«Література – це завжди щось інше, щось, що лишається поза межами будь-яких дефініцій». Олександр Харчук

Олександр Харчук є поки майже не відомим ім'ям для українського читача. Ми розпитали молодого автора про творчість, читацькі смаки, плани на майбутнє і не тільки. Нагадуємо, що зараз ми готуємо до друку дебютну збірку малої прози Олександра «Мертві». Підтримати видання.

Читати уривок.

Можеш розповісти нашим читачам, коли ти почав писати і що саме тебе до цього спонукало?

Почав у школі, в старших класах. Написав кілька віршів, кілька прозових замальовок. Але не думав, що з цього щось вийде. Мені просто подобалося перебувати сам на сам зі своїми думками, записувати їх, намагаючись щось зрозуміти, щось вигадати. Чи намагався я таким чином від чогось утекти? Здається, так. Хоча важко сказати, від чого саме. Мабуть, це і було спонукою. Бажання бути деінде. Відсутність чогось. Втрата зв’язків. Нездатність їх налагодити. Неможливість відновити.

Чи є в тебе літературні авторитети? Тобто ті письменники/письменниці, на творах яких ти зростав і в яких учився? Якщо так, то хто саме вплинув на твоє становлення найбільше і в чому, на твою думку, проявляється цей вплив?

Пригадую в 11-му класі довго перебував під враження від есе Джойса «Джакомо Джойс». Ну й дуже хотів написати щось подібне, але водночас і своє. Приблизно тоді ж натрапив у місцевій книгарні на «Сталінку» Ульяненка та «Усі вогні – вогонь» Кортасара. Читав якісь оповідання Буковскі, і це було справді круто, але я розумів, що ніколи не зможу писати так.  Пам’ятаю есе Amnesie in litteris Зюскінда зі шкільної хрестоматії, і його короткі тексти. Проте у них я, здається, так і не зміг нічому навчитися. Ну а вже потім були Варгас Льйоса, Маккарті і Кутзее. Звісно, щось на мене впливало, більшою чи меншою мірою, а щось ні, але мені складно сказати конкретно, в чому цей вплив проявився. 

Твої оповідання доволі реалістичні за стилем і, скажімо так, приземлено-буденні своїми темами. Як часто ти береш сюжети з реального життя?

Чесно кажучи, я погано знаю, що таке «реальне життя». З одного боку, це якраз те, про що я намагаюся не писати. Проте майже всі сюжети, так чи інакше, пов’язані з реальністю. Ну але пов’язані частково, і з якоюсь фрагментарною реальністю. Здебільшого це реальність, яку хтось описує чи радше намагається описати. Така собі уявна побіжна реальність. Не знаю, як це пояснити.

Епіграфом до свого «Тропіка рака» Генрі Міллер обрав слова Ральфа Волдо Емерсона про те, що з часом романи поступляться місцем щоденникам та автобіографіям. Ти б погодився з таким передбаченням? Загалом, скільки в твоїх творах автобіографії, а скільки вигадки?

Навіть не знаю. Навряд чи це трапиться. Принаймні найближчим часом. Мені здається, що суттєвої різниці між автобіографією та вигадкою немає. Вони тісно пов’язані між собою і переплітаються на різних етапах написання тексту.

Можеш трохи поділитися з нами таємницею своєї письменницької кухні? Ти радше письменник натхнення, який пише тільки тоді, коли пишеться, чи один із тих, хто довго виношує в собі певні ідеї, а потім ретельно й прискіпливо їх виписує?

Напевне я – щось середнє. Спершу про щось думаю, потім записую, роблю чорновий варіант за різних обставин – іноді, коли є натхнення, іноді, коли нема ­– ну а далі виправляю, і все. Ну або майже все. Бо інколи доводиться ще раз усе виправляти.

Що для тебе література? Покликання? Професія? Хобі? Щось інше?

Література – це завжди щось інше, щось, що лишається поза межами будь-яких дефініцій.

Скажи кілька слів про себе як читача? Чи багато ти читаєш і що саме? Можеш назвати кілька своїх найулюбленіших або найважливіших для тебе творів? Що з прочитаного останнім часом справило на тебе найбільше враження?

Читаю мало. Принаймні значно менше, ніж хотілося б. Ну а пам’ятаю ще менше. Читаю здебільшого художку. Іноді якісь історичні штуки, репортажі. Серед найулюбленіших «В свою останню годину» та «Шум і лють» Фолкнера, «В серці країни» та «Безчестя» Кутзее, «Грубий зошит» Аготи Крістоф, «Війна кінця світу» Варгаса Льйоси, «Верхи на крадених конях» Петтерсона. Ну а з нещодавно прочитаного, напевне, найбільше враження справив роман Вінфріда Зебальда «Аустерліц».

Яку книжку ти взяв би з собою в бункер у випадку атомної війни?

«Дорогу» Кормака Маккарті.

Чи є в тебе «творчі плани»? Чи життя саме все підкаже?

Жодних конкретних планів. Хочеться просто писати. Може, писати краще, ніж пишу зараз. Зрештою просто рухатися вперед і робити те, що подобається. Навіть тоді, коли рухатися доводиться навмання. Звісно, є якісь задуми. Хотілося б написати об’ємний і змістовний роман про волинську трагедію, щось типу «Благочестивих» Джонатана Літтелла. Ну але наразі це швидше нездійсненна мрія.