Хоча «Етика» Алена Бадью намагається в першу чергу привести читача до більш глибокого розуміння природи добра і зла, вона може також слугувати чудовим вихідним пунктом для більш загального знайомства з філософськими концепціями цього визначного мислителя, який в Україні поки що, на жаль, залишається відносно маловідомим. Видання містить також ґрунтовну передмову відомого канадського дослідника філософії Алена Бадью Пітера Голлворда. Переклав Андрій Рєпа.

Підтримати видання

Етика. Нарис про розуміння зла

Ален Бадью

Передмова до грецького видання

Дуже часто філософські тексти постають із люті. Ця книжка народилася з люті теоретичної. Зрештою, хіба творчість Платона значною мірою не була спричинена люттю проти софістів? Уже несила терпіти зарозумілості всіх тих, хто, прагнучи повністю стерти думку 1960-х (Фуко, Альтюссер, Лакан…), подає як бозна-яку актуальну новинку такий собі академічний, цілком жалюгідний моралізм. Як у їхніх спробах, широко підтриманих телебаченням, пресою та й практично всіма політиками, не помітити банального повернення до реакційної трухлявини старих часів: перевага моралі над політикою; віра у вищість буржуазного Заходу над усім іншим світом; існування так званої «людської природи» та славнозвісні «права», які з нею асоціюються; вульгарний антикомунізм; реально тоталітарна очевидність вищості капіталізму та його звичної політичної форми – парламентаризму. І, кінець кінцем, плазування філософії, яка зреклася всіх своїх критичних функцій, капітулюючи перед насадженим світовим устроєм.

Тож насамперед я намагався показати, що все це нічого не було варте – воно просто замінювало філософську критику чистісінькою пропагандою панівних «цінностей» наявного ладу, який ми зносимо. Я прямо критикував гуманітарну ідеологію, політику упокорення й знекровлений академізм, які посіли місце медіа-«філософії».

Але я не хотів зупинятися тільки на цьому. Згубно віддавати добре слово «етика» на поталу церберам капітало-парламентаризму. Отож я зробив начерк зовсім іншого сенсу цього слова, відірвав його від псевдокантіанського моралізму й повернув до справжнього кореня: подій істини.

Звісно, йдеться лише про короткий вступ. Повний виклад етики істин можливий, якщо далі розробляти нову теорію істини, яку я виклав у моїй фундаментальній книзі «Буття й подія»¹. Утім, у цій роботі я спробував подати свої думки якомога повніше, принаймні, щодо головних напрямків істинної етики, що зберігає та навіть вимагає прав на творення, винаходження думки, емансипативної політики, авангардного мистецтва. Етики, яка тримається подалі від будь-якого дегенеративного гуманізму.

Я дуже втішений, що грецькі читачі можуть належно оцінити мій задум. Адже вони є нащадками тих, хто, винайшовши філософію й чинячи опір будь-якій прислужницькій або софістичній думці, cтворив слово «етика». Тож я можу тільки подякувати перекладачеві та видавцеві за те, що вони взяли на себе ризик запропонувати до читання та критики мій нарис, який є доволі щільним, але водночас відкритим до дискусії.

[Грудень 1997 р.]

Передмова до англійського видання

Цій книзі випала особлива доля. Власне, спершу йшлося про замовлення для однієї книжкової серії, розрахованої на ліцеїстів та студентів. Я погодився написати її на знак дружби до творця цієї ідеї, Бенуа Шантра, одного з небагатьох справжніх видавців сьогодення. Я написав цю роботу за два тижні, перебуваючи поза містом улітку 1993 року; а підганяли мене постійні телефонні дзвінки того самого Бенуа Шантра. Тож свою роботу я провадив у рамках наперед визначених обмежень: певна кількість знаків, необхідність бути зрозумілим для широкої непідготованої публіки, звернення до актуальних подій тощо.

Однак справжні труднощі полягали не в цьому. Мене ятрили інші суперечності. З одного боку, неабияк обурювало те, що суспільство піддалося «етичному» шаленству. Всі довкола тільки й робили, що лицемірно змішували політику з недалеким катехизисом. Інтелектуальна контрреволюція, набувши подоби морального тероризму, нав’язувала паскудства західного капіталізму, немовби це єдина універсальна модель для наслідування. А гадані «права людини» всюди слугували тому, щоб звести нанівець будь-яке зародження вільної думки. Через це моя книга обернулася на своєрідний памфлет. Неодноразово мій видавець і друг закликав пом’якшити мої інвективи. Але, з іншого боку, порушені тут питання вимагали витонченої та нетривіальної дисципліни думки. Я ще не вивів усіх практичних (а також власне етичних) наслідків з онтології істин, яку розробив п’ять років тому в книзі «Буття та подія» (1988). Тож деякі роздуми були для мене самого новими й не до кінця з’ясованими.

Так, я опинився в лещатах між спокусою спрощення, притаманною памфлетам, і необхідною строгістю концептуальних інновацій. Зарадило (якщо це справді так) поступове розчинення моєї ідеологічної люті впродовж строгого розгортання філософського викладу. Зрештою, книжка розпочинається як політична атака проти ідеології прав людини і як захист антигуманізму 1960-х років, а завершується начерком етики істин. Отож людській тварині, «прав» якої ми ніяк не доберемо, я протиставляю власне суб’єкта, якого я розумію як локальний фрагмент процедури істини та як безсмертне творіння певної події.

Найбільше вражає, що таке трохи дивне поєднання боротьби проти ідеологічної течії (на той час у суспільстві предметом консенсусу було моралізаторство, віктимізація всього і вся) та концептуального схематизму здобуло чималий успіх, зокрема й у ліцеях. І натепер «Етика» разом із «Маніфестом філософії» є найпопулярнішими моїми книгами. Як і деколи раніше, багато людей були вдячні мені, що я ризикнув відверто говорити про те, про що говорити не заведено. І ті самі люди або й інші знають, що я йду на цей ризик, лише ґрунтуючись на реальному філософському творенні – з фундаментальних причин, а не для того, щоб привернути до себе увагу. Насправді я надто непретензійний, щоб втішатися галасом довкола моєї персони.

Сьогодні я можу розглядати цю книгу, якій вже близько семи років, у двох вимірах: у вимірах ідеологічної полеміки та теоретичної побудови.

 Щодо першого, мені немає про що шкодувати. Відтоді ми стали свідками атак західних бомбардувальників на Сербію, неприпустимої блокади Іраку та погроз на адресу Куби. Усе це виправдовувалося неймовірним напливом моралізаторських проповідей. Ув ім’я «прав людини» Міжнародний трибунал ладен був арештовувати та судити будь-кого і будь-де, лишень якщо той наважився виступити чи вже виступає проти світового устрою, озброєним вартовим якого є НАТО, а, по суті, американці. І ще дужче, ніж раніше, запанував наш «демократичний» тоталітаризм. Тепер, як ніколи, треба, щоб вільні уми повстали проти цього рабського мислення, проти жалюгідного моралізаторства, в ім’я якого ми зобов’язані терпіти триб цього світу в його абсолютній несправедливості. Утім, можна зазначити, що цей консенсус поволі слабне. Інтервенція проти Сербії принаймні спонукала до дебатів, яких стосовно Боснії та Іраку так і не було. Американський імперіалізм та європейське підлабузництво сьогодні засуджують дедалі частіше, аніж кілька років тому. Певна річ, зміцнений розпадом авторитарного соціалізму ворог панує скрізь. Але правда також і в тому, що перед нами простягається довгий період переосмислення політичної емансипативної думки та активних сил, що їй відповідають. Необхідно висунути – як обов’язкові гасла цієї реструктуризації – дві нагальні умови: ліквідація НАТО та розформування Міжнародного кримінального суду.

Щодо теоретичних побудов, треба зазначити, що ідеї, висловлені в цій невеличкій книжці, хоч і спрямовані у правильному напрямку, але є лише попередніми начерками. Наразі я розробляю їх (деколи змінюючи) принаймні в чотирьох пунктах:

1) Позаяк я стверджую, що неможлива ніяка «загальна» етика, а є лише етика окремих, особливих істин, тобто етика може бути лише стосовно якоїсь певної ситуації, то поняття ситуації набуває особливої ваги. Однак, як я тепер уже знаю напевне, ситуацію не можна мислити лише як множинність (un multiple). Також потрібно зважати на зв’язки, які в ній виплітаються й рушійна сила яких є способом явлення множинності в ситуації. З цього випливає, що ситуацію слід мислити водночас і в її бутті як чисту множинність (згідно з викладом у книзі «Буття та подія»), і в її явленні як ефекту трансцендентального законотворення. Все це буде розроблено в книзі «Логіки світів», яку я замислив як продовження «Буття та події».

2) Сьогодні я більше не можу наполягати, що єдиним слідом, який залишає подія в ситуації, є ім’я, дане цій події. Ця теорія припускала, що є дві події, а не одна (подія-подія та подія-називання), а також два суб’єкти, а не один (суб’єкт, який називає подію, та суб’єкт, вірний цьому називанню). Відтак зараз я стверджую, що подія є імплікативною в тому сенсі, що від неї відділяється висловлювання, яке продовжуватиме існувати саме по собі, коли подія вже зникне. Це твердження раніше було в стані невизначеності, не мало певного значення. Подія вирішує його значення (встановлює його істинність) і таким чином змінює всю логіку ситуації (весь її трансцендентальний режим). Інакше кажучи, онтологічну теорію події тут потрібно доповнити логічною теорією. Детальніше ці роздуми можна прочитати в моєму семінарі 1996/1997 та 1997/1998 років. Вони будуть розвинені в «Логіках світів».

3) Під суб’єктом не можна розуміти лише суб’єкта, що зберігає вірність події. Для етичних питань це особливо вагомий пункт. Адже раніше мені не вдавалося пояснити появу реакційних інновацій: уся моя теорія нового зосереджувалася на процедурі істини. Але, врешті-решт, очевидно, що реакція і навіть сили смерті можуть засвоювати креативну силу події. Я вже згадував той факт, що нацизм залишається незбагненним, якщо не брати до уваги комунізму, а точніше, Жовтневої революції 1917 року. Тому я мав визнати, що подія відкриває суб’єктивний простір, у якому мають місце не тільки прогресивна й істинна суб’єктивна фігура вірності, а й інші, також цілковито нові, хоча й негативні фігури, як, наприклад, фігура реакції, або те, що я називаю «темним суб’єктом».

4) Нарешті, траєкторія істини не має виводитися лише з множинної природи ситуації або з «енциклопедії знань», яка в ній задіяна. Треба з’ясувати, як вона співвідноситься з логічними трансформаціями. А це повертає нас до питання явлення істин, адже досі я займався лише розглядом їхнього буття (а саме, що істини є родовими множинами).

Отже, ми бачимо, що теоретичне підґрунтя цієї книги зазнало деяких змін. Але, на мій погляд, у визначальних позиціях воно залишається твердим і непорушним і пропонує, крім усього іншого, водночас жвавий і послідовний вступ до масштабного задуму, який, як я сподіваюсь, має перевизначити цілі та завдання сучасної філософії.

На завершення не можу не подякувати видавництву Verso за вияв інтелектуальної та політичної довіри, а також перекладачу Пітеру Голлворду, справжньому другу, тим паче, що він не завжди погоджується з моїми теоріями.

[Квітень 2000 р.]

Вступ

Деяким ученим словам, що тривалий час були замкнені у словниках і академічній прозі, випало щастя, а може, нещастя – немов сумирній старій діві, якій невтямки, чому вона враз обернулася улюбленицею салонів – раптово вийти на вільне повітря часу, зажити всенародної слави та розголосу, потрапити в пресу й на телебачення, ба навіть до урядових промов. У вогнях рампи нині виблискує слово «етика», що так відгонить грецькою або курсом філософії і змушує воскресити в пам’яті Арістотеля (звісно, той славетний бестселер «Нікомахова етика»!).

Грецькою «етика» має стосунок до пошуків доброго «способу існування» або мудрих учинків. Саме тому вона є частиною філософії, тією частиною, що впорядковує наше практичне існування відповідно до уявлення про Добро.

Стоїки, безперечно, найбільш послідовно витлумачували етику не просто як частину, а як саме осердя філософської мудрості. Мудрий той, хто, відділяючи те, що від нього залежить, від того, що від нього не залежать, вибудовує свою волю навколо першого й незворушно терпить наявність другого. До того ж пам’ятаємо, що стоїки мали звичку порівнювати філософію з яйцем, шкаралупою якого є логіка, білком – фізика, а жовтком – етика.

За Нового часу, коли, починаючи від Декарта, чільним питанням філософії стає проблема суб’єкта, етика перетворюється майже на синонім моральності – або, як сказав би Кант, практичного розуму (на відміну від чистого розуму або розуму теоретичного). Наперед виходять зв’язки суб’єктивної дії – та їхніх репрезентованих намірів – із універсальним Законом. Етика є принципом судження про практики Суб’єкта, байдуже, чи цей суб’єкт індивідуальний чи колективний.

Згадаємо, що Геґель упроваджує тонке розрізнення між «етикою» (Sittlichkeit) та «моральністю» (Moralität). Він пов’язує етичний принцип з безпосередньою дією, а моральність стосується осмисленої дії. Він стверджував, скажімо, що «етичний лад, власне, полягає в безпосередньому рішенні»².

Коли ж тепер здійснюють «повернення до етики», то вживають цей термін у доволі туманному сенсі, але, безперечно, воно ближче до Канта (етика судження), ніж до Геґеля (етика рішення).

Справді, «етика» сьогодні позначає принцип ставлення до «того, що відбувається»: з її допомогою ми туманно регулюємо наші коментарі стосовно історичних ситуацій (етика прав людини), ситуацій науково-технічних (етика життя, біоетика), ситуацій «соціальних» (етика спільного буття), ситуацій медійних (комунікативна етика) тощо.

Ця норма коментарів і опіній спирається на певні інституції й має власні владні повноваження: діють «національні комісії з етики», яких призначає держава. Про свою «етику» мусить замислитися кожна професійна спільнота. В ім’я «етики прав людини» навіть відправляють військові експедиції.

З огляду на те, що в суспільстві звернення до етики дедалі більше зазнає інфляції, наша розвідка переслідує дві мети:

– По-перше, дослідити справжню природу цього явища, яке для громадської думки та офіційних інституцій править за головну «філософську» тенденцію наших часів. Ми спробуємо показати, що фактично йдеться про достеменний нігілізм і загрозливе заперечення будь-якої думки.

– По-друге, треба вирвати слово «етика» з тенет цієї тенденції, надаючи йому зовсім іншого смислу. Замість того, щоб пов’язувати його з абстрактними категоріями (Людина, Право, Інший…), ми застосуємо його до ситуацій. Замість того, щоб зводити етику просто до співчуття жертвам, ми обернемо її на тривку максиму сингулярних процесів. Замість того, щоб слугувати виправданням для консервативної добромисності, етика відповідатиме за долю низки істин.

І. Чи існує Людина?

Сьогодні в загальновживаному розумінні «етика» здебільшого стосується насамперед «прав людини» – або, ширше, прав усього живого.

Припускають, нібито повсюдно можна розпізнати людський суб’єкт, який володіє якимись природними «правами»: правом на життя, на повагу честі й гідності, на користування «основними» свободами (слова, вибору демократичного уряду тощо). Ці права вважають неспростовними, і вони є предметом широкого консенсусу. «Етика» якраз і полягає в тому, щоб опікуватися цими правами, домагатися їхнього дотримання.

Таке повернення до старої доктрини природних прав людини, вочевидь, пов’язане з крахом революційного марксизму та всіх фігур прогресивної ангажованості, які від нього залежали. Втративши будь-які колективні орієнтири та й саму ідею «сенсу Історії», більше не сподіваючись на соціальну революцію, чимало інтелектуалів, а заразом і значний сектор громадської думки, почали політично підтримувати економіку капіталістичного типу та парламентську демократію. У «філософії» вони знову віднайшли для себе чесноти незмінної ідеології своїх учорашніх суперників: гуманітарний індивідуалізм і ліберальне обстоювання прав проти всіляких обмежень, що накладає на них організована ангажованість. Замість того, щоб шукати умови для певної нової політики колективної емансипації, вони врешті-решт змирилися з правилами встановленого «західного» ладу.

 Саме так дався взнаки рішучий відхід від усього того, що було помислено й запропоновано в 1960-ті роки.

1. Смерть Людини?

Свого часу Мішель Фуко викликав скандал, заявивши, що Людина, яку розуміли як суб’єкт, є історичним і сконструйованим поняттям, що належить до певного дискурсивного режиму й не може вважатися позачасовою очевидністю, яка слугує підґрунтям для прав чи універсальної етики. Він оголосив, що це поняття втратило свою дієвість, адже той дискурсивний режим, який надавав йому сенс, історично віджив своє.

Так само й Луї Альтюссер заявив, що історія не є, як вважав Геґель, абсолютним становленням Духу чи з’явою субстанції-суб’єкта, а раціональним закономірним процесом, який він назвав «процесом без суб’єкта», наблизитись до якого була здатна лишень особлива наука – історичний матеріалізм. З цього випливало, що гуманізм прав людини та абстрактна етика були нічим іншим, як уявними конструкціями – ідеологіями – і що нам належало стати на шлях, який Альтюссер назвав шляхом «теоретичного антигуманізму».

Водночас Жак Лакан узявся звільнити психоаналіз від усіх психологічних та нормативних тенденцій. Він показав, що потрібно чітко розділяти «Я» (фігуру уявної єдності) та Суб’єкт; що суб’єкт не має ані жодної субстанції, ані жодної «природи»; що він улягає довільним і випадковим законам мови й завжди особливій історії об’єктів бажання. Звідси випливало, що будь-яке бачення аналітичного лікування як відновлення «нормального» бажання – просто шахрайство й, ширше кажучи, що немає ніякої норми, на якій може триматися ідея «людського суб’єкта», чиї права й обов’язки мала б окреслити філософія.

Отже, спростовувалося саме уявлення про природну або духовну ідентичність Людини і, як наслідок, сам фундамент «етичної» доктрини в її сьогоднішньому розумінні: засноване на консенсусі законодавство щодо людей взагалі, їхніх потреб, їхнього життя та смерті. Інакше кажучи, предметом Лаканової критики стало нібито самоочевидне та всезагальне відмежування від того, що слід вважати поганим, і від того, що не відповідає людській сутності.

Чи означає це, що Фуко, Альтюссер та Лакан погоджувалися з наявним станом речей, були байдужими до людських доль, проповідували цинізм? Парадокс, який ми розтлумачимо трохи нижче, в тому, що все було якраз навпаки! Всі вони – кожен на свій власний штиб – були наполегливими й відважними борцями за справу, значно послідовнішими за сучасних поборників «етики» та «прав людини». Наприклад, Мішель Фуко обрав надзвичайно непохитну позицію щодо питання в’язнів і присвятив цьому питанню левову частку свого часу, виявляючи величезний талант агітатора та організатора. Альтюссер мав на гадці не менше, як перевизначити істинну політику емансипації. Сам Лакан, хоч і лишався завжди насамперед практикуючим аналітиком, присвячуючи більшу частину свого життя вислуховуванню людей, надавав неабиякої ваги боротьбі проти «нормативних» спрямувань американського психоаналізу і проти принизливого підпорядкування думки american way of life. Тож питання організації та полеміки були, на його погляд, не менш значущими, ніж питання теорії.

Коли поборники сучасної «етичної» ідеології стверджують, нібито повернення до Людини та її прав звільнило нас від «мертвущих абстракцій», породжених «ідеологіями», то вони просто знущаються з нас. Яке було б сьогодні щастя бачити таку ж постійну турботу про конкретні ситуації, таку ж неослабну й терплячу увагу до реальності, таку ж самовідданість у присвяті себе дієвому вивченню найрізноманітніших людей, на позір дуже далеких від звичного середовища інтелектуалів, – усе, чому ми стали свідками в 1965–1980 роках.

Тоді фактично було доведено, що тематика «смерті Людини» була сумісна з повстанням, з радикальним незадоволенням встановленою системою і повним зануренням у реальне ситуацій, тимчасом як нинішня тема етики й прав людини сумісна із задоволеним егоїзмом західних багатіїв, з прислужництвом владі та з рекламою. Такі факти.

Для з’ясування цих фактів поглянемо, що ж лежить у засновках «етичної» орієнтації.

Примітки:

1. Бадью це робить у другому томі «Буття та події» – «Логіці світів» (2006), де кардинально переосмислює та продовжує деякі тези цієї книги. – Прим. пер.

2. Геґель. Феноменологія духу (VI, А, Б). Увесь цей «моральний» розділ, хоч і доволі сладний, але вражаючий. [В перекладі П. Таращука: «мораль по­лягає, по суті, в цій безпосередній рішучості». Геґель Ґ. В. Ф. Феноменологія духу. – К.: Основи, 2004. – С. 319. – Прим. пер.]

Переклав: Андрій Рєпа. Подобається роман? Допоможіть йому перетворитися на паперову книжку.