Страх і відраза в Лас-Вегасі, розділ перший

Пропонуємо вашій увазі перший розділ роману Гантера С. Томасона в перекладі Гєника Бєлякова. Хотілося б звернути увагу, що хоча переклад в основному закінчений, однак це ще далеко не фінальна версія, яка завтра піде в друк. Тому просимо поставитися з розумінням, якщо раптом знайдете пропущену кому, описку або ще якісь недоліки. Усі враження, відгуки та рекомендації можна залишати нижче у коментарях.

Страх і відраза в Лас-Вегасі

Шалена подорож у серце американської мрії

Гантер С. Томпсон

Бобу Ґіґеру з причин, які тут не варто пояснювати –

І Бобу Ділану за Mister Tambourine Man

«Той, хто перетворить себе на звіра, позбудеться болю людського буття» –

Доктор Джонсон

ЧАСТИНА ПЕРША

Ми знаходилися десь поблизу Барстоу, на краю пустелі, коли наркотики почали вставляти. Пам’ятаю, як сказав щось типу: «Щось мені в голові паморочиться. Може, ти сядеш за кермо…» Аж раптом довкола почувся жахливий рик, і в небі з’явилася купа створінь, що нагадували величезних кажанів. Вони кидалися вниз, верещали і налітали на наш автомобіль, що мчав зі швидкістю, приблизно, сто миль за годину, з опущеним дахом, прямуючи до Лас-Вегаса. Хтось закричав: «Боже правий! Що це за тварюки?»

Раптом знову стало тихо. Мій адвокат здер із себе сорочку і поливав собі пузо пивом, аби краще засмагнути.

– Якого біса ти кричиш? – пробурмотів він, сховавши очі під своїми величезними іспанськими сонцезахисними окулярами й підставивши обличчя сонцю.

– Не зважай, – відказав я. – Твоя черга керувати машиною.

Я вдарив по гальмах і скерував Червоне Акулище до узбіччя. «Немає сенсу казати йому про кажанів, – подумав я. – Скоро цей виродок сам їх побачить».

Уже був полудень, а нам усе ще лишалося їхати більше, ніж сотню миль. Ці милі будуть важкими. Я знав, що дуже скоро нас накриє з головою. Але відступати було нікуди, і часу на відпочинок ми також не мали. Доведеться прориватися. Реєстрація преси на фантастичні мотоперегони Mint 900 вже розпочалася, і нам необхідно було дістатися туди до четвертої, щоб забити собі номер із звуконепроникними стінами. Модний нью-йоркський спортивний журнал попіклувався про нашу реєстрацію, а також про цей здоровенний червоний Chevy, який ми щойно взяли напрокат у Сансет-Стріп… і зрештою, я був професійним журналістом, тож мусив написати статтю, чого б це мені не вартувало.

А ще редакція спортивного журналу дала мені 300 баксів готівкою, більшість із яких ми вже витратили на надзвичайно небезпечні наркотики. Наш багажник нагадував мобільну поліцейську лабораторію. У нас було два пакети трави, сімдесят п’ять пігулок мескаліну, п’ять листків з марками сильнодіючої кислоти й безліч усякого штибу різнокольорових стимуляторів, транків, метамфетамінів  та екстазі, а ще кварта текіли, кварта рому, ящик Budweiser’а, пінта чистого ефіру й два десятки амілонітритів.

Усе це ми зібрали впродовж минулої ночі, оскаженіло літаючи всім округом Лос-Анджелеса – від Топанги до Воттса. Ми гребли все, що траплялося нам до рук. Не те, що б нам усе це було необхідне для поїздки, але щойно в тебе опиняється серйозна колекція наркоти, ти прагнеш зробити її якомога більшою.

Єдине, що мене непокоїло, – це ефір. На світі немає нічого більш безпорадного, безвідповідального й розпусного, ніж людина, накачана ефіром. І я знав, що невдовзі ми доберемося й до цієї гидоти. Цілком імовірно, на наступній заправці. Ми спробували вже майже все, а тепер – так, тепер саме час було добряче занюхати ефіру. Й останню сотню миль проїхати в стані жахливого слинявого судомного ступору. Єдина можливість підтримувати себе в тонусі під ефіром – це приймати амілонітрит – не так, щоб одразу закинутись під зав’язку, але поступово – лише щоб мати змогу сфокусуватися на дорозі на швидкості дев’яносто миль за годину через Барстоу.

– Чувак, саме так і треба подорожувати, – сказав мені мій адвокат.

Він нахилився, щоб додати гучності радіо, мугикаючи під ритм-секцію, намагаючись співати: «Лиш раз переступити межу, Боже… Лиш раз переступити межу…»

Лиш раз? Йолопе! Зачекай-но, побачиш клятих кажанів. Я ледь чув те радіо… сповз на сидінні, борючись із магнітолою, із якої на всю лунала Sympathy for the Devil¹. Це була єдина касета, що ми мали, тож  крутили її по колу, знову й знову, створюючи божевільний контрапункт до радіопередач. І це дозволяло підтримувати дорожній ритм. Постійна швидкість – запорука економії пального, і це чомусь здавалося важливим. Справді. Під час такої подорожі потрібно стежити за пальним. Уникати різких прискорень, від яких кров б’є у скроні.

Мій адвокат помітив автостопера задовго до мене.

– Підкиньмо малого, – мовив він, і ще до того, як я встиг йому щось заперечити, зупинив авто, а цей бідний оклахомець уже біг до нас із посмішкою від вуха до вуха й криком: «Чорт! Ще ніколи в житті не їздив у кабріолеті!».

– Невже? – запитав я. – Ну то, сподіваюсь, ти до цього готовий, га?

Малий, погоджуючись, кивнув, а ми вже зірвалися з місця.

–Ми – твої друзі,  – сказав мій адвокат. – Ми не такі, як решта.

«Боже, – подумав я, – він вже перегнув палку».

– Більше про це ні слова, – різко сказав я. – Інакше натравлю на тебе п’явок.

Він посміхнувся, роблячи вигляд, що зрозумів. На щастя, у машині був такий шум – вітер, радіо, магнітола, – що малий на задньому сидінні навряд чи міг чути, про що ми говоримо. Чи таки міг?

«Як довго ми протримаємося?» – думав я. Скільки ми витримаємо, доки хтось із нас не почне з ним тріпатися? А що він подумає тоді? Ця закинута пустеля – це ж останнє відоме місце перебування родини Менсона. Чи спаде йому це на думку, коли мій адвокат почне кричати щось про кажанів чи скатів-мант, котрі кидатимуться на нашу машину? Якщо так – що ж, тоді нам доведеться просто відрізати йому голову й десь його тут закопати. Адже зрозуміло, що ми в жодному разі не можемо його відпустити. Цей малий одразу ж розпатякає про нас яким-небудь місцевим поліцейським-нацистам, котрі поженуться за нами, мов ті пси.

Боже! Я це сказав? Чи лише подумав? Я говорив? Вони мене чули? Я озирнувся на свого адвоката, але той, здавалося, мало на що звертав увагу – витріщився на дорогу, витискаючи з Червоного Акулища щонайменше під сотню миль за годину. Із заднього сидіння також ані звуку.

«Можливо, мені краще поговорити з цим малим, – подумав я. – Якщо я хоча б усе поясню, може, він заспокоїться».

Звісно. Я перехилився через спинку сидіння й широко, по-дружньому усміхнувся йому… із захопленням вивчаючи форму його черепа.

– До речі,  – сказав я, – ти маєш дещо затямити.

Він вирячився на мене, не кліпаючи очима. Це він що, зубами скрегоче?

– Ти мене чуєш? – прокричав я.

Малий кивнув.

– Добре, – мовив я. – Бо я хочу, аби ти зрозумів, що ми їдемо до Лас-Вегаса, щоб відшукати Американську Мрію.

– Саме для цього ми й взяли напрокат цю тачку, – посміхнувся я. – Тільки так можна це зробити. В’їжджаєш?

Він знову кивнув головою, але в його очах була помітна знервованість.

– Я хочу, щоб ти розумів, із чого все почалося, – сказав я. – Це зловісна місія з обертонами страшенної небезпеки… Чорт, я взагалі забув про пиво. Будеш?

Малий заперечливо покрутив головою.

– Як щодо ефіру? – запитав я.

– Що?

– Нічого. Давай в усьому розберемось. Розумієш, ще двадцять чотири години тому ми сиділи собі у готелі Polo Lounge у Беверлі-Гіллз, звісно ж, у патіо – ми просто сиділи собі там під пальмою, і тут цей карлик у формі підходить до нас із рожевим телефоном і каже: «Певно, це дзвінок, на який Ви чекали».

Я засміявся, відкрив банку пива, заливши піною все заднє сидіння, і продовжив.

– І знаєш що? Він таки мав рацію! Я чекав на дзвінок, але й гадки не мав, хто мені подзвонить. Шариш?

Обличчя малого нагадувало маску, що виражала німий жах і збентеження. Я бездумно провадив далі.

– Хочу, щоб ти зрозумів. Чоловік за кермом – мій адвокат. Це не якийсь мудак із Сансет-Стріп. Бляха, та ти поглянь на нього! Невже він не такий, як ми з тобою? Може, так здається через те, що він іноземець. Думаю, він – самоанець. Але яка різниця? Ти маєш якісь упередження?

– О, чорт, ні! – прощебетав він.

– Я так і думав, – мовив я. – Адже, незважаючи на його расову приналежність, цей чоловік багато для мене значить.

Я озирнувся на свого адвоката, але його думки літали десь-інде.

Я вдарив по водійському сидінні кулаком.

– Це – важливо, чорт забирай! Це – правдива історія!

Автомобіль дещо хитнуло вбік, та він знову повернувся на попередній курс.

– Відпусти мою шию, блядь! – заверещав мій адвокат.

Малий ззаду виглядав так, наче був готовий випробувати долю й вистрибнути з машини на ходу. Ми почали його напружувати – але чому? Я не доганяв, я розгубився. Чи ми не спілкувалися? Невже ми опустилися до рівня тупих тварюк?

Це все через те, що я розказував правду. Точно. І це було надзвичайно важливо. Я це відчував. Задля нашої ж подорожі ми мали з усім розібратися. Ми ж таки просиділи там у тому Polo Lounge купу часу – пили коктейлі Сінґапур Слінґ з мескаліном, запивали їх пивом. А коли подзвонили, я вже був готовий.

Як мені пригадується, карлик обережно підійшов до нашого столика, і коли він простягнув мені той рожевий телефон, я не мовив і слова, лише слухав. А тоді поклав слухавку й повернувся до свого адвоката.

– Це – з редакції, – сказав я. – Вони хочуть, щоб ми негайно вирушали до Лас-Вегаса і зв’язалися там із португальським фотографом на ім’я Ласерда. Він розповість нам деталі. Усе, що нам потрібно, – це зареєструватися, а тоді він нас знайде.

Деякий час мій адвокат сидів у кріслі мовчки, а тоді раптово ожив.

– Сраний Бог! – вигукнув він. – Я в’їжджаю в цю схему. Схоже, ми вляпалися по самі яйця!

Він запхав свою камуфляжну футболку під білий віскозний піджак і замовив ще випивки.

– Доки це все не почалося, тобі необхідна хороша юридична консультація, – мовив він. – І ось моя перша порада: винайми щонайшвидший кабріолет і забирайся з Лос-Анджелеса в найближчі сорок вісім годин.

Він понуро похитав головою.

– Мої вихідні коту під хвіст. Це ж доведеться їхати з тобою, а до того ж нам ще потрібно озброїтись.

– Чому б ні? – відказав я. – Якщо це взагалі варто робити, то краще вже зробити все якнайкраще. Нам потрібно буде добряче затаритись і намутити готівки – навіть якщо вона знадобиться нам лише на наркотики і надчутливий диктофон, щоб постійно все записувати.

– Про що треба писати? – запитав він.

– Mint 400, – відповів я. – Найдорожчі позашляхові перегони мотоциклів і баґґі в історії спорту – фантастичний спектакль на честь якогось товстопузого жирдяя на ім’я Дель Вебб, власника шикарного готелю Mint у серці Лас-Вегаса… принаймні так пишуть у прес-релізі. Мені щойно зачитали його мої люди з Нью-Йорка.

– Що ж, – сказав він, – як твій адвокат, я раджу тобі купити мотоцикл. Інакше, як нам із цим впоратися?

– Ніяк, – відказав я. – Де б нам дістати Vincent Black Shadow²?

– Це ще що?

– Чудо, а не байк, – відповів я. – Нова модель має близько двох тисяч кубічних дюймів, дві сотні кінських сил, чотири тисячі обертів за хвилину. До того ж усе це на магнієвій рамі з двома сидіннями з пінополістиролу і загальною вагою усього лише двісті фунтів.

– Для цього звіра це те, що треба, – сказав він.

– Саме так, – запевнив його я. – Маневрує він хуйово, але на прямій його сам чорт не дожене. Він і літак пережене, доки той не злетить.

– Доки не злетить? – перепитав він. – А ми з ним упораємося?

– Безперечно, – відказав я. – Подзвоню в Нью-Йорк, щоб надіслали бабла.