Адоніс гуцульського дивлення. Параска Плитка-Горицвіт

Пані Діана Клочко написала блискуче есе про одну із найсамобутніших українських мисткинь, Параску Плитку-Горицвіт. Сподобалося? Підтримайте її книжку «Автопортрети тринадцяти українок», яку ми готуємо до друку. 

Цінуєте те, що ми робимо? Підтримайте проєкт на «Патреоні» або зробіть донат на довільну суму на сайті. Дякуємо!

Найраніше фотозображення мене — у двомісячному віці; поряд з немовлям у легенькій льолі, що ледь прикриває пупа, молоді батьки посадили для порівняння пластмасову ляльку-пупса. Звідти я уважно й спокійно дивлюсь на себе нинішню, як тоді дивилась на людину з фотоапаратом, сільського чоловіка, якого запросили мої мама й тато, щоб зафіксувати перше своє дитя, яке й голівку підіймати ще не вміє. У сімейному альбомі моїх дитячих фотокарток — десятки: у сусідів, на вулиці, в садочку. Є навіть шестиміліметрова плівка, де батько зафільмував, як я біжу до нього взимку кумедним колобком у валянцях, закутана й підперезана кількома хустками. У школі й дитсадку робили цілі фотосерії: то я «в українському костюмі» (мама вишивала і сорочечку, і фартушок, і плела віночок зі штучних квітів, що їх виготовила дружина мого дядька, а спідничку скроїла і зшила бабця Аня, яку звали по сільському «Зінгерихою», бо після війни обшивала німецькою машинкою кілька вулиць за молоко та яйця, завдяки чому й вижила з моїм батьком у голодні роки), то «як Снігуронька» (мама товкла ялинкові іграшки, обсипаючи по клею «ПВА» дрібнюсінькими скалками ватяні краї капелюшка, комірець, борти і манжети рукавів, ще й тонкою «памороззю» якісь візерунки мережила, через що фотографували не так мене, як ті блискітливі узори).

У стосі сільських фотографій 60—70-х років — суміш українського (що означало тоді використання в одязі вишивки або «рішельє» на шкільних фартушках) із типово радянським (спочатку панчішки на резиночках, потім розтягнуті на колінах колготки і банти, безкінечні «газові банти», на щодень і особливо на шкільні свята). Жодного знімку біля церкви: у селі її, православну, відбудували, а от фрагменти розбомблених костелу і синагоги розтягнули на підмурки хат і льохів. Немає нічого і з поля чи садків, колгоспного чи шкільного, які тоді були якраз «у молодій силі»: квітнули буйно, плодоносили рясно, але чомусь нікому не спадало на думку там зазнимкувати дітей. Є фото на цвинтарі, де на 9 травня виголошували ритуальні «поминальні промови про подвиг солдат, який ніколи не забудемо», і чемно вислухавши їх односельці відразу ж розходилися «до своїх». Фотографії з похоронів моїх рідних також є, поскладані у цупкі чорні конверти, — тоді вважалося за обов’язкове запросити фотографа на похорон.

Найбільше ж знимок — у родині; на них усі, звісно, позують, але не надто напружено і без особливого бажання причепуритися чи щось там на обличчі підмалювати. Принагідна фіксація моменту: тут щось робили, а отут зібрались і затихли на мить. У західних областях підрадянської України фотографування і до Другої світової не було чимось екстраординарним, відділеним від потоку життя, відтак «людей з фотоапаратом», як і приватних лабораторій з усім реманентом, влаштованих у затемненій частині комори, у селах також було чимало.

Знайдення велетенського фотоархіву Параски Плитки-Горицвіт (чомусь ніколи її не називають Параскевою, ніби відділяють від мучениці, на честь якої назвали її батьки) не був для мене дивиною. Це цілком органічно: жінка, яка вміла малювати, вирізала витинанки, записувала тексти і складала вірші та пісні, укладала й дизайнувала саморобні книжки та дублювала їх,  звісно, могла також фотографувати і щедро дарувати свої знимки односельцям. Це й гармонійно — стосовно потреби витратити роки власного життя на щось вартісне, змістовне, небуденне. У чомусь її дивацтво було навіть традиційним, принаймні так виглядає, що неординарне село Криворівня і його мешканці ставились до її захоплення фотографуванням як до частини їхнього спільного життєвого плину. Звісно, здебільшого сільськими фотографами були чоловіки, а у Криворівні — самотня незаміжня жінка. Але якщо в цьому селі є музей Франка, то чому б тут не бути і фотографині? Особливо якщо вона мала таку незвичайну молодість: була зв’язковою УПА із псевдо Ластівка, засуджена за це, пережила заслання і зцілення від смертельної хвороби.

Параска свідомо відмовилася від заміжжя, але додала до свого дівочого прізвища (Плитка) творчий псевдонім — назву квітки на честь загиблого міфічного юнака. «Яскраво квітує, та скоро відцвітає», — пояснювала вона. В імені квітки зашифрований грецький міф про гіркі сльози Афродіти за прекрасним Адонісом. Горицвіт весняний, Adonis vernalis —  рослина водночас отруйна, лікарська і декоративна, а квіти має невеликі, але примітні.

«Гори-цвіт», однак, означає не лише «гірський квіт, цвітіння гори», але й «горіння гір», або й «горе, що квітне» — усі ці значення псевдо Параски образно відповідають обраному нею трибу життя в селі. Та й наповненню творчості, з фотографуванням включно: і гори на її знимках є, і квітів чимало. Щоправда, на жодній надрукованій знимці чи проявленій плівці із віднайденого архіву зображення саме цієї квітки немає. А найбільше там гілок із квітами пишними, повністю розквітлими, ніби троянди, які жінка вміщала також до орнаментів, віньєток, тантамаресок.

Приблизно у 1954-му чи 1955-му роках  Параска з першої зарплатні придбала фотоапарат, а потім і все необхідне приладдя, вірогідно, плануючи, що фотографування односельців буде хорошим способом налагодити з ними комунікацію. Після заслання вона у такий спосіб сподівалась поновити соціальні контакти, що були зруйновані її ув’язненням і кількарічним засланням, та й наглядом влади, — його зняли тільки після відновлення Незалежності, аж у 1992 році, тоді ж і реабілітували.

Її світлини мешканців села Криворівня відрізняються від знімків із подібного фотоархіву художника Михайла Вайнштейна (вперше оприлюднений у 2015 р.) меншою композиційною вигадливістю і використанням іконографії, що базується на симетрії та статиці. Генеза більшості фото Вайнштейна — експерименти 1920-х (особливо парадоксальні ракурси Олександра Родченка у показі напівоголеного тіла), а Параска Плитка-Горицвіт, за незначними винятками, використовувала т. зв. «предстояння», тобто розміщення перед кимось фронтально, очі-в-очі. Прийом, який походить від сакрального мистецтва найдавніших часів, у фотографуванні використовувався для студійної зйомки, коли потрібно було досить довго незрушно дивитися в об’єктив. Він залишився чільним у вернакулярній фотозйомці ХХ століття, а у практиці Параски має стосунок і до створення численних автопортретів. Ймовірно, майстриня навчалася технологічним особливостям зйомки з якоїсь брошури, але цей «іконний» принцип був для неї найбільш органічним. Недарма у 1990-ті, коли перестала фотографувати, вона саме так малювала ікони.

З усіх українських фотографинь ХХ століття лише Параска Плитка-Горицвіт була цікавою моделлю для самої себе. З українських художниць чи не найприскіпливіше вивчала власну зовнішність Алла Горська, але кількість її графічних та живописних автопортретів, зроблених за допомогою дзеркала, менша за кількість «селфі», що їх зробила Параска. Особливість автопортретів Параски у тому, що вона ніколи не використовувала дзеркало, тобто не фіксувала себе з працюючим фотоапаратом у відображенні.  Адже цей тип зображення не міг впливати на її професійне зростання, свідоме перетворення з аматорки на профі, яка могла би бодай трохи заробляти фотографуванням. Чи робили деякі фотознімки з нею її учениці, передусім т. зв. «репортажні» фотографії, де вона поряд з кимось або у русі? Чому в зрілому віці відмовилася від практики автопортрету? Що спричинило неактуальність — депресія після смерті матері, вікові зміни, які вона не хотіла фіксувати, чи просто поступове ослаблення зору, тобто усвідомлення, що вже не може зробити знимку чіткою?

Дослідниці схиляються до думки, що вона фотографувала себе у варіанті «парадного погрудного і поколінного портрету», щоб використовувати світлини для оформлення фронтиспісів власних саморобних книжок. Звідси — святковий одяг (гуцульський або світський, нерідко вдягала піджак), ретельно укладена зачіска, продуманий вибір оточення, як правило — флористичне тло (кущі, гілки дерева, квіти), стіна, вікно будинку або ж декоративне тло (ліжник, коц).  Часто вона — в окулярах, інколи — у хустці, зав’язаній дещо гротескно, у композиції із «повернутим» горизонтом, що додає відтінок самоіронії. Як і фотографування себе у мілітарному кітелі й кашкеті — «дивіться, я на дембелі». Вдягала й шапочку а ля Ганді, поєднуючи її з сорочкою-вишиванкою та піджаком.

На частині автопортретів біля неї діти, сестра, жінки-приятельки, але ніколи ці групові зображення не натякають на якусь особливу дружбу, на душевну близькість, включно з обіймами, які вільно дозволяли їй фіксувати односельці стосовно своїх родин та друзів. Ймовірно, вона комусь довіряла фотоапарат, щоб зафіксували і її поруч з іншими, — та чи можна ці фото назвати її творчістю? Можливо, такі фотознімки вона толерувала, щоб потрапляти у сімейні альбоми односельців — як підтвердження, що й вона є повноцінною частиною спільноти.

Часто на автопортретах вона злегка усміхнена, що ніби підтверджувало: їй добре, вона в гармонії. Вочевидь, Параска відбирала найвдаліші селфі для фронтиспісів своїх книг, хоча невідомо, чи знищувала вона ті варіанти, які їй не подобалися, чомусь не підійшли. Її саморобні книжки ніхто не читав. Довгі роки вони навіть цвіли, бо клеєм для палітурок був клейстер з борошна, а в хаті було вогко. Для кого вона робила книжки зі своїми фото? Навіщо навколо фото малювала орнаменти — якщо не сподівалася, що ті книжки хтось читатиме, тобто для чиїх очей?

На відміну від нещодавно оприлюдненого фотоархіву Карла Звіринського, який фіксував різні структури в природі — страхітливу гущавину лісу, стовбури з наростами, форму і фактуру пеньків, сучки й обрубки гілок, світло, що проникає на зарослу галявину — як окремий метанаратив, Параска не приділяла уваги художнім аспектам виразності рослин. Ні у фотографуванні, ні в малюванні. Рослини скрізь зображені в неї досить умовно, звичний стафаж, тло життя.

Украй рідко Параска знимкувала себе в зимовому пейзажі. Певно, їй не подобалося, коли навколо неї порожньо, губилася без щільності предметів, без специфічних «стін», утворених абрисом далеких гір чи стовбурами дерев.  Навіть свою хату, свій сховок, вона роками, часом — у кілька шарів, декорувала: фотографіями, витинанками, розписами, саморобними іконами, книжками, стосами листів та вирізок. Щоб не було порожнечі?

Чомусь не лишилося її вражень чи спогадів про зйомки в Криворівні 1964 року стрічки «Тіні забутих предків», які мали би стати для неї екстраординарною подією, хоча би з огляду на її зацікавлення технологіями, та й «новими людьми», що оселилися поряд, можливістю зазнимкувати їх. Схоже, їй було притаманне колажне мислення — тобто саме таке, яке тоді у Криворівні, здається, вперше випробував як художній прийом і Сергій Параджанов. Але якщо в нього колажність — густо живописна, фактурна й об’ємна, то в Параски — графічна, площинна, силуетна. Параджанову були потрібні блискучі елементи, щоб відображати світло, Парасці навпаки — темні тони, щоб світло увиразнити. До речі, як і в її хаті, так і в його тбіліській квартирі усі стіни були прикрашені творами господаря, —  вони обоє жили ніби в іконостасі самопізнання, у власному просторі, рукотворно затуляючи ветхі стіни своїх осель, терпляче, по клаптику, рік за роком відділяючи (і віддаляючи) їх від усього навколишнього світу.

На кількох фотографіях Параски Плитки-Горицвіт засвідчено бажання авторки додати до зображення технологічно інші акценти, додаткові елементи. Стосується це й автопортретів, окремих і вміщених до книжок, — не обличчя, вбрання чи фігури, а радше тла.

Так, Параска інколи малювала на негативі чимось непрозорим візерунки, що при друкові давало білий графічний «доданок», злегка колоризувала певні фрагменти, ретушувала графічні орнаменти, засвічувала при проявленні гілки з листям. Віддалено це нагадує експерименти Енді Воргола. Він перетворював фото зірок, селебритіз, та й себе, додаючи яскраві плями. Але в Енді був не полароїд, він використовував плівки із кабінки моментальної зйомки, максимально збільшував фото, за допомогою шовкографії залишав контур і додавав до нього контрастні, насичені, інколи аж ядучі анілінові фарби. Енді і Параджанов любили бути на видноті, гостро раділи від проявів глядацького захвату, жадали слави та популярності, а тому свідомо використовували епатаж для привернення уваги. Параска робила все це і схоже, і навпаки.

Ось вона фіксує себе у хустці, окулярах та кептарі, на тлі схилів двох гір, між стовбурів дерев. Напівусміх і опущені на пишну квітку півонії очі продруковані дуже чітко — на тлі дещо розмитого, ніби затуманеного пейзажу. Вона кадрує фігурним різачком частину зображення, увиразнює силует, і злегка колоризує хімікатами — гілку над головою, дрібненькі квіточки на хустці, окремі плямки на кептарику — у ніжно-жовтий тон, що так гармонує із сангіною. А головне — вона підфарбовує ледь рожевим пелюстки, і кілька крапель барвника потрапляють на хустку і кептар. Цілком випадково, однак завдяки спонтанності плям із того, що вона кваліфікувала як «невдалі фотознімки, бліді», створюється образ вицвілого від часу шматка давньокитайського шовку, на якому збереглась мить, як хтось таємничий, невидимий підглянув: мудрець милується квіткою, між гір, у тумані, у всеохопній тиші.

Підфарбувати  блідо-блакитним коцик, перед яким вона сидить із букетом квітів.

Домалювати на негативі орнаментальну сітку навколо своєї постаті.

Приклеїти на видрукуване фото декоративну стрічку із віршиком про скороминущість любові як прив’ялої квітки, орнаментовану букетом із пониклими стеблами, якраз навпроти своїх грудей.

Додати на перший план композиції силует гілочки, щоб прикрити ноги, коли вона сидить на пеньку в лісі.

Світ — велетенська, переповнена вигадливими віньєтками тантамареска, орнаментальна рама, в яку художниця укомпоновує і фрагмент себе.

Як зрізану квітку.

Та ми ж пам’ятаємо: Адоніс не лише гине, а й відроджується.

Так і Параска. Її світлини помандрували у сімейні фотоальбоми, негативи запліснявіли у темному кутку під ліжком… але ось неждано відродились, і ми їх бачимо, ми її бачимо...

Цінуєте те, що ми робимо? Підтримайте проєкт на «Патреоні» або зробіть донат на довільну суму на сайті. Дякуємо!