Злет і падіння динозаврів. Стів Брусатте. Уривок

Стів Брусатте — одна із зірок сучасної палеонтології, а його книжка «Злет і падіння динозаврів: нова історія втраченого світу» чи не найкраща на сьогодні історія цих дивовижних створінь, що будь-коли була написана. Підтримайте видання, не пошкодуєте! 

Розділ 1. На світанку динозаврів

«Бінґо!» — заволав мій товариш Ґжеґож Нєдзвєдзкі, вказуючи на тоненьку, як лезо ножа, лінію розподілу між вузькою смужкою аргеліту й товщим шаром грубшої породи просто над нею. Ми досліджували кар’єр поблизу польського села Захелм’є. Колись у ньому видобували такий необхідний вапняк, а тепер він стояв закинутим. Довколишній пейзаж було захаращено напівзруйнованими димовими трубами та іншими рештками промислового минулого центральної Польщі. Карти оманливо свідчили, що ми були серед Свентокшиських гір, колись величної, а нині майже зрівняної з землею сотнями мільйонів років ерозії сумної низки пагорбів. Сіре небо, кусючі комарі, спека, від якої пухирилося дно кар’єру. Заблукала пара автостоперів, яких випадково занесло не туди, були єдиними людьми, котрих ми бачили.

«Оце вимирання», — докинув Ґжеґож, широко посміхаючись крізь щетину, неголену впродовж багатоденної польової роботи. «Нижче — численні сліди великих рептилій і наших родичів-ссавців, але потім вони зникають. У шарах над ними спершу нічого не видно, а тоді раз — і динозаври».

Здавалося, що ми просто роздивлялися якісь каменюки у зарослому кар’єрі. Але насправді ми дивилися на те, що було революцією. Скелі записують історію. Вони розказують нам про глибоку давнину задовго до того, як на землі з’явилася людина. І записана у камені розповідь перед нами приголомшувала. Цей перепад між шарами порід, помітний тільки для натренованого погляду науковця, засвідчив один із найдраматичніших моментів в історії Землі. Коротка мить, яка змінила світ, поворотний момент, що трапився десь 252 мільйони років тому, задовго до нас, задовго до волохатих мамонтів, задовго до динозаврів, але його відлуння чутно й нині. Якби тоді, в давнину, події розгорталися трошки інакше, хтозна, який вигляд мав би сучасний світ! Це ніби гадати, що б трапилося, якби ерцгерцога не застрелили.

Якби я стояв на цьому ж місці 252 мільйони років тому, у той проміжок часу, який геологи називають пермським періодом, то заледве зміг би розпізнати околиці. Ні зруйнованих заводів, ні інших ознак людей. Ні птахів у небі, ні мишей, які нишпорять під ногами, ні всипаних квітками чагарників, що дряпають нас, ні комарів, що живляться з тих подряпин. Усе це розвинеться пізніше. Щоправда, ми так само пітніли б, бо було нестерпно спекотно і волого, мабуть, ще гірше, ніж у Маямі посеред літа. Стрімкі ріки витікали із Свентокшиських гір, які тоді були справдешніми горами з гострими засніженими вершинами, що підносилися на десятки тисяч футів поміж хмари. Ріки звивалися крізь неозорі ліси хвойних дерев, ранніх родичів теперішніх сосен і ялівців, та впадали у велику улоговину, що оточувала пагорби, поцятковану озерами, які розливалися у сезон дощів і всихали, коли мусон закінчувався.

Ці озера були живлющою кров’ю тутешньої екосистеми, водоймами, що створювали прихисток від нещадної спеки та вітру. Різноманітні живі істоти зграями сходилися сюди, однак серед них не було знайомих нам тварин. Були тут і більші, ніж пес, слизькі саламандри, що повзали вздовж води і принагідно хапали рибу. І кремезні чудовиська, що їх називають парейазаврами. Вони чеберяли на чотирьох лапах і — через шишкувату шкуру, масивну передню частину тулуба та й узагалі брутальну зовнішність — нагадували несамовитих піхотинців рептилячого наступу. Тлусті маленькі звірята-дицинодонти бабралися в багнюці, мов свині, гострими іклами вириваючи смачні корінці. А царювали над усіма ними горгонопси, чудовиська завбільшки з ведмедя. Упевнено розмістившись на верхівці харчового ланцюжка, шаблеподібними іклами вони вгризалися в горлянки парейазаврів та в плоть дицинодонтів. Отакі-то диковиська царювали світом перед динозаврами.

Згодом глибоко в надрах земля почала ворохобитися. На поверхні цього не було чутно, принаймні з самого початку, якраз близько 252 мільйонів років тому. Це відбувалося на глибині п’ятдесят, а може й сто миль, у мантії, середньому шарі бутерброда земної будови, що виглядає як «кора-мантія-ядро». Мантія — це суцільна порода, яка настільки гаряча і перебуває під таким високим тиском, що за тривалі відрізки геологічного часу може перетікати, мов Silly Putty (пластична іграшка, «жуйка» для рук). Власне в мантії є течії, як у річці. Ці течії і є тим рушієм, який штовхає конвеєрну стрічку системи тектонічних плит силами, які розбивають тонку зовнішню кору на плити, що рухаються одна відносно одної. Без течій у мантії не було б ні гір, ні океанів, ні поверхонь, придатних до життя. Втім, іноді котрась із течій починає викидати коники. Гарячі язики рідких порід вириваються на волю й зміяться вгору, до поверхні, де врешті вистрілюють крізь вулкани. Їх називають гарячими точками. Вони рідкісні, однак Єловстоун — приклад такої активної точки нині. Постійне підживлення жаром із глибин Землі дає сили Старому Служаці та іншим гейзерам.

Те саме відбувалося наприкінці пермського періоду, але в континентальних масштабах. Величезна гаряча точка почала формуватися під Сибіром. Потоки рідких порід ринули крізь мантію до кори і почали виливатися назовні через вулкани. Проте це не були звичайні вулкани, до яких ми звикли — конусоподібні підвищення, що десятиліттями перебувають у сплячці, а потім раптово вибухають букетом із попелу й лави, як Сент-Геленс чи Пінатубо. Вони не вивергалися з потужністю тієї мішанки оцту і харчової соди, яку багато з нас робили як наукові експерименти. Ні, ці вулкани були просто великими тріщинами в землі, часто завдовжки багато миль, які безперервно вивергали лаву, рік за роком, десятиліття за десятиліттям, століття за століттям. Наприкінці пермського періоду виверження тривали вже кілька сотень тисяч років, а може, навіть і кілька мільйонів. Було декілька більших вибухоподібних вивержень, але були й спокійніші періоди повільного витікання. Врешті, вони вилили стільки лави, що вона вкрила кілька мільйонів квадратних миль північної й центральної Азії. Навіть сьогодні, більш ніж через чверть мільярда років, чорні базальтові скелі, які сформувалися з тієї лави, вкривають приблизно мільйон квадратних миль Сибіру, тобто площу, яка майже дорівнює площі Західної Європи.

Уявіть собі континент, розжарений від лави. Це ніби апокаліптична катастрофа із малобюджетного фільму. Достатньо сказати, що з усіма парейазаврами, дицинодонтами і горгонопсами, які жили де-небудь неподалік Сибіру, було покінчено. Але це ще не все. Коли вивергаються вулкани, вони викидають не тільки лаву, а й жар, пил та отруйні гази. На відміну від лави, вони можуть завдати шкоди всій планеті. Наприкінці пермського періоду саме вони були справжніми виконавцями волі фатуму, які почали тотальне руйнування, що тривало мільйони років і незворотньо змінило світ.

Пил підіймався в атмосферу, забруднював повітряні потоки на великих висотах і розповсюджувався по всій землі, перекриваючи шлях сонячному світлу і заважаючи рослинам фотосинтезувати. Колись розкішні хвойні ліси загинули, а через це парейазаврам і дицинодонтам не лишилося рослин для їжі, і, відповідно, горгонопси більше не мали м’яса. Харчові ланцюжки почали руйнуватися. Певна частина пилу з атмосфери осідала і, зішуючись з краплинками, води формувала кислотні дощі, які погіршували і так скрутну ситуацію на ґрунті. Що більше рослин вимирало, то пустельнішим і нестійкішим ставав ландшфат, а це призводило до стрімкої ерозії та зсувів, які знищували цілі ділянки напівзогнилого лісу. Ось чому у захелмському кар’єрі рівномірні вапняки, тип породи, притаманний для спокійного і стійкого середовища, раптово поступалися місцем грубішим породам із валунів, таким характерних для стрімких потоків і корозійних бур. Лісові пожежі лютували на пошрамованій землі, і рослинам та птахам було дедалі складніше виживати.

Але це були тільки короткочасні побічні ефекти, які відбувалися упродовж днів, тижнів і місяців після особливо великих викидів лави крізь сибірські розколи. Довготривалі ефекти були ще більш убивчими. Разом із лавою вивільнялися задушливі хмари діоксиду вуглецю. Як ми нині добре знаємо, діоксид вуглецю — потужний парниковий газ, який поглинає теплове випромінювання в атмосфері і спрямовує його вниз на поверхню, нагріваючи Землю. СО₂, викинутий сибірськими виверженнями, підняв термометр не на якісь кілька градусів; він спричинив карколомний парниковий ефект, що довів планету до кипіння. Але були й інші наслідки. Хоча багато діоксиду вуглецю вивільнилося в атмосферу, проте значна його частина розчинилася в океані. Це спричинило ланцюгові хімічні реакції, внаслідок яких океанська вода стала кислотнішою — погана новина, особливо для тих морських істот, які мають легкорозчинні оболонки. Саме тому ми не купаємося в оцті. Ця ланцюгова реакція також витіснила з океану багато кисню й створила іншу серйозну проблему для всього, що живе у воді чи біля неї.

Опис лих і бід міг би тривати ще багато сторінок, але важливо одне: для живих істот було вкрай погано народитися наприкінці пермського періоду. Це був найбільший епізод масової загибелі в історії нашої планети. Майже 90 відсотків усіх живих видів зникли. У палеонтологів для таких подій, коли величезна кількість рослин і тварин гине по всій Землі за короткий час, є спеціальний термін: масове вимирання. Упродовж останніх 500 мільйонів років було п’ять особливо нещадних масових вимирань. Те, що сталося 66 мільйонів років тому наприкінці крейдяного періоду і стерло з лиця землі динозаврів, безсумнівно найвідоміше. До нього ми повернемося пізніше. Та хоч яким жахливим було вимирання наприкінці крейди, воно не могло зрівнятися з вимиранням наприкінці перму. У той період 252 мільйони років тому, що зафіксований у різкому переході від аргеліту до галькоподібної породи в польському кар’єрі, життя як ніколи було близьким до повного зникнення.

А потім стало трохи легше. Як завжди. Життя несхитне, і деяким видам завжди вдається вижити навіть під час найгірших катастроф. Вулкани вивергалися мільйон років, проте, коли у гарячої точки скінчився запал, вони затихли. Екосистеми, котрим більше не дошкуляли лава, пил та діоксид вуглецю, змогли поступово стабілізуватися. Рослини почали знову рости й урізноманітнюватися. Вони забезпечували новою їжею травоїдних, які «постачали» м’ясо хижакам. Харчові ланки відновилися. Відновлення тривало щонайменше п’ять мільйонів років, і коли воно завершилося, усе стало набагато краще, але зовсім не так, як раніше. Горгонопсам, парейазаврам та їхнім родичам, які раніше домінували, більше не судилося підвестися над польськими озерами чи деінде, і світ лежав відкритим для зухвальців, що вижили. Здебільшого незаселений, неколонізований терен. Пермський період перейшов у наступний проміжок геологічного часу, тріасовий період, і все остаточно змінилося. Скоро на сцену вийдуть динозаври.

Юним палеонтологом я прагнув зрозуміти, як саме змінився світ унаслідок вимирання наприкінці пермського періоду. Що вимерло, а що вижило, і чому? Як швидко оговталися екосистеми? Які види ніколи не бачених істот вигулькнули з постапокаліптичної пітьми? Які риси нашого теперішнього світу вперше викувалися в пермській лаві?

Є тільки один спосіб відповісти на ці запитання. Треба вирушити на збирання скам’янілостей. Якщо було скоєно вбивство, детектив починає розслідування з обстеження тіла і місця злочину, шукає відбитки пальців, волосся, волокна одягу або інші підказки, які можуть розповісти, що ж сталося, і вказати на підозрюваного. Для нас, палеонтологів, такими підказками слугують скам’янілості. Вони — валюта нашої сфери, єдині свідчення про те, як давно вимерлі організми жили і розвивалися.

Cкам’янілості — це рештки давнього життя, і вони бувають різних видів. Найвідомішими є кістки, зуби і панцирі — тверді частини скелету тварини. Після потрапляння в пісок чи мул тверді частинки у них заміщуються мінералами і перетворюються на камінь, залишаючи по собі скам’янілості. Іноді м’які об’єкти, наприклад листя чи бактерії, теж можуть зберегтися як скам’янілості, лишаючи відбитки у породі. Те саме іноді трапляється і з м’якими частинами тварин, на кшталт шкіри, пір’я, а вкрай не часто навіть м’язів чи внутрішніх органів. Але для того, щоб у наших руках опинилися такі скам’янілості, потрібна велика вдача, адже необхідно, щоб тварину заси́пало так швидко, що ці вразливі тканини не встигли розкластися або не пішли на харч хижакам.

Усе, що я описав раніше, ми називаємо скам’янілістю тіла, це фактична частина рослини чи тварини, яка перетворюється на камінь. Але є й інший тип: скам’янілість-слід, що свідчить про присутність чи поведінку організму або зберігає щось, що організм виробляв. Найкращий приклад — слід лапи; інші — це кубла, сліди укусів, копроліти (закам’янілі фекалії), яйця і гнізда. Вони теж мають велику цінність, бо можуть розповісти, як вимерлі тварини взаємодіяли між собою та зі своїм середовищем — як вони рухалися, чим харчувалися, де жили і як розмножувалися.

Я особливо цікавлюся тими скам’янілостями, що належать динозаврам і тваринам, які їм безпосередньо передували. Динозаври жили в трьох періодах геологічної історії: тріасовому, юрському і крейдовому (всі разом вони утворюють мезозойську еру). Пермський період — під час якого різні дивовижні істоти раділи життю на берегах польських озер — безпосередньо передував тріасовому. Ми часто думаємо, що динозаври дуже древні, але насправді вони відносні новачки в історії життя.

Земля сформувалася 4,5 мільярда років тому, і перші мікроскопічні бактерії з’явилися на кілька сотень мільйонів років пізніше. Впродовж двох мільярдів років тривало царювання мікроскопічного життя. Не було ні рослин, ні тварин — не було нічого, що можна було б побачити неозброєним оком. Згодом, десь 1,8 мільярда років тому, ці одноклітинні виробили здатність об’єднуватися у більші, складніші організми. Всесвітній льодовиковий період, який скував майже всю планету кригою, аж до самісіньких тропіків, прийшов і пішов, і після нього з’явилися перші тварини. Спершу вони були простими — м’якими мішечками слизу, як губки чи медузи, аж поки не розвинули мушлі і скелети. Приблизно 540 мільйонів років тому, під час кембрійського періоду, ці скелетні форми стрімко розмножилися й урізноманітнилися, почали поїдати одне одного і формувати складні екосистеми в океанах. Деякі з цих тварин сформували кістковий скелет — це й були перші хребетні, які мали вигляд хирлявих мальків. Але й вони продовжили урізноманітнюватися, і врешті деякі з них розвинули плавники в лапи, відростили пальці на передніх та задніх лапах і вийшли на сушу приблизно 390 мільйонів років тому. Це були перші чотириногі, і до їхніх нащадків належать усі хребетні, які нині мешкають на суходолі: жаби й саламандри, крокодили та змії, а згодом — динозаври і ми.

Ми знаємо цю історію завдяки скам’янілостям — тисячам скелетів, зубів, слідів лап і яєць, які було знайдено по всьому світу багатьма поколіннями палеонтологів. Ми одержимі пошуком нових скам’янілостей і відомі тим, що здійснюємо задля них далекі (й часто безглузді) подорожі. Це може бути вапняковий кар’єр у Польщі чи якесь урвище за Велмартом, купа сміття з валунами на будівництві або кам’яні стіни старого сміттєзвалища. Якщо десь є скам’янілості, так і чекайте, що котрийсь хвалькуватий (чи просто несповна розуму) палеонтолог чхатиме на спеку, холод, дощ, сніг, вологу, пил, вітер, клопів, коросту чи навіть на те, що вони в зоні військового конфлікту.

Ось чому я почав їздити до Польщі. Вперше я відвідав її влітку 2008 року, коли мені було двадцять чотири, я щойно закінчив магістратуру і мав вступити в аспірантуру; я поїхав, аби вивчати нові, інтригуючі рептилячі скам’янілості, які знайшли за кілька років до того у Сілезії, смужці землі на південному заході Польщі, за яку роками билися поляки, німці та чехи. Скам’янілості зберігали у музеї Варшави як скарб польської держави. Я пригадую гул, який чув із наближенням до центрального залізничного вокзалу на спізнілому потязі із Берліна, а також нічні тіні, що лягали на огидну архітектуру сталінської епохи у місті, відбудованому з руїн після Другої світової.

Я зійшов з поїзда і прочесав поглядом натовп. Там мав би бути хтось із табличкою з моїм іменем. Я організував свій приїзд за допомогою низки формальних імейлів, якими обмінявся з дуже літнім польським професором. Він мав попросити котрогось зі своїх студентів зустріти мене на вокзалі і провести до маленької гостьової кімнати у Польському інституті палеобіології, де я й планував зупинитися, буквально за кілька поверхів від місця зберігання скам’янілостей. Я зовсім не знав, кого мав шукати, а позаяк поїзд спізнився більш ніж на годину, я припустив, що студент уже, мабуть, утік назад до лабораторії, лишивши мене напризволяще в чужому місті, яке уже вкрили сутінки, і з кількома польськими словами на сторінці зі словничком у моєму путівнику.

Я вже почав панікувати, проте наступної миті помітив аркуш білого паперу, що лопотів на вітрі, а на ньому нашвидкуруч написане моє ім’я. Чоловік, який тримав папірець, був молодий, з короткою зачіскою у військовому стилі, і в нього, як і у мене, вже почали з’являтися залисини. Він мав темні очі і був зизоокий. Його обличчя вкривала коротка щетина, і він здавався смаглявішим від більшості поляків, яких я бачив. Імовірно, засмага. У ньому було щось непевне й дивне, але він умить перемінився, щойно я підійшов, і він мене упізнав. Він широко посміхнувся, схопив мою валізу й міцно стис мою руку. «Ласкаво прошу до Польщі. Мене звати Ґжеґож. Може, десь повечеряємо?»

Ми обоє були втомлені, я — після довгої подорожі залізницею, а Ґжеґож — від цілоденної роботи з опису купи нових кісток-скам’янілостей, які він і його команда студентів-помічників знайшли у південно-західній Польщі за кілька тижнів до того — звідси і польова засмага, якою він красувався. Врешті ми видудлили кілька пляшок пива і кілька годин теревенили про скам’янілості. Цей хлопець мав такий же непідробний запал, як і я, і в нього було повно іконоборчих ідей щодо того, що сталося після вимирання наприкінці пермського періоду.

Ми з Ґжеґожем швидко подружилися. Решту того тижня ми разом вивчали польські скам’янілості, а потім упродовж чотирьох літніх сезонів я повертався до Польщі, щоб проводити польову роботу з Ґжеґожем, часто у супроводі третього мушкетера з нашої банди, молодого британського палеонтолога Річарда Батлера. За той час ми знайшли багато скам’янілостей і запропонували деякі нові ідеї про те, як динозаври почали еволюціонувати у ті буремні дні після вимирання наприкінці пермського періоду. У ті роки я став свідком того, як Ґжеґож перетворився із заповзятого, проте дещо несміливого студента на одного з провідних польських палеонтологів. За кілька років до свого тридцятиліття він відкрив в іншому закутку захелмського кар’єру сліди, залишені одними з тих перших рибоподібних істот, які вийшли з води на суходіл десь 390 мільйонів років тому. Повідомлення про його відкриття було опубліковане на обкладинці Nature, одного з головних світових наукових журналів. Він отримав запрошення на спеціальний прийом від польського прем’єр-міністра і виступив з доповіддю на конференції TED. Його суворе обличчя — а не скам’янілі знахідки — прикрасили обкладинку польської версії National Geographic.

Ґжеґож став кимось на кшталт наукової знаменитості, проте найбільшу радість йому й далі приносило вирушати на природу у пошуках скам’янілостей. Він називав себе «польовою твариною» і пояснював, що йому більше до вподоби ночувати в наметі і прорубуватися крізь хащі, ніж спокійне життя у Варшаві. Ґжеґож просто не мав іншого вибору. Він виріс в околицях Келце, головного міста регіону Свентокшиських гір, і змалечку колекціонував скам’янілості. Він виплекав в собі особливу здатність знаходити той вид скам’янілостей, який ігнорують багато палеонтологів: скам’янілості слідів. Відбитки ніг, передніх кінцівок, сліди волочіння хвоста — це ті сліди, які динозаври й інші тварини лишають, коли рухаються через багно чи пісок, займаючись своїми повсякденними справами, як-от полювання, переховування, спарювання, спілкування, харчування і просто вештання. Він був абсолютно закоханим у такі сліди. У тварини є тільки один скелет, але вона може залишити мільйони слідів — часто нагадував мені Ґжеґож. І наче агент спецслужб, він знав, де їх треба шукати. Це був майже його власний двір. До того ж виявилося, що це був дуже непоганий двір для того, щоб у ньому зростати: сезонні озера, які вкривали цю територію впродовж пермського та тріасового періодів і кишма кишіли тваринами, були чудовим середовищем для збереження слідів.

Чотири літа ми віддавалися Ґжеґожевій любові до слідів. Ми з Річардом волочилися слідом за ним, а він водив нас до своїх численних таємних місць, які здебільшого були закинутими кар’єрами, шматками скель, що визирали із потоків, купами сміття уздовж котлованів біля численних нових доріг, на які робітники звалювали брили каменю, який вони вирізали, щоб покласти асфальт. І ми й справді багато що знайшли. Чи, краще сказати, знайшов Ґжеґож. Ми з Річардом трохи натренували очі й знаходили маленькі сліди передніх і задніх лап ящірок, земноводних, перших динозаврів та їхніх родичів крокодилів, але ми ніколи не могли змагатися з майстром.

Тисячі слідів, які Ґжеґож знайшов за понад два десятиліття своїх розшуків, а також наша з Річардом лепта, врешті розказали неймовірну історію. Серед наших знахідок були сліди різних типів, які належали цілому збіговиську різноманітних істот. І вони походили не з одного відрізку часу, а з послідовної низки десятків мільйонів років, починаючи від пермського періоду, через велике вимирання під час тріасового і аж до наступної епохи геологічного часу, юрського періоду, який почався орієнтовно 200 мільйонів років тому. Коли сезонні озера висихали, після них зоставалися розлогі болотисті рівнини, через які проходили тварини, лишаючи за собою відмітини. Річки постійно наносили на них нові осадові породи, які вкривали ці болотисті рівнини, засипаючи сліди і перетворюючи їх на камінь. Рік за роком, цей цикл повторювався, відкладаючи шар за шаром сліди у Свентокшиських горах. Це просто ельдорадо для палеонтологів: адже це нагода побачити, як тварини та екосистеми змінювалися з часом, особливо після катаклізмів та вимирання наприкінці пермського періоду.

Визначити, яка тварина лишила який слід, доволі просто. Треба порівняти форму слідів із формою передніх і задніх кінцівок. Скільки на них пальців? Які з них найдовші? У який бік вони спрямовані? Чи відбиток лишили тільки пальці, чи й долоня передньої кінцівки і склепіння задньої? Чи праві і ліві сліди розташовані близько одне від одного, бо той, хто наслідив, мав кінцівки прямо під тулубом, чи на віддалі, бо їх лишила істота, яка широко розставляла лапи? Дотримуючись цього списку, зазвичай можна з’ясувати, який вид тварин лишив відповідні сліди. Визначити точний вид тварини майже неможливо, проте відрізнити сліди рептилій від слідів земноводних, чи динозаврячі від крокодилячих — доволі просто.

Серед слідів пермського періоду в Свентокшиських горах повно всілякої всячини: більшість із них лишили земноводні, малі рептилії, ранні синапсиди, предки ссавців, яких досить надокучливо і неправильно описують у дитячих книжках і музейних експозиціях як «ссавцевоподібних рептилій», хоча справжніми рептиліями вони не були. Судячи з усього, ці пізні пермські екосистеми були стійкими — у них помітне велике різноманіття тварин (декотрі з них були малими, а деякі сягали десятків футів завдовжки і важили понад тонну), що жили разом і процвітали в посушливому кліматі довкола сезонних озер. Втім, у пермських шарах немає жодного сліду ні динозаврів, ні крокодилів, ні навіть слідів, які могли б належати їхнім предкам.

Проте все змінюється на межі пермського і тріасового періодів. Стежити за слідами до і після вимирання — це як читати таємничу книгу, у якій за розділом англійською мовою слідує розділ, написаний санскритом. Пізній пермський і ранній тріасовий періоди видаються різними світами, що особливо кидається у вічі, адже сліди залишено в тому ж місці, у тому ж середовищі та кліматі. Коли пермський період перейшов у тріасовий, південна Польща лишилася вологою країною озер, що живилися стрімкими гірськими потоками. Але самі тварини були вже інші.

Переклад з англійської Марії Хандоги та Назарія Назарова.

Цінуєте те, що ми робимо? Підтримайте проєкт на «Патреоні» або зробіть донат на довільну суму на сайті. Дякуємо!