Вловити щось у хаосі життя

Дизайнер обкладинки українського видання роману «Ловля форелі в Америці» Оля Гордієнко про гіперболізовану рибу як символ Бротіґана, чому естетичність та акцент на тактильності є такими важливими для книги і як дати аудиторії те, чого вона не сподівається.

Підтримати видання

Розкажіть учасникам “Комубук” трохи про себе.

Спробую охарактеризувати себе. Художниця-ілюстраторка, графічний дизайнер, студентка магістратури Академії мистецтв. Намагаюся не обмежуватись чимось, а ставити собі челленджі і робити щось у суміжних сферах. От наприклад, розписувала вже кілька  стін у різних закладах. Але оскільки мій профіль – ілюстрація, фокусуюся поки на цьому.

Коли ви вперше зацікавились дизайном/ілюстрацією? Що вас до цього спонукало?

Пригадую один епізод з дитинства. Попросила батьків, аби вони мені пояснили, яку ж таку цікавезну спеціальність вивчає мій старший брат. А вони кажуть – художника книги. І от я випалюю: я теж хочу !  Згодом про цей епізод я забула. Але трапилось так, що саме туди я і пішла вчитись. Уже в художній школі я відчувала, що хочу бути не лише художником, а намагатись естетизувати повсякденність, яка нас оточує, цим мене і приваблював дизайн.

Чи були у вас вчителі – справжні або ж просто знамениті дизайнери, від яких ви багато чого перейняли/навчились?

Є безліч людей, у яких я багато чому навчилася. Першим моїм вчителем і натхненником був мій тато. Він – художник, працював і журнальним, і книжковим ілюстратором, «заразив» мене творчістю, мистецтвом і всім цим.

Пізніше я почала цікавитись і самостійно опановувати візуальну культуру. Надихалась роботами Анрі Матісса, Пабло Пікассо, Девіда Хокні, Соні Делоне. Я вважаю, що художник не має обмежуватись однією сферою, і може бути, за бажанням, і якісним дизайнером.  Делоне (художниця родом з України, до речі) створювала авангардні полотна разом із дизайном костюмів та навіть автомобілів. Зараз, як мені здається, настав час більш вузькопрофільних спеціалістів, але міждисциплінарні зв’язки, як на мене, дають більше. За сучасними ілюстраторами я люблю слідкувати на сайті It’s Nice That. Там завжди можна натрапити на нові імена та вже відомих ілюстраторів, дизайнерів, коміксистів і відчувати себе «ап-ту-дейт» зі світом.

Чи можете ви сказати, що вже віднайшли всій стиль у дизайні? Наскільки в епоху візуального пересичення, коли все вже, здається, було реалізовано до нас, дизайнеру взагалі можливо мати “свій стиль”?

Якби я сказала, що віднайшла свій стиль, через півгодини моє майбутнє «я» посміялося б з себе минулої. Бо я люблю цей процес пошуку, змін, трансформацій, і він відбувається постійно. Пікассо казав, що копіювати інших не так страшно, як копіювати себе. Оглядаючись назад, бачу, як трансформувався мій стиль, але я гадаю, що є певний «почерк» художника. Це залишається з ним назавжди. Тому не варто взагалі задумуватись над винайденням стилю, це органічний процес, який відбувається сам по собі, бо кожен має власний «почерк», і важливо дослухатись саме до нього.

Звісно, до нас було реалізовано багато, але, припускаю, в історії було немало моментів, коли вже думали, що все винайдено, вигадано. Насправді, люди нічого не вигадують з нуля. Нове – це синтез і переосмислення старого.

Не секрет, що дизайнер у роботі змушений дослухатися до побажань замовника. Чи часто доводиться йти на компроміс? Де для вас пролягає межа такого компромісу?

Звісно, іноді виникали ситуації, коли замовники хотіли чогось, що йшло врозріз із моїм баченням. Але це частіше виникає в ситуації, коли замовник не знає, чого він справді хоче. У такому випадку треба іноді показати, як може бути інакше, а не сліпо виконувати всі вказівки, тоді виникне компроміс. Звісно, у кожного дизайнера, гадаю, є роботи, які він зробив, заховав і нікому більше не показував. Але я намагаюся братися за близькі мені проєкти, і тоді частіше трапляються замовники-однодумці, що мають споріднене естетичне бачення.

Тут я погоджусь із письменником Аланом Муром, що робота творця полягає не в тому, щоб дати аудиторії те, що вона хоче – тоді вона не була б аудиторією, ці люди були би художниками; потрібно дати аудиторії те, чого їм не вистачає, але чого вони не знають.

Часто робота дизайнера-ілюстратора для мене полягає не тільки в тому, щоб створити візуальну частину, я намагаюся подивитись на проєкт, який в нас виходить, з боку споживача і раджу щось, і намагаюсь допомогти не тільки у візуальній частині. Якось, наприклад, мені видався слабким слоган, що йшов поряд із оформленням, і, поки працювала над проєктом, то вигадала нове гасло разом із дизайном.

Що вирізняє книжковий дизайн/ілюстрацію від інших його різновидів? Що для вас важливо саме у книжковому дизайні (як вашому, так і в роботах інших)?

Книжка, звісно, має свою специфіку. Це до того ж річ, у якій дуже важливі й тактильні відчуття, на цьому завжди можна зіграти. Книжку відрізняє її плинність у часі, ми проживаємо з книгою якийсь відрізок життя, рухаючись від палітурки до палітурки. Тобто тут важливо створити яскравий вхід для читача, певний ритм всередині, динаміку, яка тримає увагу, і більш спокійний вихід.

У книжковому дизайні не обійдешся одним важливим компонентом. Верстка, ілюстрації, шрифти, папір – все має працювати в тандемі. Часто помічаю в виданнях дуже якісні ілюстрації, які, на жаль, мають невдалу верстку, і це нівелює всю майстерність. Зараз на Заході видавці сміливіше експериментують з версткою, шрифтами, ніж у нас, але сподіваюсь, що ми будемо теж розвиватись у цьому напрямку. Книжки конкурують з віртуальними медіа, тому естетичність і акцент на тактильності є дуже важливими, щоб не програти у цій конкуренції.

Для третьої черги «Комубук» ви створили обкладинку для роману Річарда Бротіґана “Ловля форелі в Америці”. Розкажіть коротко, чому ви обрали саме таке візуальне рішення? Чи були ви вже знайомі з творчістю Бротіґана до цього?

Створення цієї обкладинки було для мене чудовою нагодою познайомитись із творами Бротіґана, який давно був в моєму to-read списку. Я намагаюся завжди зануритись у матеріал і одразу накидати ідеї візуального оформлення, так би мовити, вилити потік свідомості, що утворився в процесі читання, на папір. Це набір асоціацій, відчуттів. У цій книжці струмки з фореллю є ключовим образом-спогадом, який проходить через усе життя автора. Тобто він – всеосяжний, тому я і намагалась передати це гіперболізованою рибиною, поряд з якою сидить цей чоловічок, який пробує щось вловити в цьому хаосі життя.

Книжки яких авторів ви б хотіли оформити в майбутньому? Чому саме ці автори?

Завжди цікаво працювати з класикою. Знаходити нові грані, виміри вже знайомих творів. У мене є бажання попрацювати з книжками на перетині з коміксом, графічними новелами. Інформаційний простір нині все більше і більше переходить у площину візуальності, піктографічності. Тому мені видається цікавим спробувати цю ідею довести до максимуму, максимально наситити зображення сенсом і викласти якісь класичні твори в новій формі. Також цікаво попрацювати з поезією, наприклад, Алена Ґінзберґа.

На вашу думку дизайн – це дар чи ремесло?

Гадаю, що в дизайні, звісно, важлива творча жилка, внутрішнє бурління ідей, емоцій, енергії, бажання творити. Без цього нікуди. Але на 98% – це кропітка робота над собою. Треба весь час підтримувати себе в формі. До речі, помітила закономірність, що чим більше ідей треба згенерувати, тим іще більше їх з’являється. Тобто це мислення образами, концепціями – воно, ніби механізм, запускається і починає на повних обертах щось тобі вигадувати.

Починаючи з часів Відродження погляд на творчу людину змінився: раніше вважалося, ніби творець має божественний дар, якому й завдячує успіхам чи невдачам своєї творчості. Тобто художник ніби був посередником, рукою з пензлем. Пізніше вже з’явилося поняття самовираження, саморозвитку, коли художник постає як суб’єкт, а не лише як посередник.

Звісно талант потрібен, почуття естетики, здатність сприймати кольори, смак, але це все без щоденної роботи просто зів’яне.