Поліглот з Бердичева. Післямова перекладача

Передзамовити роман «Серце мороку», який ми готуємо до друку. Книга виде під кінець літа 2025 року.

Біографію Джозефа Конрада запам’ятати дуже просто. В 17 років — матрос. У 27 — капітан. В 37 — перший роман. Але є одне але. Роман «Безумство Олмеєра» було написано англійською. А Джозеф Теодор Конрад Коженьовський був поляк, народився у бабусиному маєтку Терехове під українським Бердичевом, освіту отримав у Львові та Кракові, перші чотири роки ходив у море на французьких торгівельних суднах з Марселю і почав вивчати англійську вже у віці двадцяти років. І все це не завадило йому стати класиком англійської літератури. В статтю про нього прискіпливі англійські вікіпедисти спробували включити посилання на тих англійських авторів, які письмово визнавали значний вплив Конрада на їхні тексти. За цим списком можна вивчати англійський та американський модернізм в цілому. Неперевершений стиліст, основоположник психологізму в англійській прозі, фразу «who is on duty today?» вперше вимовив у двадцять років. Це дійсно примушує літературознавців чухати потилиці.

І хоча все — саме так і значну частину будь-якої статті про Конрада складають саме спроби з’ясувати мовні питання, навіть кількість опанованих ним мов досі не підрахована. Джозеф Теодор Конрад народився у сім’ї польського поета, драматурга, перекладача, учасника антиросійського польського повстання 1863 року Аполлона Коженьовського. І навіть ім’ям своїм Конрад завдячує героєві поеми Міцкевича «Конрад Валленрод». Він виріс на польській літературі, особливо цінував Болеслава Пруса, критики іноді знаходять у нього запозичення в польських авторів цілих сюжетів, перенесених на англійський або колоніальний ґрунт. Однак уже в часи слави, коли він зміг повернутися до підавстрійської Польщі хоча б як турист, він м’яко відхиляв усі прохання друзів-поляків написати що-небудь і польською. Більше того, його єдина спроба перекласти політичний памфлет англійською визнана невдалою: втрати у перекладі, що страждав на буквалізм, виявилися завеликими, щоб адекватно передати вподобаний польський текст. Це, до речі, стало гарною відповіддю тим критикам, які вважали, що мають справу з автоперекладом. Мовляв, Конрад писав польською і сам себе перекладав англійською. Аж ніяк. Не виходило. Бо кожна мова інакше спрямовує думку. Перекладачем усіх Конрадових романів польською стала його небога — Анеля Загорська.

Другою рідною мовою для вродженого шляхтича була французька. Є маса свідчень того, що нею він розмовляв вільно, вишукано і без жодного натяку на акцент. Більше того, своєю мрією про море цей доволі континентальний юнак завдячує книзі француза Віктора Гюго «Трудівники моря».

Збереглася навіть історія вельми шляхетних залицянь Конрада до французької панянки з острова Маврикій в Індійському океані. Хоч його пропозицію руки та серця було відхилено, та не за іноземний акцент, а через непевність становища польського емігранта в колоніальному флоті. Ця непевність печально підтвердилася ще до тієї зустрічі на Маврикії. Після чотирьох років у морі, вочевидь, коли Конрад вже виправляв штурманський диплом, з’ясувалося, що він нелегал, тобто працює на французьких суднах без дозволу російського уряду. Вкупі з непогашеним боргом товаришеві це ледве не призвело імпульсивного поляка до самогубства. На сімейній нараді його дядько й ангел-охоронець впродовж усього життя, Тадеуш Бобровський, запропонував Конрадові просто перевестися в англійський торгівельний флот, який не мав угоди з царським урядом про видачу втікачів і визнавав французькі морські дипломи. А мова — що мова? Доведеться вивчити англійську.

Ось так несподівано французька література незворотно програла англійській «битву за мариністику», як трохи раніше битву під Трафальгаром та колонії: усі найвеличніші мариністи світової літератури в результаті написали свої романи англійською. Втім, охочі спитати у Конрада «Чому не французькою?» не переводилися. Він віджартовувався, що англійська мова — дуже пластична, доступна кожному, а щоб писати французькою, потрібно знати її не гірше за Анатоля Франса. А без жартів відповідав, що англійській завдячує свободою, професією, друзями, книгами та найяскравішими переживаннями свого життя.

Особливо помітно, наскільки важливі для Конрада друзі. Дослідники текстів прозаїка виявили, що більшість героїв його творів про незворушних капітанів, наприклад, і капітан Мак-Вір з новели «Тайфун», зберігають справжні прізвища його флотських товаришів. А самою думкою про те, що з нього, попри всі неймовірні обставини життя, будуть люди, тобто англійський письменник, Конрад завдячує дружбі з Джоном Ґолсуорсі.

Сліпий випадок. Вони познайомилися на пароплаві, на якому відомий британський автор був пасажиром; наслідуючи Стівенсона, Ґолсуорсі мандрував Південними морями, а Джозеф Конрад — служив помічником капітана. Море щедре на друзів. В ньому нема інших розваг, окрім теревенів та щирого інтересу до співрозмовника. Недарма більшість романів Конрада подано саме як наратив його «альтер его» — капітана Марлоу. Моряки — завжди незрівнянні оповідачі, в них є можливість відшліфувати свої оповідки, «проїхавшись по вухах» десятків — кожного разу нових — слухачів. До честі Ґолсуорсі, він взявся переконувати балакучого колоніального штурмана, що його історії треба записувати й публікувати. І нема чого комизитися й шарітися. Однак Конрад, навпаки, зашарівся й зізнався, що вже написав перший роман.

— Дай почитати, — не розгубився Ґолсуорсі.

Роман «Безумство Олмеєра» справив яскраве враження на видавця Едварда Ґарнетта. Втім, він дуже сумнівався щодо мови. Було очевидно, що думка автора рухається вздовж ліній неанглійського синтаксису та фразеології, і текст нагадував переклад з якоїсь іноземної мови. Все ще у сумнівах, Ґарнетт дав дружині почитати рукопис. Ця ласкава пані змогла переконати чоловіка, що «іноземний акцент» цьому тексту аж ніяк не шкодить, а швидше вносить необхідний колоніальний колорит та освіжає англійську граматику. В жодного іншого англійського автора; та що там — взагалі в жодного; я не бачив стільки крапок з комою. Справді-бо, Конрад лякав лаконічних англійців своїми складносурядно-складнопідрядними реченнями довжиною в абзац, як Оксана Забужко лякає такими реченнями довжиною в сторінку деяких сучасних українців. А для Гоголя такі речення — норма. До честі місис Констанс Ґарнетт, вона була не з полохливих читачів. Правда, вона настільки не боялася складних речень, що невдовзі стала відомою перекладачкою російських романів, і її смак може здаватися нетиповим для англійки.

Стосунки ж Конрада й англійської літератури найкраще ілюструє такий анекдот. Джозеф Конрад та Герберт Веллс шпацирували вздовж берега моря. Вони й справді товаришували. Як і з Ґолсуорсі, і з Бертраном Расселом, і з Бернардом Шоу, і з іншими.

— Веллсе, ви бачите цей двощогловий баркас з клівером, що полоще на вітрі; ви бачите це зловісне криваве світанкове сонце, що віщує жорстокий шторм від норд-весту, ці пінні океанські вали, що беруть свій розбіг від самих берегів острова Нантакет на Американському континенті, цих мужніх людей, що кидають виклик стихії та самій долі на вутлій шкаралупці? Якими словами ви описали б усе це, Веллсе?

— Плив човен, — відповідав Веллс.

І ще про друзів. Конрад входив до англійських літературних кіл, які з ентузіазмом зустріли його перші спроби. Усі його нові оповідання, повісті й романи, перш ніж вийти окремими книжками, друкувалися в солідних літературних часописах. І, попри все це, його фінансове становище залишалося нестабільним, наклади книжок були достатніми для джентльмена, що живе на ренту, але малими для літератора, що живе на гонорари. Редактори видань часто йшли назустріч його проханням про аванси. І хтось з друзів-літераторів виклопотав йому щорічну королівську пенсію в 100 фунтів стерлінгів для цивільних ветеранів (цілком пристойні, як на ті часи, гроші; якщо вірити розрахункам Віктора Гюго, тисячу фунтів коштував новий пароплав). Британська корона прирівнювала колоніальних чиновників та моряків до військовиків, про що сам Конрад, хоча й отримав рятівне британське громадянство півтора десятка років тому, просто не здогадувався. З цієї ж причини — свого невідання звичаїв метрополії — він довгі роки відмовлявся голосувати на виборах. Проголосуєш ось так, не розібравшись, за вігів замість торі, а Британії потім мучся.

Успіх у широкої публіки до Конрада прийшов лише на тринадцятому його романі «Шанс» (1913). За іронією долі, літературні друзі вважали його найслабкішим з романів Конрада, бо до того часу були вже написані і «Негр з “Нарциса”», і «Ностромо», і «Серце мороку», і навіть «Лорд Джим», який вважають вершиною творчості письменника. Аж ні — «Шанс». Тринадцятий роман у тринадцятому році. Може, справа в неймінгу та нумерології? Принаймні шанс виявився щасливим. Після нього англійська публіка записалася в фанати Конрада, пішли перевидання великими накладами попередніх романів і публікація нових уже в статусі бестселерів. А модерністи настільки розсмакували нескінченні конрадівські речення, що невдовзі стали писати взагалі без розділових знаків і назвали свій стиль «потоком свідомості».

Найпопулярнішим же романом Конрада у часовій перспективі, без сумніву, стало «Серце мороку». Це помітно і з української історії його перекладів. Цей — вже п’ятий! Ви, мабуть, бачили в книгарнях і «Серце темряви», і «Серце пітьми»; свій переклад я назвав «Серцем мороку» передусім з міркувань ідентифікації та подякував «надмірності синонімічних рядів української мови». Нічого не надмірно. Вже те, що чотири різні українські видавництва забули про пів сотні з лишком інших творів Конрада, а перекладали саме Heart of Darkness, мені здається, не потребує додаткових коментарів. Стався дуже рідкісний для українського перекладу прецедент різних версій одного класичного тексту. Це як якийсь джазовий стандарт, який треба саме порівнювати з іншими виконавцями. Хай там як, чотири зацікавлених читачі в цього перекладу вже є.

Якщо якийсь із творів Конрада і входить в усілякі списки 100 найкращих книжок світової літератури від авторитетних видань, то саме «Серце мороку». За все тою ж іронією долі, це його єдина книжка не про море, а про річку, і не про Індокитай, а про Африку. Тому, коли режисер Френсіс Форд Коппола у фільмі «Апокаліпсис сьогодні» у 1979 році повернув героїв цієї книжки у В’єтнам та Камбоджу, це було як повернення Джозефа Конрада «додому». До речі, один з п’яти музеїв Джозефа Конрада розташований у Сингапурі. (А два інших — в Бердичеві, в монастирі Босих кармелітів, та в Терехові під Бердичевом, в маєтку його бабусі). Ясно, що саме цей антивоєнний фільм, де дія відбувається на річці Меконг під час війни США та Франції (так, у фільмі теж є французи) у В’єтнамі, прислужився популярності саме цього Конрадового роману, хоча голлівудські сценаристи запозичили тільки загальну канву і дві сцени. Але ключові. Але слово в слово. Ці репліки не застаріли й через 80 років від дня публікації в Британії (1899).

І все ж Конрад до самої смерті почувався чужинцем в англійському суспільстві. Становище його улюбленого героя Лорда Джима — вигнанця, раба честі, який внаслідок хвилинної слабкості втратив саму можливість повернутися на батьківщину, живе серед іншомовних аборигенів, дослужився вже до звання місцевого раджі, але залишається фігурою глибоко трагічною і нещасною, — дуже нагадує світовідчуття самого автора, якщо туманну батьківщину Джима замінити на сонячну Україну Джозефа, а дружніх, чудових, проте чужинських малайців з острова Борнео замінити на англійців з острова Британія. Втім, не думаю, що хтось з англійських критиків був здатний на такі паралелі, навіть читаючи оповідання Конрада, в якому поляк-емігрант помирає в пропасниці, тому що в маренні просив пити польською і його не зрозуміла навіть дружина-англійка. Щодо «іншості» чудових, неймовірних, але англійських літературних друзів, то один з них, вперше потрапивши до компанії галасливих поляків у їхньому природному середовищі, з подивом записав до свого щоденника: «Виявляється, Конрад нормальний і поводиться так, як всі його земляки», — настільки бурхливий темперамент письменника не вкладався в уявлення стриманих британців.

До речі, про дружин і мови. Серед українських літераторів, тренованих столітніми полеміками про те, чи писала Марко Вовчок свої «Народні оповідання» сама, чи все за неї робив коханий чоловік Опанас Маркович, доволі популярною є думка, що і неперевершеним стилістом Конрада вважають завдяки старанням його дружини, місис Джессі Конрад. Вимушений засмутити прибічників обох сміливих теорій. І Марія Олександрівна писала сама, і Джозеф Аполлонович не просив дружину розставити йому крапки з комами. Докази першого ви можете знайти в томі листування Марка Вовчка, ретельно укладеному її онуком, Борисом Лобачем-Жученком (за іронією долі — капітаном далекого плавання, моряком, гардемарином останнього випуску Морського кадетського корпусу у 1917 році), який вже у 1960-х випадково знайшов листування бабусі на антресолі своєї ленінградської квартири. Марія Олександрівна писала чоловікові з Парижа українською, а він відповідав їй з Чернігова російською. Такі ось сімейні мовні ігри. Sapienti sat. Англійським же літераторам подібна версія просто не спадала на думку, щоб її ще й спростовувати.

Це не Конрад входив до англійських літературних кіл, це ледве не вся англійська література по черзі гостювала в орендованому котеджі «на селі», «на морі» і підхарчовувалася незмінно рум’яними пирогами його дружини. Як старий моряк, Конрад почувався панічно незатишно в тисняві великих міст. І як старий же моряк, встиг подумати про те, чого він прагне від одруження. В спогадах витончених тогочасних літераторів місис Конрад постає милою молодою повнуватою панянкою з робочої сім’ї, і неймовірно хазяйновитою. Нікому з гостей і на думку не спало б просити її відредагувати свій рукопис.

Якщо стосовно трьох «основних» мов, котрими Джозеф Конрад міг би писати романи й розраховувати на літературний успіх, англійським літературознавцям вже все зрозуміло, то щодо інших «нелітературних», побутових мовних знань класика вони досі лише висловлюють припущення. Нерішуче припускають, що раз вже він закінчив коледж в австро-угорському тоді Кракові, то не міг не знати німецької. Цьому є підтвердження і на сторінках «Серця мороку» — сподіваюсь, ви не пропустили пояснення, як кличуть головного героя. А оскільки значна частина Конрадових мандрівок стосується Індокитаю, то він міг на досить пристойному рівні оволодіти й малайською мовою. «Туан» Джим, головний герой Конрада, — все ж таки раджа.

До речі, показово, що доля розпорядилася таким чином, що всі кораблі капітана Конрада ходили не в британських водах. У французьких — в юності; у голландських в Індонезії та у бельгійських в Африці — в зрілості. Це парадоксальним чином дозволило англійцям не сприймати на свою адресу його експресивну критику колоніалізму. І це також сприяло успіху романів Конрада.

— Це не про нас. Це про бельгійців, — охоче (хоча Конрад не згадав ні назву країни, ні назву річки) обманювалися англійці, і навіть проникливий сер Редьярд Кіплінґ, цей «співець британського імперіалізму», не міг припустити, що такий самий імперіалізм, тільки в профіль, — російський, — залишив його шановного колегу й товариша без батьківщини, і з того часу в носі він мав будь-який імперіалізм взагалі.

Ризикнемо продовжити цей запропонований англійцями ряд припущень щодо лінгвістичних здібностей, а отже, і міжмовних впливів на тексти їхнього класика, також російською мовою і, можливо, літературою. Це логічно для підданця російської корони, який в дитинстві понад рік прожив разом з батьком на засланні у Вологді, де польською говорили лише такі ж засланці. Можливо, стане зрозумілішим і песимізм, яким англійці дорікають авторові, переважно трагічних розв’язок написаних ним романів. В російській літературі якось взагалі не густо з традиційними для англосаксів гепіендами. Хто бачив Вологду, той оптимізмом не страждає. Втім, згадайте: коли Марлоу в «Серці мороку» бачить у зачитаній книжці англійського капітана про канати і якірні ланцюги російські примітки на полях, він спочатку вважає їх якимось шифром. Це може й спростовувати русофільські версії мовних уподобань Конрада. Хоча персонаж-росіянин — найнесподіваніший посеред африканського континенту і найексцентричніший. І все ж принаймні Конрадове «альтер его» російських букв не знало.

І вже зовсім зухвалою, але виправданою пропозицією текстологам здається мені побажання покопатися в текстах Конрада на предмет українізмів та вже згаданої його видавцем Ґарнеттом, фразеології. Що б не казали всі інші народи, Конрад народився в Україні, на сучасній Житомирщині, і був аж ніяк не денді, а селюком, з дитинства оточеним океаном української мови. А юність зустрів у Чернігові, куди його батька перевели на заслання у зв’язку з погіршенням здоров’я. Подібні обставини для його покоління зазвичай закінчувалися так званою українською школою в польській літературі, і ми досі співаємо у зворотному перекладі пісні, писані авторами цієї школи польською, вважаючи їх українськими народними. Може, когось із літературознавців це наведе на думку про те, що і песимізм Конрада — ніякий не песимізм, а притаманний українцям якосьбудний стоїцизм.

Справа всього лише у традиційному для українських літераторів звичаї замість присвоювати національній літературі всіх, кого є змога, виштовхувати з неї всіх, хто дав щонайменший привід, як ось у випадку Марка Вовчка. Вона, до речі, володіла і польською, вивчала мову у пансіоні шляхетних панянок і деякий час мешкала у Варшаві. І в Чернігові. Як і Конрад. Теж цікавий збіг з життя поліглотів. Треба якогось сучасного чернігівського автора закинути у Варшаву та Париж і подивитися, що з того буде. Українських філологів завжди підводило те, що з іноземних мов вони, як правило, жодної, крім російської, не знали. Мені здається, після зміни парадигми нашої філологічної освіти хто-небудь зі здобувачів звання магістра філології, якщо не доктора філософії, міг би почитати тексти великого земляка в оригіналі, й донести до нас, що він про все це думає.

І все ж після наших полум’яних промов про користь і неймовірні перспективи вивчення іноземних мов у немалих кількостях, ми маємо повідати вам страшну лінгвістичну правду. Можна стати класиком англійської літератури, почавши вивчати мову в двадцять років. Доведено Конрадом. Вивчити ж мову перфектно, зокрема розмовну, в такому поважному віці — не можна. Доведено ним же.

З початком Великої війни, яку в нас продовжують називати Першою світовою, пильність англійців в пошуках німецьких шпигунів загострилася. І уважні співгромадяни одного разу здали Джозефа Конрада доблесній поліції просто на вулиці за... невитравний іноземний акцент, що видавав у ньому шпигуна «серединних імперій». Він просидів у відділку більш як добу. Про те, хто з великих англійських письменників, Герберт Веллс чи ж Джон Ґолсуорсі власною персоною, витягував його з «калапучі», обмежилося все посильним хабарем дільничому чи довелося брати довідку, що затриманий — великий англійський романіст, історія мовчить.

Автор: Антон Санченко

Передзамовити роман «Серце мороку», який ми готуємо до друку. Книга виде під кінець літа 2025 року.