«Фраґмент аналізу однієї істерії» (1905). Уривок. Зиґмунд Фройд

Пропонуємо вашій увазі уривок перекладу знаменитої історії істеричного розладу, описаного й проаналізованого Фройдом у 1905 році, що увійшов до історії психоаналізу під назвою «Випадок Дори».
Картинка - «Фраґмент аналізу однієї істерії» (1905). Уривок. Зиґмунд Фройд

Пропонуємо вашій увазі уривок перекладу знаменитої історії істеричного розладу, описаного й проаналізованого Фройдом у 1905 році, що увійшов до історії психоаналізу під назвою «Випадок Дори». Дізнатись більше про видання й підтримати друк книжки можна тут.

 

Фраґмент аналізу однієї істерії (1905)

«Випадок Дори»

 (Уривок)

Родинне коло вісімнадцятирічної пацієнтки складалося, окрім неї самої, з обох батьків та брата, старшого за неї на півтора року. Домінантною особою був батько, як через свій інтелект та властивості характеру, так і через життєві обставини, що становлять своєрідний каркас для історії дитинства й хвороби нашої пацієнтки. На час, коли я прийняв на лікування цю дівчину, то був чоловік далеко за сорок, наділений неабиякими завзятістю й здібностями, великий промисловець із вельми значними статками. Донька відчувала до нього особливо ніжну прив’язаність, тому, з огляду на свою рано сформовану критичну здатність, сприймала деякі його вчинки та риси характеру з особливою гостротою й несхваленням.

Ця ніжність була, до того ж, посилена численними тяжкими хворобами, на які потерпав батько від шостого року її життя. Тоді його захворювання туберкульозом змусило родину переїхати в одне невелике, кліматично сприятливіше містечко наших південних провінцій; хвороба легень одразу відступила, але, щоб поберегти здоров'я, наступні десять років батьки разом із дітьми мешкали переважно в цьому містечку, яке я називатиму Б. Коли батько почувався добре, він часом від’їздив, навідуючись на свої фабрики; розпал літа родина проводила на високогірних курортах.

Коли дівчинці було приблизно десять років, батькові через відшарування сітківки довелось лікуватися темрявою. Наслідком цієї хвороби стало погіршення зору, що так і не минуло. Та найсерйозніше захворювання трапилося приблизно через два роки; воно полягало в частковому потьмаренні свідомості, до якого додалися прояви паралічу та легкі психічні розлади. Один друг недужого — роль якого ми ще обговоримо згодом — після першого ж незначного покращення спонукав його поїхати разом зі своїм лікарем до Відня шукати поради в мене. Якийсь час я вагався, чи варто припустити в нього параліч, спричинений сухотами, але врешті схилився до діагнозу дифузного судинного ураження, а після зізнання хворого про те, що до шлюбу він перехворів на одну специфічну інфекцію, призначив йому потужний протисифілітичний курс лікування, внаслідок чого всі ще наявні розлади було усунуто. Мабуть, саме цьому вдалому втручанню я завдячую, що через чотири роки батько представив мені свою доньку, яка явно потерпала від невротичних симптомів, а ще через два роки передав її під мою опіку для психотерапевтичного лікування.

Тим часом у Відні я познайомився з сестрою пацієнта, трохи старшою за нього, в якої був змушений визнати одну з важких форм психоневрозу без характерних істеричних симптомів. Ця жінка померла, проживши життя в нещасливому шлюбі, внаслідок, власне, не до кінця з'ясованих проявів швидкоплинного маразму.

Один зі старших братів пацієнта, якого я вряди-годи бачив, був неодруженим іпохондриком.

Симпатії дівчини, яка стала моєю пацієнткою у 18 років, віддавна були по боці  батьківської родини, а занедужавши, вона вбачала свій ідеал у вже згаданій тітці. У мене також не виникало жодних сумнівів, що вона, як за своєю обдарованістю і ранньою інтелектуальною зрілістю, так і за схильністю до певних хвороб, була явною представницею цієї родини. З матір'ю я так і не познайомився. Зі слів батька й дівчини у мене склалося враження, що то була малоосвічена та, насамперед, недалека жінка, яка, надто після хвороби та спричиненого нею відчуження чоловіка, всі свої зацікавлення зосередила на домашньому господарстві, ставши уособленням того, що можна назвати «психозом домогосподарки». Нітрохи не розуміючи жвавих зацікавлень своїх дітей, вона цілісінький день займалася чищенням та утриманням в чистоті помешкання, меблів і кухонного начиння до такої міри, що майже унеможливлювала їхнє використання та одержання від них задоволення.

Тут ніяк не оминути того, що цей стан, натяки на який можна доволі часто виявити в нормальних домогосподарок, нагадує форми настирливого чищення та миття; втім, в таких жінок, як і в матері нашої пацієнтки, геть відсутнє усвідомлення хвороби, а відтак й істотна ознака «неврозу настирливості». Відносини між матір'ю та дочкою вже багато років були вкрай неприязними. Донька не зважала на матір, нещадно її критикувала й цілковито уникала будь-якого її впливу[1].

Єдиний, на півтора року старший брат дівчини раніше був для неї взірцем, який наслідувало її честолюбство. Однак останніми роками зв’язок між братом та сестрою дещо ослаб. Хлопець намагався по змозі уникати родинних чварів; коли йому все ж таки треба було пристати на чиюсь позицію, він обирав сторону матері. Таким чином, звичне сексуальне притягання зблизило батька й доньку з одного боку, та матір і сина з іншого.

Наша пацієнтка, яку надалі називатиму Дора, вже у віці восьми років виявляла нервові симптоми. У той час вона захворіла на перманентну дихавицю, яка значно посилювалася під час гострих нападів; уперше захворювання проявилося після невеликої гірської прогулянки, й тому ним злегковажили, вважаючи за наслідок перевтоми. Через шість місяців, впродовж яких вона була змушена дотримуватися особливого режиму спокою, цей стан поступово відступив. Домашній лікар, здається, ні на мить не вагався, діагностувавши в неї суто нервовий розлад і виключивши будь-які органічні причини дихавиці, але, вочевидь, вважав, що такий діагноз не суперечить етіології перенапруження[2].

В дитинстві дівчинка перенесла звичні дитячі інфекційні хвороби без якихось тривалих ускладнень. Як вона розповідала (намагаючись надати своїм словам певного символізму!), зазвичай першим захворював брат, до того ж у легкій формі, а вже потім, з тяжкими проявами, й вона. У віці 12 років у неї з'явилися мігренеподібні, односторонні головні болі та напади нервового кашлю, які на початках завжди проявлялися одночасно, аж поки обидва симптоми не розділилися, щоб піти різними шляхами. Мігрені порідшали і з 16 років минулися. Напади tussis nervosa[3], поштовхом до яких колись, імовірно, став звичайний катар, залишались увесь цей час. Коли у віці 18 років вона потрапила до мене на лікування, то вже знову віднедавна кашляла певним характерним чином. Кількість цих нападів визначити було неможливо, їхня тривалість становила від трьох до п'яти тижнів, а якось хвороба не відступала навіть кілька місяців. У першій половині такого нападу, принаймні в останні роки, найдошкульнішим симптомом була цілковита втрата голосу. Діагноз, що тут знову ж таки йдеться про нервозність, був давно поставлений, але різноманітні звичайні в таких випадках терапії, зокрема гідрографія та локальна електризація, не мали успіху. Ось за таких обставин з дитини виросла зріла, незалежна в судженнях дівчина, яка звикла кепкувати із зусиль лікарів, а потім і геть відмовилася від медичної допомоги. До речі, вона віддавна опиралася будь-яким лікарським консультаціям, хоч до особи їхнього домашнього лікаря не відчувала жодної неприязні. Будь-яка пропозиція проконсультуватися в нового лікаря наражалася лише на спротив, і навіть прийти до мене її змусило допіру владне слово батька.

Уперше я побачив її на початку літа, коли вона мала шістнадцять років і потерпала від кашлю та хрипливості, й уже тоді запропонував психічне лікування, від якого згодом відмовилися, оскільки цей, дещо затяжний напад минув сам собою. Узимку наступного року після смерті її улюбленої тітки вона, перебуваючи у Відні, в домі дядька та його доньок, злягла там із високою гарячкою, і цей хворобливий стан тоді діагностували як запалення сліпої кишки[4].

Наступної осені родина остаточно переїхала з курорту Б., оскільки, як видавалося, стан батькового здоров'я на це дозволяв; спершу вони зупинилися в містечку, де була батькова фабрика, а менше, ніж через рік, вже на постійно оселились у Відні.

Дора тим часом виросла на квітучу дівчину з інтеліґентними та приємними рисами обличчя, яка, проте, давала батькам неабиякі підстави за неї непокоїтися. Головними ознаками її хвороби стали кепський настрій та зміни в характері. Здавалося, вона  незадоволена ні собою, ні своїми близькими; батька зустрічала неприязно й ніяк не знаходила спільної мови з матір'ю, яка не полишала спроб залучити її до домашнього господарства. Спілкування Дора намагалась уникати; якщо втома та неуважність, на які вона скаржилася, на це дозволяли, вона слухала лекції для пань і поважно бралась до навчання. Одного дня батьки страшенно перелякалися, коли чи то на письмовому столі дівчини, чи то в ньому знайшли листа, яким та прощалася з ними, мовляв більше не може зносити свого життя[5]. Завдяки неабиякій проникливості батько дійшов висновку, що дівчина не мала справжніх намірів покінчити з життям, проте для нього це все-таки стало потрясінням, тож коли одного дня після незначної суперечки між батьком і донькою та вперше знепритомніла[6], після чого настала також амнезія, було вирішено, попри її спротив, що вона має звернутися до мене за лікуванням.

Історія хвороби, яку я щойно коротко накидав, загалом здається не вартою уваги. Petite hystérie[7], з найзвичайнісінькими соматичними та психічними симптомами: дихавиця, tussis nervosa, афонія, а ще мігрень, до того ж кепський настрій, істерична непереносимість та taedium vitae[8], який, імовірно, не варто було брати  поважно. Безперечно, маємо публікації й цікавіших історій хвороб істериків, дуже часто ще й значно ретельніше записаних, адже в подальшому викладі годі щось знайти про стигми чутливості шкіри, звуження поля зору тощо. Дозволю собі лише зауважити, що всі колекції химерних та приголомшливих істеричних феноменів не надто допомогли нам просунутися в розумінні цього й досі загадкового захворювання. Чого нам справді не вистачає, то це якраз з'ясування найзвичайніших випадків та найчастіших і найтиповіших симптомів цієї хвороби. Тому я був би задоволений, якби обставини дозволили мені подати вичерпне пояснення цього випадку малої істерії. З мого досвіду з іншими хворими я не сумніваюся, що моїх аналітичних засобів було би для цього цілком достатньо.

1896 року, невдовзі після публікації наших спільних із др. Й. Броєром[9] «Досліджень істерії», я поцікавився в одного видатного колеги його думкою про запропоновану в ній теорію істерії. Він без вивертів заявив, що вважає її необґрунтованим узагальненням висновків, які можуть бути правдивими хіба що для небагатьох випадків. Відтоді я бачив чимало випадків істерії, присвятив кожному з них дні, тижні, а часом і роки, і в кожному мав нагоду достерегти ті психічні умови, що їх постульовано в «Дослідженнях»: психічну травму, конфлікт афектів, і – те, що я додав у пізніших публікаціях – схвильованість [Ergriffenheit] сексуальної сфери. Звісно, коли йдеться про речі, які через їхнє намагання приховатися стали патогенними, не варто сподіватися, що хворі охоче відкриють їх лікареві, але так само не можна змиритися з першим же «ні», що постає на шляху серйозного дослідження[10].

У випадку з моєю пацієнткою Дорою, завдяки неодноразово вже згаданій тут проникливості батька, мені не довелося самому шукати зв'язку хвороби з життєвими подіями, принаймні, щодо останніх її проявів. Батько повідомив мені, що в Б. вони з сім'єю зав'язали тісну дружбу з однією подружньою парою, яка постійно мешкала там уже багато років. Пані К. доглядала за ним під час його важкої хвороби й тим заслужила собі непроминальну вдячність з його боку. Пан К. завжди був дуже люб'язний до Дори; буваючи в Б., ходив з нею на прогулянки, робив невеличкі подарунки, проте ніхто не бачив у тому нічого лихого. Дора з надзвичайною старанністю доглядала за двома малими дітьми подружжя К., ставши їм ніби за матір. Коли позаминулого літа батько з донькою відвідали мене, вони якраз вирушали в гості до пана й пані К., які проводили літо на одному з наший альпійських озер. Дора мала залишитися в будинку К. на декілька тижнів, а батько вже за кілька днів збирався повернутися до Відня. У ці дні пан К. також був там. Та коли батько почав лаштуватися до від'їзду, дівчина раптом з надзвичайною рішучістю заявила, що поїде з ним і таки домоглася свого. Лише через кілька днів вона пояснила свою незвичну поведінку, коли, попрохавши переказати це батькові, розповіла матері, що пан К. під час однієї прогулянки після веслування на озері наважився зробити їй любовну пропозицію.  Звинувачений, від якого при наступній зустрічі батько й дядько дівчини зажадали пояснень, рішуче заперечив будь-які кроки зі свого боку, які можна було б потлумачити таким чином, і став підозрювати дівчину, яка, за словами пані К., виявляла інтерес лише до всього сексуального й навіть читала в їхньому домі на озері «Фізіологію кохання» Мантеґацци[11] та інші подібні книжки. Можливо, вона так розпалилася тим читанням, що «уроїла» собі всю цю сцену.

«Не сумніваюся, – сказав батько, – що цей випадок і є причиною поганого настрою Дори, її дратівливості та думок про самогубство. Вона вимагає від мене, щоб я розірвав стосунки з паном, а особливо з пані К., яку раніше вона ледь не обожнювала. Та я не можу цього зробити, бо, по-перше, й сам вважаю розповідь Дори про непристойну пропозицію чоловіка фантазією, яку вона собі навіяла, по-друге, я пов'язаний із пані К. щирою дружбою й не бажаю завдати їй болю. Бідолашна жінка дуже нещаслива зі своїм чоловіком, про якого я, де речі, також не найкращої думки; в неї й самої дуже розсотані нерви, і я для неї – єдина опора. При моєму стані здоров'я зайве й запевняти, що за цими стосунками немає нічого непристойного. Ми двоє бідолашних людей, які, наскільки це можливо, утішають одне одного дружнім співчуттям. Що я нічого не почуваю до дружини, Вам відомо. Але Дору, яка успадкувала мою впертість, неможливо відвадити від ненависті до подружжя К. Останній напад у неї трапився після однієї розмови, коли вона знову почала вимагати від мене того самого. Тож спробуйте тепер Ви навернути її на путь істинний».

Не зовсім узгоджувалося з цими зізнаннями те, що в інших розмовах батько головну провину за нестерпну доньчину натуру намагався покласти на її матір, чиї риси характеру псували життя усій родині. Та я вже давно взяв собі за правило, що слід зачекати з остаточними висновками про дійсний стан справ, доки не вислухаю й іншу сторону.

Тож у пригоді з паном К. – його освідченні й подальшій образі честі, – для нашої пацієнтки Дори мусила міститись психічна травма, яку свого часу Броєр і я висунули як необхідну передумову для виникнення істеричного захворювання. Однак цей новий випадок демонструє також усі ті труднощі, які спонукали мене вийти за межі цієї теорії[12], а надто одну нову складність особливого роду. Власне, відома нам психічна травма в житті пацієнтів, як то часто буває в історіях хвороби істериків, неспроможна пояснити своєрідність симптомів і допомогти їх визначити; ми збагнемо не більше й не менше у загальному взаємозв'язку, якщо наслідком цієї травми будуть якісь інші симптоми, ніж tussis nervosa, афонія, кепський настрій та taedium vitae. У нашому випадку все ускладнюється тим, що частина цих симптомів – кашель та втрата голосу – проявлялися у хворої за багато років до травми, а перші прояви взагалі відносяться до часу дитинства, бо ж припадають на восьмий рік життя. Отже, якщо не хочемо відмовитися від теорії травми, мусимо повернутися аж до дитинства і саме там шукати впливів та вражень, які могли подіяти аналогічно до травми, і тут справді прикметно, що й дослідження випадків, чиї перші симптоми проявилися не в дитинстві, зрештою спонукали нас простежити історію життя пацієнтів аж до перших дитячих років[13].

Після того як початкові труднощі в лікуванні залишилися позаду, Дора зізналася мені в одному ще ранішому випадку, пов’язаному з паном К., який навіть більше надавався для того, аби подіяти як сексуальна травма. Їй було тоді чотирнадцять років. Пан К. домовився з нею та зі своєю дружиною, що пополудні вони прийдуть у його крамницю на центральній площі Б., щоби звідти спостерігати за святковою церковною процесією. Однак потім він переконав пані К. залишитися вдома, відіслав крамарчуків, і коли дівчина зайшла до крамниці, то застала там лише його. Коли підійшов час процесії, він попросив дівчину почекати його біля дверей, які вели з крамниці на верхні поверхи, поки він опустить ґрати на вітринах. А тоді повернувся й замість того, щоб вийти крізь прочинені двері, раптом притис дівчину до себе й припечатав її губи поцілунком. Либонь, цієї ситуації було достатньо, щоб викликати у чотирнадцятилітньої незайманої дівчини досить сильне відчуття сексуального збудження. Однак Дора в цю мить відчула сильну огиду, вона вирвалася й побігла повз пана К. до сходів, а звідти – до брами на вулицю. Спілкування з паном К. попри це тривало й далі, ніхто з них ніколи ані словом не обмовився про цю маленьку сцену, та й сама вона запевняла, що зберігала її в таємниці аж до сповіді на нашому сеансі. Надалі вона, до речі, намагалася уникати ситуацій, коли могла опинитися з паном К. наодинці. Подружжя К. у той час вирішило податися у кількаденну поїздку, в якій мала взяти участь і Дора. Та після того поцілунку в крамниці вона, не подавши причин, відмовилася.

У цій, за рахунком другій, а за часом ранішій сцені, поведінка чотирнадцятирічної дитини вже цілком і повністю істерична. Будь-яку особу, в якої привід до сексуального збудження викликає переважно чи винятково почуття нехоті, я не вагаючись вважатиму істеричною, незалежно від того, чи вона виказує соматичні симптоми, чи ні. З'ясування механізму цього обернення афекту [Affektverkehrung] залишається одним із найважливіших та водночас найважчих завдань психології неврозів. Вважаю, що я ще доволі далеко до цієї мети; ба, навіть у межах цього звіту зможу подати лише дещицю з того, що мені відомо.

Самого наголошення на оберненні афекту, втім, іще не достатньо для того, аби схарактеризувати випадок нашої пацієнтки Дори; слід також додати, що тут відбулося зміщення [Verschiebung] відчуття. Замість генітального відчуття, яке у здорової дівчини за таких умов[14], звичайно, не було б відсутнім, у неї виникає відчуття нехоті, яке зазвичай пов'язане зі слизовою оболонкою входу до травного тракту, а саме огида. Безперечно, на цю локалізацію вплинуло збудження губ поцілунком; але гадаю, тут можна виявити вплив і певного іншого фактору[15].

Відчута тоді огида не стала в Дори постійним симптомом, та й під час лікування вона була присутня, так би мовити, лише потенційно. Дівчина погано їла й зізналася в легкій гидливість до страв. Натомість згадана сцена залишила по собі інший наслідок, чуттєву галюцинацію, яка час від часу виявлялася навіть протягом її оповіді. Вона казала, що й досі відчуває тиск у верхній частині тулуба від тих обіймів. Керуючись певними правилами формування симптомів, що вже стали мені відомі, а також беручи до уваги інші особливості хворої, які інакше годі було б пояснити, наприклад, небажання проходити повз будь-якого чоловіка, якщо вона бачила його за жвавою чи ніжною бесідою з дамою, я зробив для себе таку реконструкцію розвитку подій у тій сцені. Гадаю, в тих бурхливих обіймах вона відчула не лише поцілунок на своїх устах, але й те, як у її тіло вперся ереґований член. Це відразливе для неї сприйняття було усунене зі спогаду, витіснене й замінене на безневинне відчуття тиску на грудну клітину, яке черпало свою надмірну інтенсивність з витісненого джерела. Тобто відбулося ще одне зміщення з нижньої частини тіла на верхню[16]. Настирливість у її поведінці натомість сформована так, ніби походить із початкового незміненого спогаду. Вона не любить проходити попри жодного чоловіка, який, як їй здається, перебуває в стані статевого збудження, оскільки не хоче знову побачити його соматичний прояв.

Прикметно, як три симптоми тут – огида, відчуття тиску на верхню частину тіла та боязливість щодо чоловіків, які ведуть ніжні розмови – походять з одного переживання, і лише при ретельному співставленні цих трьох знаків можливо зрозуміти процес формування симптомів. Огида відповідає симптому витіснення ероґенної (розманіженої інфантильним ссанням, як ми ще довідаємося) зони губ. Напирання ерегованого члена, очевидно, мало наслідком подібну зміну відповідного жіночого органу, клітора, а збудження цієї другої ероґенної зони зазнало зміщення й було зафіксоване як одночасне відчуття тиску на грудну клітину. Боязнь чоловіків у стані гаданого сексуального збудження відповідає механізму фобії, мета якої – захиститись від можливого повторення витісненого сприйняття.

Щоб мати можливість зробити це доповнення, я обережно розпитав пацієнтку, чи відомо їй щось про тілесні ознаки збудження чоловіка. Відповідь була така: на сьогодні – так, а на той час, мабуть, ні. Від самого початку я дуже пильнував, аби не подати їй жодних нових відомостей зі сфери статевого життя, і робив це не з огляду на якісь моральні застороги, а тому що хотів на цьому випадку якнайсуворіше перевірити власні припущення. Тож я називав якусь річ власним іменем лише тоді, коли після її вже надто явних натяків мій прямий переклад виглядав вкрай незначним ризиком. Її негайні й відверті відповіді незмінно вказували, що те, про що йдеться, їй уже відоме, але загадку, звідки ж вона про це знає, неможливо було розв'язати на підставі її спогадів. Вона забула, як саме про все це дізналася[17].

Якщо я правильно уявляю собі сцену поцілунку в крамниці, то поява вже згаданої огиди видається наступною[18]. Схоже, що відчуття огиди первинно було реакцією на запах (пізніше також і на вигляд) екскрементів. А про ці екскрементальні функції можуть нагадувати геніталії, зокрема чоловічий член, оскільки цей орган, окрім сексуальної функції, також служить для відведення сечі. Звісно, таке тілесне улаштування нам добре відоме, а в досексуальний період життя – це взагалі єдина функція цього органу, про яку ми знаємо. Так огида проникає у прояви афекту сексуального життя. Це саме оте inter urinas et faeces nascimur[19] отця Церкви, що притаманне сексуальному життю і, попри всі спроби ідеалізації, невіддільне від нього. Однак тут я хотів би особливо підкреслити, що довівши наявність такого асоціативного зв’язку, ми ще не вирішили саму проблему. Навіть якщо таку асоціацію і можна пробудити, то це ще не пояснює, чому саме вона виникає. За нормальних обставин цього не трапляється. Відтак знання шляхів є недостатнім, потрібно пізнати також сили, які цими шляхами проходять[20].

З німецької переклав Роман Осадчук.

Літературна та наукова редакція Юрка Прохаська.

Примітки:

[1]     Хоча я не стою на тій позиції, що єдиною причиною етіології істерії є спадковість; проте якраз з огляду на раніші публікаціями (L'hérédité et l'étiologie des névroses, 1896), в яких нападав на цей засновок, мені не хотілося би створити враження, ніби я недооцінюю чинник спадковості в етіології істерії чи навіть взагалі вважаю його зайвим. У випадку нашої пацієнтки присутня цілком очевидна обтяженість хворобою, виходячи бодай з того, що нам було відомо про батька та його сестру; ба, хто обстоює точку зору, що навіть такі хворобливі стани, як у матері, неможливі без спадкової схильності, міг би потрактувати спадковість у цьому випадку як конверґентну. Мені ж здається, для спадкової чи, радше, конституційної схильності дівчини вагомішим є інший момент. Я вже згадував, що батько до шлюбу переніс сифіліс. Отож прикметно високий відсоток моїх психоаналітичних пацієнтів складають діти батьків, що страждали на табес або параліч. Внаслідок новизни мого терапевтичного методу мені дістаються лише найважчі випадки, коли хворі роками лікувалися без жодного успіху. Табес або параліч батька будь-який прихильник вчення Ерба-Фурньє розглядатиме як вказівку на те, що мала місце сифілітична інфекція, яку в цілій низці випадків я безпосередньо виявив у таких батьків. В останній дискусії про нащадків сифілітиків (XIII Міжнародний медичний конгрес у Парижі, 2-9 серпня 1900 року, реферати Фінґера, Тарновскі, Жульєна та ін.) мені забракло згадки про той факт, визнати який змушує мене мій досвід невропатолога: сифіліс батьків таки слід розглядати як доволі важливий етіологічний чинник для невропатичної конституції дітей.

[2]     Про ймовірну причину цього першого захворювання див. далі.

[3]     (лат.) Нервовий кашель. (прим. перекладача)

[4]     Пор. у цьому зв’язку аналіз другого сновидіння.

[5]     Це лікування, а також моє ознайомлення з перипетіями історії хвороби, як я вже повідомляв, так і залишилося фрагментарним. Тож стосовно деяких пунктів не можу робити жодних висновків, або ж послуговуватися лише натяками та припущення. Коли на одному з сеансів зайшла мова про цей лист, дівчина, ніби дивуючись, сказала: "І як вони знайшли того листа? Він же був закритий на ключ у моєму письмовому столі". Та оскільки вона знала, що батьки прочитали чернетку прощального листа, я вирішив, що вона сама зробила так, аби вони її побачили.

[6]     Гадаю, що при цьому нападі можна було спостерегти судоми й маячення, та оскільки аналіз не дійшов до цієї події, я не маю в розпорядженні якогось надійного спогаду пацієнтки щодо цього.

[7]     (фр. досл.) Мала істерія (прим. перекладача)

[8]     (лат.) відраза до життя. Вислів римського філософа-стоїка Сенеки. В психоаналізі цей термін позначає втрату або зменшення життєвої снаги при депресивних синдромах. (прим. перекладача)

[9]     Йозеф Броєр (1842-1925) – австрійський лікар, фізіолог, філософ. На ранніх етапах становлення  психоаналізу Фройд тісно з ним співпрацював. (прим. перекладача)

[10]   Ось приклад до останньої тези. Один із моїх віденських колег, чиє переконання в неістотності сексуальних чинників для істерії такі досвіди, вочевидь, тільки підкріпили, наважився у випадку 14-річної дівчинки із загрозливим істеричним блюванням на незручне питання, чи не мала вона, бува, любовного зв'язку. Дитина відповіла: "Ні", та ще й, напевне, з добре награним подивом, а тоді розповіла про це в своїй непоштивій манері власній матері: "Уяви собі, цей йолоп навіть спитав мене, чи я не закохалася". А тоді вона потрапила на лікування до мене, і виявилося  – зрозуміло, не в першій розмові – що вона багато років мастурбувала з сильним fluor albus – виділення з піхви білого кольору (що мало велику подібність до блювотиння). Врешті вона змусила себе відвикнути від мастурбації, проте в абстиненції її мучило надзвичайне почуття провини, тож в усіх лихах, які випадали на долю родині, вона вбачала божу кару за її гріховність. Окрім того вона була під впливом роману її тітки, чию позашлюбну вагітність (друга вказівка на блювоту) ніби-то щасливо вдалося від дівчинки приховати. Хоча всі вважали її "ще зовсім дитиною", вона виявилася цілком обізнаною з усіма істотними моментами сексуальних відносин.

[11]   Паоло Мантеґацца (1831 - 1910) – італійський фізіолог, невролог та антрополог. Зажив слави свого часу популярними книжками "Фізіологія кохання", "Фізіологія насолоди", "Фізіологія жінки" тощо. (прим. перекладача)

[12]   Я вийшов поза межі цієї теорії, не відкинувши її, тобто сьогодні я не вважаю її хибною, а тільки неповною. Просто я відмовився від наголошуванні на так званому гіпноїдному стані, який начебто настає у хворого внаслідок травми і нібито несе відповідальність за всі інші психологічні відхилення. Якщо при спільній роботі дозволено заднім числом проводити поділ власності, то я хотів би тут заявити, що постулювання "гіпноїдного стану", в якому деякі доповідачі воліли вбачати ядро нашої праці, виникло суто з ініціативи Броєра. Я вважаю зайвим й помилковим переривати запровадженням такого терміну тяглість проблеми щодо того, в чому полягає психічний процес при утворенні істеричних симптомів.

[13]   Пор. мою розправу «До етіології істерії» (1896).

[14]   Визнання таких обставин буде полегшене пізнішим роз'ясненням.

[15]   Випадкових причин огида Дори при цьому поцілунку, безперечно, не має, їх вона безпомильно пригадала б і назвала. Суто випадково я знайомий з паном К.; це та сама особа, яка супроводжувала батька пацієнтки до мене, ще молодявий чоловік привабливої зовнішності.

[16]   Такі витіснення ми припускаємо не лише з метою цього одного пояснення, вони виявляються необхідною умовою для цілої низки симптомів. Потім я почув від іншої моєї пацієнтки, ще зовсім недавно ніжно закоханої нареченої, яка звернулася до мене через несподіване збайдужіння до свого зарученого, що настало на тлі тяжкого розладу настрою, про той самий жахливий ефект обіймів (без поцілунку). Тут без особливих труднощів вдалося вивести переляк із відчутої, але усуненої зі свідомості ерекції чоловіка.

[17]   Пор. другий сон.

[18]   Тут, як і в усіх подібних місцях слід бути готовим не до простого, а не множинного обґрунтування, до наддетермінації.

[19]   (лат.) «Між калом й сечею родимося». Вислів Августина Блаженного.

[20]   Усі ці пояснення містять багато типового й чинного загалом для істерії. Тема ерекції надає розв'язання деяких найцікавіших істеричних симптомів. Жіноча увага до обрисів чоловічих геніталій, що проступають крізь одяг, стає внаслідок витіснення мотивом дуже багатьох випадків боязні людей та страху перед товариством. Широкий зв'язок між сексуальним та екскрементальним, патогенне значення якого, очевидно, важко применшити, лежить в основі надзвичайно значної кількості істеричних фобій.