«переслідування», «дівчина з магазину на горі». Оповідання. Олександр Харчук

В оповіданні «переслідування» молодий тридцятирічний чоловік на ім'я Франц (це майже все, що нам про нього відомо) прокидається вранці в найманій квартирі, а за дверима на нього вже чекають «два добродії». Ми не знаємо, чому вони прийшли, як не знає цього й сам оповідач. Однак, на відміну від Йозефа К., він не заперечує свою провину і, схоже, готовий підкоритися їхньому вироку... Головна героїня «дівчини з магазину на горі» ще зовсім юна й вродлива, проте приречена щодня стовбичити за прилавком брудного генделика в якомусь провінційному чи то селі, чи містечку, наливаючи алкоголь місцевим п'яничкам. Що це — своєрідний постмодерний пастиш на «Найвродливішу жінку у місті» Буковскі чи цілком реалістична, банальна й тому ще болючіша замальовка з життя?... Саме такі асоціації й запитання зринають передусім після прочитання двох оповідань молодого українського автора Олександра Харчука, збірку короткої прози якого ми зараз готуємо до друку. Підтримати видання.

переслідування

Наглухо зачинена кімната, в якій він прокинувся одного дня, спершу видалася йому геть чужою, і ще певний проміжок часу, може, кілька хвилин чи навіть годин, це відчуття лише посилювалось, поки він розпачливо пригадував попередній вечір, пов’язуючи його з усіма іншими, з цілою низкою подібних призабутих вечорів та заплутаних подій, які трапилися з ним напередодні і привели його саме сюди, думав, чи міг обрати якийсь інший варіант, іншу кімнату, іншу, зрештою, історію, аж до тієї миті, коли світло пробилося всередину крізь зеленаву скляну товщу над дверима, виокремивши знайомі обриси на тлі гнітючої похмільної півсутіні.

Поволі він приходив до тями, впізнаючи себе та свої розрізнені думки. Намацував тіло під ковдрою, ніби наново виліплюючи його з м’якої глини. Сон ще цілком не вивітрився з голови, й нічні примари теж нікуди не зникли. Вони висіли над ним, розмахуючи крилами, наче брудне, смердюче лахміття на задвірках. Він і досі насолоджувався тим, що поруч лежить та вродлива дівчина, яку вчора бачив у місті й за якою деякий час ішов на віддалі. На вигляд ще зовсім юна. Може, школярка. Або студентка медичного коледжу. Невисока, сумна, кістлява. Не більше сорока кілограмів. У світло-синіх подертих джинсах та брудно-білій заширокій футболці з глибоким вирізом та написом: now is now. Волосся зібране на потилиці у хвіст. Вона миттєво розчинилася в натовпі чимось заклопотаних молодих матусь, спритних дітлахів, які з виском гасали навколо них наче навіжені, та знуджених безділлям бабусь, які снували повз, а він зупинився і ніяк не міг вирішити: дівчина втекла, відчувши реальну небезпеку, аби остаточно збити його з пантелику, чи просто вичікує, сховавшись десь неподалік, що він якнайшвидше кинеться слідом, розштовхуючи всіх цих незнайомців, і, зрештою, таки відшукає її в одному із дальніх закутків міського парку. Вона відчула страх. Чи, все ж таки, захват. Незрозуміле тремтіння.

Він випростав руку й поклав собі на стегно, немов і справді відчуваючи гарячий дотик її тонких вуст і холодних пальців. Ну а потім лише кілька різких рухів — і все. Завіса впала. Екран погас. Глядачі зворушені. Частина з них аплодує стоячи, а частина несамовито його освистує. Він лише на мить заплющує очі й, зітхнувши з полегкістю, провалюється в якесь оніміле безмежжя.

У цій тісній комірчині міг мешкати лише самотній тридцятилітній чоловік із серйозними проблемами з власною ідентичністю. Чоловік, який розміняв четвертий десяток, проте так нічого й не спромігся здобути, крім кількох малопомітних рубців на пересохлій шкірі. Він володів лише кількома квадратними метрами чужого житла. Тридцять йому виповнюється саме сьогодні. Саме цього дня він вперше з’явився на світ у пологовому відділенні першої міської лікарні й медсестри там щось наплутали з паперами, він опинився не в тій родині, в якій мав би опинитися. Цей день для нього завжди був гарним приводом, щоб провести його наодинці з собою. Він потягнувся правою рукою до телефону. На годиннику восьма сорок дев’ять. Друге липня дві тисячі сімнадцятого року. Неділя. Жодних повідомлень чи пропущених дзвінків. Жодних вітань від колег по роботі. Жодних нагадувань про важливі зустрічі.

Попри короткочасне полегшення, він і далі відчував чиюсь ворожу присутність. Невідому й небажану. «Невже по мене прийшли?» — спробував він запитати, проте чомусь побоявся власного голосу, віддавши перевагу куцим думкам, які витали навкруги в танку кволого спротиву, присмачені досить непевними спогадами. Він чомусь подумав про двох добродіїв, які чекають на нього під дверима. Він не знав, хто вони. Проте був певен, що прийшли таки за ним. Варто зізнатись, принаймні самому собі, подумав він, я завжди знав, що це рано чи пізно трапиться, що цей день настане, й знав це настільки давно, що тепер, коли він таки настав, пручатися, намагаючись на щось вплинути, хоч щось змінити просто немає сенсу. Сталося тільки те, що мало статися. Жодних несподіванок. День, коли хтось прийде й зажадає від нього пояснень. Тепер він із ним наодинці. Відтепер не лише з самим собою. А ще й з тими двома добродіями, які чекають на нього за зачиненими дверима. Він сподівається, що зможе пригадати хоча б нечисленні подробиці тих жахливо незрозумілих подій, свідком, а може, навіть і учасником котрих зовсім несподівано для самого себе став напередодні. Після того як раптом кинувся на пошуки тієї дівчини.

Чоловік сподівається, що вирок буде не надто суворим, проте розуміє, що шанси на це мізерні. Чи визнає він себе винним? Звісно, визнаю, скаже він за першої-ліпшої нагоди. Він вже готовий це сказати. Але обов’язково попросить взяти до уваги всі пом’якшувальні обставини. Ну, не особисто, звісно ж, попросить, а через адвоката. Хтось же має захищати його в суді. Чоловік підозрює, що ті добродії під його дверима симулюють безтурботність та апатію, граючись на своїх телефонах, а насправді лише чекають сигналу, аби розпочати штурм його квартири. Вони чекають на дзвінок. Ну а може, саме цієї миті боротьба за його пам'ять точиться на найвищому рівні органів контролю. Він бере телефон. Перевіряє, за ким цієї миті стежать. Читає окремі коментарі. Він намагається витерти піт з обличчя. В нього тремтять руки. Він декого впізнає і раптом розуміє, що зовсім нічого не бачить. Він втрачає залишки самовладання. Йому здається, ніби тіло стискається до розмірів тенісного м’ячика й глухо вдаряється об бетонну підлогу. А потім геть зникає з поля зору й безгучно летить униз.

— Як кажеш його звати? — питає один із добродіїв. Той, що нижчий.

— Не пам’ятаю, — відповідає інший, — здається, Франк чи Френк. Зараз гляну. Він починає шукати профіль підозрюваного в мережі.

— Франц, — каже після паузи.

— Якесь дурне ім’я.

— Та нормальне. Тобі яка різниця.  

— Одинак чи гей?

— Написано — одинак.

— Чого тоді не виходе?

— Піди сам і спитай, — каже вищий.

Це, здається, вже справді кінець, думає він. Жодні відмовки не допоможуть, ухилятися теж марно. Тепер він просто мусить надати ґрунтовні пояснення усіх без винятку причин свого теперішнього статусу. Він мав вдосталь часу на підготовку промови, але не пам’ятає жодного слова. Хоч і готувався дуже ретельно, вивчав літературу, уважно досліджував всі подібні випадки, навіть знаходив якісь спільні та відмінні риси з власним досвідом, проводив певні історичні паралелі та зосереджувався на найдрібніших деталях, які могли б прискорити його кінець. Тепер лишається гідно прийняти такий несподіваний і водночас очікуваний виклик. Франц має поводити себе просто бездоганно. Ну але уява, розбурхана алкоголем, ще може зіграти з ним злий жарт.  

— Він сам вийде? — питає нижчий. — Чи доведеться застосовувати спецзасоби?

— Не знаю, це йому вирішувати, — каже вищий. — Час ще є.

— А якщо виявиться, що він гей? Таке вже не раз було.

— Та не думаю, — каже вищий. Він відводить погляд від телефону, дивиться кудись углиб коридору. — Ті принаймні можуть мати пару, — каже після паузи. — Чпокаються собі та й усе.

— Вчора в нього був останній шанс. Бачив профіль тієї дівчини?

— Так, — каже вищий, — бачив. — Гарненька, — додає.

— Але якась надто юна, тобі не здається, — питає нижчий.

— Та яка різниця, — відповідає вищий.    

Він почав відчувати якусь дивну порожнечу в собі, наче хтось вибрав звідти всі нутрощі, ноги та руки нили, в думках панував цілковитий безлад, а спогади здавались чужими. Але він знав, що ця порожнеча не звільнить його від неприємних наслідків вчорашніх дій. Він пов’язував відчуття сторонньої присутності за своїми дверима з безпосередніми проявами цієї порожнечі. Він просто подумки спостерігав, як вона жере все його попереднє життя.

В минулому він часто насолоджувався безмежними перспективами, які сповнювали його зсередини приємним теплом та невагомістю. Все навколо мало сенс і, водночас, здавалось випадковим. Його статус був тимчасовим. Відчуття порожньої сторінки не полишало його навіть у найскрутніші хвилини. Він навіть мав кілька гарних ідей, проте жодну так і не втілив у життя. Проте ті часи давно минули й повертати їх вдається дедалі рідше. 

Він так нічого й не досяг. Зовсім нічого. І те, що тоді здавалося таким правильним тепер викликає безліч внутрішніх заперечень. Може, це й виявиться його найбільшим успіхом, — поступове наближення до ніщо.

Сьогодні йому виповнюється тридцять, і цим все сказано. Це кінець. Цей день йому ні з ким розділити, окрім тих двох добродіїв, які досі чекають на нього за дверима. Він лежить в тісній кімнатці без вікон, невиразний силует в кутку не має ані обличчя, ані імені. Тепер він зрозумів, як певні події, що трапилися в минулому, постають під зовсім іншим кутом зору, втрачаючи деякі притаманні від самого початку штрихи й набуваючи нових ознак, надто сумнівних та недосяжних. Будь-яка випадкова на перший погляд невдача завжди може виявитись цілком закономірним збігом обставин. Загадковий силует в кутку поволі розростався в навколишній порожнечі, з усіх його плутаних думок про минулу ніч. Раптом йому закортіло підвестися з ліжка й кинутися їй назустріч, обійняти й усе пояснити, проте він таки стримався. Бо розумів, що цим лише викаже себе.

Він хотів зберегти власну гідність, попри мінімальний ризик, адже жінка сама до нього прийшла, зробила перший крок в досить заплутаній ситуації, тепер він бачив, що це таки жінка, до того ж, значно старша жінка, він намагався якось це розтлумачити, проте не міг, вже майже підстаркувата, яка чомусь здається знайомою, а зовсім не та юна дівчина, яку він випадково побачив на вулиці й намагався наздогнати і яка потім наснилася йому. Він боявся, що вона може розповісти щось про нього самого. А також про вчорашній вечір. А ще він боявся через те, що знав, — про дещо вона таки змовчить, за власним бажанням чи за наказом тих добродіїв, — це вже не так важливо. Варто лише щось зробити чи вимовити й протидія гарантована, наслідки виявляться руйнівними.

Цей день — єдина мить спокою посеред безперервної метушні у вакуумі нездійсненного. Саме сьогодні все може цілком прояснитися. День, коли можна розслабитись і забути про всі свої провини, справжні та уявні, забути про надто важкий минулий тиждень, і про всі попередні важкі тижні теж, забути про марно втрачені дні, особливо про вчорашній. День, коли можна цілковито зникнути між минулим та теперішнім. День, коли спогади втратять силу, лишаться тільки плавкі та химерні візерунки на обдертих шпалерах пам’яті.

Зрештою, він має забути про самого себе й розчинитися в інших, в тих, кого зараз немає поруч, а може ніколи й не було, — це принаймні не найгірший варіант для нього. Зникнути у власній порожнечі. Всі його спогади, наче речі після кораблетрощі, — кольорові цятки на безкрайому блакитному тлі, що втратили будь-яке значення. Кістяки викинутих на берег риб. Зникнути в безпам'ятстві. Стати нічим. Гарний вихід для нього.

— Довго ще? — питає вищий.

— Не знаю, — відповідає нижчий.

— Ну так глянь.

— Та відчепися ти.  

— Ти читаєш?

— Не твоє діло. 

На зміну попередньому знебарвленому тижневі одного дня просто приходив наступний, такий же знебарвлений, як і всі решта. Всі ці тижні його життя просто зливалися на шляху до неосяжності в монотонному безликому потоці, який проносив повз незнайомі обличчя, малозрозумілі слова, чужі спогади впереміш із іншим сміттям, якісь рештки та відходи. 

Сьогоднішній день він мав присвятити прослуховуванню улюбленої музики та читанню. Такий варіант став би для нього справжнім святом, на яке він цілком заслуговував, до того ж, міг собі це дозволити, принаймні раз на місяць. Він знайшов би для себе якесь затишне подвір’я неподалік, майже непомітно для мешканців сів би на лавці, сховавшись від сонця у затінку горіхового дерева, повільно перегортав би сторінки, перечитуючи окремі абзаци, постукуючи пальцями по коліну в такт витонченій, захопливій та невимовно зворушливій мелодії. Або міг би присісти десь поблизу на пагорбі над залізничними коліями, відкритий для світу та людей, насправді видимий, готовий до нових вражень. Приміські електрички курсували б за звичним розкладом, і у вікнах можна було б помітити здивовані, усміхнені чи збайдужілі обличчя дуже багатьох зовсім незнайомих йому людей. Діти прикладали б долоні до скла, намагаючись краще розгледіти гарний краєвид і чоловіка на пагорбі, а дорослі розмовляли б із якимись випадковими сусідами про щось нагальне. Швидкісні потяги проносились би повз нього, залишаючи по собі невловимі коливання повітря та гул металу. Під палючим сонцем, він, можливо, зовсім не відчував би болю.

Його оголене тіло — худе й засмагле. На лобі кілька малопомітних зморшок, краплини поту. Він тримає руки на трохи розведених врізнобіч колінах. Під нігтями, придивившись, можна помітити бруд. Ніхто так і не навчив його як слід доглядати за руками. Доглядати за собою. Доглядати за іншими. Він ні для кого так і не став доглядачем. Тридцятиліття — гарна нагода, щоб десь сісти й подумати про це. Гарна пора, щоб усвідомити, що існують якісь незмінні речі, які жодним чином не залежать ані від наших бажань, ані від зусиль, й, врешті, змиритися з тим, що це вже майже кінець. Він схилив голову донизу й на деякий час застиг у дуже дивній позі чи то напівпоснулого, чи то напівмертвого.

Проте завітали ті бездушні добродії, нахабно зруйнувавши всі його плани. А тепер вони чекають за дверима, доки він зробить вирішальну помилку.

— Я вже стомився чекати, — каже вищий.

— Ще трохи, — каже нижчий.

— Треба щось із ним робити.

— Ну ти ж знаєш, у кожного має бути вибір. 

Перші кілька годин уранці, відразу після пробудження, а потім ще декілька годин удень, чесно кажучи, іноді майже до пізнього вечора, а подекуди навіть до глибокої ночі, коли ставало трохи легше, завжди давались йому надзвичайно важко. Ці години були наповнені сум’яттям, апатією та відчаєм. Траплялися, звісно ж, в цьому безперервному невиразному плині й окремі винятки. Але вони були настільки поодинокими, що могли привернути хіба незначну увагу з боку тих кількох зовсім непримітних на перший погляд людей, які могли їх певним чином розпізнати й належно оцінити.

Напевне, саме через це він спершу навіть не помітив її, тож лише згодом, коли очі трохи звикли до напівтемряви, а незнайомка ворухнулась, зробивши кілька ледь вловимих рухів, зрозумів, що увесь цей час, може навіть всю ніч, таки перебував у кімнаті не сам. Зрештою, він побачив її настільки виразно, що вже не міг сумніватися в її реальності. Як я міг так довго її не помічати, подумав він. Як я міг бути настільки сліпим та байдужим? Як вона взагалі сюди потрапила? Хто вона така й від кого тут переховується? Всі його питання до самого себе звучали не надто переконливо й лише подумки.

Дівчина теж мовчала. Може, вона німа, подумав він. Навіть тоді, коли він таки порушив тишу, усвідомивши всю абсурдність ситуації, вона й далі  мовчала. Хто ти, спитав він. Вона виглядала наляканою та засмученою. Як тебе звати, додав. Вона подивилась на нього так, наче він сам мав відповісти на це питання.

Потім він ще не раз згадуватиме про випадкову зустріч та коротку розмову з безіменною дівчиною, яка за весь час так і не промовила жодного слова. Тепер я так добре її розумію, подумає він. Якби та зустріч якимось неймовірним чином повторилася, я теж не промовив би жодного слова. Тепер я впевнений в тому, що якби це мені тоді вдалося, вона й досі була б зі мною. Проте тоді він і далі говорив, звертаючись до неї. Так, казав він, я тебе розумію. Ти, казав він, мене не бійся, ти може, потрапила сюди випадково й тепер хочеш якнайшвидше забратися геть. Я не маю права тебе тут затримувати. Він бачив, що дівчина майже втиснулась у стіну й знову стала невидимою. І ти можеш піти, сказав він, коли сама захочеш. Він говорив далі, але дивувався власній нахабності, яка перейшла всі допустимі межі. Я не буду тебе тут тримати, не переймайся. Дівчина й далі мовчки сиділа в тій самій позі й не виявляла жодних ознак життя. І не благатиму, аби ти лишилась. Але й не проганятиму тебе геть. Ти сама маєш зробити вибір. Я не буду на тебе тиснути, казав він, повільно наближаючись. Не хочу, чуєш, робити цього замість тебе, благав він. Не хочу, чуєш, на тебе тиснути.

Зрештою, дівчина таки змогла звестися на ноги. Вона підійшла до дверей. Зупинилась на якусь мить, важко дихаючи, й рушила далі. Вона навіть не глянула на нього на прощання. Вона так і не промовила жодного слова. Так і не сказала, як її звати.

Просто вийшла з кімнати. А він лишився. Після того, як двері за нею зачинилися, йому почало здаватися, наче її тут і не було. Він подивився в куток, де вона сиділа й спробував уявити її силует. Якісь ознаки її присутності в цій напівтемряві. Проте нічого не вийшло. Його безпідставна тривога тільки посилилась, набувши ознак душевної хвороби. А потім він вже вкотре згадав про тих двох добродіїв, які досі чекають на нього за дверима. 

— Може, вже досить, — каже вищий. — Мучити його.

— Так, давай вже кінчати з цим педиком.

— Як тобі його історія? — питає після паузи вищий. 

— Надто спрощена. Непереконлива. 

Через кілька секунд вони виламують двері. А опинившись всередині, використовують сльозогінний газ та кийки. Вдягають наручники. Витягують чоловіка з кімнати й волочать довгим коридором, сходами, вулицею, хоча він жодним рухом не виказує спротиву, а далі закидають на заднє сидіння машини, наче лантух з мертвим тілом.

Він озирається, але дівчини ніде немає. Куди ж вона поділася, думає він. Навколо нього лунають голоси. Він стоїть на доріжці в парку. Неподалік граються діти. Якісь дві жінки дивляться на нього з неприхованою зневагою. Вони готові накинутися на нього й роздерти на шматки. Може, це й не найгірша смерть, думає він. Я готовий. Може, це й не найкраще рішення, думає він. Й надалі її переслідувати.

дівчина з магазину на горі

Вона працює в магазині на горі. Його називають так усі, хто живе внизу. Все просто. Бо треба вийти нагору. Того й називають так. Вся наша вулиця його так називає, той магазин. Просто «на горі» та й усе. Нема там ніякої вивіски. Магазин написано. Та а як нам його ще називать? 

Їй тоді сімнадцять ще було. Неповнолітня. Вона не поступила після школи й пішла сюди на роботу. Ну а ми всі, хто пив там пиво після зміни на заводі, почали до неї чіплятися. Всі разом питали про плани та про кавалерів. Розказували при ній якісь історії з життя. Вона сміялась. Хоч видно було по ній, наскільки їй це нецікаво. Просто робота така. У кожного своя. А кожен із нас якось перед нею виділиться хотів. Хто як. Здорові старші мужики. Усі перед якоюсь малою хвостом виляли, прямо як цуцики. Бо вона така була. Ну дуже гарна дівчина. А головне спокійна така й тиха. Ото добра жінка комусь буде. Так ми між собою думали.

У нас раніше тільки пиво було й куриво, ну ще балачка. Три радості. А тепер ще й на неї можна було глянуть. Аж легше ставало на душі, віриш. Тоді додому, ну і спать. Хто ще міг вилазив на жінку. Чи просто до сраки притулявся. Ну а хто не міг або кого не пускала, ну то сам знаєш. А слину то на неї дехто пускав. На Машку. І хоч всі знали своє місце, знали скільки їй і яка вона, і знали самих себе, хотілось побути не там і не тими, ким були. Ну бо всі якось зразу стали такими чемними. Дуже вже старались балакати без матів, без тої пошлятини, до якої привикли. Ну і правильно, як вона.

А тоді десь осінню став ходить якийсь хлопець. До неї знач. Це все зразу до нас дійшло. Приїхав звідки він і чий, ніхто не знав. Пізніше вже Галя розказала, чий він. Ну він було так, приходив, ставав і стояв дуже довго. Тільки дивився. Майже мовчки. Усе чув, як з нею балакають. Як чіпляються до неї. Як вона балакає. Тоді вона правда набагато менше стала балакати. Ну ще менше чим до того. Стояла красна як буряк і тільки кліпала очима. То на нього, то на когось із нас, то на Галю.

Хтось бачив і казав, як він ждав її після роботи. Як вони переходили разом через колії. Йшли до вокзалу, а тоді вертались назад і довго сиділи в кущах біля плит. Недалеко від психлікарні. Може там він і робив своє діло. Прямо в траві чи навстоячки. А ми тільки балакали. Хтось розказував, хоч сам і не бачив, а хтось слухав і вірив, бо сам хотів бачити. А тоді хлопець той пропав, наче й не було. Просто перестав ходить і все. Ну ми ж почали питати в неї, хто він такий і де взявся, ну і головне, де такий парубок подівся і як міг її саму оставить. Вона тільки всміхалася якось криво й нічого не відповідала. А тоді навіть її, видно, достало. 

— Друг, — каже, дуже тихо. Майже шепотом. Крізь сльози, мені було видно, як їй важко. — В Полтаву поїхав.

— Друг чи жених? — перепитує Галя, скоса зиркаючи на мене, і підморгує. — Тобі міцне, — каже.

— Налий ще літру, — прошу я. — Бокал і ще літру в свою тару.

Я забирав пляшку, їхав додому, ну а тоді сідав на диван перед телевізором, ну і сьорбав цілий вечір пиво, думаючи про те, як вона стоїть там і чуть не плаче. Сьорбав своє пиво і думав. Бувало жалів себе, але її більше. Я думав чим можу помогти. Думав, ну але ніяк не міг нічого придумать. Ну а тоді просто так в одязі й засинав і мені, бувало, снилась вона. А бувало, якісь страшні морди, які були на когось похожі, от тільки я не знав на кого. Я не міг нікого знайти, а вони дивилися і реготали.

Чуть світ не сравши я вставав, снідав, а тоді їхав на роботу ще спросоння, шарахаючись по сторонам.

Він пропав, а ми всі остались. Рано купляли куриво. А вечором куриво і пиво. Ну і після того її наче хто підмінив. Вона стала ще тихішою. І якоюсь, не знаю, подавленою. Майже нічого не казала, коли питали. Або цідила слова крізь зуби. Вже не сміялась з того, з чого могла посміятися раніше. Ні з чого вже не сміялась. Видно було в ній якусь переміну. Ну от тільки не туди, куди треба. Я думав це місце не для неї. Не хоче вона тут бути. А там де хоче, чомусь не може. Точно як і всі ми. Тільки довго думати про таке не треба, бо буде ще гірше. Треба бути там, де є. Треба до такого привикати. І чим швидше привикнеш, тим буде краще. Може й не краще, ну але точно легше. Це я по собі знаю. Ну і їй таке сказав. Я просто хотів помогти. Бачив, як їй важко дається робота. І думав все йде добре. Думав вона мене розуміє. 

Костя став крутиться біля неї все частіше. Ну як і всі ми. Підійде, скаже пару слів, вийде надвір. Там стоїть, курить, п’є пиво. А тоді назад вертається, просить у неї ще одне. Знов виходить. І так разів три-чотири за день. Ну або бере коробку сірників. Я візьму, каже. І все, більш нічого. Я спочатку нічого такого й не думав. А тоді бачу він зачастив. Тільки я зайду, а він вже стоїть. Всі вихідні свої тут простоював. Ми робили два через два. Я знав, він сам живе. Йому можна було. Ну не сам, а з батьками. З жінкою вже розвівся. Та вони й не жили з нею толком. Вона ще якась родичка дальня моїй жінці. Давно вже розвівся. Ну а тоді це все почалося. Ну а пацан його весь час так серед баб і ріс. Після того він по-моєму нікого тут і не мав. До одної там з роботи ходив, не дуже довго правда, а тоді перестав. Бо чоловік додому вернувся.

А тепер він просто став ждати Машку, вже після того як ми всі роз'їжджалися по домах. Йшов з нею казали до повороту, тут метрів двісті, не більше. Вона тоді повертала направо по Робочій, а він їхав униз. Скільки воно так було, я й не знаю, та й ніхто не знає. Не наше діло. Бо ніхто за ними не ходив і свічку там не держав. А тоді почали казати про неї всяке. Думка якось різко помінялась. І хоч вірити нікому не можна. Такому вірять. Не було тих, хто не вірив і казав про це. Так воно і було цілу зиму, і аж до самої весни. Одна балачка. Більше ніяких тем не було. Хіба там про політику чи субсидії. Віриш, мені аж гидко було слухати. 

Казали вона сама до нього пішла. Ніхто її за руку не тягнув. Просто повернула з ним. І пішла, прийшла до нього додому. Ну, думаю, не просто так. Якось він її знач уговорив. Не могла вона сама до нього піти. Добровільно. Ну й не силою ж він її тягнув. В це серед нас точно ніхто не вірив. Ну а я думав про те, як він жив і де був. Знач він її якось уговорив. Я от тільки не знаю як. Скільки про це думаю і не можу нічого толкового придумати. Бо ж по ній зразу видно було. Вона тут ненадовго. І на нас усіх вона не дуже хотіла дивиться і слухати тут одне й те саме. Просто вибору в неї не було, того й прийшла. Вона ще зовсім дитя. Ну і з ним не могла вона так просто піти. Застарий він для неї. Це я й сам знаю, а все інше, то брехня. Ніхто не знав, як воно там було. 

— А чого Маша до нього ходить, як думаєш? — питав я якось в Галі, коли вона була одна в магазині. Мені чогось тоді так тоскно на душі стало. І навіть пиво в горло не лізло. Ну тільки я його туди, всередину, все одно заливав. І третій бокал, і четвертий. — Може, він її якось заставив чи шо? Ти як думаєш? — питав я.  

— В неї своя голова на плечах, — огризалася Галя. — Отак я думаю. Ну і ходе куди хоче. І з ким хоче. Велика вже. А ти не лізь, ти про своє думай.

— Та ну чого ти, Галь? — питав я, не розуміючи чого вона так злиться. 

— В неї матір є, батько. Вони нехай і думають. Тобі чого туди, скажи, лізти? 

— Та яка там мати, ти ж знаєш, в неї не всі дома, — казав я їй. Я стояв в проході. В одній руці держав пиво, а в другій цигарку. Випускав дим на вулицю. — А батько цілими днями не просихає. 

— Ну ти знаєш, який не є, а батько, — сказала Галя. — В мене он і такого не було. Ну та й нічого, вижила якось. І дітей на ноги поставила.

— Та краще вже взагалі без батька, — кажу. Все, кінець розмові. Галя розвертається і йде в підсобку.

Я дивлюся їй услід і думаю, скільки вже вона тут працює. Скільки я вже її знаю. 

Недавно, десь в перших числах червня, тоді ще не було такої жари, як тепер. Маша була сама за прилавком, а Галя десь там товар приймала надворі, я перший раз може побачив її такою нещасною за весь час. Якраз десь рік пройшов. Я подумав знач до цього ніколи й нікого ще нещасним не бачив. Виходить тільки тепер побачив. Хоча багато чого я бачив в своєму житті. Може вже просто позабував усе. Хоча було й таке, чого я ніколи не забуду. Всяке мені колись прийшлося побачить і пережить.

— Маша, — кажу, — налий мені, пожалуста, пива і дай пачку цигарок, — ну якось так кажу. Точно вже не згадаю. Бо в голові багато різних думок було. А тоді думаю, дай ще спитаю. Треба ж якось спитать.

— Маша, — кажу, — а скажи, чого ти до Кості ходиш? — Він же набагато старший, — кажу. Ну а сам думаю, і не тільки через це. — Ну а ти ще така молода, — кажу. І не тільки через це, думаю, просто не треба їй до нього ходить. — Ну хіба нема для тебе тут когось більш підходящого? — питаю.

Вона мовчить, дивиться на мене, якось дуже хитро так посміхаючись, але мовчить. А я вже й не знаю, чи треба було починать цю розмову.

— Дядь Толь, — каже вона після паузи, — а я вже, може, до нього й не піду ніколи. І знов мовчить. — А може, й піду. Ніхто мене не змушує. І раніше не змушував. Я сама ходила. І знаєте, я вже нікуди звідси не поїду. Буду з вами усіма тут жити. Буду працювати в цьому магазині. Буду аж до самої смерті. І навіть довше.

Мене наче хто по голові огрів. Як же так можна, думаю. Так не можна. Хотів сказати їй, не кажи так Маша, хотів сказати. Тобі ще не можна так казати, бо ти ще така молода. Але не сказав. Мені просто мову відібрало. Постояв, покрутився на місці, поклав гроші. Пачку свою з прилавка забрав, а пиво оставив. Не забув. Просто оставив і пішов.