Пам’ять про відбуття. Уривок

Публікуємо уривок дебютного роману лауреата Нобелівської премії з літератури 2021 року Абдулразака Ґурни «Пам'ять про відбуття». Сподобався уривок? Підтримайте видання і допоможіть книжці вийти друком!

Цінуєте те, що ми робимо? Підтримайте проєкт на «Патреоні» або зробіть донат на довільну суму на сайті. Дякуємо!

Розділ 1

Мати була на задньому подвір’ї, розпалювала вогонь. Уривки молитви, яку вона наспівувала, долинули до мене раніше, ніж я встиг вийти надвір. Я побачив, як вона схилила голову над жаровнею й обережно роздмухувала вугілля. У неї в ногах стояла повна каструля води. Коли вона озирнулася, я помітив, що від вогню її обличчя потемнішало, і на очах виступили сльози. Я попросив грошей на хліб, на що мати насупилася і з удаваною неохотою відволіклась від розведення вогню. Вона сягнула рукою в ліф сукні й дістала звідти зав’язану вузликом хустинку, у якій тримала гроші. Монети, які вона поклала мені в долоню, зберігали тепло її тіла і здавалися м’якими та круглими, неначе не мали гострих кутів.

— Тільки не ходи цілу вічність, — сказала вона й розвернулася до вогню, не підвівши на мене очей. Я вийшов з дому, не попрощавшись, і пошкодував про це, щойно повернувся до матері спиною.

Їй тоді було щойно за тридцять, проте на вигляд вона здавалася старшою. Її волосся вже посивіло, і роки понівечили лице, протравивши його гіркотою. Її погляд часто був сповнений докору, і навіть дрібна недбалість викликала в її очах осуд. Я відчував перед матір’ю провину, утім, вважав, що вона могла й усміхнутися, щоб привітати мене зі змужнінням.

Я рушив темним провулком обабіч будинку. Важка роса осадила пил у повітрі і вкрила полиском бляшані дахи придорожніх хатин. Навіть помережана ямами й вибоїнами дорога видавалася рівнішою і міцнішою за глинобитні хижі по обидва її боки. Це був Кенґе, де жили трудяги й невдахи, де працювали зморшкуваті повії і розмальовані гомосексуали, куди навідувалися пияки за дешевими тенде, де невідомі голоси вили від болю серед нічних вулиць. Гуркотячи й хитаючись на розбитій дорозі, повз мене проїхав порожній автобус. Він був пофарбований у зелене й біле, жовті фари мляво світилися в ранковому повітрі.

Так зрання на галявині довкола дерева мзамбарау було порожньо. Із зеленої мечеті долинав гомін молитви, віряни згуртувалися у спасенну юрбу. Вдалині кукурікав півень. На площі із землі стирчало гостре каміння, загроза для необачних ніг. Після дощів земля поросте буйною травою, проте наразі була саме середина сухого сезону.

Кенґе був розташований дуже близько до океану. У повітрі завжди відчувався характерний присмак. Вологими днями в ніздрях і вухах осідав шар солі. Лагідними ранками, на початку нового дня, морський бриз дарував серцю прохолоду. Колись цими вуличками ходили работорговці. Їхні ноги хололи від роси, їхні серця темніли від злоби, вони приходили сюди з колонами першокласної плоті, женучи свою здобич до океану.

Продавець-єменець дав мені буханку хліба, не зронивши й слова. Із жебрацькою пошаною витер руку об сорочку, перед тим як узяти гроші. На його обличчі сяяла улеслива усмішка, але під ніс він глухо пробурмотів прокляття.

Повернувшись додому, я застав батька за молитвою. Він сидів на подвір’ї, склавши ноги під собою. Очі заплющені, голова опущена на груди. Стиснуті в кулаки руки він поклав на коліна, вказівний палець правиці наставив на землю.

Я нарізав хліб, відтак пішов будити сестер. Вони спали в бабусиній кімнаті, де стіни постійно вкривав конденсат, що смердів пахвами й потом. Її зморщене тіло лежало закутане в ганчір’я, одна рука звисала з ліжка до підлоги. Закія лежала поряд. Вона була старшою з-поміж двох моїх сестер і вже прокинулась. Саїду, як завжди, неможливо було добудитись. Вона відкочувалася, коли я штурхав її, розверталася до мене спиною й невдоволено бурчала. Я роздратувався і врешті-решт схопив її за плечі та добряче струснув.

— Гей! Що це ти робиш? — гаркнула бабуся, прокинувшись від Саїдиного ниття. — Обережно. Ти що, повбивати нас хочеш? Обережно! Невже ти ніколи не слухаєш?

Ми називали її Бі Мкубва, Старша. На вигляд вона була слабкою й доброю, але насправді її жорстокість не знала пощади. Розвернувшись, щоб вийти, я почув, як вона пробурмотіла в мене за спиною:

— Ні з ким не говорить. Ні з ким не вітається. Ану вернись! — зненацька крикнула вона. — Ах ти ж малий гівнюк! За кого ти мене маєш? Ану вернись!

Я зупинився за дверима, готовий поступитися її крикам. Мені було чути, як вона кликала мого батька, лементуючи так, немов конала від болю. Він досі сидів на подвір’ї переді мною й молився. Мати зиркнула на нього, однак його очі були заплющені, і він не звертав на галас жодної уваги. Вона похитала в мій бік головою. Знову ти. Мати збігала всередину по мої книжки, на якусь мить залишивши мене наодинці з батьком. Повернувшись, вона дала мені скибку хліба і пенні на чашку чаю. То був ранок мого п’ятнадцятого дня народження.

У школі Корану, до якої ходив з п’ятирічного віку, я дізнався, що хлопці стають відповідальними перед Богом у віці п’ятнадцяти років. Дівчата досягають цієї зрілості у дев’ять. Це пов’язано з виділеннями. Так постановив Господь.

— Коли тобі виповниться п’ятнадцять, — казав мені батько, — ти відповідатимеш перед Богом особисто. Кожен твій гріх Його ангели заноситимуть у твою книгу. Судного дня вагу скоєного тобою зла порівняють із вагою добра. Якщо коритимешся Божому вченню — потрапиш у Рай. Якщо грішитимеш — горітимеш у Пеклі. Ти згориш до кісток, а тоді відродишся і горітимеш дотла знову. І так триватиме вічно. Немає бога крім Аллаха, і Мухаммад — пророк його. Ми мусимо молитися п’ять разів на день, поститися під час Рамадану, щороку сплачувати закат і принаймні раз за життя відвідати Мекку, якщо Господь дасть нам на це статки. Бог розділив Пекло на сім кіл. Найглибше — для брехунів і лицемірів, тих, хто прикидається побожним, але в серці має сумнів. Ти мусиш щодня дякувати Йому за те, що не народився кафіром або дикуном, за те, що маєш батьків, які можуть навчити тебе Його Величі й Мудрості. Ти вірний Господу, ти — Боже створіння. За кілька років тобі виповниться п’ятнадцять, ти станеш чоловіком. Учись коритися Йому вже, інакше вічно горітимеш у полум’ї Пекла.

Того ранку, коли мені виповнилося п’ятнадцять, до школи мене відвіз той самий автобус, який возив щодня. Ті самі лиця довкола, ті самі дівки, які сиділи гуртом, подалі від нас, відчуваючи тривогу у присутності чоловіків. Я пошукав очима ту, яка подобалася мені найбільше. Волосся спадало їй на плечі. Вона трималася настільки суворо, що всі мої бажання видавалися безглуздими. Її сусідка здавалася лагіднішою. Вони сиділи навпроти, та я навіть не наважувався поцікавитися, як їх звуть. Того ранку, коли я став чоловіком, мені думалося про омріяні ночі, під час яких кров’ю розтікається тепло…

На шляху зі школи я зайшов у морок побіленої мечеті. Її підлога була встелена яскравими килимками для сидіння парафіян. Я пройшов поміж них і відкрив собі рахунок у Всемогутнього.

Хмари пилюки невпинно здіймаються догори, збурені моїми тупотливими ногами. Дерева вперто виблискують під полуденним сонцем. Змучений нестерпною спекою океан усе переливається й переливається, марніє, випаровується й обертається на туман і пару, згортаючись на холоді, що слідує за сонцем.

Наблизившись до набережної, я відчув сморід рибного ринку. Деякі рибалки досі були тут. Більшість із них працювали ночами й поверталися додому спати під звуки полуденного заклику до молитви. Щоночі вони виштовхували свої крихітні човни на воду і зникали. Дехто не повертався по кілька днів, а тоді припливав із переможеною в битві акулою або рибою-мечем. Коли я був меншим, то думав, що це — чарівне й вільне життя, життя чоловіка.

Мене обдував солоний морський вітер. Запах доків навколо кривого хвилеріза змішувався з тупотом копит. Худобу вантажили, щоб везти на острови. На островах худобі велося кепсько через мух-цеце. Тому щомісяця місцеві торговці вантажили хворих старих баранів у дау й переправляли їх на той бік.

Я побачив старого Бакарі, який ішов брудним берегом до сходів. Коли я був малим, Бакарі розповідав мені про океан і рибалок. Він завжди був добрим до мене. Іноді пригощав мене шматком смаженої касави або давав риби додому. «Чудовисько, — казав він. — Глибоке-глибоке, таке глибоке, що й не повіриш. Там є гори й рівнини, і купа людських решток. І голодні акули. Одного дня… А ще пронизливі крики морських птахів. І смертельна безодня». Його тіло нагадувало один суцільний зранений і понівечений м’яз. Якусь мить він дивився на мене примруженими очима, а тоді усміхнувся.

— Як ти? — запитав він. — Як батько? Як мати?

— Ахлан мзее, Бакарі, з ними все добре.

— А як у школі? Встигаєш? Колись ти станеш доктором, — усміхнувся він.

— Усе добре.

Старий схвально кивнув.

— Альхамдулілля. Скажи «Альхамдулілля» за ту милість, що дарував нам Господь, — мовив він і зачекав, доки я також подякую Богу. — Ну, добре. Піду-но я спати. Переказуй мої вітання батькам. — Він помахав рукою і пішов геть, згорблений і скоцюрблений старий.

Іноді Бакарі губив розум. Бив дружину і дітей. Одного разу навіть підпалив дружину. Зламав стілець об одну з доньок, і та досі страждає на запаморочення й заледве говорить. Потому він розкаявся, замкнувся від усіх і молив у Бога прощення, заклинав Господа вбити його, благав, аби сім’я пробачила йому. Він боявся, що його запроторять у божевільню. Звідтіля не поверталися. Там в’язнів духопелили, щоб дізнатися, чи ті справді божевільні, а чи просто курці гашишу в пошуках даху над головою.

Бакарі казав, що Бог — то єдина правда на світі. І якщо Він волів наділити його хворою головою, то було Його рішення. Ми можемо робити лиш те, що вважаємо правильним, те, чого, на нашу думку, хоче Господь.

Морське повітря допомагало від болю у грудях. Приплив спадав, і рибальські човни-довбанки лежали на боках у багні, їхні аутригери були обвішані водоростями, ніби прикрасами. Сонце обпалювало зелений слизький берег, здіймаючи вгору сморід. За хвилерізом катер портової поліції мчав у напрямку гавані. Прибував корабель.

Я розумів, що доведеться вертатися додому, адже я належав їм. Якщо не повернусь, вони підуть мене шукати. Відтак битимуть, любитимуть і нагадуватимуть мені про слово Боже. Ганятимуться за мною кімнатами і подвір’ям, битимуть моє тіло. Ніколи нікого не слухає. Соромиться нас, соромиться свого імені. Погляньте на цього брехуна тепер. Чим ми на нього заслужили?

— Він ніколи не слухає, — казатиме бабуся, розпалюючи батьків гнів.

— Може, йому вже достатньо? — заперечуватиме мати, пурхаючи довкола й переживаючи за своє зранене дитя. Врешті вона насупиться й забереться до себе в кімнату. Яка з того користь? Набагато ліпше було біля брудного океану, подалі від хаосу і приниження.

Вдалині прибував корабель з моряками-греками, навантажений тайським рисом.

Мені часто казали, яким слабким я вродився. Мій брат Саїд з’явився на світ за вісімнадцять місяців до мене. Його назвали на честь діда, а той був шахраєм. У день народин Саїда батько напився, і його знайшли у відключці на парковці кінотеатру. Бабуся прочитала над новонародженим молитви, благаючи Бога вберегти його від заздрощів злих людей.

Моє народження завдало матері чимало болю. Бабуся казала, що треба покликати когось, аби почитав наді мною Коран і попросив Бога врятувати мені життя. Мене обмили святою водою із Замзама й загорнули у тканину з рядками Книги. Вони вмовили Господа дозволити мені жити. Минуло три роки, доки з’явилася Закія. Ні Саїд, ні я майже не звернули на це уваги. Яка користь із сестри? Саїд часто лупцював мене. Він був старший. Казав, що це мене загартує. Саїд мав багацько друзів і в шість років уже трахав хлопчиків. Він учив мене ганяти бездомних котів і бити їх покрученими металевими тросами. Ми влаштовували набіги на огороджені сади і крали фрукти. Цькували жебраків та божевільних. Саїд змушував мене битися з іншими хлопцями задля гарту. Часто, розчарований, він відштовхував мене вбік, щоб завершити бійку, яку я програвав. Якщо я приходив додому в саднах і крові, лупцювали його. «Коли наступного разу потрапиш у халепу, я тебе, падло, приб’ю. Чув мене?» — казав йому батько поміж стусанами. Невдовзі втручалася бабуся. Мати виводила мене на подвір’я, а Саїд плакав навзрид у кімнаті бабусі. Батько частенько не ночував удома.

Переклад Гєника Бєлякова

Цінуєте те, що ми робимо? Підтримайте проєкт на «Патреоні» або зробіть донат на довільну суму на сайті. Дякуємо!