Зелена Маргарита. Уривок

Зелена Маргарита. Уривок

Публікуємо уривок із роману Світлани Пиркало «Зелена Маргарита». Сподобався текст? Передзамовте видання.

Я йду по вулиці і жую. Що я жую, ви хочете знати? Жую я чізбургер. А у паперовому пакуночку в мене ще один чізбургер. Парадокси нашого життя включають і такий: два одинарні чізбургери — принаймні зараз це так — коштують куди менше, ніж один подвійний. Який сенс після цього купувати подвійні чізбургери? Кому це може спасти на думку? Але все по порядку.

День 1. КОФЕ ТОЖЕ ЧИМСЬ ПРИРОДА

Я збираюся розповідати про себе, і практично більше ні про кого. Ця історія — не гостросюжетний роман, а просто оповідь про пару-десять днів, проведених мною, — кілька звичайних днів. Вам трапиться багато занудства, тупих приколів, нікому не цікавих шматків (чи огризків?) моїх думок. Тому не шукайте в моїй розповіді детальних описів весняного Києва — просто вийдіть на вулицю й подивіться самі. Зовсім зайве вам знати щось про мого коханого — досить того, що я його люблю і він — моє сонечко. Не потрібно вам занадто багато знати і про Небелюка, Друма, Рому та Семена — рано чи пізно ви з ними самі познайомитеся і побачите, що слова тут безсилі. Також ви не дізнаєтеся, чи переспала я з Кірілом, — я сама цього точно не знаю. А ось що варто запам’ятати: мене звуть Марина Погрібна, я розумна і красива, як ворона в анекдоті, і шибздонута, як та ж ворона в тому ж таки анекдоті. До того ж єдина людина, яка може вам про мене розповісти щось не просто цікаве, а правдиве, — це я сама. Щоправда, не знаю, для чого вам все це.

Сьогодні вночі мені наснилася підземна ріка мертвих. Я бачила там багатьох знайомих. Мене пригощали тими самими грибами з червоними капелюхами. Якщо на тому світі дійсно харчуються самими грибами, я хочу пожити подовше.

Тому я йду на кухню і їм дві вітамінки, у яких безліч вітамінів і повно надзвичайно корисних мінералів. Мені казали, що ці мінерали виводять з організму шкідливі речовини, якщо людина багато п’є, палить і нервується. Ну, палю я небагато, якщо говорити про тютюн, але все одно: вітаміни, люди, — це просто супер. Вітаміни вбивають прищі. Знаєте, що таке прищі? Я знаю. Це капєц. Зараз по Києву ходить один самозваний філософ, який стверджує, що прищі є найбільшою філософською проблемою людства. І побий мене грім, якщо це не так. Почнеш дружити з хлопчиком — ти йому подобаєшся, у вас усе нормально, але ж… а ну як він помітить, що у тебе прищі? (Хоча цвітіння на пиці різнобарвних плям видно за версту). Це вже зараз я знаю, що нікому немає діла до чужих прищів, а тим більше в підлітковому віці, коли від одного вигляду іншого підлітка протилежної статі котиться слина і тьмяніє в очах. А ще два роки тому…

Отож з того часу, як я почала приймати вітаміни, мій зовнішній вигляд набагато покращився. І спати я стала менше, і менше запізнююся на роботу. Але коли менше спиш, то і снів сниться менше. А мої сни… о, дехто за все життя стільки пригод не переживе, як я іноді за одну ніч. Вам траплялося за горою порожніх ящиків спостерігати епохальну битву Бога з дияволом, яка буває лише раз на десять тисяч років? Для мене це не проблема. Якщо ж мені декілька днів не сняться короткі сни і хоча б півтора тижні — довгий, великий і барвистий сон, все навколо починає потроху бліднути.

Варю собі величезну чашку кави, аж на чотири порції. Дуже зручно мати в хаті яйця, масло, сир і каву. З цього можна швидко зварганити сніданок, причому ситний. На перший погляд одноманітне меню, проте треба враховувати, що у мене в кухні стоїть тридцять різноманітних приправ, шість із яких — різного виду перці, тому я можу протягом місяця щодня посипати смажене яйце іншою приправою, і воно вже буде не таким, як учора. Якщо до того ж є шинка — вийде справжній English breakfast of bacon & eggs[1]. Пообідати можна на роботі, а вже повечеряти знайдеться чим. Можна також на роботі, можна в місті з кимось, можна й дома зготувати щось смачне і почитати книжку за столом, смачно плямкаючи і бризкаючи на сторінки їжею. Тільки треба, щоб ніхто при цьому не був присутній, а то незручно: поводишся як свиня, псуєш книжку. Чомусь кожен, хто бачить, як я їм за столом, вважає за необхідне прочитати мені нотацію, причому за останні вісімнадцять років ця нотація геть не змінилася. Особливо стараються ті, хто дає мені почитати книжки, після чого я повертаю їх заляпаними. Але я знаю точно: неможливо їсти настільки акуратно, щоб не заляпати бодай сторінку. Вісімнадцять років досвіду дають мені право на впевненість у цьому. Тому треба просто приймати речі такими, якими вони є. Книжка для людини, а не людина для книжки. А то ще дехто любить курити й читати в туалеті. Є навіть такий вислів: срать без цигарки — як чай без заварки. Я особисто цього не розумію, але якщо людям приємно — хай собі. Хоча в моєму суміщеному санвузлі курити заборонено з того часу, як Небелюк покурив там свою «Ватру»; тоді мені довелося прати заново увесь одяг, вивішений для сушки, і мити стіни, бо небелюківська «Ватра» — не знаю, де він її бере — це просто якийсь іприт. Гірше буває тільки тоді, коли він роззувається.

І за сніданком я також люблю читати. Оскільки природна лінь не дозволяє мені збігати за вранішньою газетою, а замовляти доставку мені не по кишені, я читаю недочитане з суботи «Дзеркало тижня». Щоб його прочитати повністю, йде ціла доба. Не уявляю собі, як оце хтось умудряється її видавати. Хоча ось у мене валяється на дивані The Sunday Telegraph річної давності, так ніби нічим не більший. Щоправда, і його я не прочитала до кінця, коли він був свіжий, а зараз нецікаво.

Що в мене на дивані робить The Sunday Telegraph, спитаєте ви? Я практикуюся в англійській мові. Теоретично мені це потрібно по роботі: я багато інформації краду з Інтернету, коли роблю колонку культурних новин, тому постійно перекладаю тексти з англійської та на англійську, а також редагую вкрадене кимось іншим. Та насправді причина цього навчального ентузіазму в тому, що я хочу виграти ґрант на навчання в Штатах. У ненависних усім Штатах, що доводять свою войовничу чоловічість, як сказала б Забужко, херячачи ракетами направо й наліво. Ну й начхати. Я хочу повчитися в країні чізбургерів. Я думаю, якщо туди приїхати, то виявиться, що там живуть майже такі самі люди, як ми, тільки набагато товстіші, і деякі з них — чорні, точніше темно-коричневі.

Щоправда, мені стає розуму не говорити про це вголос, бо мене відразу б затюкали усі навколо.

Всі американці, яких я знаю, трохи хворі на голову. Правда, один мій приятель каже, що вони тому й сидять у Києві, що хворі. Якби вони були там комусь потрібні, що б їх змусило набиратися тут радіонуклідів? Може, й так. Іноді мені здається, що моє бажання поїхати до Штатів із того ж розряду мазохізму, що й бажання покорписатися у рані на власному тілі, зацікавлено здираючи з неї шкірку.

Коли я кажу комусь, що хочу повчитися в Штатах, мені ніхто не вірить. Кажуть, що всі американці тупі. Ну, не думаю. Принаймні, змайструвати ядерну бомбу вони додумалися.

Дитячий садок

АЛСКО

запрошує дітей від 2 до 6 років

У програмі: економіка, право, комп’ютерна грамота, математика, письмо, читання, англійська мова, логіка, шахи, оріґамі, міфологія, екологія та ін. Режим роботи: з 7-00 до 21-00. Можливість перебування у вихідні, свята та нічний час.

ВАША ДИТИНА БУДЕ ВАМ ВДЯЧНА!

Іноді я думаю таке: якщо мені дадуть стипендію, то у мене врешті з’явиться можливість хоч трошки повчитися нормально, не бігти після пар на роботу як скажена, а піти в бібліотеку, почитати спеціальну літературу, походити на зустрічі з видатними людьми — там, я знаю, часто бувають зустрічі з видатними людьми. І не думати про гроші хоч трошки, перестати маніячитись із думкою, що не вистачить заплатити за квартиру і таке інше. Невже я не заслуговую хоча б рік нормально повчитися, не думаючи під час лекції, як викроїти гроші на кілограм оселедців? Невже хтось заслуговує цього більше, ніж я? No way! А потім, уже після повернення в Україну, всі проблеми вирішуватимуться самі собою. Уявіть собі — я приходжу найматися до вас на роботу, у красивому костюмі, з білозубою американською посмішкою, вивченою за рік навчання напам’ять, і кажу: «Я закінчила Гарвард, чи що-небудь — хай навіть університет штату Алабама». Ну, ви тоді мені — о’кей, на випробувальний термін ми вам можемо запропонувати всього вісімсот… ну тисячу доларів, але, як цінному співробітнику, обіцяємо швидке зростання суми винагороди за вашу високо-превисококваліфіковану працю. Власне кажучи, я й зараз не бідую. Але ж це щось інше, а то — щось інше.

Нарешті я допиваю каву й доїдаю розтоплений у ній сир. Надягаю білу блузку та свій красивий синій костюм — піджак і брюки, що сидять на мені просто ідеально. У цьому костюмі я справляю враження ділової дами — поки не розтуляю рота. Мені важко говорити щось нейтральне і підтримувати враження інтелігентної людини. Як ото в казці з рота красуні, коли вона говорила, сипалися троянди, з очей, коли плакала, сипалися перли, а зі щік, коли вмивалася, падали золоті зливки, так у мене з усіх можливих місць сипляться судження: частина розумних, частина дотепних, частина цинічних, частина дурнуватих, але завжди залишається враження, принаймні у мене, що краще б мені було промовчати. Коріння цього лежить у дитинстві. Коли у мене ще не було власної думки з багатьох життєво важливих питань, на приклад, яка кава краща — розчинна чи натуральна, і що крутіше — імажинізм чи імпресіонізм, — я страждала на комплекс неповноцінності, бо у всіх моїх старших приятелів були усталені життєві переконання. Мені тоді здавалося, що у всіх є така здатність — мати судження, а у мене нема. Зате коли вона з роками з’явилася, стало важко закривати рота вчасно. Ну, звісно, я намагаюся не триндіти зайвого, і над робочим столом у мене висить табличка Don’t miss a good chance to shut up[2]. Правда, я поки що не помітила, щоб це допомогло, але, зрештою, табличка висить усього тільки два дні.

Сподобався текст? Передзамовте видання!