Наркота, уривок роману

Продовжуємо знайомити учасників Komubook зі зразками перекладів. Сьогодні до вашої уваги уривок роману "Наркота" “хрещеного батька” бітників Вільяма Берроуза в перекладі Гєника Бєлякова. Як завжди, звертаємо увагу, що це не фінальна версія перекладу. Тому просимо поставитися з розумінням, якщо раптом знайдете пропущену кому, описку або ще якісь недоліки. Усі враження, відгуки та рекомендації можна залишати нижче у коментарях.

Наркота

Вільям Берроуз

Свій перший наркотичний досвід я отримав під час війни, десь у 1944-му чи 1945-му. Я познайомився з чоловіком на ім’я Нортон, котрий на той час працював у доках. Нортона, котрого насправді звали Мореллі чи якось так, ще за мирних часів звільнили від військових обов’язків за підробку чека з платнею та визнали непридатним до служби через кепський характер. Він був схожий на Джорджа Рафта, проте дещо вищим на зріст. Нортон увесь час намагався покращити свою англійську, і таким чином йому вдалося виробити м’яку привітну вимову. Щоправда, привітність йому була непритаманна. Коли він не прагнув бути привітним, його мова робилася похмурою й злою, і ти завжди знав, що на обличчі Нортона з’явиться підступний вишкір, щойно повернешся до нього спиною.

Нортон був працелюбним крадієм, й аби почуватися добре, йому щодня доводилося щось красти в доках, де він, власне, і працював. Інструмент, якісь консерви, комплект спецівки – будь-що. Одного разу він подзвонив мені й сказав, що вкрав кулемет. Чи не зміг би я знайти покупця?

– Можливо. Неси його сюди, – відповів я.

Із житлом ставало дедалі скрутніше. Я платив п’ятнадцять доларів на тиждень за брудну квартиру зі спільним коридором, у яку ніколи не потрапляло сонячне світло. Шпалери відклеювалися шматками, бо батарея пропускала пару, якщо там узагалі було що пропускати. Щоб якось боротися з холодом, я запихав у щілини між вікнами шматки газетного паперу. Усюди кишіли таргани, а час від часу мені доводилося чавити клопа.

Я саме грівся біля дещо вологої від пари батареї, коли Нортон постукав у двері. Я відчинив – у темному коридорі стояв він, тримаючи під пахвою великий пакунок, загорнутий у коричневий папір.

– Привіт, – усміхнувшись, сказав Нортон.

– Заходь, Нортоне, – відказав я, – і зніми пальто.

Він розпакував пістолет-кулемет Томпсона, ми зібрали його й пересмикнули затвор.

Я сказав, що покупця на нього знайду.

– О, тут мені ще дещо пощастило дістати, – мовив Нортон.

Це виявилася пласка жовта коробка з п’ятьма сиреттами тартрату морфіну, по півграна¹ в кожній.

– Це лише зразок, – вказав Нортон на морфін. – У мене вдома ще п’ятнадцять таких коробок, а як сплавимо ці, можу дістати ще.

– Подивимося, що зможу зробити, – відповів я.

•

На той час я взагалі не вживав наркоту, і мені й на думку не спадало спробувати. Я почав шукати покупця на обидва товари, і так надибав Роя та Германа.

Я знався з одним молодим бандитом із північного Нью-Йорку, котрий працював кухарем у забігайлівці «Рікерз», як він пояснював, задля годиться. Я подзвонив йому, сказав, що мені треба дещо спихнути, і ми домовилися зустрітися в барі «Енґл», що на Восьмій Авеню, неподалік від 42-ї Стріт.

У цьому барі збиралася вся наволоч з 42-ї – специфічний набрід халявників, що невдовзі мали перетворитися на злочинців. Вони завжди шукали «координатора», кого-небудь, хто розробить для них план справи й конкретно вкаже, що й кому робити. Оскільки жоден «координатор» не хотів мати ніяких справ із людьми настільки бездарними, нещасливими й нещасними, вони завжди перебували в пошуках, розповсюджуючи суперечливі плітки про їхні шалені досягнення, про людське око працюючи мийниками посуду, продавцями в кіосках, офіціантами, час від часу грабуючи якого-небудь пияка чи боязкого педераста, шукаючи, завжди шукаючи «координатора», котрий запропонував би їм справжню справу,  котрий сказав би: «Я за тобою спостерігав. Ти – саме той, хто мені потрібен. А тепер слухай…»

Джек, завдяки якому я познайомився з Роєм та Германом, не був однією з цих заблудлих овець, що шукали пастуха з діамантовим кільцем на пальці, стволом у наплічній кобурі та грубим, упевненим голосом, обертони якого говорили б про численні зв’язки, мутки та оборудки, від яких навіть озброєне пограбування виглядало б справою легкою й певною. Час від часу Джеку щастило, і тоді він з’являвся в новому одязі, а іноді й на новому авто. А ще він був невиправним брехуном, котрий, здавалося, брехав більше самому собі, ніж комусь іншому. У нього було привабливе сільське обличчя, але в цьому чоловікові також було щось дивним чином хворобливе. Траплялося, що він різко змінював вагу, немов діабетик або той, хто страждає на хворобу печінки. Ці зміни у вазі часто супроводжувалися неконтрольованими нападами непосидючості, і тоді він кудись зникав на кілька днів.

Це справляло справді моторошне враження. Спочатку ти бачив його зі свіжим обличчям. А вже за тиждень, може, трохи більше, він з’являвся худим, із землистого кольору обличчям і таким постарілим, що, аби впізнати, на нього доводилося глянути двічі. Обличчя Джека було окреслене стражданням, яке, однак, не торкалося його очей. Страждали лише клітини його тіла. Він сам – його свідоме еґо, що проглядало крізь тьмяні, спокійні, але завжди готові до бою бандитські очі – не мав, здавалося, нічого спільного зі стражданням його іншого «я», якого він сам же й зрікся, стражданням нервової системи, плоті, внутрішніх органів та клітин свого тіла.

Він прослизнув за мій столик і замовив собі віскі. Виглушивши напій, Джек  поставив склянку й поглянув на мене. Його голова поволі хиталася з боку на бік.

– Що там у цього чувака? – поцікавився він.

– Кулемет і приблизно тридцять п’ять гранів морфіну.

– Морфін я можу спихнути просто зараз, але для кулемета потрібен деякий час.

Зайшло двоє детективів, вони сперлися на стійку й почали розмову з барменом. Джек смикнув головою в їхній бік.

– Лягаві. Давай прогуляємося.

Услід за ним я вийшов із бару. Він боком прошмигнув у двері.

– Я відведу тебе до того, хто зацікавиться морфіном, – мовив він. – Адресу тобі краще забути.

Ми спустилися на найнижчий рівень станції підземки «Індепендент». Голос Джека, що звертався до невидимої аудиторії, усе говорив і говорив. Він умів спрямовувати свій голос прямо у твою свідомість. Йому не ставав на заваді жоден сторонній шум: «Дай мені тридцять восьмий, хіть сама зводить гачок, а далі я просто даю їй волю. З п’ятисот футів я звалю будь-кого. І мені начхати, що ти скажеш. Але в мого брата в Айові заникано два кулемети тридцятого калібру».

Ми вийшли з підземки й рушили по вкритому снігом тротуару між багатоквартирними будинками.

– Чувак мені вже давно висів, шариш? Я знав, що в нього є, але він мені не віддавав, тож якось я підстеріг його після роботи. У мене був із собою мішечок з п’ятицентовиками. На тебе ніколи нічого не повісять за те, що ти носиш американську валюту. Він мені каже, що на голяках. А я зламав йому щелепу й забрав гроші. Поруч ще стояло двоє його кентів, так ті навіть не смикнулися. Наче я «викидуху» на них наставив.

Ми піднімалися сходами багатоповерхівки. Сходи були зроблені із чорного іржавого металу. Ми зупинилися навпроти вузьких, оббитих залізом дверей, і Джек наполегливо постукав, нахиливши голову, мов зламувач сейфу. Двері відчинив великий огрядний середнього віку педераст із татуюванням на передпліччях і навіть з внутрішнього боку рук.

– Це – Джої, – сказав Джек.

– Привіт, – відказав Джої.

Джек дістав із кишені п’ятидоларову банкноту й простягнув її Джої.

– Принесеш нам кварту «Сченліз», правда, Джої?

Джої одягнув пальто й вийшов.

У багатьох багатоквартирних будинках вхідні двері ведуть одразу ж на кухню. Це була саме така квартира, тож ми опинилися на кухні.

Щойно Джої забрався, я помітив ще одного чоловіка, котрий стояв і дивився на мене. Його великі карі очі випромінювали хвилі ворожості й підозрілості, мов якусь телепередачу. Це справляло враження майже фізичного дотику. Цей чоловік був низенький і надзвичайно худий, комір його сорочки навіть не охоплював шию. Колір його шкіри змінювався від коричневого до плямисто-жовтого; щоб приховати недоліки, його обличчя вкривав товстий шар пудри. Кутики його рота були опущені у виразі зухвалої роздратованості.

– Це ще хто? – мовив він.

Як я дізнався пізніше, його звали Герман.

– Мій друг. У нього є морфін, який він хоче спихнути.

Герман знизав плечима й розвів руками.

– Насправді, не думаю, що мені хочеться з цим зв’язуватися.

– Добре, – відказав на те Джек. – Заженемо комусь іншому. Ходімо, Білле.

Ми зайшли до вітальні. Там було маленьке радіо, порцеляновий Будда, перед яким стояла жертвенна свічка, якісь антикварні дрібнички. На дивані лежав чоловік. Щойно ми зайшли, він сів, привітався й приязно посміхнувся, демонструючи коричнюваті зуби, що втратили свій природний колір. У нього була південна вимова зі східнотехаським акцентом.

Чоловік сів рівніше й звісив ноги. Його нижня щелепа відвисла, що спричиняло відсутній вираз обличчя. Шкіра його була гладенька й коричнева. Чоловік мав високі вилиці й, здавалося, був східного походження. З боків його асиметричного черепа там, де й мали бути, стирчали вуха. Його карі очі мали особливий блиск, наче за ними сяяли цятки світла. А те світло, що потрапляло в кімнату, мерехтіло в них, мов опал.

– Скільки маєш? – запитав він мене.

– Сімдесят п’ять сиретт по півграна.

– Звичайна ціна – два долари за гран, – сказав він, – але сиретти оцінюються дешевше. Народ хоче пігулки. У таких сиреттах забагато води, тож товар доводиться вичавлювати й варити.

Він зробив паузу, і його обличчя зблідло.

– Я можу дати десь півтора бакса за гран, – нарешті вимовив він.

– Думаю, годиться, – відказав я.

Він запитав, як ми підтримуватимемо контакт, і я дав йому номер свого телефону.

Джої повернувся з віскі, і ми всі разом випили. З кухні висунувся Герман і покликав Джека: «Можна з тобою хвилинку перетерти?»

Я чув, як вони про щось сперечалися. Потому Джек повернувся, а Герман залишився на кухні. Ми всі випили по кілька чарок, і Джек почав розповідати історію.

– Цей мій партнер тоді видовбав косяк. Чувак саме залип, а я стою над ним із трубою в три фути завдовжки. У ванній знайшов. А з одного кінця в труби кран, шариш? Раптом цей підривається з ліжка і давай тікати. Я його цим кінцем, де кран, а він – давай бігти далі, в іншу кімнату, а з голови в нього щоразу, як серце стукає, кров бризкає футів так на десять.

Джек показав рукою, як працює помпа.

– Видно було і мозок, і як кров з нього бризкає.

Джек почав сміятися і вже не міг зупинитись.

– А моя тьолка саме чекала на мене в машині. Вона прозвала мене – ха-ха-ха! – вона прозвала мене – ха-ха-ха! – холоднокровним убивцею.

Він сміявся доти, доки його обличчя геть не почервоніло.

Примітки

¹ Гран – одиниця маси, що дорівнює 62,2 мг.

Переклав: Гєник Бєляков. Подобається роман? Допоможіть йому перетворитися у паперову книжку.