Чому зараз потрібно читати Лінду Ноклін? Аліса Ложкіна

Передзамовити книжку Лінди Ноклін «Чому в нас не було великих художниць?», яку ми готуємо до друку. Книга виде під кінець літа 2025 року.

Лінда Ноклін написала свій знаменитий есей «Чому в нас не було великих художниць?» понад півсторіччя тому, у 1971-му. А втім, він і по сьогодні не втрачає своєї актуальності. У цьому тексті видатна американська мистецтвознавиця заклала основи феміністичної арткритики. Вона розлого пояснила, як так трапилося, що історія мистецтва її часів переважно складалася з художників-чоловіків. За влучним спостереженням Ноклін, причина такого становища не в тому, що жінки від природи мають менше творчих здібностей. Суть проблеми — в артсистемі, яка формувалася сторіччями й відображала загальне другорядне становище жінки в суспільстві. Ця система спродукувала картину світу, де не знайшлося місця талановитим художницям. Жінки традиційно мали менше доступу до професійної мистецької освіти, а художні інституції функціонували заради обслуговування міфології «геніїв», що була вкрай маскуліноцентричною. У будь-якому музеї чи артцентрі на глядачів чекали кілометри артефактів, створених чоловіками. Жінкам лишалося місце лише на маргіналіях, а також у лавах обслуговуючого персоналу — саме так спочатку сприймалися такі професії, як критик, мистецтвознавець або куратор. Ба й там на керівних посадах майже завжди опинялися особи чоловічої статі.

Здавалося б, дослідниця висловила доволі очевидну річ, але вона нам такою видається з наших сучасних позицій. У свій час есе Ноклін мало колосальний вплив на розвиток мистецьких процесів і без перебільшення стало одним із найважливіших текстів про мистецтво у XX сторіччі. На Заході його передруковували безліч разів, а згодом включили у програму мистецтвознавчих шкіл. Поступово, але невпинно мистецький світ змінювався. Сьогодні на тлі чергового загострення дискусії про права жінок мало кому спаде на думку сказати, що в історії світового мистецтва не було великих авторок або організувати велику мистецьку подію, де зовсім не знайдеться місця художницям.

Навіть в Україні, куди до недавнього часу прогресивні ідеї потрапляли з деяким запізненням, тези Лінди Ноклін не просто добре відомі, а й творчо переосмислені в рамках виставки у PinchukArtCentre і на сторінках супутнього їй знакового для вітчизняного мистецтвознавства видання з промовистою назвою «Чому в українському мистецтві є великі художниці». Упорядницею цієї книги у 2019 році стала Катерина Яковленко, а серед авторок була ціла плеяда молодих критикинь . Відштовхнувшись від класичної тези американської мистецтвознавиці, її українські колеги продемонстрували все розмаїття жіночих мистецьких практик в Україні у XX та на початку XXI століття — від зірок (радянського) народного мистецтва Марії Примаченко і Катерини Білокур, класикині соцреалізму Тетяни Яблонської і аж до сьогодення, коли мисткині беруть впевнений реванш і починають домінувати на артсцені. Жанна Кадирова, Влада Ралко, Алевтина Кахідзе, Аліна Клейтман, Kinderalbum — українське сучасне мистецтво сьогодні немислиме без цих імен, а за ними йде ціла хвиля інших художниць. Жіночий поворот — одна з найхарактерніших рис українського мистецтва кінця 2010-х — початку 2020-х років.

Здавалося б, якщо у нас все так чудово, навіщо тоді сьогодні читати есей Лінди Ноклін? На це є одразу кілька важливих причин. По-перше, ідеї фемінізму в Україні досі вкорінені доволі слабко, про що свідчать безкінечні дебати у соціальних мережах і непоодинокі випадки дискримінації жінок як на робочих місцях, так і в побуті. Лінда Ноклін просто і доступно пояснює речі, які мають бути очевидними кожній людині, що працює не лише у мистецькій галузі, а й у культурній сфері в цілому. Ці речі варто проговорювати знову і знову, адже адвокатування прав жінок в Україні — це, якщо висловитися мовою артпроєктів, work in progress.

По-друге, текст Лінди Ноклін — це не лише класика феміністичної критики, а й просто яскравий зразок якісного фахового письма про мистецтво. Це важливий приклад, на який варто орієнтуватися молодому поколінню мистецтвознавців. Тексти Лінди Ноклін написані чіткою мовою з логічним і лаконічним обґрунтуванням кожного аргументу. Головна риса письма Ноклін — загострене відчуття справедливості, і це стосується не лише прав жінок, які їй як жінці були особливо небайдужі. Не менш важливим її досягненням є введення в інших працях до мистецтвознавчого дискурсу категорії орієнталізму. На прикладах мистецтва XIX сторіччя, яке було її основною спеціалізацією, Лінда Ноклін показала формування естетичних колоніальних стереотипів щодо східних країн, які потрапили під владу великих імперій Заходу. Цей доробок Ноклін є не менш важливим для сучасної України, де точиться активна дискусія про деколонізацію. Такий широкий діапазон мистецьких шукань свідчить про те, що у мистецтвознавиці був надзвичайно чутливий етичний компас, завдяки якому сучасне мистецтвознавче письмо відкрило для себе цілий пласт актуальної проблематики.

І, зрештою, третя, чи не найважливіша причина, чому знаменитий есей Лінди Ноклін не втрачає своєї актуальності сьогодні: цей текст вчить нас бачити соціальну детермінованість наших мистецьких орієнтирів. Звісно, у кожної небайдужої до художнього образу людини є інтуїтивний смак і відчуття правди мистецького вислову. А втім, багато наших установок є продуктом виховання. Великою мірою ми йдемо за думкою експертів і загальнокультурними стереотипами. Чи можуть експерти помилятися? Чи можуть стереотипи бути хибними?

Лінда Ноклін змушує нас замислитися над природою мистецького канону. В Україні внаслідок постійних соціальних турбулентностей розуміння історії мистецтва протягом останнього сторіччя змінювалося стільки разів, що говорити про якийсь однозначно вкорінений канон неможливо. Проте у нас завжди є туга за визначеністю, потреба чітко окреслити коло мистецьких феноменів, які однозначно заслуговують на те, щоби отримати «квиток у вічність». Просуваючись цим шляхом, ми маємо щоразу нагадувати собі, що історія мистецтва — це не святе писання, не сакральний текст, застиглий в момент свого створення, а жива, рухлива структура, до якої не варто боятися вносити доповнення й корективи.

Як показує Лінда Ноклін, не лише окремі культурні явища, а й цілі галузі, такі як мистецтвознавство й музейна справа, можуть бути продуктом застарілих суспільних установок і вимагати радикального реформування. Це надзвичайно актуальна думка для України, де досі не існує репрезентативного державного музею сучасного мистецтва. Відсутність музеєфікації десятиліть мистецьких процесів призводить до того, що багато феноменів лишаються незадокументованими, а чимало артефактів вже недоступні для музеєфікації. У цій ситуації вкрай важливі альтернативні експериментальні методи, інноваційний та творчий підхід до музейної справи. Праці Лінди Ноклін вчать нас не боятися переглядати звичні парадигми, адже, як свідчить досвід, включення жінок не лише не зруйнувало історію мистецтва, а й дозволило їй заграти новими барвами.

Ми живемо у світі, який настільки швидко змінюється, що ідеї іноді застарівають до того, як ми встигаємо їх проговорити. Оптика Лінди Ноклін виявляється цінною саме для навігації у цьому всесвіті постійної трансформації. Вона вчить нас повсякчас ставити питання мистецтву. У минулому до історії мистецтва майже не потрапляли жінки. А які групи чи феномени, можливо, ми так само не помічаємо і не включаємо у наші мистецтвознавчі тексти й виставки сьогодні? Після есе Лінди Ноклін, назва якого є провокативним запитанням, хочеться без кінця їх ставити. Це надійне свідчення того, що текст болісно резонує з сучасністю. Сьогодні гендерні питання не втрачають своєї актуальності, однак до нашого дискурсу про стать додається багато нових вимірів — квір, транс тощо. Люди дедалі частіше обирають складні статеві ідентифікації, далекі від традиційної бінарності. Сучасне мистецтво активно працює з цією проблематикою, але в Україні ці питання, як і права жінок, потребують активного адвокатування.

Ще один вимір, де праці Ноклін виявляються несподівано релевантними, — зв’язок мистецтва й сучасних технологій. Розвиток штучного інтелекту вже сьогодні ставить перед нами складні етичні питання — хто є автором продукту, що його генерує машина? Ще важче прийти до однозначного висновку, чи такі артефакти є творами мистецтва. А як ставитися до того факту, що генерувати образи комп’ютерна мережа вчиться на величезному масиві візуальних матеріалів, автори і власники яких не давали згоди на їх використання й переосмислення нейромережею? Ось ще один новий проблемний «великий художник», який буквально кілька років тому поставив світ перед фактом свого існування. Поки що важко сказати, чи переживуть цю революцію мистецькі практики у тій формі, в якій ми їх знаємо. Історія мистецтва XX — початку XXI сторіччя свідчить про те, що дискурс про смерть мистецтва — невід’ємна частина сучасного артпроцесу, тому ховати мистецтво зарано. Проте треба бути готовими до того, що у світі прискорених рішень та сенсів доведеться звикнути до постійного радикального перегляду звичних уявлень про сферу естетичного і її межі. Есе Лінди Ноклін готує нас до цієї захопливої подорожі й дає інструментарій для намацування у сучасності зерен майбутніх змін.

Авторка: Аліса Ложкіна

Передзамовити книжку Лінди Ноклін «Чому в нас не було великих художниць?», яку ми готуємо до друку. Книга виде під кінець літа 2025 року.