Усе, що ви хотіли знати про вимирання динозаврів, але боялися запитати Стіва Брусатте

Очікуємо книжку з друку наприкінці травня — на початку червня. Передзамовити.

ЦЕ БУВ НАЙГІРШИЙ ДЕНЬ в історії нашої планети. Кілька годин немислимого насилля, яке знищило понад 150 мільйонів років еволюції та спрямувало життя на новий курс.

Tyrannosaurus rex був цьому свідком.

Коли зграя рексів прокинулася того ранку 66 мільйонів років тому, в останній день крейдового періоду, здавалося, що в їхньому королівстві Гелл-Крік усе гаразд, так само як було поколіннями, протягом мільйонів років.

Ліси хвойних дерев і гінкго простягалися до самого горизонту впереміш із яскравими квітами пальм і магнолій. Далекий шум річки, що текла на схід до великого морського коридору, води якого билися об західну частину Північної Америки, приглушувався низьким ревінням багатотисячного стада трицератопсів.

Поки зграя Tyrannosaurus rex готувалася до полювання, крізь крони дерев почали проникати перші сонячні промені. Вони підсвітили силуети різноманітних маленьких істот у небі: одні змахували опереними крилами, інші ширяли на потоках теплого повітря, які підіймалися цим вологим ранком. Їхнє цвірінькання та щебетання було прекрасною світанковою симфонією, що долинала до всіх інших створінь у лісі та на заплавах: броненосних анкілозаврів та купологолових пахіцефалозаврів, які ховалися за деревами, легіонів качкодзьобих, що тільки починали снідати квітами та листям, рапторів, котрі переслідували в кущах крихітних ссавців і ящірок.

Далі почали відбуватися дивовижні події, які аж ніяк не можна було назвати нормальними в історії Землі.

В останні кілька тижнів найуважніші рекси могли помітити сяйливий ореол далеко у небі — розпливчасту кулю з вогняним обідком, схожу на тьмянішу та меншу версію сонця. Здавалося, куля зростає, але потім вона зникала з поля зору на більшу частину дня. Рекси б не знали, як це розуміти; збагнути механіку небес виходило за межі їхніх розумових здібностей.

Але цього ранку, коли зграя пройшла крізь ліс і вийшла на берег річки, усі побачили, що щось змінилося. Куля повернулася і була гігантською, її блиск освітлював більшу частину неба на південному сході, вкриваючи його психоделічною поволокою.

А тоді спалах. Жодного шуму, тільки жовтий спалах на частку секунди освітив усе небо, дезорієнтувавши рексів на якусь мить. Кліпнувши кілька разів, щоб в очах прояснилося, вони побачили, що куля зникла, а небо стало тьмяно-блакитне. Альфа-самець обернувся поглянути, як там решта його зграї...

І тут всі вони застигли на місті. Ще один спалах, проте цього разу значно сильніший. Промені феєрверком освітили ранкове повітря та в’їлися у сітківки очей тварин. Один з молодих самців упав, ламаючи собі ребра. Решта нерухомо стояла, відчайдушно кліпаючи, намагаючись позбутися зірочок і плям перед очима. Візуальний жах досі не супроводжувався звуком. Не було чутно жодного звуку взагалі. Навіть птахи і летючі раптори перестали цвірінькати, й у Гелл-Крік запанувала тиша.

Спокій тривав лише кілька секунд. Потім земля під ногами загуділа, заколивалася й почала рухатися. Наче хвилі. Імпульси енергії пробивалися крізь скелі та ґрунт, земля піднімалася й опускалася, наче під нею повзла гігантська змія. Усе, що не кріпилося до ґрунту, полетіло вгору, впало, а потім знову шугнуло вгору й вниз, адже поверхня Землі перетворилася на батут. Маленьких динозаврів, ссавців і ящірок катапультувало й розкидало по деревах і скелях. Жертви ряхтіли у небі немов падучі зорі.

Навіть найбільших у зграї, найважчих, сорокафутових рексів підкинуло на кілька футів над землею. Кілька хвилин вони безпорадно підстрибували й переверталися на батуті. Вони щойно були беззаперечними володарями цілого континенту, а тепер стали не більше ніж семитонними м’ячиками для пінболу, які зіштовхувалися своїми безвольними тілами у повітрі. Сил у цієї стихії було достатньо, щоб трощити черепи, ламати шиї та ноги. Коли стрясання нарешті припинилося і земля завмерла, більшість рексів лежала розкиданою на березі, наче полеглі солдати на полі бою.

Украй мало рексів — та інших динозаврів із Гелл-Крік — врятувалися від лиха. Але деяким це вдалося. Випадкові вцілілі попленталися геть, обходячи трупи своїх товаришів, а тим часом небо почало змінювати колір. Блакитний перетворився на помаранчевий, потім на блідо-червоний. Червоний став глибшим і насиченішим. Яскравіше, яскравіше, ще яскравіше. Наче наближалося світло від фар гігантської машини. Незабаром усе було залите сліпучим сяйвом.

Потім пішов дощ, але з неба падала не вода. Це були скляні намистини й шматки каміння, кожен пекуче гарячий. Шматочки завбільшки з квасолю сікли вцілілих динозаврів, залишаючи на їхній плоті глибокі опіки. Чимало з них впало мертвими, і їхні понівечені трупи приєдналися до жертв землетрусу. Тим часом, зі свистом падаючи з небес, склуваті камінці віддавали тепло повітрю. Атмосфера розігрівалася, аж поки поверхня планети не перетворилася на піч. Спалахнули ліси і землю охопила пожежа. Тепер тварини, що вціліли, смажилися живцем, їхні шкіра та кістки не витримували температури, яка миттєво спричиняла опіки третього ступеня.

Минуло не більше п’ятнадцяти хвилини, відколи зграю Т. rex спантеличив перший спалах світла, але тепер усі вони були мертві, як і більшість динозаврів, що жили поряд із ними. Колись пишні ліси та річкові долини палали. Однак були тварини, що вижили: деякі ссавці та ящірки були під землею, деякі крокодили та черепахи — під водою, а деяким птахам вдалося відлетіти до безпечніших місць.

Протягом наступної години чи близько того дощ із куль скінчився і повітря охолодилося. У Гелл-Крік знову стало тихо. Здавалося, небезпека минула, і багато вцілілих тварин вийшло зі своїх схованок роздивитися довкола. Усюди була кривава м’ясорубка, і хоча небо більше не горіло нестерпно червоним, тепер воно темнішало, бо його затягувала кіптява від пожеж у лісах, які досі несамовито палали. Понюхавши обвуглені тіла зграї Т. rex, пара рапторів, мабуть, вирішила, що пережила апокаліпсис.

Вони помилялися. Десь за дві з половиною години після першого спалаху завили вітри. Кіптява в атмосфері почала закручуватися у торнадо. А потім — вшшш — вітер пронісся рівнинами та річковими долинами з силою урагану, здатною спричинити розлив багатьох річок і озер. Разом із вітром почувся оглушливий звук, гучніший за все, що колись чули ці динозаври. Потім ще один. Звук рухався значно повільніше за світло, і це були звукові удари, які виникли водночас з двома світловими спалахами, спричиненими далеким жахом, що запустив пекельну ланцюгову реакцію кілька годин тому. Раптори заревіли від болю у вухах, а багато менших істот знову шмигнуло у свої нори.

Поки все це відбувалося на заході Північної Америки, інші частини світу переживали власні катастрофи. Землетруси, дощі зі скла та каменю й ураганні вітри були менш потужними у Південній Америці, де землею блукали кархародонтозаври та гігантські завроподи. Те саме можна було сказати про європейські острови, що їх дивні румунські карликові динозаври вважали домом. Однак ці динозаври все одно зіштовхнулися із землетрусами, лісовими пожежами та височенною температурою, і багато з них загинуло у ті шалені дві години, які стерли з лиця землі більшу частину фауни Гелл-Крік. Проте інші місця постраждали значно сильніше. Цунамі, вдвічі вищі за Емпайр-Стейт-Білдінґ, зруйнували значну частину середньоатлантичного узбережжя і викинули далеко на суходіл туші плезіозаврів й інших гігантських морських рептилій. В Індії з вулканів полилися ріки лави. А зона Центральної Америки та південь Північної Америки — все в радіусі приблизно шестисот миль (тисячу кілометрів) від півострова Юкатан сучасної Мексики — були просто стерті. Випарувалися.

Коли ранок змінився днем, а день — вечором, вітри вщухли. Атмосфера продовжувала охолоджуватися, і хоча сталося кілька невеликих повторних землетрусів, ґрунт був здебільшого стабільний. Удалині жевріли лісові пожежі. Коли настала ніч і цей найжахливіший день в історії нарешті скінчився, багато динозаврів — можливо, навіть більшість з них — були мертвими, по всьому світу.

Хоча все-таки деякі дожили до наступного дня, наступного тижня, місяця, року та навіть десятиліть. Але це був нелегкий час. Протягом кількох років після того страшенного дня Земля була холодною та похмурою, бо кіптява й кам’яний пил зависли в атмосфері і заблокували сонце. Темрява принесла холод — ядерну зиму, яку змогли пережити тільки найстійкіші тварини. Темрява також суттєво ускладнила існування рослин, оскільки для фотосинтезу й живлення їм потрібне сонячне світло. Через загибель рослин харчові ланцюжки зруйнувалися наче картковий будинок, що стало причиною вимирання багатьох тварин, які були здатні витримувати холод. Дещо схоже відбувалося і в океанах, де смерть фотосинтезувального планктону призвела до загибелі більших планктонних організмів та риб, які ними харчувалися, а це своєю чергою призвело до смерті гігантських рептилій, що були на верхівці харчової піраміди.

Сонце врешті-решт пробилося крізь темряву, коли кіптяву й інший бруд в атмосфері змила дощова вода. Але ці дощі були дуже кислотними й імовірно випалили значну частину поверхні Землі. І дощ не міг прибрати мало не десять трильйонів тонн двоокису вуглецю, який потрапив у небо разом із кіптявою. Це огидний парниковий газ, який утримує тепло в атмосфері, тож невдовзі на зміну ядерній зимі прийшло глобальне потепління. Усі ці процеси об’єдналися у своєрідній війні на виснаження, яка покінчила з тими нечисленними динозаврами, що не загинули від первинного поєднання землетрусів, зливи з каміння і пожеж.

За кілька сотень років — щонайбільше кілька тисяч років — після того страшного дня захід Північної Америки являв собою пошрамований постапокаліптичний пейзаж. Колись різноманітна екосистема лісів, що повнилася гупанням ніг трицератопсів і якою правив Т. rex, тепер була тихою та здебільшого порожньою. Тут і там у кущах прошмигала одинока ящірка, в річках плавали нечисленні крокодили та черепахи, а ссавці завбільшки зі щура час від часу визирали зі своїх нірок. Було тут також трохи птахів, що видзьобували насіння, яке досі лежало в ґрунті, але всі інші динозаври зникли.

Гелл-Крік перетворився на Пекло. Як і більша частина світу. Це був кінець епохи динозаврів.

ТЕ, ЩО СТАЛОСЯ того дня, — коли крейдовий період закінчився одним ударом і динозаврам виписали свідоцтво про смерть — було катастрофою небаченого масштабу, з якою людство, на щастя, ніколи не стикалося. Комета чи астероїд — ми поки не знаємо, що саме, але для простоти надалі я називатиму це астероїдом — зіштовхувся з Землею у районі мексиканського півострова Юкатан. Він був приблизно шість миль (десять кілометрів) завширшки, тобто орієнтовно таким як гора Еверест. Імовірно, він рухався зі швидкістю близько 67 000 миль на годину (108 000 кілометрів на годину), що більш як у сто разів швидше за реактивний літак. Врізавшись у нашу планету, він ударив з енергією понад 100 трильйонів тонн у тротиловому еквіваленті, що дорівнює приблизно мільярду ядерних бомб. Він заглибився на двадцять п’ять миль (сорок кілометрів) у земну кору та мантію, залишивши кратер завширшки понад 100 миль (160 кілометрів).

Порівняно з цим вибухом атомна бомба все одно що феєрверк на Четверте липня. Це був поганий час для всього живого.

Динозаври Гелл-Крік жили приблизно за 2 200 миль (3 500 кілометрів) на північний захід від епіцентру. Можливо в моєму описі є трохи мистецької свободи, але загалом вони пережили щось дуже схоже на описані вище жахи. Їхнім родичам у Нью-Мексико — південній версії Т. rex, іншим типам рогатих і качкодзьобих динозаврів та деяким із тих небагатьох завроподів, що жили в Північній Америці, чиї кістки я збирав на літніх польових роботах — поталанило ще менше. Вони були лише за 1 500 миль (2 400 кілометрів) від місця зіткнення. Що ближче, то більші жахи: світлові та звукові імпульси надійшли швидше, землетруси були потужнішими, дощ зі скла та каміння — сильнішим, а температура — вищою. Усі істоти, що жили в радіусі шестисот миль (тисячі кілометрів) від Юкатану, миттєво перетворилися на примар.

Земля за сорок п’ять секунд після зіткнення з астероїдом Чикшулуб: щодалі більша хмара пилу та розплавленої породи злітає в атмосферу й океанами та суходолом починає ширитися тепловий імпульс, що спричиняє пожежі.

Сяйлива куля у небі, яка привернула увагу зграї Т. rex, була самим астероїдом. Якби ви були там у той час, ви б її побачили. Мабуть, це було б схоже на видовище, коли до Землі наближалася комета Галлея. Начебто просто дрейфуючи у небесах, астероїд не здавався б загрозливим. Ви б про нього забули, принаймні на початку.

Перший спалах світла стався, коли астероїд проходив крізь атмосферу Землі, так стиснувши повітря перед собою, що воно стало в чотири-п’ять разів гарячішим за поверхню Сонця і спалахнуло. Другим спалахом було власне зіткнення, коли астероїд врізався у земну кору. Звукові удари, пов’язані з обома цими спалахами, сталися через багато годин, тому що звук рухається набагато повільніше за світло. Разом зі звуком налетіли вітри, що імовірно рухалися зі швидкістю понад 600 миль на годину (1000 кілометрів на годину) поблизу Юкатану та до кількох сотень миль на годину, коли вони досягли Гелл-Крік. (Для порівняння: максимальна швидкість вітру урагану «Катріна» була близько 175 миль на годину.)

У момент зіткнення планети й астероїда вивільнилася колосальна кількість енергії, ударні хвилі від якої струсонули землю, перетворивши її на батут. Ці землетруси, мабуть, досягали 10 балів за шкалою Ріхтера, тобто були набагато потужнішими за все, з чим будь-коли стикалася людська цивілізація. Деякі з цих землетрусів спричинили цунамі в Атлантичному океані, що підняли брили завбільшки з будинок і закинули їх далеко вглиб суходолу; інші викликали виверження вулканів в Індії, і ті продовжували вивергатися протягом тисяч років, лише погіршуючи усі інші наслідки падіння астероїда.

Енергія від зіткнення знищила астероїд і материкову породу, у яку він влучив. Пил, бруд, каміння та інші уламки від зіткнення злетіли у небо — переважно у формі пари або рідини, проте деякі у вигляді маленьких, хоч досі твердих шматочків. Частина з цього пролетіла крізь зовнішні межі атмосфери у відкритий космос. Але те, що підіймається, мусить впасти (якщо не досягає другої космічної швидкості), і щойно це сталося, розплавлена порода охолодилася, перетворившись на скляні кульки та камінці краплеподібної форми, які передали тепло атмосфері й розігріли її мов піч.

Від високих температур спалахнули ліси — можливо, не по всьому світу, але точно в більшій частині Північної Америки й усюди в радіусі кількох тисяч миль від Юкатану. Ми бачимо обпалені рештки листя та деревини — щось схоже лишається після згаслого багаття на пікніку — у покладах, що сформувалися одразу після падіння астероїда. Кіптява від пожеж разом з іншим пилом та часточками бруду, що піднялися, але були залегкими, аби знову впасти на землю, засмічувала повітряні потоки, що циркулюють по земній кулі, тож незабаром всю планету огорнула темрява. Наступний період — що вважається еквівалентним глобальній ядерній зимі — вбив більшість динозаврів у регіонах, які були віддалені від жевріючого кратера.

Я міг би продовжувати, вичерпуючи свій словниковий запас, але якщо так триватиме далі, мабуть, ви мені не повірите. Що було б прикро, адже все, що я описую, справді сталося. І ми знаємо це завдяки роботі однієї людини, геологічного генія та одного з моїх наукових героїв — Волтера Альвареса.