«Як читати Лакана». Вступ. Славой Жижек

У праці «Як читати Лакана» в центрі уваги знаменитого словенського філософа Славоя Жижека опиняються людський суб’єкт, його/її децентроване бажання, виміри інтерпасивності й іншого, а також хитросплетіння супер-еґо й закону, які у нашу пермісивну епоху своєрідного «примусу до насолоди» набувають цілком нового звучання. Дізнатися більше про видання й підтримати друк книжки можна тут.

Вступ

А тепер трохи прополощімо собі мізки.

Жак Лакан, «Етика психоаналізу»

У 2000-му році сота річниця виходу друком «Тлумачення сновидінь» Фройда супроводжувалася новою хвилею тріумфалістських проголошень смерті психоаналізу. Стверджувалося, що останні досягнення в царині вивчення мозку нарешті поховали його там, де йому й належало бути від самого початку: посеред різноманітного мотлоху донаукових обскурантистських пошуків прихованого значення, разом із релігійними сповідниками й тлумачами снів. Як сформулював це Тодд Дюфрейн, ще жодна особа протягом усієї історії людської думки не помилялася так у самій основі свого вчення (можливо, додав би дехто, – за винятком Маркса). То ж не дивно, що 2005-го року вслід за сумнозвісною «Чорною книгою комунізму», яка перелічувала всі злочини комуністичних режимів, була опублікована «Чорна книга психоаналізу». Вона містила всі теоретичні похибки й випадки клінічного шахрайства в історії цього вчення. Принаймні у такий негативний спосіб кожен міг тепер пересвідчитися в глибокій солідарності марксизму та психоаналізу.

У цих заупокійних співах таки щось є. Століття тому, намагаючись визначити місце свого відкриття несвідомого в історії модерної Європи, Фройд сформулював ідею трьох послідовних принижень людини або, як він їх назвав, трьох «нарцисичних недуг». Спочатку Коперник довів, що Земля крутиться навколо Сонця, і в такий спосіб позбавив нас, людських створінь, центрального місця у всесвіті. Тоді Дарвін продемонстрував, що ми є результатом сліпого процесу еволюції, відібравши в нас привілейоване місце серед інших живих істот. Нарешті, коли сам Фройд відкрив домінантну роль несвідомого в психічних процесах, виявилося, що наше еґо не є господарем навіть у власному домі. Сьогодні, століттям пізніше, перед нами постає ще невтішніша картина: схоже, що наукові прориви останніх років завдали нарцисичному образу людини цілу низку нових принижень. Тепер уже сам наш розум сприймається всього лише як комп’ютер, який обробляє дані, а наше відчуття свободи й автономії – як звичайна ілюзія користувача цього апарату. Як наслідок, на тлі сучасних наук, що вивчають мозок, психоаналіз видається вже не так чимось субверсивним, як вченням, яке належить до традиційного гуманістичного поля, загроженого приниженнями останніх років.

То ж чи можемо ми сказати, що психоаналіз сьогодні й справді застарів? Здається, що так, до того ж на трьох взаємопов’язаних рівнях: 1) на рівні наукового знання, де фройдистська модель людської свідомості, схоже, поступилася місцем моделі когнітивно-нейробіологічній; 2) на рівні психіатричних клінік, у яких психоаналітичне лікування швидко втрачає позиції перед наступом таблеток і бігевіористської терапії; 3) на рівні суспільного контексту, де фройдистський образ суспільства й соціальних норм, які притлумлюють сексуальні потяги окремого індивіда, здається, більше не відображає адекватно реальний стан нашого світу, у якому панує гедоністична вседозволеність. І все ж таки у випадку психоаналізу поминальна відправа може виявитися трохи передчасною, оскільки її провадять над пацієнтом, на якого попереду чекає ще довге життя. На противагу «очевидним істинам», які так полюбляють критики Фройда, я ставлю собі за мету продемонструвати, що справжній час психоаналізу сьогодні тільки настав. Що лише крізь призму Лаканового погляду, крізь призму того, що Лакан називав своїм «поверненням до Фройда», ми врешті отримали змогу збагнути ключові теоретичні прозріння Фройда в їхньому істинному вимірі. Лакан розумів це повернення не як повернення до того, що Фройд сказав, а радше як повернення до самого осердя фройдистської революції, яку, можливо, навіть сам Фройд цілком не усвідомлював.

Лакан розпочав своє «повернення до Фройда» з лінгвістичного прочитання всього корпусу психоаналітичного вчення, суть якого стисло передана у, мабуть, найвідомішій його формулі: «Несвідоме структуроване як мова». Несвідоме зазвичай розуміють як царину ірраціональних потягів, як щось протиставлене раціональній свідомості людини. Для Лакана таке поняття несвідомого належало до романтичної Lebensphilosophie (філософії життя) і не мало нічого спільного з Фройдом. Фройдистське несвідоме спричинило такий скандал не через твердження, що свідомість підпорядкована значно ширшій царині ірраціональних інстинктів, а через те, що це поняття дало змогу продемонструвати, як саме несвідоме підлягає власній граматиці й логіці – несвідоме говорить і мислить. Несвідоме – це не резервуар диких потягів, які еґо повинне підкорити, а місце, з якого промовляє травматична істина. Саме тому Лаканова версія гасла Фройда Wo es war, soll ich werden («де було воно, має стати я») звучить не як «еґо повинне підкорити ід», царину несвідомих потягів, а як «я маю зважитися наблизитися до місця, де перебуває моя істина». Те, що «там» на мене чекає, є зовсім не глибокою Істиною, з якою я маю ідентифікуватися, а радше незносною істиною, з якою я мушу навчитися жити.

Чим тоді ідеї Лакана відрізняються від мейнстримних психоаналітичних шкіл і від вчення самого Фройда? Щодо інших шкіл, то перша особливість, яка одразу впадає у вічі, полягає в філософському ухилі теорії Лакана. Для Лакана психоаналіз у його найфундаментальнішому вимірі – це зовсім не теорія чи метод лікування психічних розладів, а теорія й практика, що зводять індивіда віч-на-віч із найрадикальнішим виміром людського існування. Він не підказує індивідові, як підлаштуватися під вимоги суспільної реальності, він передусім пояснює, як утворюється щось таке, що ми називаємо «реальністю». Він не просто допомагає людині прийняти притлумлену істину про себе, він пояснює, як вимір істинного виникає у людській реальності. На думку Лакана, патологічні формації, такі як неврози, психози і збочення, наділені гідністю фундаментальних філософських настанов щодо реальності. Коли я страждаю неврозом нав’язливих станів, ця «недуга» накладає свій відбиток на все моє відношення до реальності й визначає загальну структуру моєї особистості. Основні закиди Лакана проти інших психоаналітичних шкіл стосувалися їхньої клінічної орієнтації: для Лакана мета психоаналітичного лікування полягає зовсім не у досягненні благополуччя пацієнта чи його/її успішному соціальному житті або самозвершенні, а в тому, щоб звести пацієнта віч-на-віч із елементарними координатами й глухими кутами його чи її бажання.

Що стосується Фройда, то передусім впадає у вічі те, що ключ, який Лакан застосував у своєму «поверненні», походить з-поза меж психоаналітичного поля: щоб відімкнути таємниці Фройдового вчення й заволодіти його скарбами, Лакан вдався до цілої низки найрізноманітніших теорій: від лінгвістики Фердинана де Соссюра через структурну антропологію Клода Леві-Строса й аж до математичної теорії множин і філософських доктрин Платона, Канта, Геґеля і Гайдеґера. Саме тому більшість засадничих понять Лакана не мають відповідників у теорії самого Фройда: Фройд ніде не згадує тріаду Уявне, Символічне, Реальне. Він ніколи не говорить про «великого Іншого» як символічний порядок; він говорить про «еґо», а не про «суб’єкта». Лакан використовує ці запозичені з інших дисциплін терміни для того, щоб увиразнити певні важливі теоретичні моменти, які імпліцитно були присутні вже у самого Фройда, навіть якщо він цього не усвідомлював. Наприклад, якщо психоаналіз – це «зцілення через мовлення», якщо він лікує патологічні розлади лише за допомогою слова, то він має покладатися на певне поняття мовлення. Лакан стверджує, що Фройд не усвідомлював того поняття мовлення, яке імпліцитно передбачала його власна теорія й практика, і що ми можемо вповні збагнути це поняття, тільки якщо звернемося до лінгвістики Соссюра, теорії мовленнєвих актів і геґельянської діалектики визнання.

Здійснене Лаканом «повернення до Фройда» заклало нові теоретичні основи психоаналізу й мало надзвичайно важливі наслідки для аналітичного лікування. Суперечки, кризи, навіть скандали супроводжували Лакана впродовж усієї його кар’єри. У 1953 році він був змушений розірвати будь-які зв’язки з Міжнародною психоаналітичною асоціацією (див. Хронологію), а його провокативні думки не давали спокою багатьом прогресивним мислителям, від критичних марксистів до феміністів. Хоч у західному академічному світі Лакана зазвичай сприймають як своєрідного постмодерніста або деконструктивіста, насправді він дуже погано вписується у простір, окреслений цими ярликами. Усе своє життя він постійно виходив за межі тих ярликів, якими його намагалися означити: феноменолог, геґельянець, гайдеґеріанець, структураліст, постструктураліст. І це не дивно, адже чи не найвизначальнішою рисою його вчення було невпинне ставлення під сумнів власних тверджень.

Лакан був ненаситним читачем та інтерпретатором, для нього психоаналіз був передовсім методом читання текстів, як усних (мовлення пацієнта), так і письмових. Тож хіба може бути якийсь кращий спосіб тлумачення Лакана, аніж вдатися до його власного способу читання: читати тексти інших разом із Лаканом. Саме тому в кожному розділі цієї книжки уривок з Лакана буде зіставлено з якимось іншим фрагментом (з царин філософії, мистецтва, популярної культури й ідеології). У такий спосіб ми спробуємо пояснити теоретичні погляди Лакана через лаканіанське прочитання якогось іншого тексту. Ще однією важливою рисою цієї книжки є те, що вона залишає поза увагою: ця праця майже повністю ігнорує теорію Лакана стосовно того, що відбувається під час психоаналітичного лікування. Лакан був передусім психоаналітиком-практиком, а тому питання лікування пронизують усе, що він будь-коли писав або робив. Навіть коли Лакан тлумачить Платона, Тому Аквінського, Геґеля або К’єркеґора, то завжди робить це для того, щоб пролити світло на певну конкретну клінічну проблему. Однак саме така повсюдність клінічних питань і дозволяє нам їх виключити, тобто саме тому, що терапевтичні питання є повсюдними, ми можемо піти навпростець і зосередитися на їхніх наслідках, на тому, в який спосіб вони надають особливого забарвлення всьому, що видається не-клінічним – тільки так ми зможемо пересвідчитись, що вони й справді посідають таке центральне місце.

Замість того, щоб пояснювати Лакана за допомогою історичного й теоретичного контексту, в якому формувалися його ідеї, ця праця використовуватиме самого Лакана, щоб пояснити наші власні суспільні й лібідальні негаразди. Замість того, щоб впевнено проголошувати безсторонні оцінки, вона запропонує читачам суб’єктивне й заангажоване прочитання, адже, як стверджує лаканіанська теорія, кожна істина є завжди частковою. Сам Лакан, своїм прочитанням Фройда, продемонстрував силу такого часткового підходу. У своїх «Роздумах щодо визначення культури» Т. С. Еліот зазначає, що існують моменти, коли єдиний вибір, який нам залишається, – це вибір між розкольництвом і відмовою від віри, тобто миті, коли ми можемо утримати певну релігію живою, тільки якщо наважимося на сектантський відхід від її головного вчення. Саме вдаючись до такого розколу й відмежовуючись від загноєного трупа Міжнародної психоаналітичної асоціації, Лакан і спромігся зберегти від занепаду вчення Фройда. Сьогодні, п’ятдесят років по тому, лише від нас залежить, чи ми зможемо зробити те саме з вченням Лакана.

Переклад Павла Шведа.