Генерал Конфедерації з Біґ-Сур. Уривок

«Генерал Конфедерації з Біґ-Сур» (1964), дебютний роман Річарда Бротіґана є, мабуть, його найреалістичнішим та найбільш «бітниківським» текстом, в якому водночас уже присутні всі риси, що пізніше стали визначальними для автора культової «Ловлі форелі в Америці»: химерна фрагментарність оповіді, пронизлива дотепність голосу, нешаблонність персонажів та ситуацій, влучність метафор і незабутність образів, які запам’ятовуються одразу і до яких потім не раз повертаєшся, але передусім здатність говорити про найважливіші речі – любов, дружбу, радість, пристрасть, смерть – із легкою, трохи сумовитою посмішкою дорослої дитини. Герої Річарда Бротіґана не ховаються і не тікають від життя, вони радше шукають можливості прожити його власним способом, інколи – з гіркотою, інколи – жартівливо й невимушено, понад усе відстоюючи це своє право на внутрішню свободу, яку вони сподіваються знайти серед незайманих прадавніх скель та лісів Біґ-Суру.

Підтримати видання

Переклад Бориса Превіра та Максима Ларченка

Чудовий день

Наступного ранку ми поїхали в Біґ-Сур на машині Елейн. Заднє сидіння було завалене пакунками з їжею із супермаркету «Сейфвей» у Монтерреї. В багажнику лежали два алігатори. Це була ідея Елейн.

Ледь ворушачи п’яним язиком, Лі Меллон нерозбірливо пробелькотів їй про наші клопоти з жабами, а Елейн так само швидко, але зв’язно сказала:

– Візьму алігатора.

Що вона й зробила.

Вона пішла до зоомагазину й повернулася з двома алігаторами. Ми спитали, навіщо їй аж два, і вона відповіла, що на них була акція. Купуєш одного за звичайною ціною, а іншого отримуєш за пенні. Розпродаж алігаторів по одному центу. Саме по собі це мало сенс.

З налитих кров’ю очей Лі Меллона сочилося щастя, доки він кермував, а ми з Елейн сиділи біля нього на передньому сидінні. Я її обіймав. Ми проїхали повз поштову скриньку Генрі Міллера. Він чекав на пошту, сидячи у старому кадиллаку, на якому їздив у ті часи[1].

– Он-де Генрі Міллер, – сказав я.

– О, – сказала вона.

З кожною миттю моя симпатія до неї розквітала дедалі більше. Не те щоб я мав щось проти Генрі Міллера, але, мов квіткова буря, що спадає на думку під час революції, вона подобалася мені дедалі більше.

Лі Меллон також був дуже вражений. Вона ж накупила їжі на п’ятдесят доларів, та ще двох алігаторів на додачу. Лі Меллон почав замислено перелічувати язиком зуби в роті. Нарахував шість, поділив ті шість зубів на пакунки з їжею на задньому сидінні й лишився cвоїми підрахунками задоволений, позаяк на його обличчі засяяла усмішка, схожа на пошарпаний Парфенон.

– Чудовий день! – сказав Лі Меллон.

Це вперше я чув, щоб він сказав «чудовий день». Я чув, як він каже все що завгодно, тільки не «чудовий день». Мабуть, просто сказав це, аби мене спантеличити. Йому вдалося.

– Я ще ніколи не була в Біґ-Сурі, – сказала Елейн, розглядаючи з вікна сільську місцевість, що проносилася повз. – Мої батьки переїхали до Кармелу, коли я ходила у коледж на сході.

– Студентка? – сказав Лі Меллон, зненацька повернувшись до неї так, наче вона заявила, що вся їжа на задньому сидінні – насправді не їжа, а вправно виліплені фігурки з воску.

– О, ні! – тріумфально мовила вона. – Я завалила всі предмети і коледж підірвали того ж дня, як я звідти пішла – бо була такою дурепою. Вони вирішили, що те місце більш ні для чого не годиться.

– Добре, – сказав Лі Меллон, знову дивлячись на дорогу поперед себе.

У небі ширяла якась велика пташка. Вона полетіла у бік океану і там і зосталась.

– Це так гарно, – сказала Елейн.

– Чудовий день! – на мій жах повторив Лі Меллон.

Мотоцикл

Додому ми під’їхали надвечір. За півмилі звідти був дерев’яний міст, під яким виблискував струмок. Я тримав Елейн за руку. Ніби пляшка пива в імлі, сонце займалося своїм давньоєгипетським ремеслом на межі неба й Тихого океану. Лі Меллон сидів за кермом. Всі були задоволені.

Він звернув з траси, під’їхав до старої вантажівки й зупинився.

– Що це? – сказала Елейн.

– Це вантажівка, – сказав я.

– Та ну, – сказала вона.

– Я зробив її своїми руками, – сказав Лі Меллон.

– Це все пояснює, – сказала Елейн.

За напрочуд короткий проміжок часу вона спромоглася дізнатися й збагнути, що коїться в голові Лі Меллона. Це мене тішило.

– Що ж, ось і вона, – сказав Лі Меллон. – Садиба. Мій дідо осів на цьому місці. Боровся з індіанцями, посухами, повенями, скотарями, шкідниками, «Сазерн Пасифік»[2], Френком Норрісом[3] і випивкою. Але знаєте, що найгірше, з чим нам, Меллонам, доводилося й досі доводиться боротися, і що зрештою доконає нас усіх?

– Ні, – сказала Елейн.

– Прокляття Меллонів. Кожні десять років воно приходить у подобі гігантського гончака. Знаєте: «Ту стежку протоптала не людина й не звір, а гігантське Прокляття Меллонів».

– Звучить переконливо, – сказала вона.

Ми взяли харчі й занесли їх крізь дірку в кухонній стіні. Коти шугонули в кущі, мов книжки у бібліотеку. Напевне, посидять там якийсь час, але голод однаково поверне їх до нас, ніби ту класику – «Гамлета», «Вайнсбурґ, Огайо».

– А що робити з алігаторами? – сказала Елейн.

– Прибережемо до вечора. Нічого з ними у машині не трапиться, – сказав Лі Меллон так, ніби це геть природно для алігаторів – перебувати в машині. – Я чекав і мріяв про це багато місяців. Покажемо тим жабам, що людина є домінантною істотою на цій купі лайна, і краще їм в це повірити.

Елейн оглядала місцину і її волосся іскрилося у світлі Біґ-Сура – її волосся бездоганно пасувало до Каліфорнії.

– Дуже цікаво, – сказала вона, а тоді вдарилася головою об стелю.

Я втішив її, проте в цьому не було необхідності. Вона не сильно забилася. Це було всього лиш любовне поплескування проти тих костоломних тумаків, які на моїх очах перепадали людям від тих балок.

– Хто спроєктував це місце? – сказала вона. – Френк Ллойд Райт[4]?

– Ні, – сказав я. – Френк Ллойд Меллон.

– О, він ще й архітектор.

Лі Меллон підійшов і оглянув стелю, якось чудернацьки зсутулившись. Він скидався на лікаря, що міряє пульс мертвому пацієнту. Я поглянув на себе. Я також сутулився, як і Елейн. Нас всіх поєднало славнозвісне Кімнатне Зсутулення Лі Меллона – штука, на яку в часи Інквізиції видали б авторський патент.

– Дещо занизька, – сказав він до Елейн.

– Так, занизька, – сказав я.

– Звикнеш, – сказав Лі Меллон до Елейн.

– Впевнений, що звикне, – сказав я.

– Звикну, – сказала вона.

Лі Меллон пішов, дістав з пакунків пляшку вина і ми вийшли на терасу та виголосили тост на честь заходу сонця. Сонце розбилося, ніби пивна пляшка об воду. Наші відображення дрібно мерехтіли у битому склі єгиптян. Кожен шматочок Ра зникав разом із причепленим до нього човновим мотором «Джонсон» на 60 кінських сил.

Вина – сірого рислінгу «Венте Бразерс», – скоро не стало.

– Де ми ночуватимемо? – спитала Елейн.

Я підвів її до машини, дістав валізу й ми попрямували до скляної хатини, повз город, вкритий рибальськими сітями.

– Що це? – сказала вона.

– Город, вкритий рибальськими сітями.

Ми увійшли в скляну хатину й вона поглянула на підлогу.

– Мотоцикл? – спитала вона.

– Щось таке, – сказав я.

– Лі Меллона, – сказала вона.

– Так.

– Ага, – закивала вона головою. – А тут затишно, – сказала, тримаючи руки вздовж тіла.

Тоді вона побачила Біблію.

– Ти священик!

– Так, священик. Ходив до Біблійного інституту Муді, вчився на церковного завгоспа. Зараз проходжу практику в державній лікарні Напи. Скоро матиму власну церкву. Тепер у мене відпустка. Приїжджаю сюди щороку, щоб поплавати.

– Ага, – закивала вона.

Елейн сіла туди, де я спав, і зиркнула на мене, а тоді обережно опустилася спиною на спальний мішок.

– Це твоє ліжко, – сказала вона, не запитуючи.

На моєму ліжку не було родео. Жодних коней, жодних ковбоїв, жодних загонів для худоби. Це був просто спальний мішок. Тепер це здавалося трохи дивним – ніби всюди у світі, де сплять люди, мають бути зображені родео.

Я визирнув у вікно – Лі Меллон підіймався стежкою до хатини. Я підняв руку й подав йому знак забиратися геть. Він спинився, поглянув на мене, кивнув, мов генерал Конфедерації, а тоді розвернувся й подався до дірки в кухонній стіні.

– А що це там під ліхтарем? – спитала Елейн.

– Мотоцикл, – сказав я.

Прощавайте, жаби!

Того вечора Елейн приготувала вечерю. Як же радісно було врешті бачити за плитою жінку. Підсмажуючи свинячі стейки, вона була нашою прекрасною королевою їдла. Саме тоді я вперше усвідомив, яких збитків завдали моїй душі кулінарні здібності Лі Меллона.

Гадаю, духовно я так ніколи повністю й не зцілився від його куховарства. Я звів захисні механізми довкола тих трагічних спогадів, однак біль і досі не минув. І щойно я на мить послаблю оборону, як роздвоєне копито його кепського куховарства знову вигарцьовує  моїм піднебінням в усій своїй сумнівній славі.

Лі Меллон розвів велетенське багаття і ми сиділи навколо нього, потягуючи міцну чорну каву. Елейн купила навіть трохи котячого корму. Коти були поруч, розтягнулись перед багаттям, мов кудлаті папороті. Усім було зручно й затишно. Поки коти муркотіли з глибин своїх доісторичних спогадів старим, іржавим, рослиноподібним муркотінням – вони ж бо так рідко бували такими вдоволеними, – ми завели розмову:

– Чим займаються твої батько з матір’ю? – по-батьківськи запитав Лі Меллон.

Я поперхнувся кавою.

– Я їхня донька, – сказала Елейн.

Лі Меллон на кілька секунд втупився в неї порожнім поглядом.

– Це трохи нагадує одне оповідання. Конан-Дойла, здається. «Справа з біса хитрої доньки», – сказав Лі Меллон.

Він подався на кухню й приніс одне з наших новісіньких яблук. Заходився гризти його своїми шістьма зубами. Я знав, що яблука хрумкі, однак з його рота не долинало жодного звуку, який вказував би на таку їхню властивість.

– Мій батько адвокат, – сказала Елейн.

Лі Меллон кивнув. Навколо кутиків його рота лишилися гранатні осколки від яблука.

Елейн простягнула руку й поклала її мені на стегно. Я обійняв її і сперся спиною на дерев’яну стіну. Лі Меллон сидів на своєму троні – старій оленячій шкурі.

Надходила ніч, позичаючи світло до ранку. Спочатку вона позичила його всього на кілька центів, але тепер щосекунди позичала вже на тисячі доларів. Світло незабаром скінчиться, банк зачиниться, касири залишаться без роботи, а президент банку вчинить самогубство.

Ми сиділи, мовчки спостерігаючи, як Лі Меллон доблесно заходиться біля найдовшого в світі яблука, потім зближалися одне з одним, потім мовчки поверталися до Лі Меллона й яблука, потім – знов одне до одного, і зрештою вже більше не звертали уваги на цей яблучний маскарад, а цілковито віддалися близькості між нами.

Прикінчивши яблуко, Лі Меллон причмокнув губами, ніби вдарив цимбалами, і тут ми почули першу жабу.

– Ну от, почалося, – сказав Лі Меллон, готуючись негайно вислати свою кавалерію, над долиною здіймається курява, в майорінні стягів і вистукуванні барабанів запанувало незвичне збудження.

Ми почули другу жабу, а тоді знову першу. До них доєдналася третя жаба, і вони славно загаласували всі разом, після чого подала голос четверта й інші три жаби затріщали, мов петарди, а Лі Меллон сказав:

– Піду за алігаторами.

Він запалив ліхтар, вийшов крізь дірку в кухонній стіні й стежкою попрямував до машини.

Еллейн, мабуть, трохи задрімала. Вона лежала на підлозі, поклавши голову мені на коліна. Вигляд у неї був дещо спантеличений.

– А де Лі Меллон? – спитала вона.

Я ледве розібрав, що вона каже.

– Пішов за алігаторами, –  голосно відказав я.

– Це жаби? – голосно запитала вона, вказуючи в напрямку, звідки долинав галас, який вже закипав у темряві над ставком, переливаючись через край.

– Так, – голосно сказав.

– Добре, – голосно сказала вона.

Повернувся Лі Меллон з алігаторами. На його обличчі проступала приязна шестизуба усмішка. Він поставив ящик і дістав з нього алігатора. Алігатора приголомшило усвідомлення того, що він не в зоомагазині. Він роззирнувся у пошуках цуциків, які сиділи у клітці поблизу його акваріуму. Цуциків ніде не було. Алігатор чудувався, куди це поділися цуцики. Лі Меллон тримав його в руках.

– Привіт, алігаторе! – загорланив Лі Меллон.

Алігатор і досі шукав цуциків. Куди вони поділись?

– Любиш жаб’ячі лапки? – крикнув Лі алігатору й обережно випустив його у ставок.

Алігатор лежав нерухомо, мов іграшковий човник. Лі Меллон злегка підштовхнув його і той поплив від берега.

Над ставком миттю запала тиша, ніби його кинули в самісіньке серце кладовища. Лі Меллон дістав з ящика другого алігатора.

І другий алігатор почав роззиратися в пошуках цуциків. Але також їх не знайшов. Куди вони поділися?

Лі Меллон погладив алігатора по спині, опустив у ставок й трохи підштовхнув. Тепер тиша у ставку збільшилася вдвічі. Вона повисла над поверхнею води, мов туман.

– Ну, жаби більше нам не докучатимуть, – зрештою прошепотіла Елейн.

Тиша нас загіпнотизувала. Лі Меллон стояв, недовірливо вдивляючись у темну водянисту тишу.

– Всі повтікали, – сказав він.

– Так, – сказав я. – Тепер там немає нічого, крім алігаторів.

Примітки: