Роздуми про мир під час повітряної тривоги. Вірджинія Вулф

Це есе є частиною нашого видання «Власна кімната». Сподобався текст? Підтримайте книжку!

Минулої ночі та позаминулої ночі над нашим домом літали німці. Зараз вони знову тут. Дивне відчуття: лежати в темряві і прислухатися до дзижчання шершня-бомбардувальника, який може в будь-який момент вжалити тебе до смерті. Цей звук перебиває спокійні й послідовні розмірковування про мир. Але саме цей звук — набагато більше, ніж молитви і псалми — змушує людину думати про мир. Якщо нам не вдасться подумки викликати настання миру, ми — і я маю на увазі не це одне тіло в цьому конкретному ліжку, а мільйони тіл, які тільки ще мають народитися, — і далі лежатимемо в тій самій темряві і прислухатимемося до тої самої смерті, що гуркоче у нас над головами. Подумаймо про те, що ми можемо зробити, щоб створити єдине ефективне бомбосховище, поки гармати на пагорбі луплять ра-та-та-та, коли прожектори прочісують хмари, і час від часу падають бомби — або от-от зовсім поруч з нами, або десь далеко звідси.

Там, у небі, б’ються один проти одного молоді англійці та молоді німці. Захисники — чоловіки, нападники — також чоловіки. Англійським жінкам не дають зброї ні для боротьби з ворогом, ні для самозахисту. Сьогодні жінка повинна лежати серед ночі беззбройною. Але якщо вона вірить, що та битва, яка відбувається в небі, — це битва англійців за захист свободи, а німців — за знищення свободи, вона повинна боротися, наскільки це в її силах, на боці англійців. Яким чином жінка може боротися за свободу не маючи зброї? Вона може робити це, виготовляючи зброю, або одяг, або їжу. Проте є й інший спосіб боротьби за свободу без зброї: ми можемо боротися розумом. Ми можемо створювати ідеї, які допоможуть молодому англійцю, що воює зараз у небі, перемогти ворога.

Але для того, щоб ідеї виявилися ефективними, ми повинні вміти смальнути ними. Ми повинні втілити їх у життя. Тим часом шершень у небі викликає іншого шершня в голові. Один з них дзижчав сьогодні вранці в газеті «Таймз», це був жіночий голос, який сказав: «Жінкам нічого сказати в політиці»[1]. У Кабінеті Міністрів немає жодної жінки, як і на жодній відповідальній посаді. Всі натхненники ідей, які можуть втілювати свої концепції  в життя, — чоловіки. Це думка, яка пригнічує мислення і заохочує безвідповідальність. Чому б не заховати голову в подушку, заткнути вуха і припинити цю марну діяльність зі створення ідей? Адже, окрім столів для нарад чиновників та столів переговорів, є й інші столи. Чи не залишаємо ми молодого англійця без зброї, яка могла б стати йому в пригоді, коли відмовляємося від приватного мислення, мислення за чайним столом, лише тому, що воно здається нам марним? Чи не підкреслюємо ми свою нездатність до діяльності, бо наша активність може наразити нас на зневагу або презирство? «Жорстокий не спиню я бій», — писав Блейк. Жорстокий розумовий бій означає мислення проти течії, а не за нею.

А ця течія несеться швидко і несамовито. Вона виливається у шквал слів з гучномовців та політичних трибун. Щодня нам кажуть, що ми — вільний народ, який бореться за свободу. Власне вир тої течії підняв молодого пілота в небо і змушує його кружляти там, серед хмар. Але ми тут, внизу, під дахом, який прикриває нас, і з протигазом під рукою, наша справа — пробивати балони з газом і шукати зерна істини. Це неправда, що ми вільні. Сьогодні ми обоє в’язні — він зачинений, як у консервній банці, у своїй машині зі зброєю в руках; ми — лежачи в темряві з протигазом напоготові. Якби ми були вільні, то мали б бути назовні, ходити на танці чи до театру або сидіти біля вікна й розмовляти одне з одним. Що нам заважає? «Гітлер!» — в один голос кричать гучномовці. Хто такий Гітлер? Що він собою являє? Агресію, тиранію, божевільну любов до влади, — відповідають вони. Знищіть його – і ви будете вільні.

Гудіння літаків тепер нагадує пиляння гілки над головою. Кружляють і кружляють, пиляють і пиляють гілку просто над нашим домом. Інший звук починає пиляння у мозку. «Жінок, які здатні діяти, — сказала сьогодні вранці леді Астор в газеті «Таймз», — стримує підсвідомий гітлеризм у серцях чоловіків». Безумовно, нас стримують. Сьогодні вночі ми в однаковій мірі в’язні — англійці в літаках, англійки в ліжках. Проте, якщо англієць там вгорі зупиниться на мить, щоб подумати, його можуть вбити, і нас теж. Тож подумаймо за нього. Спробуймо витягнути на поверхню свідомості той підсвідомий гітлеризм, який стримує нас. Це бажання агресії, бажання домінувати і поневолювати. Навіть у темряві ми це чітко бачимо. Ми бачимо, як горять вітрини магазинів; як дивляться жінки; нафарбовані жінки; ошатно вбрані жінки; жінки з густо-червоними губами і багряними нігтями. Вони невільниці, які самі намагаються поневолити. Якби ми самі змогли звільнитися з неволі, то ми б визволили і чоловіків від тиранії. Гітлерів виховують раби.

Падає бомба. Дзвенять шибки у вікнах. Вступають в роботу сили протиповітряної оборони. Там, на пагорбі, під сіткою із клаптиків зеленої та коричневої тканини, що імітує відтінки осіннього листя, заховані ракетно-зенітні установки. Тепер вони всі одночасно гатять. О дев’ятій по радіо нам скажуть: «За ніч було збито сорок чотири ворожі літаки, з них десять — силами протиповітряної оборони». І однією з умов миру, кажуть у гучномовцях, має бути роззброєння. У майбутньому не повинно бути більше ні зброї, ні армії, ні флоту, ні військово-повітряних сил. Молоді люди більше не будуть проходити підготовку до збройної боротьби. А це будить чергового шершня в закамарках мозку — ще одну цитату. «Воювати зі справжнім ворогом, здобути невмирущу честь і славу, стріляючи в абсолютно незнайомих людей, і повернутися додому з грудьми, обвішаними медалями й орденами, — ось що було вершиною моїх сподівань. ... саме цьому було присвячено все моє життя, моя освіта, тренування, все, що я робив до цього часу»[2].

Це були слова молодого англійця, який воював в останній війні. Зважаючи на ці слова, невже нинішні мислителі справді щиро вірять, що якщо, сидячи за столом переговорів, вони напишуть на аркуші паперу слово «роззброєння», то зроблять все необхідне? Усе, для чого жив Отелло, зникне, але залишиться він, Отелло[3]. Той молодий пілот у небі керується не лише тим, що чує з гучномовців; він керується тим, що чує всередині себе самого — прадавнім інстинктом, інстинктом, виплеканим і вихованим через освіту та традиції. Чи можна звинувачувати його за цей інстинкт? Чи можемо ми вимкнути материнський інстинкт за командою, відданою з-за столу політичних нарад? Припустімо, що одна з умов миру звучала б: «Дітонародження повинно бути обмежене до дуже невеликого кола спеціально відібраних жінок», чи підкорялися б ми такому? Чи не сказали б ми натомість: «Материнський інстинкт — це слава жінки. Саме йому було присвячено все моє попереднє життя, моє виховання, навчання, все ...». Проте якби було потрібно, заради людства, заради миру на планеті, обмежити дітонародження, а материнський інстинкт придушити, жінки спробували б це зробити.  Чоловіки б їм допомогли. Вони б вшановували їх за відмову народжувати дітей. Вони б забезпечили їм інші можливості для реалізації їхньої творчої сили. Отже, це також має стати частиною нашої боротьби за свободу. Ми повинні допомогти молодим англійцям викорінити в собі любов до медалей і нагород. Ми повинні створити більш почесні заняття для тих, хто намагається перемогти в собі войовничий інстинкт, той підсвідомий гітлеризм. Ми повинні компенсувати чоловікові втрату зброї.

Тепер звук пиляння над головою ще дужче посилився. Всі прожектори підняті. Вони ціляться в одну точку, точно над нашим дахом. У будь-який момент саме на цю спальню може впасти бомба. Одна, дві, три, чотири, п’ять, шість... минають секунди. Бомба не впала. Але в ці секунди очікування завмирає мислення. Завмирають всі почуття, крім одного тупого страху. Якимось цвяхом усе наше єство прибиває до однієї твердої дошки. Тому почуття страху і ненависті є стерильними, безплідними. Щойно страх минає, розум витягується й інстинктивно відроджується, намагаючись щось творити. Оскільки в кімнаті темно, він може творити лише з пам’яті. Він тягнеться до спогадів про інші серпні — до слухання Ваґнера у Байройті; до прогулянок по Риму, по Кампаньї; до Лондона. Оживають голоси друзів. Повертаються уривки віршів. Кожна з цих думок, навіть у пам’яті, була значно позитивнішою, більш творчою, вона сприяла відродженню і зціленню значно більше, ніж той тупий жах, створений із суміші страху та ненависті. А тому, якщо ми хочемо компенсувати юнакові втрату слави і зброї, ми повинні дати йому доступ до творчих емоцій. Ми повинні творити щастя. Ми повинні звільнити його з тої машини. Ми повинні вивести його з в’язниці на свіже повітря. Але яка буде користь від звільнення молодого англійця, якщо молодий німець і молодий італієць залишаться невільниками?

Прожектори, розгойдуючись по небосхилу, вже відловили літак. З цього вікна можна помітити невелику сріблясту комаху, що кружляє й звивається у їхньому світлі. Заводяться гармати — бах-бах-бах. Потім замовкають. Ворожий літак, напевно, збили по той бік пагорба. Один з пілотів днями благополучно приземлився в полі неподалік. Досить доброю англійською він сказав тим, хто його схопив: «Який я радий, що бій закінчився!». Тоді якийсь англієць дав йому сигарету, а якась англійка принесла йому горнятко чаю. Ця ситуація, схоже, свідчила про те, що якщо вам вдасться звільнити людину із машини, то зерно не впаде на геть кам’янистий ґрунт. Те зерно може виявитися родючим.

Нарешті всі гармати стихли. Всі прожектори згасли. Повертається природна темрява літньої ночі. Знову чути невинні звуки села. Яблуко падає на землю. Сова ухкає, змахуючи крилами від дерева до дерева. І на думку спадають напівзабуті слова давнього англійського письменника: «В Америці вже прокинулися мисливці...»[4]. Надішлімо ці уривчасті думки мисливцям, які вже прокинулися в Америці, чоловікам і жінкам, чий сон не переривали кулеметні черги, з вірою, що вони переосмислять їх великодушно і милосердно, можливо, навіть нададуть їм якоїсь ужиткової форми. А ми, у нашій затіненій частині світу, йдемо спати.