«Добрий сивий поет» з берегів Поменока та його «Листя трави»

Передзамовити збірку поезій «Листя трави», яку ми готуємо до друку. Книга виде під кінець літа 2025 року.

В історії світової поезії є декілька книжок, які змінили весь напрям її розвитку, відкрили абсолютно нові виражальні засоби, навчили людей говорити про речі, які доти лишалися поза обговоренням. До таких книжок належить і «Листя трави». Під цією назвою 1855 року вперше вийшли коштом автора дванадцять віршів і поем майже нікому доти не відомого тридцятишестирічного американця (отже, дебют Вітмена відбувся в тому віці, коли поетичний, а то й життєвий шлях багатьох славетних — Шеллі, Байрона, Рембо — вже завершувався, або й завершився).

Ця книжка (перевидана, в щоразу доповнюваному вигляді, ще десять разів за життя самого поета) поставила Волта Вітмена на один щабель з Гомером, Верґілієм, Данте, Бодлером, Ґете. Поезії з цієї книжки досі входять у життя тисяч людей на всіх континентах, відкриваючи все новим поколінням читачів огром поетичного космосу «сивого поета з Поменока» — так назвали Волта Вітмена ще сучасники.

Народився майбутній поет на Лонг-Айленді (Поменок — старовинна індіанська назва острова) в родині квакерів — суворих протестантів, вихідців зі Старого світу. Його батько мав коріння в Англії, а мати — в Голландії. Всього в родині було дев’ятеро дітей, і ймення другого з них, Волтер, відразу скоротили до «Волт», щоб відрізняти хлопчика від його батька.

Рідний поетів Гантінґтон давно став частиною сьогоднішнього мегаполіса Нью-Йорка. А тоді довколишня природа, безмежні піщані узбережжя, в які ритмічно вдарялася океанська хвиля, дарували хлопчикові Волтові перші глибокі життєві враження. Проте прожив він тут недовго — шукаючи заробітку, родина переїхала до Брукліна, тодішнього передмістя Нью-Йорка. Велике вже й тоді місто розкинуло свої причали, доки, вулиці на багато миль — і атмосфера міського тлуму, багатолюдних паромів, театрів, заводів так само вже змалку була близькою майбутньому поетові.

Мабуть, звідси в його віршах згодом поєдналися безмір природи — і невичерпність людського життя в усіх його численних проявах. Звучать у цих віршах і величні біблійні періоди та повтори — адже для квакерів з їхніми ідеями внутрішнього хрещення, всезагального порятунку й духовної рівності Біблія завжди була настільною книгою, яку читали вечорами вголос у колі родини.

Ще одним первнем поетової творчості стала повага до вартісності кожної людської особистості, відданість демократичним ідеалам. Ці риси поет, очевидно, теж завдячує своїм батькам — нащадкам давніх переселенських родин з їхнім плеканим сторіччями вільнолюбивим духом. Промовиста деталь — трьох поетових братів було названо на честь Вашинґтона, Джефферсона й Джексона, що поклали підмурівки сучасної американської демократії.

Юнацькі й молоді роки Волта Вітмена не були позначені якимось аж надто визначними подіями. Навчання в Бруклінській школі урвалося вже в одинадцятирічному віці, коли поет почав працювати на сусіда-правника (благо, той дозволяв читати книжки зі своєї книгозбірні). З тринадцяти років Волт працює набірником у друкарні, короткий час вчителює в рідному Гантінґтоні й нарешті стає журналістом. Пишучи рецензії на американські прем’єри нових опер Белліні, Доніцетті та Верді, він настільки захоплюється оперою, що потім зізнається: «Якби не опера, я ніколи не зміг би написати “Листя трави”».
А втім, як слушно зауважують дослідники поетової біографії, ці пошуки й зміни роботи аж ніяк не були для нього самодостатніми. Головним було накопичення життєвих вражень, які, зрештою, вилилися в віршах його головної книги. А поки 1842 року Волт Вітмен видає свою першу книжку — роман «Франклін Еванс», у якому, проте, майже нічого не виказувало майбутнього великого поета.

Протягом наступного десятиліття поет змінив багато місць роботи. Вітмен працює журналістом і редактором — але ніде не може довго миритися з власниками газети, що намагаються накинути йому свою політичну лінію. Облишивши, зрештою, редакторський хліб, майбутній поет стає мандрівним оратором — подорожує країною, виступаючи з викладом своїх поглядів щодо політики й філософії перед найрізноманітнішою авдиторією.

Близько 1848 року він порівняно надовго затримується в Новому Орлеані — з цим містом пов’язано історію його великого й нещасливого кохання (про яку, однак, дійшло до нас більше легенд, аніж реальних фактів). Та й взагалі, як вважають біографи, реальний сексуальний досвід поета був значно скромнішим від тих сміливих зізнань, що звучать у його рядках.

Невідомо, чи мав він насправді близькість з візником диліжанса Пітером Дойлом, з яким прожив кілька років в одній оселі після знайомства в 1866-му. Невідомо, чи пов’язувало його щось глибше за легку закоханість із актрисою Еллен Ґрей, із якою поет заприязнився навесні 1862-го — і аж до смерті називав «своєю давньою милою». В останні роки Вітменового життя, коли з питань сексу вже потроху спадало давнє «табу», поета про це декілька разів питали навпростець — і він завжди уникав прямої відповіді.

Як уже говорилося, поеми й вірші з «Листя трави» абсолютно не нагадували нічого, створеного доти в американській поезії. Замість чітких ритмів і прозорих сюжетів Лонґфелло чи нервових, музикальних, затемнених щодо змісту, але принаймні бездоганно заримованих строф По читачі отримали на позір безформні періоди довжезних рядків, не скутих ані римою, ані розміром, ані (як правило) певним сюжетом.

Більше того, якщо про багатьох блискучих довітменівських англомовних поетів можна було скласти уявлення з двох-трьох ліричних шедеврів (згадаймо Кітсового «Коника і цвіркуна», «Озімандію» Шеллі чи «Крука» По), то Вітмен настільки масштабний, що судити про нього з кількох уривків практично неможливо. Треба уважно вчитуватися в його довгі, на багато сторінок, періоди — й тільки тоді можна уявити собі справжнє мірило поета, що зіставляв себе з усією світобудовою чи писав:

я відлітаю, наче повітря,
я розметав свої білі пасма волосся проти сонця летючого.

У найголовнішій поемі книжки, що складає її композиційний стрижень, — «Пісні про себе», Вітмен з перших рядків проголошує:

Себе я прославляю, себе я оспівую,
І те, що приймаю я, приймете й ви,
Бо кожен атом, котрий належить мені, так само належить вам.

Навряд чи ще комусь в історії світової поезії пощастило сягнути такого рівня всезагальності, так гостро відчути й передати словом свою безпосередню причетність до всього, що діялося, діється й діятиметься не лише на цій землі, але й в усьому огромові всесвіту. І навряд чи хтось іще до Вітмена зважувався настільки відверто писати про людські почуття і про людське тіло — аж до найпотаємніших деталей, на яких лежало безумовне табу пуританської моралі. Для Вітмена все людське тіло — священне й досконале, й тому жодних заборон для нього немає. У той час, коли на фізіологію людських стосунків ще було накладено цілковиту заборону, він з бравадою повідомляє:

Я виливаю плоть свою вихорами, плине вона спіненим клоччям.

При цьому поет зовсім не претендує на якусь доктринальну непомильність. Він сам охоче зізнається:

Чи я собі суперечу?
Що ж, гаразд, — значить, я суперечу собі,
(Я дуже великий, я вміщую силу силенну різних людей).

Тому не дивно, що традиційна критика назагал сприйняла «Листя трави» вороже. Поетові закидали все, що завгодно, — від невміння писати (брак рим і розміру!) — аж до «аморальності» (Вітмен наважувався однаково відверто писати про свої почуття і до жінок, і до чоловіків). Втім, справедливості ради зазначмо, що були й прихильні голоси. З-поміж них вирізнялася оцінка знаменитого філософа, публіциста й письменника Ральфа Волдо Емерсона, який перший побачив у «Листі трави» «найнезвичайніший витвір розуму й красномовства, що дотепер з’явився в Америці», а в самому Вітменові провістив «нового поета нової Америки».

А поет тим часом уперто працював. Уже наступного, 1856 року, вийшло друком друге видання книги, де число поезій збільшилося до тридцяти двох. Проте видавець не наважувався широко пускати його в світ аж до 1860 року, коли це, за одним переліком третє, а за іншим — лише друге видання отримало вже й певний комерційний успіх.
Але вже 1861 року вибухнула громадянська війна між південними рабовласницькими штатами, які залишили США й утворили свою «Конфедерацію» — і «північниками», супротивниками рабства негрів. Поет відразу безпомильно обирає своє місце — серед поборників свободи. Закличними віршами він підіймає підупалий після перших поразок дух своїх товаришів. Його брат Джордж вступає добровольцем до діючої армії, і з його листів Волт знає, що реально діється у війську (саме ці розповіді, а не особиста участь у боях, лягли в основу його дуже сильних воєнних поезій).

Коли Джорджа поранено, Волт переїздить з Нью-Йорка до Вашинґтона (столиця стала тоді прифронтовим містом), і виконує важкі обов’язки санітара в шпиталі. Він доглядає за пораненими, розраджує умирущих, допомагає швидше одужати тим, хто зводиться на ноги.

Війна закінчилася перемогою поборників свободи, щоправда, дуже потьмареною вбивством президента Авраама Лінкольна, пам’яті якого Вітмен присвячує декілька кращих своїх поезій. Але сам поет вперше дістає офіційне визнання. Більше того, друзі влаштовують йому синекуру — місце незначного службовця в Бюро з питань індіанців у Міністерстві внутрішніх справ. Щоправда, служба тривала недовго — сам міністр звільнює свого підлеглого як «автора непристойної книжки».

Але слава поета вже настільки гучна, що невдовзі йому дають іншу посаду, на якій Вітмен і перебував аж до тяжкої недуги, яка спіткала його 1873 року. Після крововиливу він до кінця життя лишався частково спаралізованим, і тихо жив у Кемдені, штат Нью-Джерсі, — спершу в будинку свого брата Джорджа Вашинґтона Вітмена, а від 1884 року, нарешті, у власній домівці.

Але творчість триває. Поет не дбає про комерційний успіх своєї книжки (про цю рису згадували і його близькі люди — незрідка з неприхованим роздратуванням), а зате ретельно працює над її дальшим опрацюванням і доповненням. За Вітменового життя «Листя трави» вийшло одинадцятьма виданнями (або сімома — якщо рахувати тільки ті, які містили суттєві відмінності порівняно з попередніми). Перед смертю поет встиг перечитати й коректуру останнього, дванадцятого видання, яке він заповідав вважати остаточним.

Вітмен тихо спочив 26 березня 1892 року. Розтин показав, що внаслідок перенесеної пневмонії та туберкульозу його легені дихали лише на одну восьму нормальної спроможності. Отже, помер поет зовсім не від пияцтва, як стверджували деякі недоброзичливці. Зловживання спиртним взагалі було йому не притаманне, а до тридцяти років він як син квакерів взагалі не пив нічого міцного.

Після поетової смерті його творчості не довелося перевідкривати заново, як це траплялося з іншими поетами, які виринали з тривалого забуття. Слава Вітмена з кожним роком ставала дедалі гучнішою, причому й далеко поза межами оспіваної ним Америки. Нащадків уже не шокували «заборонені» теми, не дивували важкі періоди довгих неримованих рядків. Більше того, в них навчилися відчувати музику особливого, майже «космічного» ритму. Зрозуміли й те, що формотворчу функцію рим часто виконують повтори на початках рядків. З’явилася у Вітмена й безліч талановитих (і не дуже талановитих) послідовників, які зробили його колишнє бунтарство новим літературним каноном. А проте жоден із них не сягнув масштабності «доброго сивого поета».

Сьогодні Вітмен вже давно є одним із визнаних «стовпів» світової літератури і безумовним №1 американської поезії. Автор відомих праць про західний літературний канон, американський літературознавець і критик Гарольд Блум до 150-річчя виходу друком «Листя трави» писав: «Якщо ви — американець, то Волт Вітмен є вашим уявним батьком і матір’ю навіть тоді, коли ви, наче я сам, не написали жодного рядка віршів». І, напевно, він мав рацію.

Українці познайомилися з Вітменом доволі рано — щоправда, переважно з перекладів мовами тодішніх метрополій: німецькою, польською, російською. Благо, до формування образу «російського Вітмена» доклався українець за матір’ю, відомий поет, перекладач і дослідник перекладу, автор блискучого нарису про Тараса Шевченка (1911) Корній Чуковський.

Звісно, насамперед Вітменом зацікавилися ті, хто прагнув відкрити перед українською поезією цілком нові обшири. Зухвалий 24-річний Михайль Семенко, змушений служити військовим телеграфістом у Владивостоці, розпочинає написаний 8 листопада 1916 року вірш словами: «В моїй душі — Вітмен і Стріндберґ». Щоправда, це поєднання в одному рядку великого американського поета і призабутого нині шведського письменника-неоромантика навряд чи було для тодішнього Семенка чимось більшим за звичайну поетичну «красивість». У створюваній тоді Семенковій книзі «П’єро кохає» справді мало чогось схожого на космічну всеохопність Вітмена.

Але вже дуже скоро виразні Вітменові мотиви справді з’являться в Семенка в книзі «Дев’ять поем» (1918). Тут маємо і невластивий загалом для тодішньої української поезії верлібр, і підкреслено «масштабні» назви («Поема майбутнього», «Поема відваги»), і підкреслені декларації «всезагальності»:

Я почуваю себе без меж 
Я почуваю себе надрасовим 
І надкультурним.

Навіть Вітменів потяг до привселюдного оголення, озвучений уже в другій частині «Пісні про себе» («Я вийду на берег край лісу, роздягнуся, лишуся голий...»), Семенко теж повторює:

Роздягнусь біля Хмельницького,
покажу всім,
що в мене красиве тіло.

У своїй щирості вождь українських футуристів не помічає певної пародійності того, що в нього вийшло, — адже масштаб поетичного обдарування Вітмена й Семенка був таки різний.

А вже у 1921 році в Харкові виходить книга поета, що мав значно більше підстав для діалогу з бардом із Поменоку. Йдеться про тоненьку, але від того не менш значущу книжечку Павла Тичини «В космічному оркестрі». Вже найперші рядки її напряму перегукуються з віршами великого американця:

Благословенні:
матерія і просторінь, число і міра!
Благословенні кольори, і тембри, і огонь,
огонь, тональність всього світу,
огонь і рух, огонь і рух!

А щоб ніхто, бува, не помилився, про що й про кого йдеться, український поет на початку восьмого з віршів книжечки прямо вигукує:

Людськість промовляє
трьома розтрубами фанфар:
Шевченко — Вітмен — Верхарн.

Саме ці троє поетів є для тодішнього Тичини «совістю» та «вістю» демократії, що «потужно революції диктують на землі». Щоправда (можливо, злякавшись власної сміливості — переляк скоро зробиться основною рисою «радянського» Тичини) вже у «Вітрі з України» (1924) поет це геніальне «трьома розтрубами фанфар» скорочує, урвавши «В космічному оркестрі» на шостому вірші. І, мабуть, чинить слушно: сувора дійсність скоро вимагатиме від нього вже зовсім інших фанфар.

У грудні 1934-го, коли Павло Тичина вже був охоплений єдиною Спілкою радянських письменників і натхненно створював оди вождям, 25-річний Богдан-Ігор Антонич написав: «Не шукаю фікційного Окциденту з львівської кав’ярні, але несмілий підходжу до традиції моєї землі. Це не значить, щоб я національний стиль розумів як щось скам’яніле і невідсвіжувальне. Тут тобі хвала, сивобородий міністре республіки поетів Волте Вітмене, що навчив ти мене молитись стеблинам трави». Тож варто погодитися зі спостереженням літературознавця Миколи Ільницького: саме Вітмен значною мірою привів Антонича до вславлення самого факту біологічного існування.

Безумовно, Вітмен багато важив для українських шістдесятників. Насамперед — для молодого Івана Драча, в чиїх «Баладах буднів» цілі вірші («Що таке трава?», «Двадцять вісім») є новими переосмисленнями шостої та одинадцятої частин «Пісні про себе». Вітчутні Вітменові паралелі й у багатьох віршах «сімдесятника» Олега Лишеги. А ось для «вісімдесятників» (і насамперед для Юрія Андруховича) найцікавішими партнерами для поетичного діалогу за океаном були вже поети покоління «бітників»: Аллен Ґінзберґ, Джек Керуак, Лоуренс Ферлінґетті (що асоціальністю, дивацтвом, схильністю до філософствування й бородами в свою чергу нагадували Вітмена). Докладніше про численні українські сюжети, пов’язані з «сивим поетом з Поменока», можна прочитати в розвідці Леся Герасимчука «Американський бард в Україні. Рецепція Волта Вітмена» (2009), доступній онлайн.

Надійшов час і для українських перекладів. Першу антологію американської поезії українською мовою видав ще 1928 року пролетарський поет Іван Кулик.

Упорядник і перекладач тієї антології вартий окремої згадки. Народжений у Шполі 1897 року Ізраїль Юделевич (згодом відомий як Іван Юліанович) Кулик вже 1914 року виїхав до США, щоб продовжити розпочату в Одеському художньому училищі освіту. До України він повертається 1917 року — вже членом більшовицької партії, і в грудні стає міністром закордонних справ у маріонетковому «народному секретаріаті», утвореному в Харкові за вказівкою червоної Москви на противагу Центральній Раді.

Пізніша біографія Кулика могла б стати підґрунтям для пригодницького роману. 1918 року він працює в московському Наркоматі у справах національностей, у липні 1919-го його закидають на підпільну роботу в Галичину і він ледве уникає розстрілу в польській в’язниці. У 1920 році стає членом Галицького ревкому — але «чудо над Віслою» кладе край надіям більшовиків поширити свою владу аж до Бугу. У 1921–1923 роках очолює міськком КП(б)У в Кам’янці-Подільському (й заодно редагує місцеву газету), в 1924 році знову вирушає за океан, де протягом трьох років працює радником радянського представництва в Канаді.

Але ще 1914 року Ізраїль-Іван Кулик робиться... українським поетом. Під псевдо Р. Роллато він друкує вірші в тодішніх українських соціалістичних часописах. А у 1920-ті стає спершу «правовірним» «гартівцем», а згодом — ВУСППівцем. Його поезія тих років — переконливе свідчення того, що Іван Кулик оспівував революцію не з примусу, а належав до її фанатичних і відданих бійців. Його цілком влаштовує навіть роль «свідомого» мікроба, мільйони яких творять нову соціалістичну дійсність:

Дякую за порівняння. В творчому повітрі
З нас, мікробів, зріс СРСР’у скарб —
Всіх поем найкраща —  ця, в чотири літери,
Є в ній, є в ній крихітка і моєї фарби. 

Вже в 1930-ті, після процесу СВУ, голодомору, самогубств Хвильового й Скрипника, Іван Кулик на короткий час висувається на перші ролі. 1934 року він стає першим головою Спілки радянських письменників України, утвореної на місці численних розпущених літорганізацій (отже, історію теперішньої НСПУ треба писати «від Кулика до Сидоржевського»). Водночас редагує «Літературну газету» і часопис «Радянська література» (підшивки тих років справляють на сьогоднішнього читача моторошне, макабричне враження). 1936 року очолює радіокомітет, а 1937-го — партвидав УРСР. Завершується його кар’єра цілком закономірно — кулею за вироком «трійки» в жовтні того ж 1937-го й реабілітацією — в п’ятдесяті...

Але нас Іван Кулик цікавить насамперед як автор «Антології американської поезії». Слід визнати — він був небезталанним поетом і перекладачем:

Тоді не вагайся, о книго, виконуй своє призначення,
Ти — не тільки спогад про землю,
Ти також, як самотній байдак, розсікаєш повітря, не знаю — куди скерована, але певности повна...

Щоправда, більшість із двадцяти п’яти Вітменових віршів, вміщених до тієї антології, взято зі вступного циклу «Написи» — для «Листя трави» не найрепрезентативнішого. Але початок, тим не менше, було покладено.

У 1969 році за редакцією Віктора Коптілова та передмовою Віктора Коротича (тоді ще талановитого поета-«шістдесятника», хоч, як виявилося нещодавно з оприлюднених архівних документів, уже завербованого КДБ) у видавництві «Дніпро» виходить книжка «Уолт Уїтмен. Листя трави». У ній використано роботи одинадцятьох перекладачів, у тому числі й раніше друковані переклади Івана Кулика та Василя Мисика. Проте про стилістичну єдність перекладів, виконаних дуже різними за рівнем обдарування людьми, йтися не могло.

У 1984 році у тому ж видавництві «Дніпро» вийшла невелика збірка віршів Волта Вітмена в перекладі Леся Герасимчука (який вперше повністю переклав українською «Пісню про себе», що є стрижнем Вітменового доробку). Цей перекладач теж вартий згадування. Його матір’ю була прима балету Київської опери Лідія Герасимчук (яка рано померла — її могилу з виразним скульптурним надгробком можна побачити на центральній алеї Байкового кладовища), а дитинство й молодість прожив він у «артистичному» будинку на теперішній вулиці Чикаленка, 20 — де діяв відомий «салон» Ірини Іванівни Стешенко, в якому гуртувалася опозиційна українська інтелігенція.

Вчащав до нього і юний Лесь Герасимчук (у 1970-ті він навіть переклав разом з легендарною «пані Орисею» роман Стейнбека «Зима тривоги нашої», що очікувано не був надрукований у часи загострення «боротьби з націоналізмом»). Через свої «небажані зв’язки» молодий перекладач не міг знайти роботи за фахом філолога і сімнадцять років змушений був працювати у відділі інформатики галузевого Інституту водних ресурсів, та й далі перебивався здебільшого технічними перекладами на російську. Можливо, через те він у своїх художніх перекладах часто грішив на надмірний буквалізм, що перетворював поезію на щось подібне до нестравної технічної інструкції. Уже за доби незалежної України Лесь Герасимчук аж до своєї смерті у 2021 році брав участь у численних перекладацьких та культурологічних проєктах.

Нарешті, 1992 року в видавництві «Дніпро» мала вийти друком найповніша на сьогодні збірка перекладів Вітмена українською мовою в перекладі автора цієї передмови. Ініціатором її створення став працівник редакції відомий український перекладач і дослідник перекладу Михайло Москаленко, який намагався на такий спосіб «спокутувати гріх» появи видання 1984 року, яке він вважав художньо вкрай невдалим. На жаль, попри наявність уже другої коректури, те видання так і не з’явилося — позначилася економічна криза, яка довела всі державні видавництва до колапсу. Переклади з тієї планованої книжки вперше з’явилися в авторській антології «Пісні Нового світу» (2004) — яка за двадцять років теж зробилася бібліографічною рідкістю.

Вітменове «Листя трави» вперше з’явилося друком 170 років тому. За цей час багато чого змінилося. Поетові верлібри беззастережно запанували в англомовній просодії, а вірші з римами й розмірами (як у Лонґфелло чи По) витіснено в царину бродвейських пісеньок чи в маргінальні аматорські поетичні альманахи (хтозна, чи порадів би цьому сам Волт Вітмен, який визнавав право на існування за всіма). Демократична, толерантна, відкрита, готова допомагати всьому світові Америка поетових візій перетворилася (хтозна, як надовго) на цинічну, замкнуту на власних інтересах, керовану лише прагматичним чистоганом Америку Маска і Трампа (і Волт Вітмен цьому точно не порадів би).

Але поезія Вітмена триває. Його вірші досі не стали антикварними експонатами (як це сталося з творіннями багатьох інших класиків). Воєнні рядки американського барда (дарма, що сам він чув про битви тільки з розповідей поранених, за якими доглядав), звучать у часи російського вторгнення так само сучасно, як і вірші українських поетів, що стали до лав ЗСУ. А завтра, в часи повоєнної відбудови (хочеться в неї вірити), не менш сучасно звучатимуть вірші інших Вітменових циклів, які прославляють людину, її творчу силу й бажання рухатися за все нові обрії.

Автор: Максим Стріха. 1998 — лютий 2025

Передзамовити збірку поезій «Листя трави», яку ми готуємо до друку. Книга виде під кінець літа 2025 року.
​