітканий із клаптиків марень, спогадів та вражень роман «Ловля форелі в Америці» (1967) «останнього з бітників» Річарда Бротіґана (1935 – 1984) – це, напевно, найменший з «великих романів» про Америку, написаних у ХХ столітті. Америка Бротіґана постає перед читачем не як безіменний монстр зі сталі й бетону чи Молох Аллена Ґінзберґа, а як дуже особистий простір, в якому знайдеться місце і для нічних розмов з друзями, і для бездомного безногого каліки, і для меланхолійних пам’ятників у тихих, залитих сонцем парках, і для сонливих провінційних містечок, де дух Америки відчується навіть краще, аніж у бурхливих, стрімких мегаполісах, – той дух простору та свободи, головним символом якого для Річарда Бротіґана став струмок, що повниться сріблястою фореллю.

Переклад: Борис Превір та Максим Ларченко

Річард Бротіґан – це справжній літературний смаколик. Підтримайте видання, не пошкодуєте!

 

(ЧАСТИНА ПЕРША)

Коли я вперше в дитинстві почув про ловлю форелі в Америці? Від кого? Здається, це був мій вітчим.

Літо 1942 року.

Старий п’яниця розповів мені про ловлю форелі. Коли він міг розмовляти, то про форель говорив, ніби про якийсь дорогоцінний інтелігентний метал.

«Срібний» є не надто гожим епітетом для того, аби описати, що я відчував, коли слухав його розповіді про ловлю форелі.

Хотілося б знайти правильне слово.

Можливо, форелево-сталевий. Сталь, виготовлена з форелі. Чиста, наповнена талим снігом вода річки діє, як ливарня, розжарює.

Уявіть собі Піттсбург.

Зі сталі, виготовленої з форелі, роблять будинки, потяги й тунелі.

Форелевий Ендрю Карнеґі[1]!

Відповідь Ловлі форелі в Америці:

Пам’ятаю, особливо кумедними були люди у трикутних капелюхах, що ловили рибу на світанку.

 

ПЛИВИ, МОРСЬКИЙ МАНДРІВНИЧЕ

У власникові книжкового магазину не було нічого магічного. Він не був триногим вороном з кульбабового схилу гори. Він був, звісно ж, євреєм, моряком торгового флоту у відставці, якого якось підбили торпедою у Північній Атлантиці, і він дрейфував там день за днем, аж доки смерть відмовилася від нього. У нього була молода дружина, серцевий напад, «Фольксваген» та будинок в окрузі Марін. Йому подобались твори Джорджа Орвелла, Річарда Олдінґтона та Едмунда Вілсона.

Життя він пізнав у шістнадцять років, спершу від Достоєвського, а потім від новоорлеанських шльондр.

Книгарня була стоянкою для вживаних кладовищ. Тисячі кладовищ були припарковані рядами, наче автомобілі. Більшість книжок уже не видавались, і більше ніхто не хотів їх читати, а люди, які прочитали, померли або забули про їхнє існування, проте завдяки органічному процесу музики, книгам вдалося повернути свою цноту. Вони носили свої стародавні копірайти, немов нову невинність.

Я ходив до цієї книгарні пополудні, після роботи, того жахливого 1959 року.

У задній частині магазину в нього була кухня, і він варив густу каву по-турецьки у мідній каструлі. Я пив каву, читав старі книжки і чекав, поки скінчиться рік. Над кухнею розташовувалась маленька кімнатка.

Вона позирала згори на крамницю, і вхід до неї був закритий китайськими ширмами. У кімнаті був диван, скляна шафка з різними китайськими дрібничками, стіл і три стільці. А ще – маленька вбиральня, що чіплялася до кімнати, мов ланцюжок до кишенькового годинника.

Одного дня я сидів на стільці в книгарні й читав книгу, що мала форму келиха. Сторінки були чисті й прозорі, мов джин, і на першій сторінці я прочитав:

Біллі Кід

Народився

23 листопада

1859 року

У

Нью-Йорку

Власник книгарні підійшов, поклав руку мені на плече й запитав:

– Не хочеш перепихнутися? – його голос звучав дуже зичливо.

– Ні, – відповів я.

– Ти робиш помилку, – сказав він, і не зронивши більше ні слова, вийшов з книгарні й зупинив пару цілком незнайомих йому людей – чоловіка й жінку. Він завів з ними розмову. Я не чув, що він їм говорив. Він вказав пальцем на мене в книгарні. Жінка кивнула, за нею кивнув і чоловік.

Вони увійшли до крамниці.

Я був збентежений. Вийти я не міг, бо заходили вони крізь єдині двері, тож я вирішив піднятись нагору й податись до туалету. Я різко підвівся, попрямував до заднього приміщення, піднявся сходами до вбиральні, а вони слідували за мною.

Я чув їх на сходах.

Я довго чекав у ванній, а вони так само довго чекали в сусідній кімнаті. Вони не промовили й слова. Коли я вийшов з ванної, жінка лежала на дивані оголена, а чоловік сидів у кріслі, тримаючи капелюх на колінах.

– За нього не переживай, – мовила дівчина. – Йому байдуже. Він багатий. У нього є 3 859 роллс-ройсів.

Вона була дуже вродлива, її тіло нагадувало чисту гірську річку зі шкіри й м’язів, що стікала по камінні кісток та прихованих нервів.

– Підійди, – мовила вона, – і увійди в мене, бо ми Водолії і я кохаю тебе.

Я поглянув на чоловіка в кріслі. Він не усміхався і не здавався сумним.

Я роззувся та скинув весь одяг. Чоловік не сказав ані слова.

Тіло дівчини злегка рухалось з боку в бік.

Більше я вже нічого не міг вдіяти, бо моє тіло було немов зграйка птахів на натягнутому над усім світом телефонному дроті, який стиха розхитують хмари.

Я з нею переспав.

Це нагадувало вічну 59-ту секунду, коли вона переходить у хвилину, а тоді стає ніяковою на вигляд.

– Чудово, – сказала дівчина і поцілувала мене в обличчя.

Чоловік нерухомо сидів на місці, не видаючи жодного звуку, не виражаючи ніяких емоцій. Гадаю, він був багатий та володів 3 859 роллс-ройсами.

Після цього дівчина одяглась і разом з чоловіком подалася геть. Вони спустилися сходами, прямуючи до виходу, я почув, як він говорить свої перші слова:

– Сходимо до «Ерні» на вечерю?

– Не знаю, – відповіла дівчина. – Трохи зарано думати про вечерю.

Потім я почув, як зачинилися двері, і вони пішли. Я одягнувся і спустився. Усе тіло здавалося м’яким і розслабленим, немов експерименти у функціональній фоновій музиці.

Власник книгарні сидів за прилавком.

– Я скажу тобі, що саме там трапилось, – мовив він прекрасним голосом анти-триногого-ворона, голосом анти-кульбабового схилу гори.

– Що? – запитав я.

– Ти брав участь у громадянській війні в Іспанії. Молодий комуніст з Клівленду, Огайо. Вона була художницею. Нью-Йоркська єврейка, що приїхала подивитися на війну, так наче це Марді Гра в Новому Орлеані у виконанні давньогрецьких скульптур.

Коли ти зустрів її, вона малювала картину вбитого анархіста. Вона попросила тебе стати позаду і зображати його вбивцю. Ти дав їй ляпаса і сказав таке, що мені було б соромно повторювати.

Ви обоє страшенно закохалися.

Одного разу, поки ти був на фронті, вона прочитала «Анатомію меланхолії» і зробила 349 малюнків лимона.

Ваше кохання мало переважно духовний характер. Жоден із вас не був аж таким добрим у ліжку.

Коли Барселона впала, ви полетіли до Англії, а звідти кораблем подались до Нью-Йорка. Ваше кохання залишилось в Іспанії. Це був усього-лиш воєнний роман. Кохаючи одне одного в Іспанії, ви просто любили самих себе. Посеред Атлантики ваше ставлення одне до одного змінилося, і з кожним днем все більше нагадувало ставлення людей, втрачених одне для одного.

Кожна хвиля Атлантичного океану нагадувала мертвого мартина, що тягне свою схожу на плавучі корчі артилерію від горизонту до горизонту.

Коли корабель причалив в Америці, ви зійшли на берег, не мовивши й слова, і більше ніколи не бачились. Востаннє, коли я чув щось про тебе, ти все ще жив у Філадельфії.

– То ось що, по-твоєму, трапилося там нагорі? – запитав я.

– Частково, – відповів він. – Так, це була лиш частина історії.

Він дістав люльку, насипав тютюну й запалив.

– Хочеш я розповім, що ще трапилося нагорі? – запитав він.

– Давай.

– Ти перетнув кордон і поїхав у Мексику, – повів він далі. – Верхи на своєму коні ти заїхав у маленьке містечко. Місцеві жителі знали, хто ти, і боялись тебе. Вони знали, що ти вбив багатьох людей пістолетом, який висів у тебе на поясі. Саме містечко було настільки малим, що в ньому навіть не було священика.

Як тільки тебе побачили руралес^[2], то одразу покинули місто. Попри всю свою безстрашність вони не хотіли мати з тобою нічого спільного. Руралес просто пішли.

Ти став наймогутнішою людиною в містечку.

Тебе звабила тринадцятирічна дівчина, ви разом оселилися у глиняній хатині і ледь не єдиним, чим ви там займалися, було кохання.

Вона була стрункою і мала довге чорне волосся. Ви кохалися стоячи, сидячи і лежачи на брудній підлозі, а навколо бігали кури та свині. Стіни, підлога і навіть стеля хатини були вкриті твоєю спермою та її слизом.

Ви спали на підлозі і мали за подушку твою сперму, а її слиз правив вам за ковдру.

Місцеві жителі настільки тебе боялися, що нічого не могли вдіяти.

Скоро вона почала ходити по місту взагалі без одягу, і люди казали, що це недобре, а коли й ти став ходити оголеним, і коли ви почали кохатися прямо на спині твого коня посеред головної площі, люди так перелякалися, що залишили місто. Відтоді воно стоїть пусткою. Люди не хочуть там жити.

Жоден з вас не дожив до двадцяти одного. Це було необов’язково.

– Бачиш, я знаю, що сталося нагорі, – сказав він. І приязно всміхнувся. Його очі нагадували шнурівку клавесину.

Я подумав про те, що сталося нагорі.

– Ти знаєш, що я кажу правду, – мовив він. – Бо бачив це все на власні очі і особисто був там. Дочитай книгу, котру почав, перш ніж тебе потурбували. Я радий, що ти розважився.

Як тільки я повернувся до читання, сторінки почали прискорюватись і перегортались дедалі швидше і швидше, аж поки не закрутилися, наче колеса в морі.

 

ТЕРОРИСТИ ЛОВЛІ ФОРЕЛІ В АМЕРИЦІ

Хай живе наш друг револьвер!

Хай живе наш друг кулемет!

Гасло ізраїльських терористів

Одного квітневого ранку у шостому класі, спершу випадково, а потім вже навмисно, ми стали терористами Ловлі форелі в Америці.

Вийшло це ось як: ми були дивною ватагою дітлахів.

Нас постійно викликали до директора за сміливі та пустотливі вчинки. Директор був молодим і дуже майстерно вмів нас приструнити.

Одного квітневого ранку ми стояли біля дитячого майданчика, ведучи себе так, ніби він був великою більярдною на відкритому повітрі, а першокласники, мов більярдні кулі, котилися туди-сюди. Нас усіх вганяла в нудьгу перспектива ще одного дня у школі, проведеного за вивченням Куби.

У одного з наших хлопців був шматок білої крейди, і коли повз проходив якийсь першачок, він машинально написав у нього на спині: «Ловля форелі в Америці».

Першокласник все крутив головою, намагаючись прочитати, що ж написано в нього на спині, але не міг, тож знизав плечима й побіг гратись на гойдалку.

Ми дивилися, як першокласник ішов від нас із написом «Ловля форелі в Америці» на спині. Виглядало гарно, навіть якось природньо, милуючи око, і здавалося, ніби так і має бути, щоб у першачка на спині крейдою було виведено «Ловля форелі в Америці».

Наступного разу, коли я зустрів першачка, я взяв у товариша крейду, й сказав:

– Першокласнику, ану негайно йди сюди.

Він підійшов і я сказав йому:

– Повернись-но.

Першачок повернувся, і я написав «Ловля форелі в Америці» в нього на спині. На другому першокласнику напис виглядав навіть краще. Ми не могли налюбуватися. «Ловля форелі в Америці». Це, без сумніву, щось додавало першачкам. Доповнювало їх і надавало їм певну вагу.

– Чудово виглядає, правда ж?

– Звісно.

– Там, на дитячому майданчику, ще багато першокласників.

– Атож.

– Давайте візьмемо ще крейди.

– Залюбки.

Ми всі взяли по шматку крейди, і вже до обіду майже у кожного першачка, включно з дівчатами, на спинах красувався напис «Ловля форелі в Америці».

До кабінету директора почали надходити скарги від вчителів перших класів. Одна зі скарг мала форму маленької дівчинки.

– Мене прислала міс Робінз, – мовила вона директору. – Вона просила показати вам ось це.

– Що показати? – спитав директор, дивлячись на розгублене дитя.

– Мою спину, – відповіла вона.

Дівчинка обернулась, і директор прочитав уголос: «Ловля форелі в Америці».

– Хто це зробив? – запитав директор.

– Банда шестикласників, – відповіла вона. – Поганці. Вони вчинили таке з усіма першокласниками. Ми всі так виглядаємо. «Ловля форелі в Америці». Що це значить? Цей светр мені нещодавно подарувала бабуся.

– Хм. «Ловля форелі в Америці», – сказав директор. – Передай міс Робінз, що скоро я зайду до неї, – і відпустив дівчинку, а вже невдовзі нас, терористів, викликали нагору з нижчого світу.

Ми неохоче ступили до кабінету директора, нервуючи, човгаючи ногами, виглядаючи у вікно й позіхаючи, а один із нас почав несамовито кліпати, і ми позасовували руки до кишень та дивились в один бік, а потім в інший, потім вгору на світильник на стелі – як же він нагадував варену картоплину – потім знову донизу на портрет матері директора, що висів на стіні. Вона була зіркою німого кіно і на фото була прив’язаною до рейок.

– Хлопці, «Ловля форелі в Америці» вам про щось говорить? – запитав директор. – Ви часом не бачили під час своїх сьогоднішніх походеньок, щоб це було десь написано? «Ловля форелі в Америці». Подумайте-но як слід.

Ми всі задумались як слід.

У кімнаті запала тиша, яку ми миттєво упізнали, бо кілька разів до цього вже відвідували кабінет директора.

– Спробую вам допомогти, – сказав директор. – Можливо, ви бачили напис «Ловля форелі в Америці», виведений крейдою на спинах першокласників. Хотілось би знати, як він там опинився.

Ми лиш нервово усміхнулись.

– Я щойно повернувся із класу міс Робінз, – сказав директор. – Там я попросив підняти руки усіх, хто мав на спині напис «Ловля форелі в Америці», і всі діти підняли руки, окрім одного хлопчика, котрий всю обідню перерву ховався в туалеті. Що ви, хлопці, думаєте з цього приводу?.. Що це за «Ловля форелі в Америці»?

Ми нічого не відповіли.

Один із нас все ще шалено кліпав. Я впевнений, що саме це його винувате кліпання вічно нас видавало. Слід було спекатись його ще на початку шостого класу.

– Ви всі тут провинилися, правда ж? – сказав директор. – Чи серед вас є хтось, хто не робив цього? Якщо такі є, я хочу їх почути. Ну ж бо.

Ми всі мовчали, окрім блим, блим, блим, блим. Раптом я зміг чути його кляте мигання. Воно дуже нагадувало звук комахи, що відкладає мільйонне яйце нашого нещастя.

– Ви зробили це всі разом. Але чому?.. Для чого ви написали «Ловля форелі в Америці» на спинах першокласників?

І тут директор вдався до свого знаменитого трюку E = MC², який він завжди застосовував до нас, шестикласників.

– Вам було б смішно, – повів він далі, – якби я запросив сюди усіх ваших вчителів, наказав їм повернутися, взяв би шматок крейди і написав у них на спинах «Ловля форелі в Америці»?

Ми всі знервовано загигикали й злегка зашарілися.

– Ви б хотіли побачити, як ваші вчителі цілий день ходять з «Ловлею форелі в Америці» на спинах, намагаючись розповісти вам про Кубу? Це мало б дурнуватий вигляд, чи не так? Вам би не хотілося це бачити, правда? Це ж не діло, правда?

– Ні, – відповіли ми, неначе грецький хор; хтось із нас говорив, а хтось просто кивав головою, і ще те блим, блим, блим.

– Так я й думав, – відповів він. – Першокласники дивляться на вас і захоплюються вами, так само як вчителі дивляться на мене й захоплюються мною. Не можна писати «Ловля форелі в Америці» в них на спинах. Джентльмени, ми домовились?

Ми домовились.

Кажу вам, це, трясця, діяло кожного разу.

Звісно ж, а як інакше.

– Добре, – сказав він. – Думаю, про «Ловлю форелі в Америці» можна забути. Згода?

– Згода.

– Згода?

– Згода.

– Блим, блим.

Але це ще був не кінець, адже на те, щоб стерти «Ловлю форелі в Америці» з одягу першокласників, знадобився час. Чималий відсоток «Ловлі форелі в Америці» зник наступного дня. Матері досягли цього, просто вбираючи своїх дітлахів у новий одяг, та було багато дітей, чиї матері лиш спробували стерти напис і наступного дня відіслали своїх чад до школи в тому ж одязі, а «Ловля форелі в Америці» ще блідо виднілась на їхніх спинах. Все ж за кілька днів «Ловля форелі в Америці» зникла повністю, як їй і судилося від самого початку, а на перший клас немов опустилася осінь.

 

ГОРБАТА ФОРЕЛЬ

Маленькі зелені деревця, що росли надто близько одне до одного, звужували струмок. Він був схожий на 12845 телефонних будок, поставлених в один ряд, з високими вікторіанськими стелями, звідки винесли всі двері й повибивали задні стіни.

Часом, коли я ходив туди рибалити, то нагадував собі телефонного майстра, хоч і не був на нього схожий. Я був лиш хлоп’ям, обліпленим рибальськими снастями, та якось так траплялось, що кожного разу, коли я туди йшов і ловив кілька рибин, я підтримував справність телефонів. Я був цінним вкладом для суспільства.

Робота мені подобалась, хоч іноді мені ставало тривожно. Там могло миттю стемніти, варто було лише кільком хмарам наповзти на сонце. Тоді, щоб впіймати рибу, хоч свічку пали, хоч світися фосфорним світлом.

Якось я був там, коли почався дощ. Було темно спекотно і задушливо. Ясне діло, що я вже давно мав бути вдома. Але я повернув це собі на користь. За п’ятнадцять хвилин упіймав сім форелей.

 Форель у тих телефонних будках ловилась добряча. Було багато молодих головорізів по шість-дев’ять дюймів, просто ідеальні для місцевих дзвінків. Подекуди траплялись і більші, дюймів з одинадцять – для міжміських дзвінків.

Мені завжди подобалась форель-головоріз. Добре пручається, то прожене по самісінькому дну, то високо вистрибне. Під горлом у них майорить жовтогарячий прапор Джека-Різника.

Також у струмку водилося кілька впертих райдужних форелей, які рідко давали про себе знати, однак вони все ж таки були там, наче дипломовані бухгалтери. Час від часу вони мені таки траплялись. Товсті й короткі, шириною майже такі ж, як і довжиною. Я чув, що таку форель ще називають «сквайром».

Зазвичай, щоб дістатись до струмка автостопом, мені вистачало години. Неподалік була річка. Невелика. Струмок був там, де я реєструвався, компостуючи свою картку. Я реєструвався ще раз, коли час було йти додому.

Пам’ятаю той полудень, коли я спіймав горбату форель.

Мене підкинув фермер на вантажівці. Він підібрав мене біля дорожнього знаку, поруч із  бобовим полем, і за весь шлях не промовив і слова.

Те, як він зупинився, підібрав мене й підвіз, було для нього такою ж автоматичною справою, як, наприклад, зачинення дверей сараю – про це не варто було багато патякати, але я все ж рухався, я їхав дорогою зі швидкістю тридцять п’ять миль на годину, спостерігаючи, як повз пролітають будинки й маленькі гайки, спостерігаючи, як переді мною з’являються та зникають кури та поштові скриньки.

Потім певний час будинків не було видно.

– Я вийду тут, – сказав я.

Фермер кивнув головою. Вантажівка спинилась.

– Дуже дякую, – сказав я.

Фермер не провалив своє прослуховування для Метрополітен-опера, він не видав ані звуку. Тільки ще раз кивнув головою. Вантажівка завелася. То був справжній мовчазний старий фермер.

Трохи згодом я вже реєструвався біля струмка. Поклав картку над хронометром і зайшов у той довжелезний тунель із телефонних будок.

Я пробрів уздовж сімдесяти трьох будок. Спіймав дві форелі у маленькій ямці, що нагадувала колесо фургона. Це була одна з найулюбленіших моїх ям, там завжди знаходились одна чи дві форелі.

Мені подобається думати про ту яму, ніби про своєрідну стругачку для олівців. Я засовував туди свої відображення й отримував їх уже з гарненькими кінчиками. За кілька років я впіймав, гадаю, форелей із п’ятдесят у тій ямі, хоча за розміром вона була не більша, ніж колесо фургона.

Я рибалив на ікру лосося, з одинарним гачком 14-го розміру та поплавком вагою фунт з чвертю. У кошику в мене лежали дві форелі, повністю вкриті зеленою папороттю, яку вогкі стіни телефонних будок зробили м’якою й крихкою.

Наступне хороше місце було за сорок п’ять будок звідси. Там саме закінчувалася рінь, і мідного кольору дно було слизьке від водоростей. Рінь все рідшала і зрештою зникала на одному з уступів, де лежало кілька білих каменів.

Один із каменів був трохи дивним. Плаский білий камінець. Оскільки він лежав окремо від решти, він нагадав мені білого кота, якого я бачив колись у дитинстві.

Кіт упав, або ж його скинули з високої дерев’яної доріжки, що тягнулася уздовж пагорбу у Такомі, Вашингтон. Він лежав на парковці внизу.

Падіння значною мірою не вплинуло на товщину кота, та згодом кілька людей припаркували на ньому свої автівки. Звісно, це було багато років тому, і авто тоді виглядали зовсім інакше, аніж сьогодні.

Зараз такі автівки навряд чи десь зустрінеш. Це старі машини. Їм довелось залишити автостради, не витримавши конкуренції.

Той плаский білий камінь окремо від решти нагадував мені мертвого кота, що прийшов полежати в струмку поміж 12845 телефонними будками.

Я закинув лососеву ікру і дозволив течії віднести її аж до того каменю і БУМ! В яблучко! Я спіймав рибину, вона мчала за течією, зрізаючи кут і залишаючись на глибині, сильну, впевнену й безкомпромісну, а потім вона вистрибнула з води, і на якусь мить мені здалось, що то жаба. Я ще ніколи не бачив такої рибини.

Чорт забирай! Якого дідька!

Рибина знову глибоко пірнула, і я відчував, як її життєва енергія волала через волосінь прямо мені в руку. Волосінь нагадувала звук. Наче сирена швидкої допомоги, що рухається прямо на мене, блимає червоним світлом, а потім знову віддаляється, після чого здіймається у повітря, де стає сиреною повітряної тривоги.

Рибина стрибнула ще кілька разів, і вона й досі нагадувала жабу, от тільки без ніг. Потім вона стомилася й обважніла, я висмикнув її на поверхню, з бризками вириваючи з води, й рибина опинилась у моїй сітці.

Це була дванадцятидюймова райдужна форель з великим горбом на спині. Горбата форель. Таку я бачив уперше. Певно, горб з’явився внаслідок якоїсь травми, яку риба отримала замолоду. Може, на неї наступив кінь, чи впало дерево під час шторму, або ж її мати відклала ікру там, де зводили міст.

Було в тій форелі щось цікаве. Якби ж я тільки міг зліпити її посмертну маску. Тільки не тіла, а енергії. Не думаю, що когось би зацікавило її тіло. Я поклав рибу в кошик.

Пізніше по обіді, коли телефонні будки почали темніти по краях, я зареєструвався на виході зі струмка й пішов додому. Я з’їв ту горбату форель на обід. Вкритий кукурудзяною мукою й обсмажений у вершковому маслі, її горб був солодким, мов поцілунки Есмеральди.

 

КІМНАТА 208, ГОТЕЛЬ «ЛОВЛЯ ФОРЕЛІ В АМЕРИЦІ»

За півкварталу від Бродвею та Коламбус-авеню знаходиться готель «Ловля форелі в Америці», дешевий готель. Він дуже старий, і заправляють ним якісь китайці. Ті китайці молоді й амбітні, а у вестибюлі витає запах Лізолу[3].

Лізол сидить, наче звичайнісінький гість, на м’яких меблях, читає «Кронікл», колонку спортивних новин. Лише там я бачив меблі, схожі на їжу для немовлят.

А Лізол сидить, дрімає поруч зі старим італійським пенсіонером, який слухає важке цокання годинника, і мріє про золоту пасту вічності, базилік та Ісуса Христа.

Китайці вічно щось із тим готелем роблять. Одного тижня вони фарбують перила, а вже наступного клеять нові шпалери у частині коридору на третьому поверсі.

Немає значення, як часто ти проходиш повз той коридор на третьому поверсі, тобі не пригадати ані колір шпалер, ані їх візерунок. Ти лише знаєш, що у цій частині шпалери – нові. Вони відрізняються від старих. Та ти все одно не зможеш пригадати, як виглядають ті старі.

Якось китайці винесли з кімнати ліжко й обперли об стіну. Воно вже місяць там стоїть. Ти починаєш до нього звикати, потім одного дня проходиш повз, а його вже немає. Думаєш, куди воно поділось.

Пам’ятаю, як я першого разу опинився всередині готелю «Ловля форелі в Америці». Я прийшов із другом, зустрітися де з ким.

– Я тобі скажу, що до чого, – мовив він. – Вона колишня шмара, зараз працює на телефонну компанію. Під час Великої депресії він трохи навчався в медичній школі, а потім подався в шоу-бізнес. Після того був на побігеньках у підпільному абортарії у Лос-Анджелесі. Його арештували, і якийсь час він провів у Сен-Квентіні.

Гадаю, вони тобі сподобаються. Хороші люди.

Він зустрів її кілька років тому у Норт-Біч. Вона працювала на чорномазого сутенера. То, типу, дивно. У більшості жінок є така вдача – бути шльондрою, та вона з тих рідкісних жінок, у яких цього немає – характеру шльондри. Вона також негритоска.

Вона була дівчинкою-підлітком, жила на фермі в Оклахомі. Одного дня сутенер проїздив повз і побачив, як вона грається перед будинком. Він зупинив машину, вийшов і поговорив трохи з її батьком.

Гадаю, він дав її батьку грошей. Він запропонував щось хороше, адже її батько наказав їй іти збирати речі. Тож вона поїхала з сутенером. Ось так-от просто.

Він взяв її до Сан-Франциско, змусив торгувати тілом, а вона це зненавиділа. Він тримав її в узді, постійно залякуючи. Той ще пупсик.

У неї були мізки, тож він знайшов для неї денну роботу в телефонній компанії, а вночі змушував торгувати тілом.

Коли Арт забрав її від нього, він не на жарт розлютився. Ну, типу, гарна ляля, все таке. Часто посеред ночі він вривався до готельного номеру Арта і приставляв йому до горла викидний ніж, лаявся і біснувався. Арт ставив на двері щораз більші та більші замки, та сутенер все одно вривався – здоровий був кабан.

Тож Арт пішов і придбав собі пістолет 32-го калібру, і наступного разу, коли сутенер вдерся всередину, Арт дістав пушку з-під простирадл, запхав сутенерові до рота і сказав: «Як ще раз задумаєш вдертись крізь ці двері, тобі так вже не пощастить, друже». Це зламало сутенера. Більше він не повертався. Сутенер точно вже втратив гарну лялю.

Він набрав боргів на кілька тисяч доларів від її імені, кредитів і таке інше. Вони й досі їх виплачують.

Пістолет все ще там, біля ліжка, на випадок, якщо в сутенера трапиться напад амнезії і йому закортить, аби в похоронному бюро йому до блиску начистили взуття.

 Коли ми піднімемось, він питиме вино. Вона ж ні. У неї буде маленька пляшка бренді. Нам вона його не запропонує. Вона випиває десь по чотири таких кожного дня. П’ятої ніколи не купує. Вона завжди виходить надвір і купує собі ще одну півпінту.

Такий у неї спосіб з усім цим боротися. Вона багато не базікає, і не влаштовує сцен. Симпатична жіночка.

 Мій друг постукав, і ми почули, як хтось встав із ліжка і підійшов до дверей.

– Хто там? – спитав чоловік з іншого боку.

– Я, – відповів мій друг глибоким голосом, впізнаваним, мов ім’я.

– Я відчиню двері.

Просте розповідне речення. Він відщебнув мабуть із сотню замків, засувів, ланцюгів, розтяжок, сталевих шпичаків і тростинок із кислотою, після чого двері відчинились, мов аудиторія великого університету, і все було на своїх місцях – пістолет біля ліжка і маленька пляшка бренді поруч із привабливою негритянкою.

У кімнаті росло багато квітів та рослин, деякі з них стояли на комоді, в оточенні старих фотографій. На всіх фотографіях були білі, включно з Артом, коли він був молодий, привабливий і виглядав точно наче ті 1930-ті.

До стін були пришпилені картинки з тваринами, вирізані з журналів, обведені рамками, намальованими кольоровими олівцями, і намальованими олівцями шворками, що тримали їх на стіні. Це були картинки з цуциками та кошенятами. Виглядали вони пречудово.

Біля ліжка стояв акваріум із золотими рибками, поруч із пістолетом. Якими ж набожними та близькими виглядали разом золоті рибки і пістолет.

Їхнього кота звали 208. Вони встелили підлогу у ванній кімнаті газетами, і кіт срав на газету. Мій друг сказав, що 208 думає, ніби він єдиний кіт, що лишився на світі, адже він не бачив жодного іншого кота ще з часів, коли був крихітним кошеням. Вони ніколи не випускали його з кімнати. Він був рудим і дуже агресивним котом. Коли з тим котом гралися, він кусався по-справжньому. Погладь 208-му шерсть, і він спробує випатрати тобі руку так, ніби це живіт, набитий надм’якими кишками.

Ми сиділи, пили й говорили про книжки. У Лос-Анджелесі Арт мав багато книжок, але зараз їх уже не було. Він розповів нам, що проводив свій вільний час у букіністичних крамничках, купуючи старі і незвичні книги, коли був у шоу-бізнесі, подорожуючи від міста до міста по всій Америці. Він сказав нам, що деякі з них були дуже рідкісними книгами, з автографами, але він купував їх вкрай дешево, і змушений був продати так само дешево.

– Зараз вони коштували б купу грошей, – сказав він.

Негритянка сиділа дуже тихо, не зводячи очей зі свого бренді. Кілька разів вона казала «так», у якому була певна своєрідна привітність. Вона використовувала слово «так» найкращим чином, коли воно не було оточене жодним смислом, залишене без інших слів.

Вони самі готували собі їжу в кімнаті, на одній маленькій одинарній плиті, сидячи на підлозі, поруч із дюжиною рослин, серед яких було персикове дерево, що росло із бляшанки з-під кави. Шафа в них була напхана їжею. Разом із сорочками, сукнями та костюмами лежали консерви, яйця та олія.

Мій друг сказав мені, що вона гарна кухарка. Що вона може приготувати по-справжньому смачний обід, всілякі вишукані страви на тій маленькій одинарній плиті, поруч із персиковим деревом.

Вони жили гарним життям. У нього був настільки приємний голос та делікатний характер, що він працював приватним санітаром для багатих пацієнтів з психічними розладами. Він непогано заробляв, коли працював, але іноді він і сам хворів. Він, типу, зносився. Вона й досі працювала на телефонну компанію, але більше не займалася тією нічною роботою.

Вони все ще виплачували борги, які набрав той сутенер. Тобто пройшли роки, а вони все ще їх виплачували: «Кадиллак», стереосистема, дорогий одяг і всі ті коштовні речі, які так люблять мати негритянські сутенери.

Після тої першої зустрічі я заходив до них ще з півдюжини разів. Цікава штука трапилась. Я вдав, ніби кота 208 назвали за номером їхньої кімнати, хоч я й знав, що номер у них був із трьохсотих. Кімната була на третьому поверсі. Геть просто.

Я завжди йшов до їхньої кімнати, орієнтуючись по географії готелю «Ловля форелі в Америці», а не за планом нумерації. Я ніколи не знав, який точно у їхньої кімнати номер. Я лиш знав потайки, що десь у третій сотні, от і все.

У всякому разі, мені було легше подумки розібратись у нумерації, вдаючи, що кота названо на честь номеру їхньої кімнати. Це здавалося хорошою ідеєю, а також логічною причиною назвати кота 208. Це, ясне діло, була неправда. Це була вигадка. Кота звали 208, а номер кімнати був десь у третіх сотнях.

Звідки з’явилося ім’я 208? Що воно означає? Якийсь час я думав про це, потайки від решти мого розуму. Та свій день народження я не зіпсував, нишком роздумуючи про це понад міру.

Через рік я відкрив справжнє значення імені 208-го, зовсім випадково. Мій телефон задзвонив одного суботнього ранку, коли сонце освітлювало пагорби. Це був мій близький друг, він сказав: «Я в каталажці. Приїдь та забери мене. Вони палять у витверезнику чорні свічки».

Я подався до будівлі суду, щоб внести заставу за свого друга, і виявив, що 208 – це номер кабінету для внесення застави. Усе було дуже просто. Я заплатив десять доларів за життя свого друга і відкрив справжнє значення числа 208, як воно тече, немов розталий сніг, вниз по схилу гори до маленького кота, що живе і грається в готелі «Ловля форелі в Америці», вірячи, що він останній кіт на світі, адже не бачив жодного іншого кота за стільки часу, абсолютно безстрашного, газети по всій ванній кімнаті, і щось добреньке готується на плиті.

Примітки: